Рішення № 72433697, 13.02.2018, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 лютого 2018 року 810/4659/17

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Щавінського В.Р., при секретарі судового засідання Сіренко Ю.П., за участю: представника позивача - ОСОБА_1, представника відповідача - Карманського І.Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_3 до Управління Державної міграційної служби України в Київській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_3 з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Київській області, в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Київській області від 24.10.2017 №146 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну громадянці Узбекистану ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1;

- зобов'язати Управління Державної міграційної служби України в Київській області поновити строк громадянці Узбекистану ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, на подання повного пакету документів згідно законодавства України для отримання дозволу на імміграцію в Україну.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що 17.06.2017 вона звернулась до Управління ДМС України в Київській області з приводу отримання дозволу на імміграцію в Україну та подала всі необхідні документи, передбачені ст. 6 Закону України "Про імміграцію" від 07.06.2001 №2491-III та п. 11 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983. Заяву було прийнято до розгляду, на підставі п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про імміграцію", оскільки її дочка ОСОБА_6 громадянка Республіки Узбекистану, яка отримала дозвіл на імміграцію та документована посвідкою на постійне проживання, надала згоду на імміграцію її матері в Україну та гарантує їй матеріальне забезпечення.

Позивач вважає, що відповідачем у висновку від 24.10.2017 за результатами розгляду її клопотання про отримання дозволу на імміграцію, на підставі якого було прийнято оскаржуване рішення, не наведено жодних конкретних приписів закону, якими була б передбачена відмова у наданні їй дозволу на імміграцію. На думку позивача, посилання відповідача в оскаржуваному рішенні, як на підставу відмови у наданні їй дозволу на імміграцію, на п. 6 ч. 1 ст. 10 Закону України "Про імміграцію" є безпідставним та необґрунтованим, оскільки позивач жодним чином не порушила зазначену норму Закону.

Щодо посилання відповідача на те, що зміст нотаріально завіреної заяви від ОСОБА_8 не відповідає нормам чинного законодавства позивач пояснює, що не могла знати про те, що інструкція, на яку посилається нотаріус в заяві, втратила чинність. Наголошує, що у даному випадку необхідно було надати час на виправлення недоліків в документах, але такого часу позивачу надано не було.

Відповідач позов не визнав, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що до заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну позивачем було додано нотаріально засвідчену заяву від ОСОБА_8, який надає від імені власника житла згоду на проживання та реєстрацію громадянки Узбекистану ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1. Разом з тим, у вказаній нотаріально засвідченій заяві нотаріус посилається на Правила в'їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.1995 №1074, яка втратила чинність 07 березня 2012 року на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 15.02.2012 №150 "Про затвердження Порядку провадження строку перебування іноземців та осіб без громадянства на території України". Таким чином, відповідач вважає, що зміст заяви від ОСОБА_8, посвідченої приватним нотаріусом Бондаренко Г.О. та зареєстрованої в реєстрі за №1852 від 23.05.2017, не відповідає вимогам чинного законодавства України, тобто така заява є недійсною.

Враховуючи вищезазначене, відповідач зазначає, що Управлінням ДМС України в Київській області було правомірно відмовлено позивачу в наданні дозволу на імміграцію в Україну рішенням від 24.10.2017 №146, у зв'язку з встановленням невідповідності оформлених документів законодавству України.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, просив суд позов задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечив з підстав, викладених у відзиві на позов, просив суд відмовити у задоволенні позову.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянкою Республіки Узбекистан.

17 червня 2017 року позивач звернулась до Києво-Святошинського РВ УДМС України в Київській області з заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про імміграцію", оскільки її дочка має дозвіл на імміграцію в Україну.

До вказаної заяви позивачем було надано: копії паспортних документів ОСОБА_3 та її дочки ОСОБА_6; засвідчені у встановленому законодавством порядку переклади українською мовою сторінки паспортного документа ОСОБА_3; копію свідоцтва про народження ОСОБА_6, видане 31.05.2016 відділом РАЦС міста Ургенч; засвідчений у встановленому законодавством порядку переклад українською мовою свідоцтва про народження ОСОБА_6; копію посвідки на постійне проживання в Україні ОСОБА_6; консультаційний висновок спеціаліста від 12.06.2017; сертифікат про проходження профілактичного наркологічного огляду від 13.06.2017; довідку про відсутність судимості від 12.04.2017 №8/250, видану Відділом внутрішніх справ Хорезмської області; засвідчений у встановленому законодавством порядку переклад українською мовою довідки про відсутність судимості від 12.04.2017 №8/250; копію висновку від 10.01.2017 про розгляд клопотання громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_6 щодо отримання дозволу на імміграцію в Україну; копію дозволу на імміграцію в Україну, виданого громадянці Республіки Узбекистан ОСОБА_6; нотаріально засвідчену заяву ОСОБА_6 про те, що вона зобов'язується надавати ОСОБА_3 матеріальне забезпечення на рівні, не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні, сплачувати всі її витрати, пов'язані з її перебуванням на території України та виїздом з України; нотаріально засвідчену заяву ОСОБА_8, який надає згоду на проживання та реєстрацію у належній його довірителю - ОСОБА_10 на праві власності частини будинку АДРЕСА_1, громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_3; копію договору купівлі-продажу 31/100 частини житлового будинку від 26.10.2016 на 31/100 частину житлового будинку АДРЕСА_1; інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №71481634 від 26.10.2016; копію витягу про державну реєстрацію прав №28233416 від 03.12.2010; копію свідоцтва про права власності на нерухоме майно; довіреність від 16.11.2016 ОСОБА_11, якою уповноважено ОСОБА_8 діяти від її імені; довіреність від 28.03.2017 ОСОБА_10, якою уповноважено ОСОБА_8 діяти від його імені.

Києво-Святошинським РВ УДМС України в Київській області з метою перевірки поданих позивачем документів були направлені запити до Адміністрації державної прикордонної служби України, Головного центра обробки спеціальної інформації АДПСУ, Укрбюро інтерполу ГУ НП України в Київській області та ГУ СБУ у місті Києві та Київської області.

Відповідно до відповіді Сектору Укрбюро інтерполу ГУ НП України в Київській області від 24.07.2017 №482/108/19/01-17 позивач у міжнародному розшуку не перебуває.

Згідно відповіді Адміністрації державної прикордонної служби України від 25.07.2017 №0.64-7363/0/18-17 станом на 24.07.2017 інформація про позивача у базі даних осіб, яким на підставі закону органами охорони державного кордону заборонено в'їзд в Україну, відсутня.

Відповідно до відповіді ГУ СБУ у місті Києві та Київської області від 08.08.2017 №87944 інформація про підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію відповідно до ст. 10 Закону України "Про імміграцію" громадянці Узбекистану ОСОБА_3 відсутня.

Відповідно до довідки Департаменту інформаційних технологій МВС України №17226331828203965307 громадянка Узбекистану ОСОБА_3 станом на 14.08.2017 до кримінальної відповідальності не притягується, не знятої чи не погашеної судимості не має та в розшуку не перебуває.

30 вересня 2017 року Києво-Святошинським РВ УДМС України в Київській області направлено до Управління ДМС України в Київській області матеріали справи громадянки Республіки Узбекистану ОСОБА_3 щодо закінчення розгляду клопотання про надання їй дозволу на імміграцію в Україну для прийняття рішення.

24 жовтня 2017 року Управлінням ДМС України в Київській області за результатами розгляду матеріалів справи громадянки Республіки Узбекистану ОСОБА_3 прийнято рішення №146 про відмову у наданні їй дозволу на імміграцію в Україну на підставі п. 6 ч. 1 ст. 10 Закону України "Про імміграцію".

Не погоджуючись з правомірністю прийняття відповідачем оскаржуваного рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну, позивач звернулась з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку відносинам, що склалась між сторонами, суд виходить з наступного.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства регламентує Закон України "Про імміграцію" від 07.06.2001 №2491-III (далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, Закон №2491-III).

Положеннями статті 1 Закону №2491-III передбачено, що імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію;

Відповідно до статті 4 Закону №2491-III, дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.

Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти (п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону №2491-III).

Статтею 6 Закону №2491-ІІІ визначено повноваження центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції.

Так, за приписами частини першої вказаної статті Закону №2491-ІІІ, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, зокрема: організовує роботу з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутності підстав для відмови у його наданні; організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються.

У свою чергу, умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання про надання дозволу на імміграцію, визначені статтею 9 Закону №2491-III.

Так, відповідно до частини п'ятої статті 9 Закону №2491-III, для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.

Крім зазначених документів подаються: для осіб, зазначених у пункті 6 частини другої статті 4 цього Закону, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з іммігрантом, і документ про те, що іммігрант не заперечує проти їх імміграції та гарантує їм фінансове забезпечення на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні (п. 6 ч. 7 ст. 9 Закону №2491-III).

У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається (ч. 10 ст. 9 Закону №2491-III).

З аналізу вищенаведених норм Закону України "Про імміграцію" вбачається, що для оформлення дозволу на імміграцію заявник повинен подати заяву з доданням певного пакету документів. У разі ж ненадання особою повного пакету документів, заява про надання дозволу на імміграцію не приймається та дозвіл на імміграцію не видається.

Суд зазначає, що процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію, визначено відповідним Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, Порядок №1983).

У відповідності до підпункту 2 пункту 2 Порядку №1983, рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи ДМС - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: батьків, чоловіка (дружини) іммігранта та його неповнолітніх дітей.

Відповідно до пункту 11 Порядку № 1983, для отримання дозволу на імміграцію разом із заявою встановленого ДМС за погодженням з МЗС зразка подаються: паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства (після пред'явлення повертається), та копія його сторінок; засвідчений у встановленому законодавством порядку переклад українською мовою сторінки паспортного документа іноземця або документа, що посвідчує особу без громадянства, з особистими даними; три фотокартки розміром 3,5 х 4,5 сантиметра; документ про місце проживання (в Україні та за кордоном); документально підтверджені відомості про склад сім'ї (копії свідоцтва про народження, свідоцтва про шлюб, документів про усиновлення, встановлення опіки чи піклування тощо); документ, виданий лікувально-профілактичним закладом про відсутність у заявника хвороб, зазначених у пункті 5 частини п'ятої статті 9 Закону України "Про імміграцію" (крім осіб, зазначених у пунктах 1 і 3 частини третьої статті 4 Закону). Особи, які постійно проживають за межами України, подають документ, виданий лікувальним закладом держави за місцем проживання, який підлягає легалізації в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами; довідка, видана компетентним органом держави попереднього проживання або її дипломатичним представництвом чи консульською установою в Україні, про відсутність судимості (крім осіб, зазначених у пунктах 1 і 3 частини третьої статті 4 Закону України "Про імміграцію"). У виняткових випадках такі відомості можуть бути отримані ДМС чи територіальними органами і підрозділами шляхом надсилання відповідного запиту компетентним органам іноземних держав, з якими укладено договір про правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах; квитанція про сплату державного мита або консульського збору, якщо за дії, пов'язані з наданням дозволу на імміграцію, законодавством передбачена їх сплата, або документ, який підтверджує наявність пільг щодо сплати.

Документи, визначені пунктами 1 - 10 частини сьомої статті 9 Закону України "Про імміграцію", додатково подаються відповідно до категорії іммігрантів.

У разі необхідності відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону України "Про імміграцію", а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб.

Документи, видані компетентними органами іноземних держав, підлягають легалізації в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України. Копії цих документів, а також письмове підтвердження згоди на імміграцію та гарантії приймаючих осіб, передбачені пунктом 6 частини сьомої статті 9 Закону України "Про імміграцію", подаються нотаріально засвідченими. Документи, відомості за якими можуть змінюватися, можуть бути подані протягом шести місяців від дня їх видачі.

Згідно пункту 12 Порядку №1983, територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.

Пунктом 14 Порядку №1983 визначено, що територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби.

МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит.

Термін перевірки може бути продовжений, але не більше ніж на один місяць.

Пунктом 16 Порядку №1983 передбачено, що у разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу.

Згідно з пунктом 19 Порядку №1983, рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу діє протягом року від дня його прийняття.

З аналізу вищевикладеного вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу.

У свою чергу, підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію визначені статтею 10 Закону №2491-III, а саме, дозвіл на імміграцію не надається: 1)особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено; 3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я; 4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи; 5)особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Матеріали справи свідчать, що підставою для прийняття відповідачем оскаржуваного рішення став висновок Управління ДМС України в Київській області від 24.10.2017 за результатами розгляду клопотання громадянки Республіки Узбекистану ОСОБА_3 про надання дозволу на імміграцію в Україну.

У вказаному висновку зазначено, що до матеріалів справи долучено нотаріально засвідчену заяву від ОСОБА_8, який на підставі довіреності від 28.03.2017 діє від імені ОСОБА_10 та надає згоду на проживання та реєстрацію громадянки Узбекистану ОСОБА_3 у будинку, частина якого належить ОСОБА_10 на підставі права власності, повним власником якого є громадянка ОСОБА_11. Проте, у нотаріально засвідченій заяві нотаріус посилається на постанову Кабінету Міністрів України від 29.12.1995 №1074 "Про Правила в'їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію", яка втратила чинність 07 березня 2012 року на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 15.02.2012 №150 "Про затвердження Порядку провадження строку перебування іноземців та осіб без громадянства на території України".

Внаслідок цього, відповідач дійшов висновку, що зміст заяви від ОСОБА_8, зареєстрованої в реєстрі за №1852 від 23.05.2017, посвідченої приватним нотаріусом Бондаренко Г.О., не відповідає вимогам чинного законодавства України, тобто є недійсною.

Також, довіреність від ОСОБА_11, якою вона надає право ОСОБА_10 діяти від її імені, та довіреність від ОСОБА_10, якою він надає право ОСОБА_8 діяти від його імені, видані строком на три роки, а відповідно до вимог пункту 11 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983, документи, відомості за якими можуть змінюватись, можуть бути подані протягом шести місяців від дня їх видачі.

Внаслідок цього, відповідач дійшов висновку, що надані довіреності не можна вважати дійсними.

Отже, здійснивши перевірку справи позивача, відповідач відмовив у наданні дозволу на імміграцію в Україну громадянці Республіки Узбекистану ОСОБА_3 на підставі п. 6 ч. 1 ст. 10 Закону України "Про імміграцію".

Суд звертає увагу, що ст. 10 Закону України "Про імміграцію" встановлений вичерпний перелік підстав для відмови в наданні дозволу на імміграцію в Україну, зі змісту якого вбачається, що підставами для відмови в наданні дозволу на імміграцію можуть бути лише доведені та обґрунтуванні докази.

Так, за пунктом 6 частини першої вказаної статті Закону України "Про імміграцію" дозвіл на імміграцію не надається в інших випадках, передбачених законами України.

Проте, оскаржуване рішення відповідача, а також висновок головного спеціаліста відділу у справах іноземців та осіб без громадянства Управління ДМС України в Київській області Мочульської І.В. за результатами розгляду клопотання громадянки Республіки Узбекистану ОСОБА_3 про отримання дозволу на імміграцію в України, жодних посилань на інші закони України, які б вказували на наявність тих обставин, які стали підставою для відмови в наданні позивачу дозволу на імміграцію, як це визначено в п. 6 ч. 1 ст. 10 Закону України "Про імміграцію", не містить.

Тобто, у спірному рішенні відсутня вказівка на відповідну норму Закону, на підставі якої дозвіл на імміграцію не може бути наданий.

Разом з тим, суд звертає увагу на те, що позивачем було подано до Києво-Святошинського РВ УДМС України в Київській області усі документи для отримання дозволу на імміграцію, які визначені Законом України "Про імміграцію" та Порядком №1983.

Окрім того, судом встановлено, що Києво-Святошинським РВ УДМС України в Київській області з метою перевірки поданих позивачем документів були направлені запити до Адміністрації державної прикордонної служби України, Головного центра обробки спеціальної інформації АДПСУ, Укрбюро інтерполу ГУ НП України в Київській області та ГУ СБУ у місті Києві та Київської області. Вказаними компетентними органами було встановлено відсутність підстав для відмови у наданні позивачу дозволу на імміграцію.

У той же час, суд не погоджується із доводами відповідача, що нотаріально засвідчена заява від ОСОБА_8, який на підставі довіреності від 28.03.2017 діє від імені ОСОБА_10 та надає згоду на проживання та реєстрацію громадянки Узбекистану ОСОБА_3 у будинку АДРЕСА_1, є недійсною, оскільки допущення нотаріусом технічної помилки при оформленні такої заяви не є визначеною Законом України "Про імміграцію" та іншими законами України підставою для відмови у наданні дозволу на імміграцію.

Також, суд не погоджується із доводами відповідача, що довіреність від ОСОБА_11, якою вона надає право ОСОБА_10 діяти від її імені, та довіреність від ОСОБА_10, якою він надає право ОСОБА_8 діяти від його імені, є недійсними, оскільки строк їх оформлення перевищує шість місяців, з огляду на наступне.

Пунктом 11 Порядку №1983 визначено, що у разі необхідності відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону України "Про імміграцію", а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб.

З аналізу вказаної норми вбачається, що функція територіальних органів, які розглядають питання про надання дозволу на імміграцію, реалізується шляхом всебічної перевірки документів, а також запрошення для надання пояснень заявників, стосовно яких розглядається це питання.

Проте, відповідач не надав суду жодних доказів того, що ним було вчинено будь-які дії з метою з'ясування обставин, які стали підставою для відмови позивачу у наданні дозволу на імміграцію в Україну.

Крім того, в матеріалах справи відсутні будь-які докази, що позивачем надавалися відповідачу свідомо неправдиві відомості, підроблені документи чи документи, що втратили чинність; відповідачем не надано суду вироку суду, яким позивача засуджено до позбавлення волі, та будь-яких доказів того, що дії позивача становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; доказів того, що рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; відповідачем також не надано суду жодного доказу, який би підтверджував порушення позивачем законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Отже, відповідачем не надано суду належних доказів існування обставин, що передбачені ст. 10 Закону України "Про імміграцію", які б надавали йому підстави для відмови в наданні дозволу на імміграцію.

Таким чином, відповідачем не доведено наявність передбачених законами України підстав для відмови в наданні дозволу на імміграцію в Україну.

З урахуванням вищенаведеного, суд приходить до висновку, що рішення Управління державної міграційної служби України в Київській області про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну від 24.10.2017 №146 щодо громадянки Республіки Узбекистану ОСОБА_3 є протиправним та підлягає скасуванню, а позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Щодо позовної вимоги про зобов'язання Управління Державної міграційної служби України в Київській області поновити строк громадянці Узбекистану ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, на подання повного пакету документів згідно законодавства України для отримання дозволу на імміграцію в Україну, суд зазначає наступне.

Згідно з пунктом 19 Порядку №1983, рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу діє протягом року від дня його прийняття.

Оскільки рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну від 24.10.2017 №146 щодо громадянки Республіки Узбекистану ОСОБА_3 підлягає скасуванню, то строк дії вказаного рішення не розповсюджується на позивача, а тому позовні вимоги в частині зобов'язання Управління Державної міграційної служби України в Київській області поновити строк громадянці Узбекистану ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, на подання повного пакету документів згідно законодавства України для отримання дозволу на імміграцію в Україну, задоволенню не підлягають.

Згідно з частиною першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Відповідно до частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає за необхідне, з метою повного захисту прав і інтересів позивача, вийти за межі позовних вимог та зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_3 щодо надання дозволу на імміграцію в Україну відповідно до норм Закону України "Про імміграцію".

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Частиною третьою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Частиною першою статті 4 Закону України "Про судовий збір" від 08.07.2011 №3674-VI (далі - Закон №3674-VI) встановлено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Також, частиною другою зазначеної статті передбачено, що за подання до адміністративного суду адміністративного позову немайнового характеру, який подано, зокрема, фізичною особою, ставка судового збору становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (згідно з Законом України "Про Державний бюджет України на 2017 рік", станом на 01.01.2017 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб становить 1600 грн.).

Відповідно до абзацу другого частини третьої статті 6 Закону №3674-VI, у разі коли в позовній заяві об'єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.

Судом встановлено, що позивач звернувся до суду з двома вимогами немайнового характеру. Отже, ставка судового збору за звернення до адміністративного суду з даним позовом становить 1280,00 грн. (0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб помножити на 2 вимоги немайнового характеру). Разом з тим, при зверненні до суду позивачем сплачено судовий збір лише у сумі 640,00 грн., тобто за другу вимогу позивачем судовий збір сплачений не був.

У зв'язку із частковим задоволенням позовних вимог, враховуючи при цьому, що позивачем за одну вимогу судовий збір сплачений не був, суд дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача судових витрат на користь позивача.

Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

1. Адміністративний позов задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Київській області від 24.10.2017 №146 про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну громадянці Узбекистану ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.

3. Зобов'язати Управління державної міграційної служби України в Київській області повторно розглянути заяву ОСОБА_3 щодо надання дозволу на імміграцію в Україну відповідно до норм Закону України "Про імміграцію".

4. В іншій частині в задоволенні позову відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення .

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Суддя Щавінський В.Р.

Дата виготовлення і підписання повного тексту рішення - 15 лютого 2018 р.