Рішення № 72392278, 23.02.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

23 лютого 2018 року № 826/8483/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді-доповідача Келеберди В.І., суддів Качура І.А., Федорчука А.Б, розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Національного банку України, треті особи - Кабінет Міністрів України, Верховна Рада України, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ :

ОСОБА_2 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Національного банку України (далі - НБУ) та просить визнати протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у не встановленні меж термінів і сум валютних кредитів, перевищення яких передбачає обов'язкову наявність у комерційних банків або у позичальників індивідуальних ліцензій Національного банку України на здійснення операцій щодо надання та одержання резидентами кредитів у іноземній валюті згідно підпункту «в» пункту 4 статті п'ятої Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року № 15-93 та зобов'язати відповідача вчинити зазначені дії.

В обґрунтування позову позивач зазначає, що 20 лютого 2008 року уклав з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» договір поруки № 2203934266 та договір іпотеки, відповідно до яких виступив іпотекодавцем та поручителем позичальника ОСОБА_15, яка доводиться йому рідною дочкою, у забезпечення кредитного договору від 20 лютого 2008 року на суму 100 000 доларів США, укладеного між нею та Банком.

У договорі іпотеки за згодою сторін встановлена заставна ціна предмету іпотеки в сумі 784 717 грн, що в еквіваленті на час укладення договору по курсу складало 155 389, 50 доларів США.

Після того, як ціна долару в Україні зросла, а рівень доходів населення залишився на попередньому рівні, донька позивача вже не могла здійснювати платежі за договором у повному обсязі, внаслідок чого утворилася значна кредитна заборгованість. Позивач змушений був підписати з Банком договір про задоволення вимог іпотекодержателя від 30 серпня 2012 року, через що у рахунок погашення заборгованості Банк задовольнив свої вимоги шляхом продажу двокімнатної квартири позивача.

Така ситуація, на думку позивача, утворилася внаслідок відсутності у законодавстві України відповідного визначення термінів та сум кредитів у іноземній валюті як критеріїв їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування. Як зазначає позивач, якби був задіяний механізм обов'язкового одержання ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» індивідуальної ліцензії НБУ при вирішенні питання про надання чи не надання його доньці кредиту на суму 100 000 доларів США за кредитним договором № 2203934266 від 20 лютого 2008 року, то ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» повинен був би для одержання такої ліцензії НБУ пересвідчитися і надати докази того, що пози чальник має достатні доходи саме у доларах США, а не у гривнях. Відповідно, не утворилося б ситуації із втратою квартири.

Посилаючись на те, що питання встановлення конкретних критеріїв застосування до валютних кредитів режиму індивідуального ліцензування відноситься до повноважень Національного банку України, який внаслідок бездіяльності не вживає заходів для встановлення меж термінів та сум валютних кредитів, перевищення яких передбачає обов'язкову наявність у комерційних банків або у позичальників індивідуальних ліцензій НБУ на здійснення операцій щодо надання та одержання резидентами України кредитів у іноземній валюті, позивач звертається до суду та просить визнати протиправною бездіяльність НБУ в зазначеній частині та зобов'язати його вчинити такі дії.

В судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги, просив позов задовольнити, треті особи - ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12 позов підтримали.

Представник відповідача - Національного банку України та треті особи - Кабінет Міністрів України та Верховна Рада України проти позову заперечував з підстав, які викладені у письмових заперечення, долучені до матеріалів справи.

З огляду на викладене, з урахуванням відсутності заперечень з боку позивача, представника відповідача та третіх осіб, суд протокольною ухвалою вирішив завершити розгляд справи у порядку письмового провадження на підставі положень частини четвертої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час вчинення процесуальної дії).

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII, яким внесено зміни до Кодексу адміністративного судочинства України та викладено його у новій редакції.

Відповідно до підпункту 10 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України у новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з частиною третьою статті 241 Кодексу адміністративного судочинства України судовий розгляд в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.

Враховуючи викладене, суд закінчує розгляд даної справи ухваленням рішення за правилами нової редакції Кодексу адміністративного судочинства України.

Оцінивши у порядку письмового провадження належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд дійшов до наступних висновків.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом:

- визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;

- визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;

- визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій ;

- визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії;

- встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень;

- прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його проти правними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Отже, виходячи із змісту позову та його вимог, позивач звернувся до суду та визначив спосіб захисту порушеного права шляхом визнання судом протиправною бездіяльності та зобов'язання Національного банку України вчинити певні дії.

Разом з тим, вирішуючи спір, суд зобов'язаний надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновленого порушеного права позивача.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про Національний банк України» НБУ є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.

Згідно статті 99 Конституції України та статті 6 Закону України «Про Національний банк України» забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією Національного банку України.

НБУ проводить грошову-кредитну політику, встановлює для банків правила проведення банківських операцій, здійснює банківське регулювання, здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень, валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками, які отримали ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій.

Національний банк України діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль. До його компетенції, зокрема, належить видання нормативно-правових актів щодо ведення валютних операцій, видача та відкликання ліцензій, здійснення контролю, у тому числі шляхом здійснення планових і позапланових перевірок за діяльністю банків, які отримали ліцензію Національного банку України не здійснення валютних операцій, в частині дотримання н6ими валютного законодавства (статті 7, 11 Закону України «Про Національний банк України»).

Згідно з положеннями частини другої статті 192 та частини третьої статті 533 Цивільного кодексу України використання іноземної валюти, у тому числі при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями, допускається у випадках, в порядку та на умовах, встановлених законом. Законодавчим актом, що регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет).

У період з 2001 року по 16 червня 2011 року можливість надання банками кредитів в іноземній валюті була врегульована статтями 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність», главою 2 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 року № 275.

З 17 червня 2011 року та по даний час така можливість врегульована Положенням про порядок реєстрації та ліцензування банків, відкриття відокремлених підрозділів, затвердженим постановою Правління НБУ від 08 вересня 2011 року № 306 та Положенням про порядок надання банкам і філіям іноземних банків генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій, затвердженим постановою Правління НБУ від 15 серпня 2011 року № 281.

Відповідно до пункту 1 глави 3 розділу 2 Положення про порядок та умови торгівлі іноземною валютою, затвердженою постановою Правління НБУ від 10 серпня 2005 року № 281 резиденти мають прав окупувати, обмінювати іноземну валюту з метою виконання зобов'язань (у тому числі власних операцій суб'єктів ринку за винагороди, неустойки тощо) в іноземній валюті на підставі кредитних договорів та інше.

Згідно статті 5 Декрету операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до пункту 2 статті 5 Декрету.

Водночас, відповідно до пункту 1.5 глави 1 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу (постанова Правління НБУ від 14 жовтня 2004 року № 483) у разі, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією, на здійснення якої НБУ надана банківська ліцензія та письмовий дозвіл, є уповноважений банк, то використання іноземної валюти як засобу платежу на території України за цією операцією дозволяється без індивідуальної ліцензії НБУ. При цьому, зазначена норма не стосується видачі банками кредитів в іноземній валюті.

Таким чином, кредитні операції в іноземній валюті до 2011 року банки здійснювали на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями, які фактично виконували функцію генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій згідно з Декретом. Зазначені операції не потребували одержання індивідуальної ліцензії, а з 17 червня і дотепер кредитні операції в іноземній валюті банки проводять на підстав банківської ліцензії НБУ та генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій.

У цьому зв'язку, враховуючи посилання позивача на те, що лише отримання індивідуальної ліцензії могло зобов'язати банк пересвідчитися та надати НБУ докази, що позичальник має достатні доходи саме у доларах США, суд зазначає, що частина п'ята статті 49 Закону «Про банки і банківську діяльність» (в редакції, що діяла на час отримання кредиту донькою позивача) вказувала на те, що банк зобов'язаний під час надання кредитів додержуватися основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватися встановлених НБУ вимог щодо концентрації ризиків. При цьому, в силу вимог Закону НБУ не може втручатися у договірні відносини клієнта та банку, оскільки такі правовідносини регулюються укладеними між ними договорами, стороною яких не є НБУ.

За таких обставин, твердження позивача, щодо протиправної бездіяльності Національного банку України є безпідставними, оскільки як досліджено судом порядок видачі кредитів в іноземній валюті нормативно врегульований постановами Правління Національного банку України, а встановлення обов'язку з боку банків отримувати індивідуальні ліцензії на здійснення операцій з надання та одержання резидентами кредитів в іноземній валюті не встановлює нових чи додаткових обов'язків та обмежень під час надання кредитів в іноземній валюті, видача яких, серед іншого, на час розгляду справи заборонена банкам взагалі. Крім того, отримання банком індивідуальної ліцензії не впливає на волевиявлення позичальника - у даному випадку доньки позивача, під час отримання кредиту, оскільки як зазначено самим позивачем, укладаючи договір кредитування в іноземній валюті, сторони діяли на підставі вільного волевиявлення.

Протягом розгляду справи судом не встановлено наявності порушених прав позивача саме з боку відповідача - Національного банку України, натомість встановлено, що позивачем, з урахуванням тих фактичних обставин, які він виклав в адміністративному позові, обрано невірний спосіб захисту, внаслідок чого суд вбачає підстави для відмови у задоволенні позову.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 9, статей 73, 74, 77 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин(фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яке ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Таким чином, оцінивши належність, допустимість, достовірність та достатність кожного доказу окремо, а також взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи, адміністративний позов не підлягає задоволенню.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Відповідно до ч. 1 ст. 293 КАС України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 255 КАС України, рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя-доповідач В.І. Келеберда

Судді І.А. Качур

А.Б. Федорчук