Постанова № 72424429, 13.02.2018, Апеляційний суд Рівненської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 лютого 2018 року

м. Рівне

Справа № 562/1325/16-ц

Провадження № 22-ц/787/112/2018

Апеляційний суд Рівненської області в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого Ковальчук Н. М.

суддів: Хилевича С. В., Шеремет А. М.,

секретар судового засідання - Вихотень Я. В.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1;

представник позивача - ОСОБА_2;

відповідач - Публічне акціонерне товариства «Комерційний Банк «ПриватБанк»;

відповідач - ОСОБА_3

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк «ПриватБанк» на рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 12 жовтня 2017 року в складі судді Мички І.М., ухвалене в м.Здолбунові Рівненської області о 10 годині 04 хвилини, повний текст рішення виготовлено 18 жовтня 2017 року,

в с т а н о в и в :

Відповідно до п.9 розділу ХІІІ Перехідні положення ЦПК України в редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

ОСОБА_1 звернулася до Здолбунівського районного суду Рівненської області з позовом до ПАТ «КБ «ПриватБанк», ОСОБА_3 про визнання договору іпотеки квартири недійсним, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що він був укладений з порушенням вимог закону, а саме - без згоди органу опіки і піклування, наявність якої була обов'язковою з огляду на проживання у спірному помешканні неповнолітньої особи.

Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 12 жовтня 2017 року вказаний позов задоволено. Визнано недійсним договір іпотеки квартири від 21 липня 2008 року, укладений між ЗАТ «КБ «Приватбанк», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Приватбанк», та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Банацькою Л.І., зареєстрований в реєстрі за №1508. Стягнуто з ПАТ «КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 551,20 грн..

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірний договір іпотеки укладено з порушенням вимог діючого законодавства і при його укладені були порушені права неповнолітньої ОСОБА_1, що згідно правил ч. 6 ст. 203 ЦК України та ч. 1 ст. 215 ЦК України являється підставою для задоволення позову.

Вважаючи рішення суду незаконним та необґрунтованим, ухваленим за неправильного застосування норм матеріального та процесуального права, ПАТ «КБ «ПриватБанк» оскаржив його в апеляційному порядку. В поданій апеляційній скарзі звертає увагу на те, що сторони кредитного договору за власним волевиявленням уклали цей договір, погодили всі його умови, ствердивши наміри своїми підписами. Вказує, що позивачем пропущено строк позовної давності при зверненні до суду: кредитний договір та договір іпотеки був укладений між Банком та ОСОБА_3 21.07.2008р., і саме з цієї дати почався його перебіг, котрий закінчився 21.07.2011 року. Зазначає, що на час укладення договору іпотеки ні Банку, ні нотаріусу, який цей договір посвідчував, не було відомо про зареєстровані у встановленому законом порядку права неповнолітньої на предмет іпотеки. Стверджує, що неправдиве повідомлення батьками, які є водночас і законними представниками неповнолітньої, малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїм правом законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування. Вказує, що Банком було пред'явлено позов про звернення стягнення 05.07.2012 року, за наслідками розгляду якого Апеляційним судом Рівненської області ухвалено рішення про задоволення позову від 29.05.2013 року, а відтак ОСОБА_1 могла дізнатися про порушення свого права ще у 2012-2013р.р. З наведених міркувань просить скасувати рішення суду першої інстанції, застосувати до спірних правовідносин строк позовної давності та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

У поданому на апеляційну скаргу відзиві ОСОБА_1 вказує на її безпідставність та необґрунтованість та вважає, що місцевим судом вірно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права. Просить відхилити апеляційну скаргу та залишити рішення суду першої інстанції без змін.

Дослідивши матеріали та обставини справи на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, апеляційний суд прийшов до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, а рішення суду першої - скасуванню з винесенням нової постанови про відмову в позові. При цьому колегія суддів виходить з наступного.

Згідно ч. 1, 4 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Судом встановлено, що 21 липня 2008 року між ЗАТ КБ «Приватбанк» (в подальшому перейменованим на ПАТ «КБ «Приватбанк») та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №ROZ0GA0000000067, за умовами якого Банк зобов'язався надати позичальникові кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу чи/або перерахування на рахунок на строк з 21.07.2008 року по 21.07.2013 року включно у вигляді кредитної лінії у розмірі 27 964,40 доларів США на споживчі цілі і сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,25% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3,00 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за резервування ресурсів у розмірі 4,08% річний від суми зареєстрованих ресурсів, винагороди за проведення моніторингу.

З метою забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором того ж дня, 21 липня 2008 року, між відповідачами було укладено договір іпотеки квартири, за умовами якого ОСОБА_3 надала в іпотеку ПАТ «КБ «ПриватБанк» нерухоме майно: двокімнатну квартиру загальною площею 100,1 кв.м. житловою площею 25,9 кв.м. яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та належить їй на праві власності на підставі свідоцтва про право власності №БН від 26.10.2006 року.

При укладенні договору іпотеки ОСОБА_3 було надано Банку довідки про те, що вона, будучи одноосібним власником, зареєстрована та проживає одна в квартирі, що є предметом іпотеки, за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.87).

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 обґрунтовувала свої вимоги про визнання договору іпотеки квартири недійсним тим, що на час його укладення вона була неповнолітньою особою та проживала в квартирі, а відтак договір, котрий був укладений без згоди органу опіки і піклування, наявність якої була обов'язковою з огляду на її проживання у спірному помешканні, порушує вимоги закону та її права.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка станом на час укладення договору іпотеки квартири була неповнолітньою та постійно проживала у квартирі, яка є предметом іпотеки, проте укладення вказаного договору без погодження з органами опіки та піклування призвело до порушення її житлових прав, зокрема права користування вказаною квартирою, яка є її єдиним місцем проживання, а тому її права підлягають поновленню в судовому порядку.

Проте з таким висновком місцевого суду апеляційний суд не погоджується.

Відповідно до частин першої - третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

За положеннями статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов'язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов'язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Згідно з положеннями частин четвертої та п'ятої статті 177 СК України, орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

За таких обставин, вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення прав особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містить норм, які б зменшували або обмежували права членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки на підставі порушення статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» в кожному конкретному випадку суди повинні:

1) перевіряти наявність у дитини права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання;

2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавця щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору;

3) з'ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Передбачене статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке мають діти, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання такого договору недійсним за позовом їх батьків є порушення майнових прав дітей унаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на його укладення.

Отже, вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, без обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування суд може визнати недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження прав дитини на житло.

Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування.

Реєстрація та проживання позивачки на час укладання спірного договору іпотеки за адресою: АДРЕСА_1, доводить, що вона проживала разом з відповідачкою за вказаною адресою та мала право користування будинком. Дані обставини підтверджують, що в період, коли позивачка була неповнолітньою, передача квартири в іпотеку за спірним договором жодним чином не порушувала її прав на проживання в цій квартирі.

З матеріалів справи вбачається, що на час укладення оскаржуваного договору іпотеки Банку не було відомо про зареєстровані у встановленому законом порядку права неповнолітньої особи на предмет іпотеки. Доказів протилежного суду не надано.

З 2010 року позивачка набула статусу повнолітньої особи, продовжучи проживати в спірній квартирі, і її права оскаржуваним договором не порушуються.

У зв'язку з наведеним, апеляційний суд приходить до переконання про те, що недобросовісні дії батьків не в інтересах дітей не можуть слугувати підставою для визнання договору іпотеки недійсним та вважає, що відповідна позовна вимога до задоволення не підлягає.

Процесуальне законодавство передбачає, що обставини цивільних справ з'ясовуються судом на засадах змагальності, в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Щодо обов'язку доказування і подання доказів, то кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції неповно дослідив обставини справи, невірно застосував норми законодавства до спірних правовідносин, в зв'язку із чим прийняв незаконне рішення, яке відповідно до п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови у задоволенні позову на позивача. Як вбачається з матеріалів справи, Банком було сплачено за подачу апеляційної скарги 606,33 грн. судового збору (а.с. 169), які підлягають стягненню з позивача на користь Банку.

Керуючись ст. ст. 141, 367, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк «ПриватБанк» задовольнити.

Рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 12 жовтня 2017 року скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк «ПриватБанк», ОСОБА_3 про визнання договору іпотеки квартири недійсним - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк «ПриватБанк» понесені ним судові витрати, що складаються із судового збору в сумі 606 (шістсот шість) гривень 33 копійки.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 20 лютого 2018 року.

Головуючий підпис Ковальчук Н. М.

Судді: підпис Хилевич С .В.

підпис Шеремет А. М.

Копія вірна: суддя-доповідач Ковальчук Н. М.