Постанова № 72442973, 22.02.2018, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" лютого 2018 р. Справа № 920/185/17

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Барбашова С.В., суддя Медуниця О.Є., суддя Пелипенко Н.М.

секретар судового засідання Кохан Ю.В.

за участю:

прокурора - Ногіної О.М. (посвідчення № 032167 від 11.02.2015)

представник позивача - не з'явився

представник відповідача-1 - не з'явився

представник відповідача-2 - не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщені Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірми «Родина», с. Порозок, Краснопільський район, Сумська область (вх. №3908 С/3) на рішення Господарського суду Сумської області від 28.11.2017 у справі № 920/185/17 (колегія суддів у складі: головуючого судді Заєць С.В., судді Костенко Л.А., судді Соп'яненко О.Ю.; повний текст рішення складено та підписано 29.11.2017)

за позовом Керівника Охтирської місцевої прокуратури Сумської області в інтересах держави в особі Славгородської сільської ради, с. Славгород, Краснопільський район, Сумська область

до 1) Краснопільської районної державної адміністрації Сумської області, смт. Краснопілля, Сумська область,

2) Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірми «Родина», с. Порозок, Краснопільський район, Сумська область,

про визнання договору оренди землі недійсним, -

ВСТАНОВИЛА:

У березні 2017 року Керівник Охтирської місцевої прокуратури Сумської області в інтересах держави в особі Славгородської сільської ради, с.Славгород, Краснопільський район, Сумська область звернувся до Господарського суду Сумської області із позовом до Краснопільської районної державної адміністрації Сумської області, смт. Краснопілля, Сумська область (відповідач-1) та до Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірми «Родина», с. Порозок, Краснопільський район, Сумська область (відповідач-2), в якому просив суд визнати недійсним договір оренди землі (невитребувані паї) за №1н/14, укладений 20.12.2016 між Краснопільською районною державною адміністрацією і ТОВ АФ «Родина», а також просив стягнути з відповідачів витрати по сплаті судового збору на користь прокуратури Сумської області.

Рішенням Господарського суду Сумської області від 28.11.2017 по справі № 920/185/17 в задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірми «Родина» від 25.04.2017 про зупинення провадження у справі відмовлено. В задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірми «Родина» від 25.04.2017 про застосування строків позовної давності відмовлено. Позов задоволено. Вирішено визнати недійсним договір оренди землі (невитребувані паї) за №1н/14, укладений 20.12.2016 між Краснопільською районною державною адміністрацією Сумської області та Товариством з обмеженою відповідальністю Агрофірмою «Родина». Стягнуто з Краснопільської районної державної адміністрації Сумської області на користь Прокуратури Сумської області 800 грн. 00 коп. витрат по сплаті судового збору. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірми «Родина» на користь Прокуратури Сумської області 800 грн. 00 коп. витрат по сплаті судового збору.

Відповідач-2 - ТОВ АФ «Родина» із даним рішенням не погодився, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до невірних висновків по суті обставин, якими позивач обґрунтовував позовні вимоги, ненадання судом першої інстанції належної правової оцінки тим доказам, які надані зі сторони відповідача-2 та не спростовані позивачем, незастосування судом правового висновку Верховного суду у подібних правовідносинах (постанова від 04.02.2015 у справі № 6-233/цс/14), просить рішення Господарського суду Сумської області від 28.11.2017 по справі № 920/185/17 скасувати та прийняти нове рішення, яким в позові відмовити в повному обсязі, а судові витрати покласти на позивача та прокурора в рівних частинах.

Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги відповідач-2 посилається на те, що прокурор не довів належними і допустимими доказами наявність підстав для представництва позивача у даній справі; не довів факту нездійснення чи неналежного здійснення захисту інтересів держави органом державної влади, місцевого самоврядування чи іншим суб'єктом господарювання, а також не обґрунтував наявність фактичного існування порушення інтересів держави з боку відповідачів при укладенні договору. Крім того, скаржник вважає помилковим висновок суду першої інстанції про відсутність у Краснопільської районної державної адміністрації повноважень на укладення договорів оренди земельних ділянок (не витребуваних паїв), та зазначає про ненадання оцінки судом розпорядженню голови Краснопільської районної державної адміністрації від 17.12.2016 №339-Д «Про склад постійної районної робочої комісії з вирішення питань використання сільськогосподарських угідь» та протоколу №1 від 20.12.2016 засідання постійної робочої комісії з вирішення питань використання сільськогосподарських угідь, на підставі яких і був укладений спірний договір. Відповідач-2 стверджує, що всі земельні ділянки, які були передані йому в оренду за спірним договором, мали статус нерозподілених (не витребуваних) земельних паїв та перебувають за межами населеного пункту. Також скаржник вказує на неправомірну відмову судом першої інстанції у задоволенні заяви про застосування строків позовної давності, оскільки спірний договір укладався ще у 2012 році, а кожного наступного року мала місце його пролонгація.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 27.12.2017 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірми «Родина», с. Порозок, Краснопільський район, Сумська область на рішення Господарського суду Сумської області від 28.11.2017 у справі № 920/185/17. Надано прокуратурі, позивачу та відповідачу-1 строк для надання відзивів на апеляційну скаргу до 23.01.2018.

Охтирською місцевою прокуратурою Сумської області надано відзив на апеляційну скаргу (вх. № 843 від 23.01.2018; вх. № 930 від 25.01.2018) в порядку статті 263 Господарського процесуального кодексу України, в якому керівник місцевої прокуратури просить відмовити у повному обсязі у задоволенні апеляційної скарги ТОВ Агрофірми «Родина», оскільки вважає, що: прокуратурою доведена наявність підстав для представництва позивача у даній справі; суд першої інстанції під час ухвалення оскаржуваного рішення дійшов правильного висновку про наявність як державного, так і суспільного інтересу, що є підставою для представництва прокурором інтересів держави; висновки суду першої інстанції про наявність правових підстав для визнання договору оренди землі (невитребувані паї) за №1н/14 від 20.12.2016 недійсним є обґрунтованими; судом надано належну правову оцінку наданим до позовної заяви доказам та обґрунтовано встановлено порушення прав позивача, які підлягають захисту.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 24.01.2018 справу № 920/185/17 призначено до розгляду на 13.02.2018 об 11:00 год.

13.02.2018 від уповноваженого представника ТОВ АФ "Родина" - адвоката Мазнєвої С.Г. надійшло клопотання (вх. № 1502), в якому він, з посиланням на хворобу, та, відповідно, неможливість бути присутнім в судовому засіданні, просить відкласти розгляд справи. Також адвокат повідомив, що у разі необхідності, докази його хвороби будуть надані в оригіналі для огляду суду без залучення їх до матеріалів справи, у зв'язку з тим, що ці докази містять особисту інформацію про особу.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 13.02.2018 розгляд справи відкладено на 22.02.2018 о 12:00 год.

21.02.2018 уповноваженим представником ТОВ АФ "Родина" - адвокатом Мазнєвою С.Г. надані пояснення (вх. № 1753), в яких відповідач-2 вказує на відсутність порушеного права позивача, яке б підлягало захисту у суді в порядку представництва прокуратурою, а також вважає, що прокурором не доведено в чому конкретно полягають інтереси Держави в особі позивача у взаємозв'язку з інтересами чи правами фізичних осіб, яким належить частина земельних ділянок, переданих за оспорюваним договором. За вказаного, відповідач-2 стверджує, що місцевим господарським судом допущено грубе порушення норм матеріального та процесуального права щодо законності підстав позову, поданого прокурором в інтересах органу місцевого самоврядування, який законодавчо необмежений законом у самостійному захисті свого права. Прокурором не доведено, що позивач не здійснює чи неналежно здійснює свої повноваження, що може бути підставою для вказаного представництва та не надано доказів на підтвердження того, що прокурор попередньо повідомляв про це відповідні компетентні органи, які мали б самостійно захищати інтереси держави. Все це у сукупності, на думку відповідача-2, свідчить про надмірне втручання в права відповідача-2 органами прокуратури, не дивлячись на відсутність законодавчої можливості здійснення ними загального нагляду, а отже не може піддаватись судовому захисту і ґрунтуватись на принципах справедливості і верховенства права.

Окрім цього, відповідач-2 звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що оспорюваний договір укладений з належним орендодавцем - Краснопільською районною державною адміністрацією, що узгоджується з положеннями ст. 13 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» та відповідає пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України де вказано, що до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади, тобто відповідні районні державні адміністрації. Перебування земельних ділянок, що передані за оспорюваним договором за межами населеного пункту, підтверджено письмовим доказом - довідкою від 16.02.2017 № 8-28-99.2-395/2-17 ГУ Держгеокадастру у Сумській області. Водночас, відповідач-2 стверджує, що в матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про те, що позивач самостійно не має юридичної можливості звернутись до суду за захистом свого права, яке є порушеним, як і не вказано, яке саме право позивача порушено оспорюваним договором у зв'язку з перебуванням у його складі земельних ділянок певних фізичних осіб, які не є учасниками даної справи та не заявляють про існування їх порушених прав чи інтересів. Правовий висновок щодо відсутності підстав для судового захисту прав, які не належать позивачеві наведений у постанові Верховного Суду України від 04.02.2015 року у справі № 6-233цс14, який в порушення статті 111-28 Господарського процесуального кодексу України місцевим судом не було застосовано.

Відповідач-2 також підтримує свої обґрунтування з приводу звернення прокурора до суду поза межами строків позовної давності та вважає, що його доводи, викладені у відзиві не спростовують факту виникнення договірних правовідносин щодо спірної земельної ділянки у 2012 році та щорічне поновлення цих правовідносин шляхом укладення відповідного договору, в т.ч. й оскаржуваного згідно до положень статті 33 Закону України «Про оренду землі».

Славгородська сільська рада (позивач) та Краснопільська районна державна адміністрація Сумської області (відповідач-1) відзивів на апеляційну скаргу у встановлений судом апеляційної інстанції строк не надали.

Представники позивача та відповідачів ані в попереднє судове засідання, яке відбулось 13.02.2018, ані в судове засідання 22.02.2018 не з'явились, хоча про перегляд справи в апеляційному порядку повідомлялися належним чином. В матеріалах справи наявні повідомлення про вручення позивачу та відповідачам копій ухвал суду від 24.01.2018 про призначення справи до апеляційного розгляду (том 2 аркуші справи 98, 111, 112).

Про причини неявки в судові засідання 13.02.2018 та 22.02.2018 своїх представників позивач та відповідач-1 суд апеляційної інстанції не повідомляли.

Відповідач-2 у своїх письмових поясненнях (вх. № 1753 від 21.02.2018) повідомив, що він повністю підтримує апеляційну скаргу та просить суд розглядати справу за відсутності його представника.

Враховуючи викладене, колегія суддів апеляційного господарського суду з урахуванням пункту 1 частини третьої статті 202 Господарського процесуального кодексу України вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами, оскільки позивач та відповідачі були належним чином про апеляційний розгляд справи даної справи належним чином, їх явка у судове засідання 22.02.2018 не визнавалася обов'язковою, клопотань про відкладення розгляду справи від сторін не надходило, а в матеріалах справи міститься достатньо доказів для прийняття рішення.

Згідно з частиною першою статті 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.

У відповідності до вимог частин першої, другої та п'ятої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Дослідивши матеріали справи, а також доводи, викладені в апеляційній скарзі, відзиві на неї та письмових поясненнях скаржника, перевіривши та проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи, розглянувши справу в порядку статті 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів встановила наступне.

Як свідчать матеріали справи, прокурор при зверненні до суду з позовом по даній справі обґрунтував необхідність такого звернення нижченаведеним.

Пунктом 3 статті 131-1 Конституції України на органи прокуратури України покладена функція представництва інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.

Частиною першою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (частина третя цієї ж статті).

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 р. №3-рп/99 прокурор або його заступник самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, в чому полягає порушення інтересів чи в чому існує загроза інтересам держави, і ця заява є підставою для порушення справи в господарському суді.

Згідно з частиною першою статті 2 Господарського процесуального кодексу України (в редакції до 15.12.2017, чинній станом на день пред'явлення позову у даній справі), господарський суд порушує справи за позовами прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Частиною другою згаданої статті передбачено, що у позовній заяві прокурор самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, за відсутності ж такого органу або відсутності у нього повноважень зазначає про це в позовній заяві.

У відповідності з положеннями частини другої статті 29 Господарського процесуального кодексу України (в редакції до 15.12.2017) у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або в інтересах громадянина зазначений орган чи громадянин набуває статусу позивача, а в разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави, в якій зазначено про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, або про відсутність у такого органу повноважень щодо звернення до господарського суду, прокурор набуває статусу позивача і як такий зазначається у позовній заяві.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України № Зрн-/99 від 08.04.1999 під поняттям «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

Згідно з частиною другою статті 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Враховуючи викладене та з огляду на зазначену норму Закону України «Про прокуратуру» прокурор може заявити позов в інтересах держави, який виражається в інтересах частини українського народу - членів територіальної громади, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює саме орган місцевого самоврядування, хоча він, цей орган, навпаки покликаний ці інтереси захищати.

Такий підхід узгоджується з Європейською хартією місцевого самоврядування 1985 року, що ратифікована Законом України від 15 липня 1997 року № 452/97-ВР, і яка передбачає, що органи місцевого самоврядування при вирішенні відповідної частини публічних (суспільних) справ (public affairs) діють під власну відповідальність в інтересах місцевого населення, й у правовій системі держав-учасниць, зокрема у сфері адміністративного контролю за органами самоврядування, має забезпечуватись співмірність (баланс) між заходами контролю та важливістю інтересів, які контролюючий орган має намір захищати (ст. 3, ст. 8).

Статтями 13, 14 Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Суспільство, Український народ як сукупність окремих суб'єктів, індивідів, людей, також має, з огляду на статті 1, 3, 6-8, 13, 14, 41 Конституції України, конституційне право правомірно очікувати захисту суспільних інтересів у вигляді адекватної реакції держави на випадки порушення законності при вирішені земельних питань, правомірно очікувати і розраховувати на те, що держава вживатиме усіх можливих законних засобів і способів для відновлення становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю.

Правовідносини, пов'язані з використанням земель якими розпоряджаються органи державної влади та місцевого самоврядування, становлять суспільний інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення чи дій органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка чи право на неї передано іншій особі в порушення встановленого вимогами чинного законодавства порядку, такому інтересу не відповідає.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної фізичної чи юридичної особи, ЄСПЛ у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес».

Відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні ради є органом місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, та іншими законами. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ як безпосередньо, так і через сільські, селищні ради та їх виконавчі органи, що передбачено пунктом 2 статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Частиною третьою статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Згідно положень частини першої вказаної статті органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.

Статтею 18-1 згаданого Закону визначено, що орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.

Звертаючись до Господарського суду Сумської області із даним позовом про визнання недійсним Договору оренди землі № 1н/14, який укладено 20.12.2016 між відповідачами, прокурор обґрунтував свої вимоги тим, що Славгородська сільська рада Краснопільського району є належним органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах щодо земельних ділянок, якими всупереч вимог чинних актів цивільного законодавства розпорядилася Краснопільська районна державна адміністрація. Вказане призводить до порушення економічних основ місцевого самоврядування у вигляді недоотримання сільською радою коштів у якості орендної плати в значній мірі та стримує наповнення місцевого бюджету, чим завдається шкода державним інтересам.

З метою належної реалізації вимог вищевказаної норми закону, Охтирською місцевою прокуратурою 24.02.2017 за № 92-1192 вих-17 на адресу позивача - Славгородської сільської ради направлено повідомлення про намір вжиття заходів представницького характеру в межах повноважень, наданих статтями 23, 24 Закону України «Про прокуратуру», чим спростовуються твердження відповідача-2 про ненадання прокуратурою доказів на підтвердження попереднього повідомлення відповідного компетентного органу, який мав право самостійно захищати інтереси держави.

У своїй апеляційній скарзі відповідач-2 посилається на те, що прокурор не довів належними і допустимими доказами наявність підстав для представництва позивача у даній справі, не довів факт нездійснення чи неналежного здійснення захисту інтересів держави позивачем, а також не обґрунтував фактичне існування порушення інтересів держави з боку відповідачів при укладенні договору.

Однак вказані доводи скаржника колегія суддів вважає безпідставними, а тому їх відхиляє, з огляду на наступне.

На підставі наявних у справі матеріалів судом першої інстанції встановлено, що земельні ділянки, які залишилися після смерті ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 і були протиправно передані Краснопільською районною державною адміністрацією у користування ТОВ АФ «Родина» за оспорюваним договором, оскільки вони у дійсності перебувають в управлінні Славгородської сільської ради відповідно до частин першої та другої статті 1285 Цивільного кодексу України, а тому саме територіальна громада Славгородської сільської ради повинна здійснювати відповідні повноваження щодо розпорядження вказаними земельними ділянками через обраний нею орган місцевого самоврядування - Славгородську сільську раду (позивача у справі).

При ухваленні рішення суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для представництва прокурором інтересів держави, а також про те, що позивач у даній справі є належним органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах щодо земельних ділянок, якими всупереч вимог чинних актів цивільного законодавства розпорядився відповідач-1, надавши їх в оренду відповідачу-2.

При цьому, на підставі зазначених прокурором доводів, судом першої інстанції встановлено, що в даному випадку наявний як державний, так і суспільний інтерес, що є належною підставою для представництва прокурором інтересів держави в межах даної справи.

В спростування доводів скаржника прокурор обґрунтовано зазначає, що регулювання відносин щодо оренди майна територіальних громад, є одним з пріоритетних напрямів державної політики. Порушення порядку набуття речових прав на земельні ділянки обмежує територіальну громаду Славгородської сільської ради Краснопільського району у їх використанні та передачі у користування за найвиднішими умовами, що в свою чергу ослаблює економічні основи територіальної громади.

Так, із матеріалів справи вбачається, що до Славгородської сільської ради звернулося ТОВ «Славгород» із пропозицією укласти договори оренди земельних ділянок, які входять до складу відумерлої спадщини, а також спадщини, що перебуває в управлінні Славгородської сільської ради, зі ставкою орендної плати 10% від нормативної грошової оцінки земельних ділянок.

Рішенням Славгородської сільської ради уповноважено Славгородського сільського голову укласти з ТОВ «Славгород» договори оренди земель сільськогосподарського призначення, які входять до складу спадщини та перебувають у управлінні Славгородської сільської ради під 10% від нормативної грошової оцінки.

Однак, земельні ділянки, котрі мають бути передані за вказаним рішенням є предметом Договору, укладеного до прийняття згаданого рішення Краснопільською районною державною адміністрацією. Протиправне передання вказаним органом влади у користування ТОВ АФ «Родина» земельних ділянок, що перебувають під управлінням Славгородської сільської ради, зі ставкою орендної плати лише 8% від нормативної грошової оцінки призводить до недоотримання територіальною громадою 20 % коштів, які б вона отримала у разі самостійного укладення договорів оренди на ті ж самі земельні ділянки з ТОВ «Славгород».

Колегія суддів погоджується із доводами прокурора про те, що вказані обставини призводять до порушення економічних основ місцевого самоврядування. Недоотримання сільською радою коштів у якості орендної плати в значній мірі стримує наповнення місцевого бюджету, що позбавляє можливості своєчасно проводити виплату заробітної плати працівникам соціальної сфери, здійснювати благоустрій, використовувати кошти на інші необхідні потреби територіальної громади, чим завдається шкода державним інтересам. Вказані порушення залишалися тривалий час без реагування Славгородської сільської ради.

Вчинення Краснопільською районною державною адміністрацією дій поза межами наданих законодавством повноважень та всупереч порядку, визначеному чинними нормативно-правовими актами, підриває авторитет органів державної влади, а тому такі порушення становлять публічний інтерес і підлягають обов'язковому усуненню шляхом застосування прокурором повноважень з представництва інтересів держави в суді.

Що стосується обставин справи по суті спору, то розглянувши її матеріали, судом першої інстанції встановлено наступне.

20 грудня 2016 року між Краснопільською районною державною адміністрацією Сумської області і Товариством з обмеженою відповідальністю Агрофірмою «Родина» було укладено договір оренди землі (не витребувані паї) №1н/14 (далі за текстом - «Договір»), відповідно до умов якого відповідач-1 передав, а відповідач-2 прийняв у строкове платне користування земельні ділянки сільськогосподарського призначення, які знаходяться на території Славгородської сільської (селищної) ради Краснопільського району Сумської області загальною площею 130,36 га, у тому числі рілля - 130,36 га.

Пунктом 5 Договору визначено, що нормативна грошова оцінка земельних ділянок становить 35610 грн. 24 коп. за 1 га.

Зі змісту пункту 8 Договору вбачається, що його укладено на 1 рік (з 01.01.2017 по 31.12.2017). Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше 90 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію.

Згідно з пунктом 9 Договору орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі 8,0% від нормативної грошової оцінки земельних ділянок, що становить 371372 грн. 07 коп.

Відповідно до пункту 43 Договору він набирає чинності після реєстрації.

Невід'ємними частинами договору є: акт приймання-передачі об'єкта оренди; список не витребуваних паїв громадян (для договору оренди не витребуваних земельних паїв).

Договір зареєстровано у Славгородській сільській раді 30.12.2016, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис за № 9.

Акт приймання-передачі земельних ділянок, що надаються в оренду було підписано 20.12.2016 Краснопільською районною державною адміністрацією Сумської області від імені орендодавця та ТОВ АФ «Родина» від імені орендаря (том 1 аркуш справи 23).

Звертаючись до суду із позовом про визнання цього договору недійсним прокурор послався на те, що його укладено з порушенням вимог чинного законодавства, виходячи з того, що розпорядження, на підставі якого між Краснопільською районною державною адміністрацією Сумської області і ТОВ АФ «Родина» було б укладено спірний договір, не приймалося, технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок та з нормативної грошової оцінки невитребуваних земельних паїв не розроблялась та не затверджувалась. Крім того, станом на дату підписання Договору частина земельних ділянок, переданих в оренду по Договору, має власників, які належним чином оформили Державні акти на право власності на земельну ділянку.

Обґрунтовуючи свої заперечення проти заявленого позову, відповідач-2 вказав, що спірний договір був укладений на підставі розпорядження голови Краснопільської РДА від 17.12.2016 №339-Д та протоколу №1 від 20.12.2016 засідання постійної районної робочої комісії з вирішення питань використання сільськогосподарських угідь у 2017 році, а також додав, що всі земельні ділянки, які були передані в оренду відповідачу-2 за спірним договором, мали статус нерозподілених (не витребуваних) земельних паїв та перебувають за межами населеного пункту.

Приймаючи рішення про задоволення заявленого позову суд першої інстанції виходив з того, що прокурором подано належні та допустимі докази наявності низки істотних порушень чинного законодавства під час укладення між Краснопільською районною державною адміністрацією Сумської області і ТОВ АФ «Родина» Договору оренди землі (невитребувані паї) №1н/14 від 20.12.2016.

Рішення мотивоване, зокрема тим, що у Краснопільської районної державної адміністрації були відсутні повноваження на укладення оспорюваного договору, а також тим, що державна адміністрація передала в оренду не лише невитребувані земельні частки (паї), а й земельні ділянки, котрі мають законних власників, яким видано державні акти на право власності на земельну ділянку (тобто сформовані земельні ділянки).

У своїй апеляційній скарзі відповідач-2 посилається на те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність у Краснопільської районної державної адміністрації повноважень на укладення договорів оренди земельних ділянок (не витребуваних паїв), а також на ненадання оцінки господарським судом розпорядженню голови Краснопільської районної державної адміністрації від 17.12.2016 №339-Д «Про склад постійної районної робочої комісії з вирішення питань використання сільськогосподарських угідь», а також протоколу №1 від 20.12.2016 засідання постійної робочої комісії з вирішення питань використання сільськогосподарських угідь.

Однак вказані твердження колегія суддів апеляційної інстанції вважає необґрунтованими та такими, що не відповідають дійсності, оскільки, у своєму рішенні місцевий господарський суд належним чином обґрунтував відповідні висновки та дав оцінку вищевказаним документам.

Так, судом першої інстанції встановлено, що в матеріалах справи міститься розпорядження голови Краснопільської РДА від 17.12.2016 №339-Д «Про склад постійної районної робочої комісії з вирішення питань використання сільськогосподарських угідь» та протокол №1 від 20.12.2016 засідання постійної районної робочої комісії з вирішення питань використання сільськогосподарських угідь у 2017 році, в якому члени комісії вирішили рекомендувати голові Краснопільської районної державної адміністрації укласти з ТОВ АФ «Родина» договори оренди на не витребувані земельні паї терміном на 1 рік (до 31.12.2017).

Між тим, згідно частини третьої статті 122 Земельного кодексу України районні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) ведення водного господарства; б) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), з урахуванням вимог частини сьомої цієї статті; в) індивідуального дачного будівництва.

Відповідно до частини першої та другої статті 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» на виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону забезпечують нормативно-правове регулювання, власних і делегованих повноважень голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники структурних підрозділів - накази.

Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов'язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами.

Судом першої інстанції обґрунтовано встановлено, що в матеріалах справи відсутні належні докази прийняття головою Краснопільської Районної державної адміністрації Сумської області такого розпорядження або делегування відповідних повноважень іншим суб'єктам владних повноважень.

Поряд з цим, колегія суддів апеляційної інстанції вважає необхідним зазначити, що перелічені скаржником документи жодним чином не підтверджують наявність у голови Краснопільської РДА повноважень щодо передачі в оренду земельних ділянок, що стали предметом оспорюваного договору, в тому числі, сформованих земельних ділянок, переданих у власність громадянам, а не земельних часток (паїв).

Посилання відповідача-2 в апеляційній скарзі на те, що судом першої інстанції під час ухвалення оскаржуваного рішення не враховано, що всі передані за оспорюваним договором земельні ділянки віднесено до нерозподілених (не витребуваних) земельних ділянок, які знаходяться за межами населеного пункту, є безпідставним зважаючи на таке.

Судом першої інстанції на підставі вивчення змісту додатку до оспорюваного Договору «Перелік власників земельних ділянок /невитребуваних паїв/ із земель державної власності на території Славгородської сільської ради» обґрунтовано встановлено, що згідно з цим документом Краснопільською РДА у користування ТОВ АФ «Родина» передано невитребувані земельні частки (паї) ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_33., ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_5, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_6, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_7, ОСОБА_34., ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32

Відповідно до вимог статті 13 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» - однією з обов'язкових умов договору оренди земельних часток (паїв) має бути посилання у ньому на те, що строк дії такого договору обмежений моментом отримання власниками земельних ділянок, які стали предметом договору, державних актів на право власності на земельну ділянку.

Однак такої умови оспорюваний договір не містить.

Поряд з цим, згідно відомостей відділу Держгеокадастру у Краснопільському районі Сумської області та державних актів на право власності на земельну ділянку, Краснопільською районною державною адміністрацією на підставі оспорюваного Договору передано у користування земельні ділянки площею 41,1992 га (рілля), що перебувають у приватній власності ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_10, ОСОБА_12, ОСОБА_5, ОСОБА_18, ОСОБА_6, ОСОБА_27, ОСОБА_7, що за висновками суду першої інстанції є безумовним порушенням вимог статті 19 Конституції України, статті 90 Земельного кодексу України та статті 4 Закону України «Про оренду землі».

В силу положень статті 41 Конституції України право приватної власності є непорушним.

Статтею 79 Земельного кодексу України визначено, що земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Відповідно до положень статті 79-1 Земельного кодексу України земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Частиною першою статті 90 Земельного кодексу України визначено, що право продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину мають власники земельних ділянок.

Отже, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що Краснопільська районна державна адміністрація передала в оренду не лише невитребувані земельні частки (паї), а й земельні ділянки, котрі мають законних власників, яким видано державні акти на право власності на земельну ділянку (тобто сформовані земельні ділянки).

Відповідно до частин першої, другої статті 4 Закону України «Про оренду землі» орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи, а орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є сільські, селищні, міські ради в межах повноважень, визначених законом.

Відповідно до положень частини п'ятої статті 1277 Цивільного кодексу України спадщина, не прийнята спадкоємцями, охороняється до визнання її відумерлою.

Частинами першою та другою статті 1285 Цивільного кодексу України визначено, що у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту особою, яка управляє спадщиною, до складу якої входить земельна ділянка, є сільська, селищна, міська рада за місцезнаходженням такої земельної ділянки. Особа, яка управляє спадщиною, має право на вчинення будь-яких необхідних дій, спрямованих на збереження спадщини до з'явлення спадкоємців або до прийняття спадщини.

Із матеріалів справи вбачається, що з метою реалізації вказаних повноважень 15.12.2016 Славгородською сільською радою Краснопільського району Сумської області прийнято рішення «Про взяття в управління земельних ділянок, що входять до складу спадщини, у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття після спливу шести місяців з дня відкриття спадщини», відповідно до якого згаданий орган місцевого самоврядування прийняв в управління земельні ділянки, котрі залишилися після смерті ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7

Копію вказаного рішення Славгородська сільська рада Краснопільського району 19.12.2016 надіслала до Краснопільської районної державної адміністрації (відповідно до відмітки про отримання, вказаний лист отримано 20.12.2016), однак, жодних заходів, спрямованих на усунення порушень вимог чинного законодавства щодо виключення з предмету Договору земельних ділянок, розпоряджатися якими вказаний орган влади не мав повноважень, не вжито.

Частиною шостою статті 19 Закону України «Про оренду землі» визначено, що особа, яка управляє спадщиною, у складі якої є земельна ділянка сільськогосподарського призначення, що не перебуває в оренді, має право передати таку ділянку в оренду на строк до моменту державної реєстрації права власності спадкоємця на таку земельну ділянку або до набрання законної сили рішенням суду про визнання спадщини відумерлою, про що обов'язково зазначається у договорі оренди земельної ділянки.

Таким чином, колегія суддів повністю погоджуючись із висновками суду першої інстанції також вважає, що Краснопільська районна державна адміністрація всупереч вищевказаних нормативно-правових актів, уклавши оспорюваний договір, поза межами власної компетенції передала в оренду не лише невитребувані земельні частки (паї), а і земельні ділянки, котрі мають власників, яким видано державні акти на право власності на земельну ділянку (тобто сформовані земельні ділянки), які є окремим предметом правового регулювання, правом розпоряджатися якими (в тому числі передавати у оренду) відповідно до вимог чинного законодавства мають лише власники чи особи, які здійснюють управління спадщиною.

Поряд з цим, колегія суддів вважає, що на підставі правової оцінки змісту умов оспорюваного Договору та поданих прокуратурою доказів у їх сукупності, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що предметом спірного Договору є два абсолютно відмінні об'єкти земельних відносин, які мають різний правовий режим і порядок передачі їх в оренду, він має змішаний характер і передбачає передачу в оренду окремо двох різних об'єктів - земельних ділянок, як об'єктів цивільних прав, так і земельних часток (паїв), які є умовними частками земель місцезнаходження та межі яких не визначені, не є землями державної чи комунальної власності, а лише перебувають у розпорядженні органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій, до моменту отримання їх власниками державних актів на право власності на земельну ділянку.

Вказані висновки суду першої інстанції відповідачами не спростовані.

За інформацією Державного комітету України із земельних ресурсів, що міститься у листі від 13.03.2001 № 14-17-2-Н1063/2960, оренда земельної частки (паю) та оренда земельної ділянки за предметом є суттєво різні якісні відносини. У випадку оренди земельної частки (паю) встановлюються орендні відносини щодо права на земельну частку (пай), не визначену в натурі земельну ділянку, посвідчену сертифікатом. Орендні відносини повинні оформлюватися договором як у випадку оренди земельної частки (паю), так і у випадку земельної ділянки.

Указом Президента України «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 08.08.1995 року №720/95 було передбачено порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям. Відповідно до положень вказаного нормативно-правового акту паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості). Розмір земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах визначаються виходячи вартості земельної частки (паю) та середньої грошової оцінки одного гектар сільськогосподарських угідь для даного підприємства, кооперативу, товариства.

Таким чином, земельна частка (пай) є умовною часткою земель, які належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, розмір якої визначений в умовних кадастрових гектарах, а місцезнаходження та межі такої земельної частки (паю) не визначені.

До категорії невитребуваних земельних часток (паїв) відносяться слідуючі земельні частки (паї):

- земельні частки (паї), на які громадяни, які мають право на земельну частку (пай) відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективно власності на землю, не отримали сертифікатів чи іншим чином не заявили свої праві на земельну частку (пай);

- земельні частки (паї), на які вже сертифікат отриманий, але власник сертифікату не розпорядився ним належним чином (не подана заява про виділення і натурі для передачі в оренду чи для сумісного обробітку);

- земельні частки (паї), власники яких померли, їх спадкоємці, ще не прийняла спадщини, а термін дії договору оренди закінчився чи договір не був укладений.

Отже, невитребуваний земельний пай - це умовна земельна частка, яка закріплена за певною людиною, що з якоїсь причини не підтвердила своє праве власності, і можливо з поважних причин не отримала земельний сертифікат.

В свою чергу, поняття земельної ділянки визначено статтею 79 Земельного кодексу України, якою встановлено, що це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Відповідно до статті 13 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» нерозподілені (невитребувані) земельні ділянки за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації можуть передаватися в оренду для використання за цільовим призначенням на строк до моменту отримання їх власниками державних актів на право власності на земельну ділянку, про що зазначається у договорі оренди земельної ділянки, а власники земельних часток (паїв) чи їх спадкоємці, які не взяли участь у розподілі земельних ділянок, повідомляються про результати проведеного розподілу земельних ділянок у письмовій формі, у разі якщо відоме їх місцезнаходження.

Окрім цього, частиною першою статті 638 Цивільного кодексу України визначено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що оспорюваний прокурором Договір не містить також і істотних умов договору оренди землі, передбачених статтею 15 Закону України «Про оренду землі», зокрема, кадастрових номерів та матеріалів щодо місця розташування земельної ділянки, а посилання у тексті договору на те, що земельні ділянки розташовані на території Славгородської сільської ради не дає можливості встановити їх конкретне місце розташування.

Таким чином, під час апеляційного розгляду справи у повній мірі підтверджуються висновки суду першої інстанції про те, що Договір № 1н/14 від 20.12.2016, який є предметом спору, суперечить вимогам Цивільного кодексу України, Земельного кодексу України, Закону України «Про оренду землі», Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» та наказу Держкомзему України № 5 від 17.01.2000 «Про затвердження форми Типового договору оренди земельної частки (паю)».

Відповідно до положень статті 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК.

Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнано судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК).

Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин ЦК імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку на вимогу однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 Цивільного кодексу України вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.

Згідно статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» згідно зі статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також іншим, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правовим актам, прийнятим відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

За загальним правилом не є підставою для визнання недійсним відсутність у договорі істотних умов. На виняток з цього правила відсутність у договорі оренди землі хоча б однієї з істотних умов є підставою для визнання його недійсним (частина друга статті 15 Закону України «Про оренду землі») (пункт 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2015 №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними»).

У пункті 2.7 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 роз'яснено, що частиною 3 статті 207 Господарського кодексу України передбачена можливість припинення господарського зобов'язання лише на майбутнє. Отже, якщо зі змісту господарського договору випливає, що зобов'язання за цим договором може бути припинено лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ним (зокрема, вже здійснене користування за договором оренди), то господарський суд одночасно з визнанням господарського договору недійсним (за наявності підстав для цього) зазначає в резолютивній частині рішення, що зобов'язання за договором припиняється лише на майбутнє. При цьому слід враховувати, що зобов'язання припиняються на майбутнє не на підставі відповідної вказівки в рішенні суду, а в силу закону, тому при визнанні недійсним правочину (господарського договору) зобов'язання його сторін припиняються на майбутнє з моменту набрання чинності рішення суду про визнання правочину (договору) недійсним, хоча б у судовому рішенні й не було зазначено про таке припинення.

Виходячи з наведеного є вірним висновок суду першої інстанції про те, що оскільки прокурором доведено належними та допустимими доказами факт наявності ряду істотних порушень чинного законодавства під час укладення оспорюваного в межах даної справи договору, тому заявлений у даній справі позов про визнання недійсним цього правочину підлягає задоволенню.

Твердження відповідача-2 щодо неправомірної відмови у задоволенні заяви про застосування строків позовної давності, колегія суддів вважає необґрунтованим та безпідставним, оскільки, позивачу стало відомо про порушення його прав 30.12.2016 під час реєстрації відповідного договору, а тому перебіг строку позовної давності слід обраховувати з цієї дати. Всім цим обставинам суд першої інстанції дав належну правову оцінку.

Що стосується доводів відповідач-2 про те, що спірний договір укладено внаслідок поновлення попереднього договору оренди, а спірні правовідносини виникли у 2012 році на підставі договору № 1н/14 від 28.12.2012, то колегія суддів вважає їх безпідставними, оскільки оспорюваний договір має всі ознаки нового договору, а не поновлення раніше укладеного. Вказана обставина також підтверджується наявністю дати укладення, підписів сторін з відбитками їх печаток, а також акту приймання-передачі земельних ділянок, що передаються за договором від 20.12.2016.

Посилання скаржника на те, що судом першої інстанції не було застосовано висновки Верховного Суду України, які викладені у постанові від 04.02.2015 по справі № 6-233цс14, колегія суддів відхиляє.

Правова позиція Верховного Суду України, що зазначена у цій постанові, полягає у тому, що: в порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, а тому суд повинен встановити, чи дійсно порушує право орендодавця відсутність у договорі оренди умов, передбачених статтею 15 Закону України "Про оренду землі, визначити істотність цих умов, а також з'ясувати, у чому саме полягає порушення законних прав орендодавця.

Отже, Верховний Суд України при розгляді справ, пов'язаних із застосуванням статті 15 Цивільного кодексу України, зазначив, що правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до статті 111-28 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній до 15.12.2017) висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 111 16 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Згідно частини четвертої статті 236 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, що діє з 15.12.2017) при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно із частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Таким чином, виходячи з приписів статті 1 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на день пред'явлення позову у даній справі) та статті 15 Цивільного кодексу України у порядку господарського судочинства підлягає захисту саме порушене право, суд повинен встановити, чи дійсно оспорюваним договором порушено права позивача та в чому саме полягає таке порушення.

У даній справі судом першої інстанції на підставі поданих доказів встановлено, що прокурор, звертаючись з позовом в інтересах держави в установленому законом порядку, довів належними засобами доказування факт порушення прав та інтересів держави. Водночас, заявлена прокурором позовна вимога про визнання недійсним оспорюваного договору спрямована на захист порушеного права і охоронюваних законом інтересів позивача та призводить до їх поновлення стосовно земельних ділянок, відносно яких виник спір.

Крім того, колегія суддів апеляційної інстанції вважає необхідним зазначити, що такі постанови, як постанова від 04.02.2015 по справі № 6-233цс14, ухвалені Верховним Судом України, не вирішують спір остаточно, у них лише зазначено про неповноту встановлення обставин справи, а тому не можна стверджувати про невідповідність висновків рішення суду першої інстанції у справі, яка переглядається в апеляційному порядку, висновкам Верховного Суду України у наведеній постанові.

За таких обставин, зазначена постанова Верховного Суду України, яка обрана відповідачем-2 в обґрунтування своєї правової позиції по справі, не може бути застосована до спірних правовідносин.

Отже, доводи, що викладені відповідачем-2 в апеляційній скарзі, не мають жодного правового підґрунтя та повністю спростовуються матеріалами справи.

Відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З огляду на те, що доводи скаржника викладені в апеляційній скарзі не знайшли свого підтвердження під час апеляційного провадження, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про відсутність підстав для зміни чи скасування оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції, яке ухвалене відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, то згідно статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача-2.

Керуючись статтями 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірми «Родина», с. Порозок, Краснопільський район, Сумська область залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Сумської області від 28.11.2017 у справі № 920/185/17 залишити без змін.

Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.

Повний текст постанови складено 27.02.18

Головуючий суддя Барбашова С.В.

Суддя Медуниця О.Є.

Суддя Пелипенко Н.М.