Постанова № 72416170, 26.02.2018, Донецький апеляційний адміністративний суд

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 лютого 2018 року справа №428/11714/17

приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15

Донецький апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

судді-доповідача Компанієць І.Д., суддів Казначеєва Е.Г., Ястребової Л.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 10 січня 2018 року у справі № 428/11714/17 (головуючий І інстанції Юзефович І.О.) за позовом ОСОБА_2 до Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області про визнання неправомірними дій, зобов'язання відновити виплату пенсії за віком,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач просила визнати неправомірними дії відповідача щодо невиплати пенсії за віком з 01.03.2016 року; зобов'язати відповідача поновити виплату пенсії за віком з 01.03.2016 року, шляхом перерахунку на поточний рахунок відкритий в АТ «Ощадбанк»; звернути постанову до негайного виконання у межах суми платежу за один місяць.

В обґрунтування зазначила, що перебуває на обліку у відповідача та отримувала пенсію шляхом зарахування коштів на банківський рахунок, відкритий в АТ «Ощадбанк». З березня 2016 року відповідач безпідставно припинив виплату пенсії. Вважає дії відповідача щодо припинення їй виплати пенсії такими, що порушують її конституційні права.

Рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 10 січня 2018 року позов задоволено частково.

Визнано неправомірними дії Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області щодо невиплати ОСОБА_2 пенсії за віком з 07 травня 2017 року.

Зобов'язано Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області відновити з 07 травня 2017 року виплату пенсії за віком ОСОБА_2

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Позовні вимоги за період з 01 березня 2016 року до 07 травня 2017 року залишено без розгляду.

Не погодившись з судовим рішенням в частині зобов'язання відновити виплату пенсії за віком з 07.05.2017 року, а не з 01.03.2016 року, позивач звернулася з апеляційною скаргою, в якій просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт посилається на ч. 2 ст. 46 закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", в якій зазначено, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачується за минулий час без обмеження будь-яким строком, вважаючи, при цьому помилковим висновок суду першої інстанції про залишення без розгляду позовних вимог за період з 01.03.2016 року по 07.05.2017 року, оскільки, в даному випадку, виплату пенсії позивачу припинено з вини відповідача, а тому, на її думку, суми пенсії за цей період підлягають виплаті.

Сторони в судове засідання не прибули, про час, дату та місце апеляційного розгляду справи повідомлені належним чином, тому за ч.1 ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції розглядає справу у порядку письмового провадження.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, розглядаючи апеляційну скаргу в межах викладених доводів, встановила наступне.

ОСОБА_2 є пенсіонером, отримує пенсію за віком (а.с. 8).

Відповідно до довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 12.12.2014 року, зареєстроване місце проживання ОСОБА_2 АДРЕСА_1, фактичне місце проживання АДРЕСА_2 (а.с. 7)

З березня 2016 року відповідач припинив виплачувати пенсію позивачу на підставі інформації про можливо безпідставну виплату пенсії, яка надійшла від Служби безпеки України.

Спірним у даній справі є правомірність припинення відповідачем виплати пенсії позивачу.

Відповідно до ст. 7 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав, зокрема, на пенсійне забезпечення здійснюється відповідно до законодавства України. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.

Відповідно ст. 5 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням.

Відповідно до ст. 47 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеними у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.

У статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" зазначені підстави припинення та поновлення виплати пенсії. У частині 1 цієї статті визначено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1)якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2)на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;

3)у разі смерті пенсіонера;

4)у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5)в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до частини 2 ст. 49 зазначеного Закону України поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.

Судова колегія зазначає, що Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" або інший закон з питань пенсійного забезпечення не передбачає підставу припинення або зупинення пенсійних виплат - скасування довідки внутрішньо-переміщеної особи в зв'язку з відсутністю цієї особи на місцем проживання, вказаним в довідці, відсутність особи за місцем проживання, зазначеним в довідці.

Таким чином, відповідачем порушено вимоги ст. 19 Конституції України, ч.1 ст. 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", оскільки з березня 2016 року позивачу припинено виплату пенсії за відсутності законодавчо встановлених підстав.

При цьому суд апеляційної інстанції наголошує, що всі питання призначення, перерахунку, припинення пенсійних виплат визначаються виключно органами пенсійного Фонду України відповідно до Закону №1058. Делигування цих питань іншим органами Законом №1058 не передбачено.

А дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.

Відповідно до ст. 4 Закону №1058 виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема: види пенсійного забезпечення, умови участі в пенсійній системі чи їх рівнях, пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат, джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення, організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України відносяться до категорії підзаконних.

З огляду на зазначене, постанови Кабінету Міністрів України, на які посилається відповідач, а саме № 506 від 01.10.2014 року "Про облік осіб, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції"; № 637 від 05.11.2014 року "Про здійснення соціальних виплат особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції"; № 595 від 07.11.2014 року "Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей", є підзаконними нормативно-правовими актами, які не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено законами - тобто нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

Оцінюючи спірні правовідносини колегія суддів звертається до положень Конституції України, за якими, в Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).

Право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (частина друга статті 46 Основного Закону України) і забезпечується частиною другою статті 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

Статтею 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

В даному випадку наявність у позивача статусу внутрішньо переміщеної особи створює для нього на відміну від інших громадян України певні перешкоди в отриманні її пенсії, яка призначена у зв'язку з трудовою діяльністю, та потребує від пенсіонера здійснення додаткових дій, не передбачених Законами щодо пенсійного забезпечення, зокрема, ідентифікація особи, перевірка за місцем фактичного проживання, надання заяви про поновлення виплати пенсії, яка була припинена органом Пенсійного фонду тощо.

За приписами ст. 6 КАС України, суд при вирішення справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Колегія суддів застосовує при розгляді справи практику Європейського Суду з прав людини як джерело права відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 року № 3477-IV.

Як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) в рішенні у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення). У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

З огляду на викладене, колегія суддів вбачає в діях відповідача ознаки дискримінації по відношенню до позивача, як внутрішньо переміщеної особи та відсутність єдиного підходу до виплати пенсій громадянам України згідно діючого законодавства, у звязку з чим позовні вимоги підлягають задоволенню.

Згідно з ч. 2 ст. 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07.10.2009 року, щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України від 09.07.2003 року № 1058-1У "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

На зазначений час не існувало підстав, передбачених чинним законодавством для відмови у виплаті пенсії, тому бездіяльність відповідача щодо невиплати пенсії позивачу є протиправною, доказів щодо правомірності своїх дій стосовно невиплати пенсії позивачу відповідачем не доведено.

Щодо висновку суду першої інстанції про залишення без розгляду вимог позивача про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії за період з 01.03.2016 року по 07/05.2017 року, колегія суддів зазначає наступне.

Приймаючи рішення про залишення частини позовних вимог без розгляду, суд першої інстанції дійшов до висновку, що позивачем пропущено шестимісячний строк звернення до суду.

Колегія суддів вважає такий висновок суду першої інстанції помилковим з огляду на наступне.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 99 КАС України (в редакції чинній на момент звернення позивача з адміністративним позовом), адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно з ч.2 ст. 99 КАС України, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня. коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до п. 10 розділу "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства ( в редакції, що діє з 15.12.2017 року), справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Частини 1 та 2 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства ( в редакції, що діє з 15.12.2017 року) містить аналогічні вимоги щодо строку звернення до суду з адміністративним позовом.

Колегія суддів зазначає, що в даному випадку, до спірних правовідносин слід застосувати частину першу ст. 99 КАС України.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає помилковим висновок суду про залишення частини позовних вимог без розгляду у зв'язку з пропуском строку звернення до суду, оскільки пенсію позивачу припинено з вини відповідача, а тому, в даному випадку, колегія суддів дійшла до висновку, що строк позивачем пропущено з поважних причин, а отже, підлягає поновленню.

З урахуванням зазначеного, колегія суддів дійшла до висновку, що на час припинення виплати пенсії позивачу (01.03.2016 року) були відсутні, встановлені Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" підстави для відмови в поновленні виплати пенсії, а тому, в даному випадку, дії відповідача щодо припинення виплати пенсії позивачу є протиправними та такими, що не відповідають вимогам чинного законодавства.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 371 Кодексу адміністративного судочинства України, негайно виконується рішення суду про присудження виплати пенсії, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць.

Пунктом 4 частини 1 статті 317 КАС України встановлено, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Колегія вважає, що суд першої інстанції при вирішенні справи порушив норми матеріального права, тому рішення суду першої інстанції слід скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Керуючись статями 309, 311, 315, 317, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 10 січня 2018 року у справі № 428/11714/17 - задовольнити.

Рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 10 січня 2018 року у справі № 428/11714/17 - скасувати.

Прийняти нову постанову.

Адміністративний позов ОСОБА_2 до Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області про визнання неправомірними дії щодо невиплати з 01.03.2016 року пенсії за віком, зобов'язання відновити виплату пенсії за віком та звернення постанови до негайного виконання в межах суми платежу за один місяць - задовольнити.

Визнати неправомірними дії Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області щодо невиплати пенсії ОСОБА_2 з 01 березня 2016 року.

Зобов'язати Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області відновити виплату пенсії за віком ОСОБА_2 з 01 березня 2016 року.

Звернути постанову до негайного виконання у межах суми стягнення за один місяць.

Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття 26 лютого 2018 року та відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України касаційному оскарженню не підлягає.

Повне судове рішення складено 26 лютого 2018 року.

Суддя-доповідач І.Д. Компанієць

Судді Е.Г. Казначеєв

Л.В. Ястребова