Постанова № 72491732, 26.02.2018, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"26" лютого 2018 р. Справа № 907/98/14

Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Марка Р.І.

суддів Желіка М.Б.

ОСОБА_1

Секретар судового засідання Мазепа Н.В.

за участю представників:

від позивача: не з’явився;

від відповідача: не з’явився;

розглянувши апеляційну скаргу Ізянської сільської ради № 02-38/678 від 28.11.2014 року (вх.№ 01-05/5725/14 від 08.12.2014р.)

на рішення Господарського суду Закарпатської області від 18.11.2014р. (суддя Русняк В.С., повний текст складено 24.11.2014р.)

у справі № 907/98/14,

за позовом: Агро-виробниче підприємство "Ділоліс", с. Іза, Хустський район, Закарпатська область

до відповідача: Ізянської сільської ради, с. Іза, Хустський район, Закарпатська область

про стягнення заборгованості за договором оренди від 15.10.2009р. в сумі 93 212,78грн., в тому числі сума 79 128,00грн. – заборгованість по орендній платі та сума 14084,78 грн. - пені.,

В С Т А Н О В И В:

10.02.2014 року Агровиробниче підприємство «Діоліс» звернулось до Господарського суду Закарпатської області з позовом про стягнення заборгованості за договором оренди від 15.10.2009р. в сумі 93 212,78грн., в тому числі сума 79 128,00грн. – заборгованість по орендній платі та сума 14084,78 грн. - пеня.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що невиконання відповідачем в повному обсязі взятих на себе зобов’язань за Договором від 15.10.2009р. оренди нежилого приміщення щодо сплати орендної плати, спричинило наявність заборгованості у відповідача у розмірі 76 930,00грн. основного боргу в уточненому розмірі, з урахуванням заяви від 27.02.2014р. про уточнення позовних вимог (а.с.27), за період з 15.01.2011р. по 15.01.2014р., в межах строку позовної давності передбаченого вимогами ст.257 ЦК України. Також позивач просить стягнути з відповідача пеню у розрахованій сумі 1189,81грн. відповідно до уточненого розрахунку суми пені (а.с.28-29), з урахуванням заяви від 27.02.2014р. про уточнення позовних вимог (а.с.27) та з урахуванням вимог п.6 ст.232 ГК України та вимог ст.258 ЦК України.

Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 25.03.14р. у справі № 907/98/14 задоволено позов Агро-виробничого підприємства "Ділоліс" ( надалі АВП "Ділоліс"), стягнуто з Ізянської сільської ради на користь позивача 78119,81 грн. ( в тому числі 76930,00 грн. заборгованості по орендній платі, 1189,81 грн. пені) та 1864,25 грн. судового збору. Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 10.06.2014р. у даній справі рішення Господарського суду Закарпатської області від 25.03.2014р. залишено без змін, а апеляційну скаргу Ізянської сільської ради - без задоволення. Постановою Вищого господарського суду України від 06.08.2014р. у даній справі касаційну скаргу Ізянської сільської ради задоволено частково. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 10.06.2014р. та рішення Господарського суду Закарпатської області від 25.03.2014р. скасовано, справу направлено на новий розгляд до Господарського суду Закарпатської області.

Постанова Вищого господарського суду України від 06.08.2014р. мотивована тим, що судами попередніх інстанцій належним чином не досліджено всі докази у справі щодо наявності права у позивача на спірне приміщення станом на 15.10.2009р., не вивчено детально питання порядку укладення договорів, які передбачають витрати ради, чи повинно передувати укладання будь-якого договору, коли сільська рада бере на себе зобов'язання, рішення ради про бюджетне фінансування витрат.

У постанові від 06.08.2014р. Вищий господарський суд України звертає увагу на те, що при новому розгляді справи слід належним чином повно і об'єктивно дослідити всі обставини справи, наявність права за ст. 761 Цивільного кодексу України станом на 15.10.2009р. у АВП "Ділоліс" на приміщення, яке займає Ізянська сільська рада, обставини щодо наявності у голови сільської ради права на підписання даного договору, щодо наявності/відсутності зобов'язань у сільської ради за вказаним договором оренди.

Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 18.11.2014р. у справі №907/98/14 задоволено позов Агро-виробничого підприємства "Ділоліс", стягнуто з Ізянської сільської ради на користь позивача 78119,81 грн. ( в тому числі 76930,00 грн. заборгованості по орендній платі, 1189,81 грн. пені) та 1864,25 грн. судового збору.

Рішення місцевого господарського суду мотивоване тим, що в матеріалах справи відсутні докази, які б засвідчували факт погашення відповідачем заборгованості по орендній платі, тому позовні вимоги у даній частині позову належним чином обґрунтовані та підтверджені матеріалами та фактичними обставинами справи, не спростовані відповідачем, а тому підлягають задоволенню у повному обсязі. Крім того, судом встановлено, що права позивача АВП "Ділоліс" на приміщення яке займає Ізянська сільська рада за ст. 761 Цивільного кодексу України станом на 15.10.2009р. згідно довідки Хустського державного підприємства технічної інвентаризації № 403 від 26.05.2014р. адмінбудівля в с. Іза по ( вул. Леніна, 97) вул. Центральна 93 зареєстрована за АВП "Ділоліс" в цілому 05.12.2007р. що підтверджується реєстром прав власності на нерухоме майно від 17.11.2014р. згідно якого з 05.12.2007р. адмінбудівля, яку займає Ізянська сільська рада належала на час підписання договору оренди 15.10.2009р. АВП "Ділоліс". Виходячи з вищенаведеного позивач мав право за ст. 761 Цивільного кодексу України передавати майно, яке належить йому, як власнику в оренду (найм) відповідачу, оскільки право власності на вищезазначене приміщення зареєстроване за ним з 05.12.2007р. і по даний час.

Не погодившись з рішенням Господарського суду Закарпатської області від 18.11.2014р. у справі № 907/98/14, Ізянська сільська рада звернулася до Львівського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, № 02-38/678 від 28.11.2014 року (вх.№ 01-05/5725/14 від 08.12.2014р.), в якій просить рішення Господарського суду Закарпатської області від 18.11.2014р. скасувати та прийняте нове рішення, яким в позові відмовити повністю.

Свої доводи скаржник аргументує, зокрема тим, що при винесенні рішення судом першої інстанції було неповно з’ясовано обставини, що мають значення для справи, порушено та неправильно застосовано норми матеріального права.

При цьому, скаржник звертає увагу на те, що станом на момент укладення договору оренди, позивач не був власником нерухомого майна, яке виступало предметом оренди (що підтверджується, в тому числі, низкою судових рішень), а, отже, відповідно до ст.ст. 203, 215 ЦК України договір оренди є нікчемним; суд першої інстанції не врахував того, що колишній сільський голова не мав повноважень на укладення такого договору оренди; зобов’язання за вказаним договором оренди не реєструвались в органах державного казначейства та не були передбачені сільським бюджетом, а, отже, є не бюджетними зобов’язаннями; вважає, що строк договору закінчився 30.09.2011р. Скаржник стверджує, що місцевим господарським судом не враховані преюдиційні факти встановлені рішеннями суду, що набрали законної сили. Тому, апелянт зазначає, що дані обставини у сукупності підтверджують, що ніякої заборгованості у відповідача не могло виникнути по правовідносинах по договору оренди 15.10.2009р, оскільки такий є недійсним.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 10.12.2014 р. прийнято до свого провадження апеляційну скаргу Ізянської сільської ради № 02-38/678 від 28.11.2014 року (вх.№ 01-05/5725/14 від 08.12.2014р.). Розгляд матеріалів справи в апеляційному порядку призначено на 20.01.2015 р.

20.01.2015 р. представником позивача через канцелярію Львівського апеляційного господарського суду подано заперечення на апеляційну скаргу (вх..01-04/226/15) від 20.01.2015р., щодо якого представник позивача доповів у судовому засіданні та яким, просить рішення Господарського суду Закарпатської області залишити без змін, а апеляційну скаргу – без задоволення. Зазначає, що право власності позивача на передану в оренду будівлю підтверджується свідоцтвом на право власності, яке міститься в матеріалах справи, а відповідач не заперечує факту використання частини вказаної будівлі.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 20.01.2015 року відкладено розгляд справи на 03.02.2015р.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 03.02.2015р. зупинено провадження у справі № 907/98/14 за апеляційною скаргою Ізянської сільської ради на рішення у справі № 907/98/14 за позовом Агро-виробничого підприємства "Ділоліс" до Ізянської сільської ради про стягнення заборгованості за договором оренди від 15.10.2009р. в сумі 93 212,78 грн., а саме 79128,00 грн. заборгованості по орендній платі та 14084,78 грн. пені та зобов’язано сторони повідомити про результати розгляду господарським судом справи № 907/20/15.

Відповідачем (скаржником) на адресу суду надіслано заяву № 02-36/26 від 22.01.2018р. (вх. № 01-04/648/18 від 29.01.18) якою останній повідомляє суд про те, що рішенням Господарського суду Закарпатської області від 31.03.2015р. по справі № 907/20/15, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 08.07.2015р. по даній справі, позов Ізянської сільської ради до Агро-виробничого підприємства "Ділоліс" задоволено. Постанова Львівського апеляційного господарського суду по справі № 907/20/15 набрала законної сили 08.07.2015р.

15.12.2017 р. набрав чинності Господарський процесуальний кодекс України в редакції Закону України “Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів” від 03.10.2017 р. №2147-VIII.

Відповідно до підпункту 9 пункту 1 Перехідних положень ГПК України справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких порушено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Частиною 1 ст. 230 ГПК України передбачено, що провадження у справі поновлюється за клопотанням учасників справи або за ініціативою суду не пізніше десяти днів з дня отримання судом повідомлення про усунення обставин, що викликали його зупинення. Про поновлення провадження у справі суд постановляє ухвалу.

Позивач та відповідач участі своїх уповноважених представників в судовому засіданні не забезпечили, хоча належним чином були повідомлені про час та місце розгляду апеляційної скарги.

Відповідно до ч.12 ст. 270 ГПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Зважаючи на те, що ухвалою суду про призначення справи до розгляду явку представників сторін в судове засідання не визначено обов'язковою, сторони належним чином повідомлені про час та місце розгляду апеляційної скарги, відтак, не були позбавлені конституційного права на захист охоронюваних законом інтересів, а у справі міститься достатньо доказів для розгляду апеляційної скарги по суті, судова колегія Львівського апеляційного господарського суду вирішила апеляційну скаргу розглянути за відсутності представників сторін.

Суд, розглянувши доводи апеляційної скарги та дослідивши наявні докази по справі, вважає, що вимоги апеляційної скарги слід задоволити повністю, оскаржуване рішення місцевого господарського суду скасувати, з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 15.10.2009р. між АВП “Ділоліс” (орендодавцем) та Ізянською сільською радою (орендарем) було укладено договір оренди нежилого приміщення (надалі – договір), відповідно до якого орендодавець передає в тимчасове користування орендарю нежитлові приміщення першого поверху адмінбудинку за адресою: с.Іза, вул. Центральна, 93 (вул. Леніна, 97) загальною площею 62.8 кв.м., що позначені номерами 3, 4, 5, 6, 8, 9 для розміщення Ізянської сільської ради (а.с.12-13).

Цього ж дня, позивач передав відповідачу вищевказані приміщення, що підтверджується актом приймання-передачі приміщення від 15.10.2009р. (а.с. 14).

Як вбачається із наявних в матеріалах справи оригіналів договору та акту (а.с. 52-53, 54), вказані документи містять відбитки печаток обох сторін та підписи їх керівників: з боку орендаря підписантом був сільський голова ОСОБА_2, а з боку орендодавця – директор ОСОБА_3

Відповідно до п.2.1 договору, розмір орендної плати визначено сторонами в розмірі 35,00 грн. за 1м.кв., що становить 2198,00грн. в місяць. Пунктом 2.2 договору встановлено, що орендна плата вноситься орендарем щомісячно не пізніше п’ятнадцятого числа кожного місяця шляхом внесення готівки в касу орендодавця або перерахування на розрахунковий рахунок підприємства.

Як випливає з п.п. 3.2.3, 3.2.4 договору, на орендаря покладено обов’язки сплати орендної плати згідно умов, зазначених у розділі 2 даного договору, та повернення орендованого майна в належному стані після припинення дії даного договору.

Строк дії договору встановлено сторонами до 30.09.2011р. з застереженням, що в разі належного виконання умов договору оренди, даний договір пролонговується на той самий строк (п.п. 5.1, 5.3 договору).

Відповідачем зобов’язання з щомісячної сплати орендної плати не виконувалися, що підтверджується бухгалтерською довідкою-розрахунком позивача (а.с.25-26) та не заперечується самим відповідачем. Крім того, в матеріалах справи відсутні докази повернення орендарем орендованого майна.

В матеріалах справи наявні копії вимоги-претензії позивача від 10.01.2013р. №25 (а.с. 15) та відповіді відповідача від 22.01.2013р. №01 (а.с. 16).

Подальша несплата орендної плати стала підставою для звернення АВП “Ділоліс” до суду із позовом про стягнення заборгованості у сумі 76930,00грн. за період з 15.01.2011р. по 15.01.2014р. та 1864,25 грн. пені (із врахуванням заяви про уточнення позовних вимог із врахуванням ст.ст. 257, 258 ЦК України та ч.6 ст.232 ГК України, а.с. 27).

Аналізуючи зазначені обставини справи, колегія суддів вважає за необхідне вказати наступне.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини (п.1 ч.2 ст.11 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписами ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Договором на підставі ст. 626 ЦК України є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч.1 ст. 759 ЦК України, за договором найму (оренди), наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Аналогічні за змістом правові норми містяться у ст. 283 ГК України.

У відповідності до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Як уже було вищенаведно, 15.10.2009р. між АВП “Ділоліс” (орендодавцем) та Ізянською сільською радою (орендарем) було укладено договір оренди нежилого приміщення.

При цьому, Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 31.03.2015 року у справі № 907/20/15, яке залишено без змін Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 08.07.2015року, визнано недійсним договір оренди нежитлового приміщення укладеного 15.10.2009 року Агровиробничим підприємством «Ділоліс» та Ізянською сільською радою.

Крім того, у вищенаведеному рішенні встановлено, що відповідач (Агровиробниче підприємство «Ділоліс») не вправі укладати правочини щодо нерухомого майна, яке не зареєстроване у встановленому законом порядку, відтак – укладення спірного Договору з Додатком до нього від 15.10.2009 р. відбулося за відсутності необхідного обсягу цивільної дієздатності особи відповідача, яка вчинила правочин, що є підставою для визнання цього Договору з Додатком до нього від 15.10.2009 р. недійсним за приписами ст. 215 ЦК України, оскільки орендодавець не довів перед судом належними та допустимими доказами набуття ним права власності на майно у встановленому законом порядку, що є об’єктом оренди, а тому не мав законних підстав передавати його за Договором оренди та додатку до договору від 15.10.2009 р. у найм (оренду).

Відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Так, рішенням Господарського суду Закарпатської області від 31.03.2015 року у справі № 907/20/15 було встановлено, що договір оренди нежитлового приміщення від 15.10.2009 р. є недійсним. Вказане рішення є чинним та набрало законної сили.

Таким чином, враховуючи вищенаведене, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, що права позивача АВП "Ділоліс" на приміщення яке займає Ізянська сільська рада за ст. 761 Цивільного кодексу України станом на 15.10.2009р. згідно довідки Хустського державного підприємства технічної інвентаризації № 403 від 26.05.2014р. адмінбудівля в с. Іза по ( вул. Леніна, 97) вул. Центральна 93 зареєстрована за АВП "Ділоліс" в цілому 05.12.2007р. що підтверджується реєстром прав власності на нерухоме майно від 17.11.2014р. згідно якого з 05.12.2007р. адмінбудівля, яку займає Ізянська сільська рада належала на час підписання договору оренди 15.10.2009р. АВП "Ділоліс", оскільки такі твердження суперечать встановленим преюдиційним обставинам в рішенні Господарського суду Закарпатської області від 31.03.2015 р. у справі № 907/20/15.

Правові наслідки недійсності правочину та наслідки визнання господарського зобов'язання недійсним визначено ст.216 ЦК України та ст.208 ГК України відповідно. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави. У разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

Отже, чинне законодавство не передбачає визнання недійсним правочину на майбутнє. У майбутньому можуть бути припинені виключно права та обов'язки сторін за тим недійсним правочином, за яким ці права та обов'язки передбачалися на майбутнє. Тобто визнання недійсним договору та визнання недійсним зобов'язання не є тотожними поняттями, оскільки в силу прямої вказівки закону договір, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення, а визнання недійсним зобов'язання за цим договором стосується наслідків недійсності такого договору.

Правові наслідки недійсності правочину та господарського зобов'язання регулюються спеціальними правовими нормами, ст.216 ЦК України та ст.208 ГК України відповідно, а тому до таких правовідносин загальні норми про виконання зобов'язання та про відповідальність за його порушення не застосовуються.

Вищезазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України у постанові від 19.10.2016 р. у справі №18/122-12/2.

Частиною 3 статті 207 ГК України визначено, що виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє. Разом з тим, у ч.2 ст.208 ГК України вказано, що у разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

Таким чином, визнаючи договір оренди недійсним, господарський суд повинен серед іншого встановити обставини, пов'язані з виконанням договору, та визначити момент, з якого вважаються припиненими зобов'язання за цим договором.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до частин першої та другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд; власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно з приписами статті 761 ЦК України право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.

З огляду на викладене, вищенаведене нежитлове приміщення в Адмінбудинку за адресою: с. Іза, вул.. Центральна, 93 не могли здаватися в оренду Агровиробничим підприємством «Ділоліс», оскільки не перебували у останнього у власності.

Як вбачається з позовних вимог, предметом спору у даній справі є стягнення заборгованості по орендній платі за договором. Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанція, щодо підставності стягнення таких та вважає за необхідне зазначити наступне.

За змістом ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші, тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку, при цьому зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватись належним чином, згідно із умовами договору та вимогами ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що зазвичай ставляться.

Відповідно до ст.610 ЦК України порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання. За ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив зобов’язання, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Вимогами п.1 ст.546 ЦК України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком та у ст.549 цього ж Кодексу наведено поняття неустойки (штрафу, пені) та штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (п.1 ст.549 ЦК України) та пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (п.2 ст.549 ЦК України).

Відповідно вимог п.2 ст. 551 ЦК України передбачено, що розмір неустойки (штрафу, пені), встановлюється Договором.

Враховуючи норми чинного законодавства та встановлені вищенаведені обставини судом, у зв'язку з визнанням недійсним Договору оренди нежитлового приміщення від 15.10.2009 р., з огляду на те, що позивач не мав права розпоряджатися зазначеним майном, у тому числі передавати його в оренду, оскільки Агровиробниче підприємство «Ділоліс» не було власником переданого у оренду приміщення, тому і не виникло у останнього право на стягнення суми за оренду приміщення та стягнення пені.

Крім того, щодо тверджень відповідача про нікчемність договору оренди у зв’язку з відсутністю права власності на майно з посиланням на рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 13.12.2012р. у справі № 2-629/2011 та рішення Господарського суду Закарпатської області від 07.10.2008 р. у справі № 3/205, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що даним правовідносинам уже надавалася оцінка, а саме рішенням Господарського суду Закарпатської області від 31.03.2015р. у справі № 907/20/15, яким було встановлено недійсність договору оренди нежитлового приміщення.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, до прийняття рішення у справі позивач подав заяви про зменшення розміру позовних вимог і суд прийняв цю заяву до розгляду.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

При зверненні з позовом до суду позивачем був сплачений судовий збір згідно з квитанції № НОМЕР_1 від 10.02.2014р. у розмірі 1864 грн 25 коп., в той час як виходячи із розміру заявлених позовних вимог (78 119, 81 грн.) повинен бути сплачений судовий збір у сумі 1562 грн 40 коп., таким чином, існує переплата судового збору в розмірі 301 грн 85 коп..

Крім того, при звернені з апеляційною скаргою до суду відповідачем був сплачений судовий збір згідно з оригіналу платіжного доручення № 160 від 03.04.2014р. у розмірі 932 грн 15 коп., в той час як виходячи із розміру заявлених позовних вимог (78 119, 81 грн.) повинен бути сплачений судовий збір у сумі 781 грн 20 коп. таким чином, існує переплата судового збору в розмірі 150 грн 95 коп.

Також, при звернені з касаційною скаргою до суду відповідачем був сплачений судовий збір згідно з згідно оригіналу платіжного доручення № 292 від 18.06.2014р. у розмірі 1351 грн 98 коп., в той час як виходячи із розміру заявлених позовних вимог (78 119, 81 грн.) повинен бути сплачений судовий збір у сумі 1093 грн 68 коп. таким чином, існує переплата судового збору в розмірі 258 грн 30 коп.

При звернені з апеляційною скаргою до суду відповідачем був сплачений судовий збір згідно з оригіналу платіжного доручення № 698 від 26.11.2014р. у розмірі 913 грн 50 коп., в той час як виходячи із розміру заявлених позовних вимог (78 119, 81 грн.) повинен бути сплачений судовий збір у сумі 781 грн 20 коп. таким чином, існує переплата судового збору в розмірі 132 грн 30 коп.

Увідповідності до приписів Закону України «Про судовий збір» сплачений судовий збір може бути повернутий ухвалою господарського суду за клопотанням особи, яка його сплатила.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що сторони не позбавлені права звернутися з клопотання про повернення судового збору, як надмірно сплаченого.

Відповідно до ст.73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст.86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

З огляду на вищевказане, апеляційний господарський суд вважає, що висновки, наведені в оскаржуваному рішенні місцевого господарського суду, не відповідають обставинам справи, судом неправильно застосовано норми матеріального права, тому його необхідно скасувати та прийняти нове рішення, яким в позові відмовити.

Зважаючи на відмову у задоволенні позовних вимог, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви покладаються на позивача.

Керуючись, ст. ст. 86, 129, 269, 270, 275, 277, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Львівський апеляційний господарський суд –

ПОСТАНОВИВ:

1.Апеляційну скаргу Ізянської сільської ради № 02-38/678 від 28.11.2014 року (вх.№ 01-05/5725/14 від 08.12.2014р.) задоволити.

2.Рішення Господарського суду Закарпатської області від 18.11.2014р. у справі № 907/98/14 скасувати.

3.Прийняти нове рішення, яким в позові відмовити повністю.

4. Стягнути з Агровиробничого підприємства „Ділоліс” (Хустський район, с. Іза вул. Раковського,41, ідентифікаційний код 13584712) на користь Ізянської сільської ради (Хустський район, с. Іза вул. Центральна, ідентифікаційний код 04350049) 781,20 грн. судового збору за перегляд рішення в апеляційному порядку.

5. Стягнути з Агровиробничого підприємства „Ділоліс” (Хустський район, с. Іза вул. Раковського,41, ідентифікаційний код 13584712) на користь Ізянської сільської ради (Хустський район, с. Іза вул. Центральна, ідентифікаційний код 04350049) 1093, 68 грн. судового збору за перегляд рішення в касаційному порядку.

6. Стягнути з Агровиробничого підприємства „Ділоліс” (Хустський район, с. Іза вул. Раковського,41, ідентифікаційний код 13584712) на користь Ізянської сільської ради (Хустський район, с. Іза вул. Центральна,, ідентифікаційний код 04350049) 781, 20 грн. судового збору за перегляд рішення в апеляційному порядку.

7.Господарському суду Закарпатської області видати відповідний наказ.

8. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки встановлені ст.ст.287,288 ГПК України.

9. Повний текст постанови оформлено і підписано відповідно до вимог ст.282 ГПК України 28.02.2018 року.

Головуючий-суддя Марко Р.І.

Суддя Желік М.Б.

Суддя Костів Т.С.