Рішення № 72440846, 21.02.2018, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-21-42, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

____________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"21" лютого 2018 р.Справа № 922/4445/17

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Светлічного Ю.В.

при секретарі судового засідання Мороз Ю.В.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Слав АБЗ", м. Слов'янськ до Товариства з обмеженою відповідальністю "Амкіф", м. Харків про стягнення 153709,11 грн. за участю представників сторін:

позивача - Немченка І.А. довіреність №2 від 15.01.2018р.;

відповідача - Матвєєва Є.О. довіреність б/н від 22.01.2018р.;

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Слав АБЗ" (позивач) звернувся до господарського суду Харківської області із позовною заявою до відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Амкіф", в якій позивач просить стягнути з відповідача безпідставно набуті грошові кошти у розмірі 152302,92 грн. та проценти за користування чужими грошовими коштами у розмірі 1406,19 грн. Крім того, позивач спросить стягнути з відповідача судовий збір.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 03.01.2018р. судом прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження у справі №922/4445/17. Призначено розгляд справи в судовому засіданні на "24" січня 2018 р. о (об) 11:20.

Представник позивача у судове засідання, що призначене судом на 24.01.2018р. не з'явився. Надав через канцелярію суду 23.01.2018р. клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату, яке судом задоволено та розгляд справи відкладено згідно п.2 ч.2 ст. 202 ГПК України на 21.02.2018р. о 11:30.

Представник відповідача надав до суду 24.01.2018р. відзив на позовну заяву за вх.№1948, в якому відповідач проти позову заперечує та просить у його задоволенні відмовити, оскільки посилається на укладення договору поставки між сторонами у спрощеній формі, тому вимоги позивача щодо повернення безпідставно отриманих коштів згідно ст. 1212 ЦК України є безпідставним.

Присутній представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримував та просив позов задовольнити.

Присутній представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечував та просив у його задоволенні відмовити, з підстав викладених ним у відзиві на позов.

Розглянувши матеріали справи та вислухавши пояснення представників позивача та відповідача господарським судом встановлено наступне.

Позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю "Слав АБЗ" в обґрунтування позову зазначає, що 28.11.2017 року помилково здійснив оплату в сумі 152 302,92 грн. на поточний рахунок відповідача: ТОВ "АМКІФ", згідно платіжного доручення №1484 від 28.11.2017 року. Призначенням платежу згідно платіжного документу помилково вказана попередня оплата за профнастил, згідно рахунку №1390 від 27.11.2017р., договору №17/2711-02 від 27.11.2017р., в т.ч. ПДВ 25383,82 грн.

Однак, позивач зазначає, що зазначений у платіжному дорученні договір між позивачем та відплвідачем не укладався, проект договору для його укладення рахунок, на який є посилання у платіжному документі на адресу позивача не надходив, оскільки між сторонами не було досягнуто згоди щодо укладання договору ані в усній ані в письмовій формі щодо строків, якості товару та гарантійних термінів.

Позивач у позові вказує, що звертався до відповідача з проханням, повернути грошові кошти, а саме листами, що направлені 30.11.2017 на електронну адресу відповідачів вих. №327 від 30.11.2017р. про повернення коштів. Оригінал зазначеного листа був надісланий на юридичну адресу відповідача 04.12.2017 року (номер експрес-накладної нової пошти 59000300862562), та доставлений кур'єром Нової пошти 05.12.2017 року. Проте відповіді від відповідача отримано не було.

12.12.2017р. через відділення Нової пошти на адресу відповідача позивачем направлено вимогу про повернення грошових коштів №348 від 11.12.2017р. Відповідач вимогу отримав, про що свідчить відмітка на повернутому екземплярі. Проте позивач зазначає, що помилково перераховані коштів відповідачем не повернуті.

Отже, на думку позивача між позивачем та відповідачем склалися деліктні правовідносини (без договірні), за якими відповідач набув спірні грошові кошти за відсутності для цього правових підстав, тобто відповідно ст. 1212 ЦК України є особа, яка набула майно без достатньої правової підстави, що зумовило звернення позивача до суду із даним позовом про стягнення з відповідача безпідставно набутих грошових коштів у розмірі 152302,92 грн. та процентів за користування чужими грошовими коштами у розмірі 1406,19 грн., що нараховані згідно ст. 536 ЦК України та розмір процентів встановлено позивачем згідно ст. 10488 ЦК України, ст. 198, ч. 6 ст. 231 ГК України.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 205 Цивільного кодексу України правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом (ч. 1 ст. 639 ЦК України).

Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (ч. 2 ст. 640 ЦК України).

Згідно із ч. 1 ст. 181 Господарського кодексу України, допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Твердження позивача щодо помилковості сплати рахунку №1390 від 27.11.2017р. та ненадходження цього рахунку на адресу позивача й відсутність господарських відносин між сторонами спростовуються з огляду на наступне.

27 листопада 2017 р. позивачем було зроблено замовлення відповідачу щодо поставки товару, а саме Профнастил Н-57, у кількості 816,2 кв.м. на загальну суму: 152 302,92 грн.

27 листопада 2017 р. відповідачем було сформовано замовлення позивача та виставлено рахунок на оплату №1390 від 27 листопада 2017 р. (копія міститься у матеріалах справи арк. справи №36) та підписаний з боку відповідача договір поставки №17/2711-02 від 27 листопада 2017 р., які були направлені на електронну адресу позивача: logistics.td@gmail.соm (роздруківка sсrееnshot арк. справи №41).

Вказаний рахунок на оплату містить асортимент, кількість, ціну, спосіб та порядок поставки товару.

28 листопада 2017 р. позивачем було здійснено оплату рахунку №1390 від 27.11.2017 р. на загальну суму 152 302,92 грн., що підтверджує й сам позивач у позовній заяві, як доказ надавши до позову копію платіжного доручення №1484 від 28 листопада 2017 р.

З аналізу змісту цього платіжного доручення вбачається, що воно містить відомості, які позивач міг дізнатись лише отримавши рахунок на оплату №1390 від 27 листопада 2017 р., що був направлений йому відповідачем, а саме: сума рахунку та сума в платіжному дорученні є ідентичними - 152 302,92 грн.; платіжне доручення містить номер та дату на оплату зазначеного вище рахунку; в платіжному дорученні є посилання на дату та номер договору, що був направлений відповідачу та відомості, які містяться в рахунку на оплату; вірно вказані банківські реквізити Відповідача.

Зазначене свідчить про отримання позивачем рахунку на оплату №1390 від 27 листопада 2017 р. та спростовує його твердження про протилежне, оскільки неможливо здійснити платіж за вірними реквізитами, вказавши при цьому в платіжному дорученні номер рахунку та точну суму.

Відповідно до ч.1 ст. 641 Цивільного кодексу України, пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна з сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка ії зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.

З огляду на те, що рахунок на оплату містив асортимент, кількість, ціну, спосіб та порядок поставки товару, можна стверджувати, що він містив істотні умови договору поставки.

Направлення рахунку на оплату №1390 від 27 листопада 2017 р., яке було зроблено відповідачем та його отримання позивачем за своєю правовою природою є офертою в розумінні ст. 641 ЦК України.

Положеннями ст. 642 ЦК України унормовано, що відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною.

Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлене законом (ч.2 ст. 642 ЦК України).

Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 Цивільного кодексу України та ст. 174 Господарського кодексу України.

Названі норми передбачають, що господарські зобов'язання можуть виникати безпосередньо з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції, (ч. 1 ст. 640 ЦК України).

Згідно з положеннями ст. ст. 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Законом не встановлено спеціальної вимоги до форми та порядку укладання договору поставки. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ч.2 ст. 712 ЦК України).

Таким чином, зі змісту спірних правовідносин, що виникли між сторонами та з урахуванням положень чинного законодавства України вбачається, що між позивачем та відповідачем виникли господарські відносини з поставки товару, шляхом укладення договору в спрощений спосіб.

Згідно ч.1 ст.712 ЦК України, за договором поставки продавець (постачальник), здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк поставки товару у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Свої зобов'язання за спірними правовідносинами щодо оплати товару позивач виконав, сплатив грошові кошти згідно виставленого рахунку.

В свою чергу відповідач виконав свій обов'язок - виготовив та поставив товар, згідно рахунку. Відповідно до виставленого рахунку, який одночасно й встановлює умови поставки, визначається, що товар відпускається за фактом оплати (що було здійснено позивачем) - самовивозом.

Тобто, позивач за умовами вказаними у рахунку повинен отримати товар у відповідача.

Однак, всупереч положенням ст. ст. 689, 712 ЦК України, позивач не отримав замовлений товар, проте не позбавлений такої можливості, оскільки товар весь цей час знаходиться на складі відповідача, про що останній зазначає у відзиві на позов.

Беручи до уваги вищенаведене, фактичні обставини та норми чинного законодавства України у своїй сукупності свідчать, що між сторонами існують господарські зобов'язання, які є діючими, нерозірваними та не припиненими.

Посилання позивача на те, що правовідносини між сторонами є деліктними, на помилковість здійснення платежу та на не виникнення господарського зобов'язання спростовується наведеними обставинами.

Обґрунтовуючи свою позовну заяву позивач посилається на ст. 1212 ЦК України. Однак застосування вказаної норми до спірних правовідносин є помилковим.

За змістом положень ст. 1212 ЦК України вбачається, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в незаборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов'язків. Зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені ч. 2 ст. 11 ЦК України.

Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов'язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав, якщо такі відпали.

Оскільки між сторонами, було укладено договір поставки у спрощений спосіб, спірні кошти сплачено позивачем на виконання умов цього договору, який недійсним не знано, не припинено, не розірвано, то такі кошти набуто відповідачем за наявності правової підстави, а тому їх не може бути стягнуто відповідно до положень ст. 1212 ЦК України, як безпідставно набуті.

Отже, правовідносини сторін у цьому спорі регулюються нормами зобов'язального права, а договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень ч. 1 ст. 1212 ЦК України.

Аналогічна правова позиція висвітлена у постанові Верховного суду України від 07.06.2017 р. по справі № 923/1233/15.

Схожі правові позиції щодо помилковості застосування до вказаних спірних правовідносин ст. 1212 ЦК України зазначаються у постанові Верховного Суду України від 02 жовтня 2013 року в справі №6-88цс13 та від 24 вересня 2014 року; у постанові від 23 березня 2016 р. у справі №6-2978цс15, у постанові від 25 лютого 2015 р. у справі № 3-11гс15, від 25 березня 2015 р. у справі № 3-5гс15, від 22.01.2013р. у справі №5006/18/13/2012, від 24.09.2014 р.; у справі № 6-122цс14, у постановах Вищого господарського суду України від 02 липня 2012 року у справі № 5006/18/13/2012, від 15.03.2017 р. у справі № 910/10308/15

Враховуючи вищенаведене, позовні вимоги щодо стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів у розмірі 152 302,92 грн. як безпідставно набутих за наявності договірних відносин між сторонами, позовні вимоги є безпідставними.

Оскільки суд прийшов до висновку про безпідставність позову про повернення безпідставно отриманих відповідачем грошових коштів, суд вважає за необхідне у задоволенні вимоги про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами у розмірі 1406,19 грн. відмовити.

Таким чином, судовий збір у розмірі 2305,64 грн. із врахуванням ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладається на позивача та стягненню з відповідача не підлягає.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 526, 530 Цивільного кодексу України, статтями 29, 42, 86, 91, 236-238 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити.

Повне рішення складено 26.02.2018 р.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Згідно зі ст.256 ГПК України апеляційна скарга на рішення подається протягом двадцяти днів з дня складення повного тексту рішення. Апеляційна скарга подається до Харківського апеляційного господарського суду через господарський суд Харківської області.

Суддя Ю.В. Светлічний