Рішення № 72302553, 16.02.2018, Василівський районний суд Запорізької області

311/2923/16-ц

2/311/216/2018

16.02.2018

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа №311/2923/16-ц

Провадження № 2/311/216/2018

16.02.2018 року м. Василівка

Василівський районний суд Запорізької області у складі:

головуючого судді Степаненко Ю.А.

при секретареві Шак О.В.

за участю

позивачки ОСОБА_1

представника позивачки ОСОБА_2

представника відповідача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Василівка цивільну справу за позовом:

ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк", про захист прав споживачів та визнання кредитного договору недійсним,-

В С Т А Н О В И В:

18.10.2016 року до Василівського районного суду Запорізької області звернулася позивачка ОСОБА_1 з позовом до Публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк", про визнання кредитного договору недійсним, в якому вказує, що 06 вересня 2007 року між Закритим акціонерним товариством комерційний банк „ПриватБанк" в особі керівника бізнесу іпотечне кредитування філії Запорізького регіонального управління Закритого акціонерного товариства комерційний банк ,,ПриватБанк" ОСОБА_4 та нею було укладено Кредитний договір № ZPDNGA00002277., який визначений сторонами, як споживчий кредит, а тому, для нього встановлено особливий порядок укладення.

У договорах за участю фізичної особи-споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

Відповідно до ч.3 ст.6 ЦК України, сторони в договорі не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо сказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Таким законодавчим актом, на думку позивачки, є положення Закону України „Про захист прав споживачів".

Разом з тим, зважаючи на те, що договір споживчого кредитування забезпечений іпотекою, є договором приєднання, то сторона, що розробляє умови правочину, при визначенні його умов, повинна враховувати вимоги чинного законодавства, зокрема Закону України „ Про захист прав споживачів", який, враховуючи суб’єктивний склад учасників правочину, у даному випадку, - є спеціальним законом.

Отже, з врахуванням наведеного слідує, що врегулювання сторонами договірних відносин на власний розсуд, за наявності в законі імперативних приписів - є протиправним.

На думку ОСОБА_1, оспорюваний кредитний договір за своєю правовою природою, - є договором приєднання в розумінні ст. 634 ЦК України, його зміст та умови розробляє сам кредитодавець, а у позичальника не існує фактичної можливості вплинути на його умови, а тим більше, їх змінити.

Відповідно до п. 4 ч.1 ст.4 та ч.1 ст.15 Закону України „Про захист прав споживачів", споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи( послуги).

Інформація про продукцію характеризується п’ятьма ознаками: необхідність, доступність, достовірність, повнота та своєчасність. Саме сукупність усіх зазначених ознак в інформації є виконанням суб'єктами господарювання вимог законодавства. В іншому ж випадку, настає відповідальність, передбачена ст.15, ст.23 Закону України «Про захист прав споживачів».

Вимоги до необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію у сфері кредитного обслуговування споживачів встановлені ч.2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Пунктом 2.5 «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» передбачено, що банки розробляють форму (бюлетень, довідка, повідомлення тощо) надання споживачу достовірної інформації про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту, яка повинна бути затверджена рішенням уповноваженого органу банку та доведена до відома його відповідних структурних підрозділів.

Банком не було надано споживачеві (позичальнику) для ознайомлення необхідну, доступну, достовірну, повну та своєчасну інформацію про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту, що затверджується рішенням уповноваженого органу банку та доведеною до відома структурних підрозділів банку, у кредитному договорі або додатку до нього, не надано детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача.

Невиконання вказаних вимог є порушенням п.2.1, п.2.4 Постанови Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 та положень ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Споживач не володіє спеціальними знаннями про властивості та характеристики кредитних правовідносин, самого кредиту, а тому, обов'язок доведення необхідної, доступної, достовірної, повної та своєчасної інформації про послугу споживчого кредитування покладається на суб’єкт господарювання, а у даному випадку - банк. У зв’язку з відсутністю необхідної , доступної, достовірної, повної та своєчасної інформації про умови кредитування, а також відомостей про орієнтовну сукупну вартість кредиту, позичальник за кредитним договором був позбавлений об’єктивно визначитися з доцільністю отримання такого кредиту з урахуванням особистих фінансових можливостей для обслуговування.

Абзацом 2 ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що у разі ненадання зазначеної інформації, суб’єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену ст.15, ст.23 цього Закону.

Згідно з ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», інформація про продукцію у кредитному договорі банком має надаватися перед укладанням договору (а не у договорі) про надання споживчого кредиту, умови якого вважаються прийнятими після його підписання.

ОСОБА_1 зазначає, що правопорушення, яке виразилося у включенні до кредитного договору несправедливих умов кредитування, ненадання необхідної,

доступної, достовірної, повної та своєчасної інформації, слід вважати таким, що є триваючим.

Протягом дії кредитного договору банком жодного разу у письмовій формі не повідомлено споживача про зміну у сторону збільшення вартості іноземної валюти курсу долару у співвідношенні до гривні, що, як наслідок, призвело до значного фінансового навантаження для споживача в частині забезпечення належного виконання останнім взятих на себе зобов'язань. Різка неодноразова зміна у сторону збільшення ціни долара США по відношенню до гривні, яка відбулась поза волею позичальника, докорінно змінила обсяг зобов’язань, що мав намір прийняти на себе позичальник і зробила виконання цього зобов'язання неможливим, що є несправедливим по відношенню до позичальника, оскільки обсяг боргу позичальника на користь банку в національній валюті України зріс більше ніж у 5 разів.

Постановою Вищого адміністративного суду України від 03.03.2016 у справі № К/800/59852/14 встановлено, що в результаті перевірки дотримання законодавства про захист прав споживачів ПАТ КБ «ПриватБанк» , яка проводилася 30.11.2012 року Інспекцією із захисту прав споживачів у Херсонській області, було виявлено порушення банком законодавства щодо захисту прав споживачів, в результаті чого, останній був підданий адміністративному стягненню.

Порушення банку, що були виявлені вказаною Інспекцією та були встановлені Постановою ВАСУ, полягають у тому, що в порушення ст.11, ст.15 Закону України „ Про захист прав споживачів" та п.2.1, п.2.4, 2.5 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, банком не було розроблено та не надавалось позичальникам - споживачам до моменту укладання кредитного договору письмової довідки (бюлетеня, повідомлення тощо) для ознайомлення із необхідною, доступною, достовірною, повною та своєчасною інформацією про умови кредитування, сукупну вартість кредиту та іншу, що передбачена законом інформацію.

На підставі викладеного, ОСОБА_1 зазначає, що обставини, які встановлені ВАСУ у справі за № К/800/59852/14, мали місце під час укладання кредитного договору № ZPDNGA00002277 від 06 вересня 2007 року.

Крім того, ОСОБА_1 вважає, що Кредитний договір укладений з використанням нечесної підприємницької практики, містить заборонені дискримінаційні умови щодо боржника і є недійсним відповідно до ч.1 ст.215, ч.1,3 ст.203 ЦК України, ч.5 ст.11, ст.18, ч.6 ст.19 Закону України « Про захист прав споживачів».

Також позивачка вказує, що кредитний договір № ZPDNGA00002277 від 06 вересня 2007 року є укладеним із порушенням ч.1 ст.203 ЦК України, та не відповідає внутрішній волі позичальника відповідно до ч.3 ст.203 ЦК України, а тому, просить визнати вказаний кредитний договір недійсним та застосувати до сторін кредитного договору принцип подвійної реституції.

В судовому засіданні позивачка підтримала свої позовні вимоги з підстав, викладених у позові та додаткових поясненнях, просить суд їх задовольнити.

В судовому засіданні представник позивачки в особі ОСОБА_2 також підтримав позовні вимоги з підстав, викладених у позові та додаткових поясненнях, просить суд їх задовольнити.

В судовому засіданні представник відповідача в особі ОСОБА_3 проти позову заперечує, підтримав письмові заперечення, які містяться в справі, відповідно до яких, відповідач вважає, що позов не підлягає задоволенню. Для цього є декілька самостійних причин: 1) не мають місце обставини, на які посилається позивачка, як на підставу для визнання недійсним кредитного договору; 2) позивачка пропустила строк позовної давності для звернення з позовом до суду.

Позивачка, як на підставу визнання недійсними кредитного договору № ZPDNGA00002277 від 06.09.2007 року, посилається на той факт, що відповідач перед укладанням кредитного договору не поінформував її про орієнтовну сукупну вартість кредиту, переваги та недоліки пропонованої схеми кредитування, та не надав іншу інформацію по кредиту, передбачену ч.2 ст.11 Закону України "Про захист прав споживачів".

На спростування цього твердження відповідач посилається на анкету-заяву позивачки від 05.09.2007 року, в якій підпис позивачки стоїть після тексту про те, що їй в письмовій формі надана інформація про особу та місцезнаходження кредитодавця; мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг, пов'язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

Кредитний договір № ZPDNGA00002277 укладений позивачкою з відповідачем 06.09.2007 року, тобто, через один день після надання позивачці інформації, передбаченої ч.2 ст.11 Закону Укр " "Про захист прав споживачів".

Також слід зазначити, що сам Кредитний договір № ZPDNGA00002277 від 06.09.2007 року містить в собі усі істотні умови, які необхідні для його укладання. Перед підписанням договору позивачка знайомилася з проектом договору.

Крім того, Кредитний договір № ZPDNGA00002277 укладений між позивачкою та відповідачем 06.09.2007 року. З позовом про визнання недійсним цього кредитного договору позивачка звернулася 17.10.2016 року, тобто, через 9 років і 1 місяць з моменту укладання Кредитного договору.

За положеннями ст.253, ч.1 ст.261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним кредитного договору № ZPDNGA00002277 почався - 07.09.2007 року.

Згідно положень ст.257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Таким чином, строк позовної давності за вимогами про визнання недійсним кредитного договору№ ZPDNGA00002277 від 06.09.2007 року, сплив 07.09.2010 року.

За положень ч.4 ст.267 Цивільного кодексу України, сплив позовної давності, застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Представник не заперечує того факту, що при укладенні Кредитного договору, який є предметом даного спору, Графік погашення кредиту не укладався, однак, в п.7.1 Договору відображено порядок погашення кредиту.

Враховуючи зазначене, просить відмовити ОСОБА_1 в задоволені позовних вимог.

Ухвалою судді 21.10.2016 року було відкрито провадження в даній справі та призначено до судового розгляду.

10.01.2017 року представником позивачки в особі ОСОБА_2 подано заяву про витребування доказів.

Ухвалою судді 11.01.2017 року дана заява була залишена без руху.

Ухвалою суду 21.02.2017 року зазначена заява про витребування доказів була задоволена.

29.03.2017 року представником позивачки в особі ОСОБА_2 подано заяву про призначення судово-економічної експертизи.

Ухвалою суду 02.08.2017 року в задоволенні зазначеної заяви про призначення судово-економічної експертизи було відмовлено.

Ухвалою суду 02.08.2017 року було задоволено клопотання позивачки в особі ОСОБА_2 про витребування доказів.

24.11.2017 року представником позивачки в особі ОСОБА_2 подано заяву про витребування доказів.

Ухвалою суду 24.11.2017 року зазначена заява про витребування доказів була задоволена частково.

Суд, вислухавши пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи, оригінал Кредитної справи, яка є предметом даного розгляду, повно та всебічно з'ясувавши обставини справи, розглянувши надані докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв'язок у сукупності, виходячи з принципів законності, об’єктивності, справедливості та розумності, вважає, що позовна заява не підлягає задоволенню з наступних підстав.

При розгляді даної справи суд дотримується вимог ч.1 ст.13 ЦПК України, відповідно до якої, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, по учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ним Кодексом випадках.

Отже, суд розглядає дану справу в межах заявлених вимог, з врахуванням предмету позову та на підставі доказів сторін, які беруть участь у справі.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Згідно із ч. 1 ст. 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 638 ЦК України, визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Як було встановлено в судовому засіданні та як вбачається з матеріалів справи, 06 вересня 2007 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк», та ОСОБА_1, було укладено Кредитний договір № ZPDNGА00002277, копія якого є в справі, відповідно до якого, ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 37 457 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 11,04 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення - 05 вересня 2014 року. Кредит було видано на наступні цілі: 35 000 доларів США – для поліпшення житлових умов та 2457 доларів США – на оплату страхових платежів (Розділ 7 Договору).

Факт укладення даного Договору підтверджується його сторонами та не оспорюється.

Як вбачається з Розділу 1.Предмет договору, Кредитного договору, банк зобов’язався надати позичальникові кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу чи/або перерахування на рахунок, зазначений в п.7.1 цього Договору, а ОСОБА_1 зобов'язалася повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановленими кредитним договором. Строк, вид кредиту, цілі, розмір кредиту, відсотків, винагороди, розмір щомісячного платежу, період сплати, порядок погашення заборгованості за цим Договором, зазначені у розділі 7 Договору.

Відповідно до п.3.2. Постанови Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 « Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», Кредитний договір має містити графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом.

В судовому засіданні встановлено, що у порушення зазначеної вимоги, Графік платежів, як окремий документ, відсутній. Ні його оригінал, ні копія, суду сторонами надано не було. В тексті Кредитного договору такий Графік також не зазначений. ОСОБА_1 заперечує факт укладення Графіка платежів, ПАТ КБ «ПриватБанк» не надало суду докази на підтвердження факту його укладення.

Зазначені факти підтверджуються також матеріалами Кредитної справи, яка є предметом розгляду, копія якої є в справі.

Відповідно до ст.1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитор) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави (ст.ст.1046-1053), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Відповідно до ст.1055 ЦК України, кредитний договір укладається у письмовій формі.

Сторони зобов'язані дотримуватися умов укладеної угоди та виконувати взяті на себе зобов'язання у встановлений угодою строк (термін) її виконання, що передбачено ст.ст.526-530 ЦК України.

В забезпечення виконання зобов'язань за цим Кредитним договором, між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк», та ОСОБА_5 було укладено ОСОБА_6 іпотеки квартири, копія якого є в справі, згідно якого, ОСОБА_5 надав в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру загальною площею 71,70 м2, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 та належала ОСОБА_7 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на житло.

ОСОБА_5 16.09.2008 року помер, спадщину за законом прийняла дружина спадкодавця – позивачка ОСОБА_1, якій видано свідоцтво про право на спадщину за законом.

Зазначені факти також підтверджуються матеріалами Кредитної справи та рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 14.05.2013 року, копії яких є в справі.

Згідно ст. 599 ЦК України, зобов'язання за цією угодою припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Угоду, яка є предметом даного спору, на даний час не визнано недійсною, не розірвано……, вона має законну силу, а тому, відповідно до вимог ст.629 ЦК України, є обов’язковою для виконання сторонами.

Докази на підтвердження того факту, що зобов'язання за угодою, яка є предметом даного розгляду, припинилися виконанням, проведеним належним чином, суду не надано.

ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк», свої зобов'язання за Кредитним договором виконав, а ОСОБА_1 - належним чином не виконувала, що підтверджуються матеріалами Кредитної справи, рішеннями судів, копії яких є в справі.

Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 14.05.2013 року, копія якого є в справі, задоволено позовні вимоги Публічного акціонерного товариства комерційний банк “ПриватБанк” до ОСОБА_1, ОСОБА_8, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку та вирішено:

« В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором № ZPDNGА00002277 від 06 вересня 2007 року в розмірі 74 573,25 доларів США, яка складається з: 30 866,16 доларів США - заборгованості за кредитом; 18 363,34 доларів США – заборгованості з процентів за користування кредитом; 3 022,75 доларів США – заборгованості з комісії за користування кредитом; 18 740,09 доларів США – пені за несвоєчасність виконання зобов’язань за кредитним договором та штрафи: 31,29 доларів США – штрафу (фіксована частина); 3 549,62 доларів США – штрафу (процентна складова) звернути стягнення на квартиру загальною площею 71,70 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки Публічним акціонерним товариством комерційний банк “ПриватБанк” з укладанням договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення Публічним акціонерним товариством комерційний банк “ПриватБанк” всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки, встановивши початкову ціну реалізації предмету іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

Виселити ОСОБА_1, ОСОБА_8 з квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 зі зняттям їх з реєстраційного обліку у органі МВС України, до повноважень якого входять питання громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, компетенція якого територіально поширюється на адресу вказаної квартири.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства комерційний банк “ПриватБанк” витрати зі сплати судового збору в розмірі 3 326 (три тисячі триста двадцять шість) грн. 30 коп.»

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 13.11.2013 року, копія якої є в справі, частково задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1 та вирішено:

« Рішення Василівського районного суду Запорізької області від 14 травня 2013 року по цій справі змінити, виключити з резолютивної частини рішення зазначення про зняття ОСОБА_1, ОСОБА_8 з реєстраційного обліку в органі МВС України, до повноважень якого входять питання громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, компетенція якого територіально поширюється на адресу квартири: АДРЕСА_2. В решті рішення суду залишити без змін».

14 травня 2013 року зазначене рішення суду набрало законної сили.

Обставини, встановлені цим судовим рішенням, відповідно до вимог ч.4 ст.82 ЦПК України, не доказуються при розгляді даної справи.

Відповідно до ст.18 ЦПК України, судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтереси.

Таким чином, вищевказане судове рішення, яке набрало законної сили, обов’язкове до виконання, у тому числі, для ОСОБА_1 та ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк».

Як вбачається з позовної заяви та додаткових пояснень до неї, підставою для пред’явлення ОСОБА_1 даного позову є, на її думку, порушення ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк», вимог ЗУ «Про захист прав споживачів» та Постанови Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 « Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту».

Відповідно до вимог ч.1,3 ст.203 ЦК України (в редакції, чинній на час укладення спірного договору), зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до вимог ч.1 ст.215 ЦК України (в редакції, чинній на час укладення спірного договору), підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з роз'ясненнями, наданими в п.4, п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», оспорюваними є правочини, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (ч. 2 ст. 222, ч. 2 ст. 223, ч. 1 ст.225 ЦК України тощо). Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до п. 3 ст. 3, ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договорів та визначенні умов з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, вимог розумності та справедливості.

За змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення

цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

Дійсно, частиною 2 статті 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на час укладення спірного договору), визначено, що перед укладенням договору про надання споживчого кредиту, кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

У разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.

Відповідно до ч.1 ст.15 ЗУ «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на час укладення спірного договору), споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення

роботи (послуги). Інформація про продукцію не вважається рекламою. Відповідно до Розділу 2 Постанови Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 « Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» (в редакції, чинній на час укладення спірного договору), банки зобов'язані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, зазначивши таке: а) найменування та місцезнаходження банку - юридичної особи та його структурного підрозділу; б) умови кредитування, зокрема: можливу суму кредиту; строк, на який кредит може бути одержаний; мету, для якої кредит може бути використаний; форми та види його забезпечення; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є

необхідною, ким вона здійснюється; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов'язаннями споживача; тип процентної ставки (фіксована, плаваюча тощо); переваги та недоліки пропонованих схем кредитування; в) орієнтовну сукупну вартість кредиту з урахуванням: процентної ставки за кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому числі на користь третіх осіб - страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо); варіантів погашення кредиту, уключаючи кількість платежів, їх періодичність та обсяги; можливості та умов дострокового повернення кредиту; г) інші умови, передбачені законодавством. Інформація про платежі споживача, які зазначені в пункті 2.1 цієї глави, надається з обов'язковим зазначенням бази їх розрахунку (зазначається сума, на підставі якої робиться розрахунок, зокрема сума наданого кредиту, сума непогашеного кредиту, фіксована сума тощо) (п.2.2). У разі, якщо окремі умови кредитування діятимуть протягом не всього строку користування кредитом, банки мають обов'язково ознайомити споживача з умовами, а також зі строком, протягом якого діятимуть такі умови, та з порядком інформування споживача про їх зміну. Банки зобов'язані отримати письмове підтвердження споживача про ознайомлення з вищенаведеною інформацією. Банки розробляють форму (бюлетень, довідка, повідомлення тощо) надання споживачу достовірної інформації про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту, яка повинна бути затверджена рішенням уповноваженого органу банку та доведена до відома його відповідних структурних підрозділів

Як вбачається з анкети-заяви ОСОБА_1 від 05.09.2007 року, копія якої є в справі, перед укладенням Кредитного договору, який є предметом даного спору, вона була під підпис ознайомлена кредитодавцем - ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк», з умовами кредитування, які були надані їй в письмовій формі; що їй була надана інформація про особу та місцезнаходження кредитодавця; мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг, пов'язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

Отже, частково, але не у повному обсязі, вищевказані положенням закону позивачці було роз’яснено до укладення кредитного договору, що засвідчено її підписом .

Розділом 3 Правил передбачено, що банки зобов'язані в кредитному договорі зазначати сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором у вигляді: а) реальної процентної ставки (у процентах річних), яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредиту; б) абсолютного значення подорожчання кредиту (у грошовому виразі), розрахунок якого здійснюється шляхом підсумовування всіх платежів (проценти за користування

кредитом, усі платежі за супутні послуги, пов'язані з наданням кредиту, його обслуговуванням і погашенням), здійснених споживачем як на користь банку, так і на користь третіх осіб під час отримання, обслуговування та погашення кредиту. Банки зобов'язані в кредитному договорі зазначити: вид і предмет кожної супутньої послуги, яка надається споживачу; обґрунтування вартості супутньої послуги ; про відкриття банківського рахунку, відкритого з метою зарахування на нього суми наданого кредиту або надання кредиту за рахунком (овердрафт), умови відкриття, ведення та закриття такого рахунку, тарифи та всі суми коштів, які споживач має сплатити за договором банківського рахунку у зв'язку з отриманням кредиту, його обслуговуванням і погашенням; правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки Національного банку або в інших випадках . Якщо умовами кредитного договору передбачено або допускається використання кількох альтернативних варіантів надання банківських послуг, які є супутніми до кредитної операції (зокрема погашення заборгованості готівковими коштами до банку або шляхом безготівкового розрахунку), банк зобов'язаний надати клієнту вичерпну інформацію про вартість кожного з альтернативних варіантів надання послуг. У разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов'язані під час укладення кредитного договору: попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором несе споживач; надати інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним. Споживач має бути ознайомлений з сукупною вартістю споживчого кредиту та реальною процентною ставкою.

Вказані вище обставини свідчать про те, що ЗАТ КБ «ПриватБанк» не була надана ОСОБА_1 повна та достовірна інформація про умови кредитування і сукупну вартість кредиту (у вигляді реальної процентної ставки та абсолютного значення подорожчання кредиту), про реальні витрати на супутні послуги під час укладення Договору про надання споживчого кредиту, який є предметом даного спору, та на період до його повного виконання, підтверджують недотримання Банком вимог Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ № 168 від 10 травня 2007 року та вимог ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Відповідно до п.14 ст.1 ЗУ «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на час укладення спірного договору), на яку посилається позивачка, як на підставу позову,нечесна підприємницька практика - будь-яка підприємницька діяльність абобездіяльність, що суперечить правилам, торговим та іншим чесним звичаям та впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції.

Відповідно до п.4 ч.5 ст.11 ЗУ «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на час укладення спірного договору), на яку посилається позивачка, до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: 4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки. Відповідно до ч.1, 4 ст.18 ЗУ «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на час укладення спірного договору), на яку посилається позивачка, як на підставу позову, продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним.

Відповідно до ч.1 ст.19 ЗУ «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на час укладення спірного договору), на яку посилається позивачка, як на підставу позову, нечесна підприємницька практика включає: вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною редакції, чинній на час укладення спірного договору), на яку посилається позивачка, як на підставу позову, правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Перелік форм підприємницької практики, що вводить в оману, не є вичерпним.

Водночас, положення Закону України «Про захист прав споживачів» про несправедливі умови в договорах застосовуються до правочинів зі споживачами про надання споживчого кредиту, зокрема, про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України у справі № 6-1341цс15.

Несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення обов'язковими для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитись при укладенні договору (п.п.10, ч.3 ст.18 Закону).

Аналізуючи норму ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: порушення умовами договору принципу добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України), призведення умовами договору до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін, завдання умовами договору шкоди споживачеві.

Судом встановлено порушення Банком вимог ч.2 ст.11 ,ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживача», про несправедливість умов кредитного договору, оскільки всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків.

Судом встановлено, що відповідно до п.7.1 Кредитного договору, сплаті підлягали також винагороди за управління фінансовим інструментом в розмірі 1,5 % та 0,2 % від суми кредиту.

Положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозвязку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, які діяли на момент укладення кредитного договору, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

Судом встановлено, що Банк безпідставно нараховував , а позивачкка сплатила винагороди за послуги, що супроводжують кредит, що є незаконним.

Зазначене узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Пленуму Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-174цс16.

Разом з тим, надання Банком ОСОБА_1 кредиту в іноземній валюті відповідає вимогам ст. Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст.ст. 192, 533 ЦК України, Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 року, №15-93, а також Банківським ліцензіям, Дозволам, Додаткам до Дозволів, Статутам, Обліковій політиці банку по операціям споживчого кредитування фізичних осіб, які є в справі.

Саме по собі зростання/коливання курсу іноземної валюти не є підставою для визнання кредитного договору недійсним, оскільки зазначене стосується обох сторін договору й позичальник при належній завбачливості міг, виходячи з динаміки зміни курсів валют із моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, йому відомо було про можливість отримання кредиту в національній валюті.

Правомірність стягнення кредиту в іноземній валюті підтверджена також Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ в п. 10 та 12 Постанови Пленуму цього суду від 30.03.2012 р. №5 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин". Зокрема, в п. 12 цієї Постанови зазначається: " У разі, якщо кредит правомірно наданий в іноземній валюті та кредитодавець (позивач) просить стягнути кошти в іноземній валюті, суд у резолютивній частині рішення зазначає про стягнення таких коштів саме в іноземній валюті, що відповідає вимогам частини третьої статті 533 ЦК".

Цивільним кодексом України встановлено принцип свободи договору (ст.ст.6, 627 ЦК України), відповідно до якого, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Банк як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку (статті 19, 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність») банківську та генеральну ліцензії на здійснення валютних операцій або письмовий дозвіл на здійснення операцій із валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, має право здійснювати операції з надання кредитів у іноземній валюті (пункт 2 статті 5 Декрету про валютне регулювання).

Щодо вимог підпункту «в» пункту 4 статті 5 цього Декрету, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення операцій щодо надання та одержання резидентами кредитів у іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, то, оскільки на цей час законодавством України не встановлено термінів і сум кредитів у іноземній валюті, як критеріїв їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування, ця норма не може застосовуватись судами.

У разі виникнення спору щодо отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу або як застави (підпункт «г» пункту 4 статті 5 Декрету про валютне регулювання) суд виходить з того, що Національним банком України на виконання положень статті 11 цього Декрету, статті 44 Закону України «Про Національний банк України» в межах своїх повноважень прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 року № 1429/10028). Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії

дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

У зв'язку з наведеним, суд виходить з того, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом, не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу, у жодної зі сторін кредитного договору.

Наданими Банком доказами підтверджується, що станом на 06.09.2007 року він здійснював свою діяльність, в тому числі, діяльність з надання кредитів в іноземній валюті, відповідно до ст.ст. 47,49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» на підставі вищевказаних документів.

Крім того, 16 жовтня 2011 року вступив у силу Закон України від 22 вересня 2011 року № 3795-УІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», згідно з якими, частину першу статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» було доповнено абзацом третім, відповідно до якого, надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється.

На час укладання кредитного договору – 06.09.2007 року, Закон України «Про захист прав споживачів» не передбачав заборони на надання споживчих кредитів в іноземній валюті (вказана правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України у справі № 6-190цс15 від 16 вересня 2015 року).

Крім того, судом встановлено, що під час укладення Кредитного договору, ОСОБА_1 вільно діяла, особисто виявила бажання взяти кредит саме в доларах США, чітко усвідомлюючи, що вона несе ризик того, що її зобов'язання в гривневому еквіваленті можуть суттєво зрости в разі валютних коливань.

Зазначеним спростовуються доводи ОСОБА_1 щодо відсутності у Банку права надавати споживчий кредит в іноземній валюті та вимагати повернення процентів в іноземній валюті.

Щодо валютних ризиків за Кредитним договором через нестабільність офіційного курсу гривні відносно долара США, суд вважає, що ОСОБА_1 при укладанні Кредитного договору повинна була враховувати положення чинного законодавства, а саме: згідно ст. 36 Закону України "Про Національний банк України", Національний банк України встановлює офіційний курс гривні до іноземних валют. Валютні курси, як зазначено в ч. 1 ст. 8 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання та валютного контролю" від 19.02.1993 № 15, встановлюються НБУ за погодженням з Кабінетом Міністрів України.

Поряд з цим, згідно Положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затвердженого Постановою Правління НБУ від 12.11.2003 року № 496, офіційний курс гривні до іноземних валют, зокрема до долару США, встановлюється щоденно, для розрахунку курсу гривні до іноземних валют використовується інформація про котирування іноземних валют за станом на останню дату. Отже, незмінність курсу гривні до іноземних валют законодавчо не закріплена та курс національної валюти може змінюватись досить динамічно.

Згідно ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до вимог ст.89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суду не надано належні та достатні докази на підтвердження того факту, що угода була укладена всупереч волевиявленню ОСОБА_1, що вона під час укладення правочину не була вільною та ця угода не відповідала її внутрішній волі.

При цьому, як встановлено судом, спірний Кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди щодо його умов, в тому числі, самостійно розподіливши відповідальність за його невиконання, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їх внутрішній волі; ОСОБА_1 на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов Кредитного договору, правом протягом чотирнадцяти календарних днів відкликати згоду на укладання договору про надання споживчого кредиту не скористалася, не відмовилася від його виконання, тривалий час користується кредитними коштами.

Крім того, судом встановлено, що на момент укладення Кредитного договору, ОСОБА_1 не заявляла додаткових вимог щодо умов договору та в подальшому виконував, хоча й неналежним чином, його умови.

У позові ОСОБА_1 посилається на «результати перевірки дотримання законодавства про захист прав споживачів ПАТ КБ «ПриватБанк» , яка проводилася 30.11.2012 року Інспекцією із захисту прав споживачів у Херсонській області», що суд вважає безпідставним, оскільки, докази на підтвердження того, що така перевірка щодо Кредитної угоди, яка є предметом даного спору проводилася, суду не надано.

Також суд не приймає в якості належного доказу додану представником позивачки до справи копію Висновку судової економічної експертизи №6719 від 21.11.2017 року, оскільки: цей Висновок не стосується предмету даного спору.

Крім того, в судовому засіданні представником позивачки ОСОБА_2 надано фото, які, як він пояснив, зроблені у квартирі, яка є предметом Договору іпотеки, який є в матеріалах Кредитної справи, яка є предметом даного розгляду. Разом з тим, суд критично оцінює надані фотокопії, оскільки, по-перше, суду не надано належні та достатні докази на підтвердження дати та місця виготовлення цих фото, а по-друге, ОСОБА_6 іпотеки не є предметом даного позову, він не оскаржується в рамках даної справи, а суд, як зазначалося вище, розглядає справу відповідно до вимог ст.13 ЦПК України.

Безпідставними суд вважає й посилання представника ОСОБА_2 на той факт, що Кредитна угода, яка є предметом даного спору, була укладена з боку банку, неналежною особою, оскільки, повноваження представника ЗАТ КБ "ПриватБанк" під час укладення цієї угоди підтверджуються належними документами, які містяться в справі, а саме: Кредитною угодою, довіреностями, Статутом, Положеннями про філію, Свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи, Випискою з Єдиного державного реєстру, Витягом з Єдиного державного реєстру, які є в справі.

Крім того, суд звертає уваги на той факт, що Кредитний договір було укладено саме Закритим акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», а не філією чи іншою фізичною чи юридичною особою.

Суд не приймає до уваги додаткові пояснення представника позивачки ОСОБА_2 та додатки до нього, які подані суду 16.02.2018 року, оскільки, у порушення вимог ст.242 ЦПК України, вони подані на стадії судових дебатів. При цьому, суд враховує той факт, що обставини, викладені в цих поясненнях, були предметом розгляду під час судового розгляду справи.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, судом встановлено, що відсутня повна інформація про кредитні умови, надані Позичальнику у письмовій формі перед укладанням Кредитного договору, стосовно орієнтовної сукупної вартості кредиту та вартості послуг з оформлення договору про надання кредиту. Крім того, не встановлено наявність додатків Кредитного договору, які містять детальний розпис сукупної вартості кредиту, зокрема, Графіка погашення платежів, дані сукупної вартості кредиту у вигляді - реальної процентної ставки та абсолютного значення подорожчання кредиту та попередження Позичальника про валютні ризики під час виконання зобов'язань.

Проаналізувавши вищевикладені законодавчі норми та обставини справи, суд вважає, що в судовому засіданні встановлено належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами (ст.ст.76-80 ЦПК України), що з боку ЗАТ КБ "ПриватБанк" правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк», мають місце ряд вищевказаних порушень вищевикладених вимог : ЗУ «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на час укладення спірного договору) та Постанови Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 « Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», які є належними та достатніми підставами для задоволення зустрічного позову.

Разом з тим, відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Обов'язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.

Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Судом встановлено, що оспорюваний позивачем ОСОБА_6 про надання споживчого кредиту було укладено 06.09.2007 року.

Позов про визнання Договору про надання споживчого кредиту недійсним ОСОБА_1 подано до суду 18.10.2016 року.

Представник ПАТ КБ «ПриватБанк» просить суд про застосування строків позовної давності.

Отже, ОСОБА_1 пропустила строк позовної давності, оскільки про укладення договору, про його зміст, умови, вона дізналася 06.09.2007 року. В подальшому, протягом тривалого часу, вона виконувала умови договору, хоча й неналежним чином, докази того, що вона не мала об’єктивної можливості дізнатись про порушення свого права в межах строку позовної давності, суду не надані.

Докази поважності причин пропуску строку позовної давності ОСОБА_1 також не надано.

Відмова у позові за пропуском строку позовної давності можлива тоді, коли порушене право підлягає захисту, але пропущено строк позовної давності і підстави для його поновлення відсутні.

Отже, в судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_1 пропущено строки, передбачені ст.ст.256-257 ЦК України, про поновлення яких вона не просить суд, належні та достатні докази на підтвердження поважності їх пропуску, суду не надала.

Таким чином, проаналізувавши вищевикладені обставини справи та законодавчі норми, виходячи з принципів: законності, об’єктивності, розумності та справедливості, суд вважає необхідним у задоволенні позову відмовити саме з підстав пропуску ОСОБА_1 строку позовної давності.

Також, згідно ст.141 ЦПК України та Закону України «Про судовий збір», судові витрати суд вважає необхідним віднести за рахунок держави.

Враховуючи вищевикладене, керуючись Законом України «Про судовий збір», Законом України «Про захист прав споживачів» Законом України «Про банки і банківську діяльність», Декретом КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 року, №15-93, Постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 « Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», Постановою Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 року №5 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин", Положенням про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затвердженим Постановою Правління НБУ від 12.11.2003 року № 496, Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 14, ст.ст. 192, 203, 215, 216, 256-257, 260, 261, 267, 330, 526,527,530, 533, 549-552, 610-612, 614, 615, 617, 625, 626, 627, 628, 629, 631, 638, 651, 1046-1054, 1055 ЦК України, ст.ст.10, 11, 12, 13, 18, 76—89, 95, 110, 133, 141, 258, 259, 263, 265, 273, 293, 294, 352, 354 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позову: ОСОБА_1 ( відоме суду місце проживання за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1, ІПН НОМЕР_1) до Публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" (місцезнаходження: м.Київ, вул.Грушевського, 1Д, код ЄДРПОУ 14360570), про захист прав споживачів та визнання кредитного договору недійсним,- відмовити у зв'язку зі спливом строку позовної давності.

Судові витрати – віднести за рахунок держави.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не буде подано. Якщо буде подано апеляційну скаргу, рішення, якщо його не буде скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя Василівського

районного суду ОСОБА_9