Рішення № 72357344, 15.01.2018, Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області

Справа № 185/4707/17

Провадження № 2-а/185/12/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 січня 2018 року м.Павлоград

Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області у складі головуючого судді Зінченко А.С., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу № ЄУ 185/4707/17 за позовом ОСОБА_1 до Павлоградського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії,

представник позивача - ОСОБА_2, представник відповідача - Горєлова М.М., -

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії, а саме щодо призупинення та невиплати позивачу пенсії за віком у період з 01 липня 2016 року по 30 січня 2017 року.

Позовна заява мотивована тим, що позивач з 2004 року перебував на обліку у Ленінському районному управління Пенсійного фонду України м. Донецька та отримував пенсію за віком. Позивач є внутрішньо переміщеною особою та з 01 лютого 2015 року перебуває на обліку у Павлоградському об'єднаному Управлінні Пенсійного фонду України Дніпропетровської області. З 01 липня 2016 року відповідач припинив виплату пенсії позивачу. 19 квітня 2017 року позивач звернувся до Павлоградського об'єднаного Управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області з заявою, у якій вимагав пояснити причини невиплати пенсії, а також погасити заборгованість, на що отримав відповідь, згідно якої, виплата пенсії позивачу була призупинена в зв'язку з відсутністю заяви на «Ощадбанк». На підставі рішення комісії по розгляду питань щодо відновлення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам № 11 від 21.03.2017 року, яке було прийнято на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 року № 3665, виплата пенсії позивачу відновлена з 01 лютого 2017 року. Проте відповідачем не було сплачено пенсійні виплати за період з 01 липня 2016 року по 30 січня 2017 року. Дії відповідача щодо припинення виплати йому пенсії вважає неправомірними з наведених в позові підстав.

В запереченнях на позов відповідачем зазначено, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в управлінні з 01.02.2015 року як внутрішньо переміщена особа. З 01.07.2016 року виплата пенсії позивачу припинено. Відповідно до ст. 4 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" від 20.10.2014 року N 170б-УІІ, факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстрокова, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону. Повторне призначення соціальних виплат внутрішньо переміщеній особі у разі їх припинення відповідно до підпункту 4 пункту 12 цього Порядку можливе лише через шість місяців після такого припинення і виконання всіх процедур, необхідних для їх призначення, передбачених законодавством. ОСОБА_1 звернувся до управління із заявою на поновлення пенсії 22 березня 2017 року. Рішенням Комісії (протокол № 11 від 21.03.2017 року), згідно п. 11-13 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплати внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365, було прийнято рішення про відновлення виплати пенсії з лютого 2017 року. Звертає увагу суду на строк звернення до суду, встановлений ст. 99 КАС України.

Позивач та її представник у судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, надали суду заяви, у яких просять розглянути справу за їх відсутності, позовні вимоги підтримують.

Представник Павлоградського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області у судове засідання не з'явився, про дату, час та місце судового засідання повідомлений належним чином, надав суду заяву, у якій просить розглянути справу за відсутності представника, позов не визнає, надав заперечення проти позову.

Згідно з ч.3 ст.192 Кодексу адміністративного судочинства України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.

Враховуючи, що від сторін у справі надійшли заяви про розгляд справи за їх відсутності, суд розглядає справу в порядку письмового провадження.

Дослідивши письмові докази, які містяться в матеріалах справи, та оглянувши матеріали пенсійної справи позивача, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач з 2004 року отримував пенсію за віком, що підтверджується пенсійним посвідченням № 156198.

З 01 лютого 2015 року ОСОБА_1 перебуває на обліку у Павлоградському ОУ ПФУ Дніпропетровської області як особа, переміщена з тимчасово окупованої території України, що підтверджується матеріалами пенсійної справи позивача № 197315, та визнано відповідачем.

Відповідно до відповіді відповідача, отриманої на запит суду 20.12.2017 року та заперечень на позов, пенсійні виплати позивачу було призупинено з 01.07.2016 року у зв'язку з відсутністю заяви ОСОБА_1 щодо виплати пенсії через ПАТ «Державний ощадний банк України».

Відомості про те, на підставі якого рішення чи розпорядження Павлоградського ОУ ПФУ Дніпропетровської області позивачу з 01 липня 2016 року було призупинено виплату пенсії в пенсійній справі позивача № 197315 відсутні, навпаки, є розпорядження № 197315 від 21.07.2016 року про перерахунок пенсії, де зазначено розмір пенсії з 01.08.2016 року 1583,11 грн.

За інформацією, отриманою на запит суду 21.12.2017 від Управління соціального захисту населення Павлоградської міської ради встановлено, наступне.

Рішенням Управління соціального захисту населення Павлоградської міської ради № 5/08 від 04.08.2016 року скасовано дію довідки внутрішньо переміщеної особи позивача № НОМЕР_1 від 04.12.2014 року. Зазначене рішення прийняте відповідно до Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання перебування, оскільки за інформацією Державної Прикордонної служби України позивач 02.06.2016 виїхав з території підконтрольній Україні, станом на 14.07.2016 року не повернувся, що також підтверджується актом від 04.07.2016 року.

З наведених обставин, підтверджених письмовими доказами, вбачається, що в Управління соціального захисту населення Павлоградської міської ради на день прийняття рішення від 04.08.2016 року не було належних доказів та підтверджень відсутності позивача на території підконтрольній України більше ніж 60 днів, так як остання інформація була отримана станом на 20.07.2016 року.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 4 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону. Підставою для взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є проживання на території, де виникли обставини, зазначені в статті 1 цього Закону, на момент їх виникнення.

Положеннями п.п. 2, 3 ст. 7 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" визначено, що Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам. Громадянин пенсійного віку, особа з інвалідністю, дитина-інвалід та інша особа, яка перебуває у складних життєвих обставинах, яких зареєстровано внутрішньо переміщеними особами, мають право на отримання соціальних послуг відповідно до законодавства України за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи.

Статтею 12 даного Закону визначено, що підставою для скасування дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи та внесення відомостей про це в Єдину інформаційну базу даних про внутрішньо переміщених осіб є обставини, за яких внутрішньо переміщена особа: 1) подала заяву про відмову від довідки; 2) скоїла злочин, дії спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади; посягання на територіальну цілісність і недоторканість України; терористичний акт; втягнення у вчинення терористичного акту; публічні заклики до вчинення терористичного акту; створення терористичної групи чи терористичної організації; сприяння вчинення терористичного акту; фінансування тероризму; здійснення геноциду, злочину проти людяності або військового злочину; 3) повернулася до покинутого місця постійного проживання; 4) виїхала на постійне місце проживання за кордон; 5)подала завідомо неправдиві відомості.

У разі неповідомлення внутрішньо переміщеною особою про її повернення до покинутого місця постійного проживання згідно з абзацом другим пункту 3 частини другої статті 9 цього Закону рішення про скасування дії довідки відповідно до пункту 3 частини першої цієї статті приймається на підставі інформації про тривалу відсутність (понад 60 днів) особи за місцем проживання, яка дає обґрунтовані підстави вважати, що внутрішньо переміщена особа повернулася до покинутого місця постійного проживання.

Із вищезазначеного вбачається, що законодавцем чітко встановлено підстави, за наявності яких орган пенсійного фонду може припинити виплату пенсії тимчасово переміщеній особі.

Як вбачається з матеріалів справи виплата пенсії позивачу припинена у зв'язку відсутністю заяви ОСОБА_1 щодо виплати пенсії через ПАТ «Державний ощадний банк України».

Такі дії відповідача не узгоджуються з приписами Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV від 09.07.2003, а саме зі ст. 49 зазначеного Закону, яка не містить таких підстав для припинення виплати пенсії як «не підтвердженням фактичного місця проживання» та «скасуванням довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи», «відсутність заяви щодо виплати пенсії через ПАТ «Державний ощадний банк України».

Крім того, суд зазначає, що ст. 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", також, чітко визначає підстави для скасування довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, та такої підстави як «не підтвердження фактичного місця проживання» - не містить.

Вказана обставина не є належним підтвердженням того, що позивач повернувся до покинутого місця постійного проживання, в розумінні ст. 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб".

За таких обставин, суд приходить до висновку, що скасування довідки про взяття позивача на облік як внутрішньо переміщеної особи без з'ясування даних про його постійне місце проживання, за відсутності належних доказів та підтверджень відсутності позивача на території підконтрольній України більше ніж 60 днів, так як остання інформація була отримана станом на 20.07.2016 року, було передчасним, і як наслідок того призвело до безпідставного припинення виплати пенсії позивачу, та відмови у відновленні виплати пенсії позивачу.

Згідно з новою довідкою № 0000119993 від 20 лютого 2017 року ОСОБА_1 постійно проживав за адресою АДРЕСА_2 і перемістився з тимчасово окупованої території (району проведення антитерористичної операції) в АДРЕСА_1.

22 березня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Павлоградського ОУ ПФУ за поновленням виплати пенсії.

Рішенням Комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам (протокол №11 від 21.03.2017 року) згідно п.11-13 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання (перебування), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365, було прийнято рішення відновити виплату позивачу пенсії з 1 лютого 2017 року.

Згідно статті 49 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму,встановленого законом.

Статтею 8 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-1У від 09.07.2003 року передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.

Стаття 4 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» визначає складові законодавства про пенсійне забезпечення в Україні, яке базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, цього Закону, Закону про недержавне пенсійне забезпечення, законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відміни від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення в Україні.

Виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема: види пенсійного забезпечення, умови участі в пенсійній системі чи їх рівнях, пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат, джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення, організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що він регулює відносини, які виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням, порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Згідно частини 1 статті 47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» пенсії виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі, за зазначеним в заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством, зокрема, в інших випадках, передбачених ч.1 ст.49 цього Закону.

Підстави для припинення виплати пенсії передбачені частиною 1 статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Приписами ч. 1 ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;

(положення пункту 2 частини першої статті 49 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. N 25-рп/2009)

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом.

Як встановлено з матеріалів справи, виплату пенсії позивачу призупинено у зв'язку з відсутністю заяви ОСОБА_1 щодо виплати пенсії через ПАТ «Державний ощадний банк України», та не було відновлено у зв'язку зі скасуванням довідки внутрішньо переміщеної особи, та з посиланням на постанову Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 року №365 «Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам».

Перелік підстав припинення виплати пенсії, визначений ч. 1 ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках передбачених законом.

Між тим, відповідач не приймав жодних рішень щодо припинення виплати пенсії позивачу, де б було зазначено, яка з обставин, визначених наведено нормою Закону стала підставою для припинення позивачу виплати пенсії. Норм для призупинення виплати пенсії зазначений Закон взагалі не містить. Посилання відповідача на положення постанови Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 року №365 «Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» не є посиланням на норми закону, оскільки постанова Кабінету Міністрів України є підзаконним нормативно-правовим актом.

Призупинення виплати позивачу пенсії, та відмова відповідача в її відновленні суперечить принципам, які закріплені в Конституції України та підставам, наведеним в Законі України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Так, за висновками, наведеними в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 07.10.2009р. в Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).

Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.

Таким чином, зміна пенсіонером місця проживання не може бути підставою для позбавлення його конституційного права на отримання соціального захисту, а саме, отримання пенсії.

Відповідно до статті 8 Конституції України, вона має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Згідно ч.2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.3 статті 22 Конституції України, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Пунктом 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про незалежність судової влади» № 8 від 13.06.2007 року, зазначено, що відповідно до статей 8 та 22 Конституції України не підлягають застосуванню судами закони та інші нормативно-правові акти, якими скасовуються конституційні права і свободи людини та громадянина, а також нові закони, які звужують зміст та обсяг встановлених Конституцією України і чинними законами прав і свобод. Суди при визначенні юридичної сили законів та інших нормативно-правових актів щодо їх діяльності повинні керуватися Конституцією України як актом прямої дії.

Відповідно до статті 1 Конституції України, Україна є правовою державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю ( стаття 3 Конституції України ).

За приписами статті 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Рішенням ЄСПЛ у справі «Пічкур проти України», зокрема у пункті 54 цього рішення ЄСПЛ, суд зазначив про порушення статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» ЄСПЛ визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем «Молдавської Республіки Придністров'я» (МРП). Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.

У пункті 333 цього рішення ЄСПЛ зазначив: «Суд вважає, що коли держава не може забезпечити дію своєї влади на частині своєї території відповідно фактичній ситуації (наприклад, сепаратистський режим, військова окупація), держава не перестає нести відповідальність та здійснювати юрисдикцію. Воно повинно усіма доступними дипломатичними та правовими засобами із залученням іноземних держав та міжнародних організацій продовжувати гарантувати права та свободи, передбачені Конвенцією».

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції передбачає, що ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

В цьому випадку суд вважає, що позбавлення позивача пенсійних виплат не є необхідним та в інтересах суспільства.

Ведучи мову про «Закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на той самий критерій, що міститься в інших положеннях Конвенції (див. справу "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" (Case of James and others v. the United Kingdom), рішення від 21 лютого 1986 року, заява № 3/1984/75/119, § 40. Цей критерій вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві.

Згідно з приписами ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Виходячи з вищенаведеного, суд приходить до висновку про законність та обґрунтованість вимог позивача.

Крім того, необхідно зазначати, що відповідно до частини першої статті 99 КАС України (в редакції чинній на дату звернення до суду з позовом) адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Згідно з частиною другою статті 99 КАС України (в редакції чинній на дату звернення до суду з позовом) для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Зі змісту частини першої статті 99 КАС України (в редакції чинній на дату звернення до суду з позовом) вбачається, що адміністративний позов може бути поданий в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого не тільки цим Кодексом, а також іншими, тобто спеціальними законами.

Системний аналіз норм чинного законодавства показує, що до правовідносин у сфері загальнообов'язкового державного пенсійного страхування підлягає застосуванню частина перша, а не друга статті 99 КАС України (в редакції чинній на дату звернення до суду з позовом).

Заробітна плата і пенсія мають однакову правову природу, тобто є джерелом існування, доходом та власністю (матеріальним інтересом, захищеним статтею 1 Першого протоколу до Конвенції). Цей довід випливає з наступних положень законодавства.

Згідно з абзацом чотирнадцятим статті 1 Закону України № 2235-III «Про громадянство України» (в редакції Закону № 2663-IV) заробітна плата і пенсія включені до переліку законних джерел існування.

Згідно з частиною другою статті 2 Закону України № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 2050-III) заробітна плата і пенсія також включені до переліку доходів.

З Конвенції і судової практики Європейського Суду з прав людини випливає, що заробітна плата і пенсія відносяться до власності.

Відповідно до частини другої статті 46 Закону № 1058-IV, нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. У цій нормі йде мова про нараховані суми пенсії та про вину органу ПФУ. Ненарахування сум пенсії може бути наслідком вини органу ПФУ, проявом якої є порушення законодавства про пенсійне забезпечення, тобто факт ненарахування будь-яких складових пенсії може бути спірним.

У разі порушення органом ПФУ законодавства про пенсійне забезпечення застосування до адміністративного позову шестимісячного строку звернення до суду, встановленого частиною другою статті 99 КАС України (в редакції чинній на дату звернення до суду з позовом), має наслідком неможливість реалізувати передбачене частиною другою статті 46 Закону № 1058-IV право пенсіонера на виплату сум пенсії за минулий час та компенсації втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати без обмеження будь-яким строком.

З огляду на позицію Конституційного Суду України в рішеннях № 8-рп/2013 і № 9-рп/2013, а також на підставі аналізу положення частини першої статті 99 КАС України (в редакції чинній на дату звернення до суду з позовом) в системному зв'язку з положенням частини другої статті 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», можна дійти висновку, що у разі порушення законодавства про пенсійне забезпечення органом, що призначає і виплачує пенсію, адміністративний позов з вимогами, пов'язаними з виплатами сум пенсії за минулий час, у тому числі сум будь-яких її складових, може бути подано без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів незалежно від того, чи були такі суми нараховані цим органом.

Керуючись ст. 72, 242, 246 КАС України, суд,-

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Павлоградського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії - задовольнити.

Визнати протиправними дії Павлоградського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області щодо призупинення виплати пенсії та відмови у відновленні виплати пенсії ОСОБА_1 відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» у період з 01 липня 2016 року по 30 січня 2017 року.

Зобов'язати Павлоградського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Дніпропетровської області здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» за період з 01 липня 2016 року по 30 січня 2017 року.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.371 КАС України допустити негайне виконання рішення суду в частині виплати пенсії у межах суми за один місяць.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Апеляційного суду Дніпропетровської області через Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області шляхом подачі в 30-денний строк, з дня його проголошення, апеляційної скарги.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження відповідно та в порядку і строки, визначені ст. 295 КАС України.

Суддя А. С. Зінченко