Рішення № 72407793, 26.02.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

26 лютого 2018 року № 757/45445/15-а

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Добрянської Я.І., суддів Федорчука А.Б., Кузьменка В.А. розглянувши матеріали справи

за позовом ОСОБА_1

до відповідача-1 Міністерства внутрішніх справ України

відповідача-2 Національної поліції України

про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі,

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась ОСОБА_1 з позовом до Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції України в якому з урахуванням уточнень просила суд:

- скасувати наказ МВС України від 06.11.2015р. № 2365 о/с дск про звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ у запас збройних сил України за п. 64 "г" з посади старшого оперуповноваженого Департаменту оперативно-технічних заходів МВС України та поновити її на попередній посаді на службі в міліції;

- зобов'язати МВС України та Національну поліцію України вирішити питання щодо обов'язкового працевлаштування ОСОБА_1 з урахуванням наявної освіти, кваліфікації, стажу, роботи на раніше займаній посаді;

- зобов'язати МВС України та Національну поліцію України внести запис на сторінці 3 (відомості про роботу) до трудової книжки НОМЕР_1 ОСОБА_1 про звільнення щодо відомостей про номер наказу МВС на підставі якого її звільнено зі служби;

- зобов'язати МВС України нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу у період з 07.11.2015р. по день поновлення на посаді.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відповідачем протиправно звільнено її з посади старшого оперуповноваженого 4 - го відділу 3 - го управління в період перебування у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а відтак вважає, що наказ про звільнення є протиправним, і тому підлягає скасуванню.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.08.2017р. закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду колегіальним складом під головуванням судді Добрянської. Я.І.

Відповідачем подано заперечення на адміністративний позов в якому просить відмовити в задоволенні позовних вимог.

Проаналізувавши наявні у справі матеріали, суд перейшов до подальшого розгляду справи без участі представників сторін у порядку письмового провадження.

15.12.2017 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03.10.2017 №2147-VIII, яким внесено зміни до КАС України, виклавши його в новій редакції.

Відповідно до підпункту 10 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з частиною третьою статті 241 КАС України судовий розгляд в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.

Враховуючи викладене, суд закінчує розгляд даної справи ухваленням рішення за правилами нової редакції Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, суд дослідив матеріали справи на підтвердження й спростування заявлених вимог в їх сукупності, надав їм юридичну оцінку та встановив наступне.

ОСОБА_1, проходила службу в органах внутрішніх справ з 01.09.2004р., що підтверджується копією трудової книжки та послужним списком. (а.с. 25-27)

З березня 2013р. позивач перебувала у по догляду за двома малолітніми дітьми до 3-х років: ОСОБА_3 2013р.н. та ОСОБА_4 2014р.н., що підтверджується копіями свідоцтва про народження дітей та не заперечується відповідачами. (а.с. 11, 12)

Наказом МВС України від 06.11.2015р. № 2365 о/с «По особовому складу» Департаменту оперативно-технічних заходів» згідно з пунктами 10 та 11 Розділу ХІ Закону України «Про Національну поліцію» та відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, позивача, капітана міліції, звільнено з 06.11.2015р. в запас Збройних Сил за п. 64 «г» (через скорочення штатів) з посади старшого оперуповноваженого 4 - го відділу 3 - го управління, яка перебувала у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, що підтверджується копією витягу з наказу. (а.с. 167)

Листом МВС України від 06.11.2015р. № 38/1/8-1277, отриманого позивачем 12.11.2015р. позивача повідомлено, що відповідно до п. 10, 11 Розділу ХІ Закону України «Про Національну поліцію», Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ та згідно з наказом МВС України від 06.11.2015р. № 2365 о/с позивача звільнено з органів внутрішніх справ у запас ЗСУ за п. 64 «г» (через скорочення штатів) з 06.11.2015р. та запропоновано прибути до Департаменту для отримання трудової книжки та проведення розрахунку. (а.с. 8)

Позивач вважаючи її звільнення незаконним звернулась до суду для захисту своїх прав та законних інтересів.

Надаючи правову оцінку обставинам справи по суті, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до вимог ст. 18 Закону України «Про міліцію» в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки визначаються Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 року №114 (далі - Положення).

Згідно п.п.10, 17 Положення особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ користуються всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами і свободами, виконують усі обов'язки громадян, передбачені Конституцією та іншими законодавчими актами, а їх права, обов'язки і відповідальність, що випливають з умов служби, визначаються законодавством, Присягою, статутами органів внутрішніх справ і цим Положенням.

Вагітні жінки і матері з числа осіб рядового і начальницького складу користуються всіма правами і пільгами, встановленими законодавством.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби у Національній поліції України визначаються Законом України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 року №580-VIII (далі - Закон).

Відповідно ст.3 Закону поліція у своїй діяльності керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.

Пунктами 8-11 Прикінцевих та Перехідних положень Закону передбачено, що з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції (особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ), а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

Працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції. Посади, що пропонуються особам, зазначеним у цьому пункті, можуть бути рівнозначними, вищими або нижчими щодо посад, які ці особи обіймали під час проходження служби в міліції.

Працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів. Указані в цьому пункті особи можуть бути звільнені зі служби в органах внутрішніх справ до настання зазначеного в цьому пункті терміну на підставах, визначених Положенням про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ.

Перебування працівників міліції на лікарняному чи у відпустці не є перешкодою для їх звільнення зі служби в органах внутрішніх справ відповідно до «Прикінцевих та перехідних положень» цього Закону.

Як вбачається з матеріалів справи, позивача звільнено зі служби відповідно до пунктів 10 та 11 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію», а також на підставі п.п. «г» п. 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ.

Відповідно п.п. «г» пункту 64 Положення особи середнього, старшого і вищого навчальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) через скорочення штатів - при відсутності можливості подальшого використання на службі.

За загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні питання або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17.02.2015 року у справі №21-8а15.

За таких підстав, оскільки ні вказаним Положенням, ні нормами діючого на час звільнення позивача Закону України «Про міліцію» не було врегульовано процедури проведення звільнення у зв'язку зі скороченням штатів, тому колегія суддів вважає необхідним застосовувати до спірних правовідносин положення КЗпП України.

Пунктом 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно ч.ч.2, 3 ст.40 КЗпП України, звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Положеннями статті 49-2 КЗпП України передбачено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Згідно роз'яснень пункту 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року №9, розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п.1 ст.40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення (абзац перший).

Суд погоджується з посиланням відповідача на відсутність у нього обов'язку попередити позивача про наступне вивільнення, позаяк таке попередження міститься у пункті 8 Прикінцевих та Перехідних положень Закону №580-VIII.

Разом з тим, відповідачами не надано жодних доказів, які б свідчили про виконання останніми обов'язку запропонувати позивачці іншу роботу, відсутності можливості подальшого використання на службі.

Однак, колегія суддів звертає увагу, що в матеріалах справи відсутні жодні докази про виконання відповідачем обов'язку запропонувати позивачу іншу роботу та відсутності можливості подальшого використання її на службі.

Крім того, статтею 3 Конституції України визначено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Відповідно ч.3 ст.148 КЗпП звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

Оскільки Закон України «Про міліцію» не містив положень щодо гарантій вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до трьох років, а пунктом 17 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ встановлено, що вагітні жінки і матері з числа осіб рядового і начальницького складу користуються всіма правами і пільгами, встановленими законодавством, колегія суддів вважає, що відповідач був зобов'язаний застосовувати при звільненні позивача норми Кодексу законів про працю України, зокрема в частині звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда.

Зазначена норма надає гарантію щодо обмежень на звільнення жінок, які мають дітей віком до трьох років. Так, звільнення жінок, зазначених у ч.3 ст.184 КЗпП, має певні особливості, зокрема, таке звільнення можливе, проте власник зобов'язаний працевлаштувати жінку на цьому самому або іншому підприємстві відповідно до її спеціальності.

Вказане положення відповідає правовій позиції Європейського Суду з прав людини. Зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 22.03.2012 року по справі «Костянтин Маркін проти Російської Федерації» зазначено, що по-перше, право на відпустку по догляду за дитиною належить всім громадянам без будь-яких відмінностей за ознаками статі або професії. Збройні сили, поліція та державні службовці не виключаються з числа користувачів цього фундаментального права.

Крім того, згідно пункту 4.8. Інструкції про порядок проведення атестування особового складу органів внутрішніх справ України, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 22 березня 2005 р. № 181 (втратив чинність згідно з наказом Міністерства внутрішніх справ України від 17 листопада 2015 року № 1465), не підлягають атестуванню особи рядового і начальницького складу жіночої статі під час перебування у відпустках у зв'язку з пологами та доглядом за дитиною, а також чоловічої статі, яким надана відпустка у зв'язку з доглядом за дитиною. Такі працівники атестуються не раніше ніж через рік після їх виходу на службу.

Слід також зауважити, що наведені вище конституційні гарантії, закріплені у частині другій статті 24, знайшли своє відображення і у частині п'ятій статті 65 Закону України "Про Національну поліцію", відповідно до якої не допускається переміщення поліцейських жіночої статі за ініціативою керівника відповідного органу (установи, закладу) поліції на посади, нижчі ніж та, яку вони займали, з мотивів, пов'язаних із вагітністю, наявністю дітей віком до трьох років (до шести років - за медичними показниками), або у зв'язку з тим, що вони є одинокими матерями та мають дітей віком до чотирнадцяти років чи дітей-інвалідів.

Пунктом 6 Розділу ІV Інструкції про порядок проведення атестування поліцейських, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 17.11.2015 року №1465 передбачено, що не підлягають атестуванню поліцейські жіночої статі під час перебування у відпустках у зв'язку з вагітністю, пологами і для догляду за дитиною.

Наведені положення нормативно-правових актів дають підстави для висновку, що не допускається не лише звільнення, а й атестування осіб рядового і начальницького складу жіночої статі під час перебування у відпустках у зв'язку з пологами та доглядом за дитиною та атестування поліцейських жіночої статі під час перебування у відпустках у зв'язку з вагітністю, пологами і для догляду за дитиною.

На підставі викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що відповідачем були порушені права позивача в частині звільнення її зі служби в органах внутрішніх справ, у зв'язку з чим, оскаржуваний наказ є протиправним і підлягає скасуванню.

Що стосується вимоги позивача про зобов'язання МВС України та Національну поліцію України вирішити питання щодо обов'язкового працевлаштування ОСОБА_1 з урахуванням наявної освіти, кваліфікації, стажу, роботи на раніше займаній посаді, суд зазначає таке.

Згідно з ч. 1 ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Відповідно до пункту 24 Положення № 114 у разі незаконного звільнення або переведення на іншу роботу особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній роботі (посаді).

Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України в постанові від 28 жовтня 2014 року (№ рішення у ЄДРСР 41602330), у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що для ефективного захисту прав, свобод, інтересів позивача належним способом захисту є поновлення її на посаді з якої незаконно було звільнено з 07 листопада 2015 року.

Таким чином, позовні вимоги про зобов'язання МВС України та Національну поліцію України вирішити питання щодо обов'язкового працевлаштування ОСОБА_1 з урахуванням наявної освіти, кваліфікації, стажу, роботи на раніше займаній посаді, задоволенню не підлягають.

Позовні вимоги про зобов'язання МВС України та Національну поліцію України внести запис на сторінці 3 (відомості про роботу) до трудової книжки НОМЕР_1 ОСОБА_1 про звільнення щодо відомостей про номер наказу МВС на підставі якого її звільнено зі служби, задоволенню не підлягають, оскільки, як вбачається з наявної в матеріалах справи копії трудової книжки на сторінці 3 () міститься запис "06.11.2015р. звільнена зі служби в органах внутрішніх справ, начальник відділу Департаменту МВС України В.А. Мельничук" в графі на підставі чого внесено запис (документ, його дата і номер) зазначено "наказ МВС № 2365 о/с від 06.11.2015". (а.с. 26)

Позовні вимоги в частині зобов'язати МВС України нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу у період з 07.11.2015р. по день поновлення на посаді, задоволенню також не підлягають з огляду на таке.

Так, пунктом 24 Положення № 114 передбачено, що у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов'язків, але не більш як за один рік.

Як зазначалось вище, на момент звільнення позивач перебувала у відпустці по догляду за дитиною по досягнення нею 3-річного віку відповідно до статті 18 Закону України "Про відпустки".

Оскільки під час перебування особи у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку законодавством не передбачено нарахування та виплата заробітної плати, а особа отримує допомогу відповідно до положень Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування", суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у частині стягнення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Дана правова позиція суду узгоджується з правовою позицією Вищого адміністративного суду України, викладеною в ухвалах від 09.09.2016 у справі № К/800/30232/16, від 20.09.2017 у справі № К/800/12957/16.

Враховуючи наведене, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.

Окрім цього, суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Відповідно до п.3 ч. 1 ст. 371 КАС України, негайно виконуються рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.

В И Р І Ш И В :

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Скасувати наказ МВС України від 06.11.2015р. № 2365 о/с дск про звільнення ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ у запас збройних сил України за п. 64 "г" з посади старшого оперуповноваженого Департаменту оперативно-технічних заходів МВС України.

3. Поновити ОСОБА_1 на посаді старшого оперуповноваженого 4 - го відділу 3 - го управління Міністерства внутрішніх справ України з 07 листопада 2015 року.

4. Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді старшого оперуповноваженого 4 - го відділу 3 - го управління Міністерства внутрішніх справ України підлягає негайному виконанню на підставі пункту 3 частини 1 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України.

5. В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції Закону № 2147-VIII) до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Головуючий суддя Я.І. Добрянська

Судді В.А. Кузьменко

А.Б. Федорчук