Ухвала суду № 72297523, 19.02.2018, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 351/1757/16-к

Провадження № 11-кп/779/93/2018

Категорія ч. 1 ст. 296 КК України

Головуючий у 1 інстанції П'ятковський В. І.

Суддя-доповідач Повзло

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 лютого 2018 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

суддів Повзла В.В.,

Шкрібляка Ю.Д.., Васильєва О.П.

з участю секретаря Шемрай Г.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження за апеляційною скаргою начальника Снятинського відділу Коломийської місцевої прокуратури Івано-Франківської області Мельника Ігоря Любомировича, згідно якого

ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця с. Любківці жителя АДРЕСА_1 українця, громадянина України, не працюючого, із середньою освітою, одруженого, що має на утриманні малолітню дитину, раніше не судимого,

визнано винуватим за ч. 1 ст. 296 КК України та призначено покарання - штраф у розмірі п'ятсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що складає вісім тисяч п'ятсот гривень. На підставі п. «в» ст.1, ст. 10 Закону України від 22 грудня 2016 року «Про амністію у 2016 році» - звільнено ОСОБА_4 від відбування покарання призначеного за даним вироком - внаслідок акту амністії.

з участю: прокурора Журавльова Є.Є.

обвинуваченого ОСОБА_4

захисника Федорука І.М.

ВСТАНОВИЛА:

В апеляційній скарзі апелянт просить вирок суду скасувати з підстав невідповідності висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам справи, істотного порушення вимог КПК України, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, неповноти судового розгляду, невідповідності призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок м'якості, у зв'язку із чим просить призначити новий розгляд в суді першої інстанції. В обґрунтування своїх вимог посилається на порушення судом принципу змагальності, оскільки, на думку апелянта, суд безпідставно визнав недопустимим доказам диск СD-R з камер відеоспостереження кафе-бару «ІНФОРМАЦІЯ_2», добровільно наданого власником кафе-бару слідчому у кримінальному провадженні на підставі заяви, та копії диску СD-R, добровільно наданого суду потерпілим у кримінальному провадженні у судовому засіданні згідно поданого ним клопотання. Апелянт вважає, що законодавство не передбачає необхідності отримання тимчасового доступу до речей і документів в даному випадку. Посилається на те, що вказані дії суду призвели до того, що свідки по справі давали свідчення, які суперечили тим, що були надані ним під час досудового розслідування, а сам протокол слідчого експерименту зі свідком ОСОБА_6, не був взятий судом до уваги для врахування при вирішуванні кваліфікації діяння обвинуваченого за ч. 4 ст. 296 КК України, а його покази судом не спростовані. Вважає, що кваліфікація дій обвинуваченого судом за ч. 1 ст. 296 КК України є неправильною. Апелянт вказує, що тяжкість інкримінованого обвинуваченому кримінального правопорушення за ч. 4 ст. 296 КК України, не дає право суду застосувати щодо нього Закону України «Про амністію», проте думку прокурора про доцільність застосування цього Закону, судом не було з'ясовано. Також посилається на необґрунтоване відхилення судом клопотання прокурора в порядку ст. 333 КПК України щодо вилучення з можливістю подальшого перегляду камер спостереження кафе-бару «ІНФОРМАЦІЯ_2» за 08.08.2016 року. На думку апелянта, судом фактично надано можливість потягти найменш можливі негативні наслідки через вчинення обвинуваченим кримінального правопорушення, яке жодним чином не сприятиме його виправленню, а також попередженню вчиненню нових злочинів. Вважає, що суд призначив явно несправедливе покарання внаслідок м'якості. Крім того, апелянт посилається на порушення судом вимог ч. 7 ст. 364 КПК України, оскільки після закінчення промов у судових дебатах учасникам не надано право обмінятися репліками, оскільки саме на цій стадії прокурор міг би висловитись про заявлене обвинувачення та захисником бажання застосувати щодо нього закон про амністію. Просить дослідити в ході апеляційного розгляду докази. На думку апелянта, судом першої інстанції необґрунтовано перекваліфіковано дії обвинуваченого з ч. 4 ст. 296 КК України на ч. 1 ст. 296 КК України, оскільки вина обвинуваченого у вчинені злочину, передбаченого ч. 4 ст. 296 КК України повністю доведена сукупністю доказів, зібраних в матеріалах кримінального провадження.

Судом першої інстанції встановлено, що обвинувачений ОСОБА_4 грубо порушив громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю.

Даний злочин було скоєно за наступних обставин.

Так вночі 09.08.2016 року обвинувачений спільно із ОСОБА_7 відпочивав у цілодобовому кафе-барі «ІНФОРМАЦІЯ_2», що у селищі Заболотів Снятинського району Івано-Франківської області.

Приблизно біля 03 год. ОСОБА_7 вийшов на вулицю біля приміщення бару і між ним та незнайомим йому до цього, потерпілим ОСОБА_8 виник словесний конфлікт, який раптово переріс у неприязні відносини і ОСОБА_8 відчуваючи в цих діях, а саме словах сказаних йому ОСОБА_7: «у тебе якісь проблеми», загрозу для себе та матері, яка цієї ночі повинна була приїхати з Італії із заробленими грошима, пішов до свого автомобіля, який знаходився неподалік і взяв пластикове топорище від сокири (колуна), насправді биту та підійшов з ним до свідка і замахнувся з метою нанесення удару. Зреагувавши на спробу нанесення удару ОСОБА_7 схопився за вказане топорище, яке можна віднести до предмету пристосованого до нанесення тілесних ушкоджень, і потягнув потерпілого на себе, в результаті чого вони обоє впали на землю. Опинившись зверху потерпілий став тиснути топорищем на шию свідка.

Спостерігаючи за цими діями обвинувачений ОСОБА_4, не зовсім адекватно оцінивши ситуацію та відчуваючи загрозу для здоров'я товариша ОСОБА_7, не припинив вказані дії відтягнувши потерпілого від свідка, а грубо порушуючи громадський порядок, виражаючи явну неповагу до суспільства, діючи з особливою зухвалістю невстановленим органом досудового слідства предметом, наніс ОСОБА_8, лежачому на ОСОБА_7, не менше двох ударів по голові.

У вказані події втрутився свідок ОСОБА_9 і вирвав із рук потерпілого зазначене топорище, припинивши таким чином бійку та спільно із свідком ОСОБА_7 і обвинуваченим на автомобілі марки «BMW Х-5» з іноземним реєстраційним номером НОМЕР_1, яким керував обвинувачений, покинули місце події.

В результаті злочинних дій обвинуваченого потерпілому було заподіяно забійні рани голови та закрита черепно-мозкова травма голови, забій головного мозку середнього ступеня тяжкості, субарахноїдальний крововилив, перелом тім'яної кістки справа, які відносяться до середнього ступеня тяжкості, які викликали тривалий розлад здоров'я, але не були небезпечними для життя.

Під час апеляційного розгляду:

- прокурор підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити;

- захисник та обвинувачений просили вимоги апеляційної скарги залишити без задоволення, вирок суду - без змін.

Заслухавши доповідь судді, думку учасників судового провадження, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити, вирок суду - скасувати та призначити новий розгляд в суді першої інстанції, з наступних підстав.

Згідно зі ст. 2 КПК України, завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Виходячи з положень ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка, відповідно до вимог ч. 1 ст. 9 Конституції України, ратифікована Законом від 17.07.1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 Конвенції» і є частиною національного законодавства України, кожен (…) при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом… Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом.

Відповідно до ст. 370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.

Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, дії ОСОБА_4, згідно з обвинувальним актом, були кваліфіковані за ч. 4 ст. 296 та ч. 1 ст. 122 КК України. Після проведення судового розгляду суд першої інстанції змінив правову кваліфікацію зазначеного кримінального правопорушення та кваліфікував дії ОСОБА_4 за ч. 1 ст. 296 КК України, виходячи з наступного.

Так, у суді першої інстанції, обвинувачений свою вину у вчиненому визнав частково, не визнавав факту наявності у нього предмету у виді біти. Свою вину визнає за кваліфікацією за ч. 1 ст. 296 КК України, а не за пред'явленої йому органом досудового розслідування кваліфікацією, оскільки наміру порушувати громадський порядок він не мав, а тільки бажав захистити ОСОБА_7.

В процесі судового розгляду вказаного кримінального провадження в суді першої інстанції, обвинувачення за ч. 1 ст. 122 КК України було закрите судом за відмовою потерпілого від його підтримання (а.п.8-9 т. 2).

Даючи оцінку зібраним доказам в їх сукупності, суд першої інстанції вважав недоведеною кваліфікацію дій ОСОБА_4 за ч. 4 ст. 296 КК України, як скоєння грубого порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства (хуліганства), що супроводжувалося особливою зухвалістю, вчиненому із застосуванням заздалегідь заготовленого та спеціально пристосованого для нанесення тілесних ушкоджень предмету, що, на думку суду, є припущенням органу досудового розслідування, яке не може не бути покладено в основу обвинувального вироку.

Суд першої інстанції дійшов висновку про винуватість ОСОБА_4 у грубому порушенні громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства (хуліганстві), що супроводжувалося особливою зухвалістю, тобто у вчиненні останнім кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 296 КК України.

Враховуючи принцип презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, відповідно до якого особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, а усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь, колегія суддів вважає рішення суду першої інстанції в частині залишення без оцінки, поданих органом досудового слідством та потерпілим доказу, а саме - відео із камер спостереження кафе «ІНФОРМАЦІЯ_2», таким, що суперечить вимогам діючого законодавства.

На думку колегії суддів, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про недопустимість такого доказу по справі, як відеозапис із камер спостереження кафе «ІНФОРМАЦІЯ_2», та передчасно розцінив процесуальні дії органів досудового слідства в цій частині як такі, що істотно порушили права людини і основоположні свободи, внаслідок відсутності у них попереднього дозволу суду на проведення вказаної процесуальної дії.

Так, в матеріалах провадження міститься заява ОСОБА_10 від 15.08.2016 року, що є власником кафе-бару «ІНФОРМАЦІЯ_2», про те, що вона добровільно надала працівникам поліції запис камер відеоспостереження з кафе «ІНФОРМАЦІЯ_2» для огляду та долучення до матеріалів кримінального провадження (а.п. 126-127 т. 1).

Відповідно до протоколу слідчого Снятинського ВП Косівського відділу поліції ГУ НП в Івано-Франкфівській області ОСОБА_11 від 02.09.2016 року, в приміщені службового кабінету №15 Снятинського відділення поліції, за допомогою комп'ютерної техніки, в присутності двох понятих ОСОБА_12 та ОСОБА_13, відбувався перегляд наданої ОСОБА_14 інформації, яка була зафіксована камерою відео спостереження всередині приміщення кафе «ІНФОРМАЦІЯ_2», що міститься на магнітному носії - диску СD-R об'ємом 700 mb, (а.п. 49-57 т. 1).

З вказаної постанови також вбачається, що вказаний оптичний диск з інформацією добровільно наданий власником кафе «ІНФОРМАЦІЯ_2» (а.п. 50 т. 2).

Постановою слідчого від 02.09.2016 року, оптичний носій - диск СD-R об'ємом 700 mb фірми «Videks», на якому міститься відеозаписи із камер відеоспостереження, які були встановлені в приміщенні кафе-бару «ІНФОРМАЦІЯ_2» за 09.08.2016 року, визнано речовим доказом у кримінальному провадженні (а.п. 136 т. 1).

У подальшому, перегляд вказаної відеоінформації відбувався 27.09.2016 року за участю свідка ОСОБА_7 (а.п. 137-144).

27.10.2016 року підозрюваному та його захиснику надано доступ до матеріалів досудового розслідування, з якими вони були ознайомленні (а.п. 179 т. 1).

З клопотання слідчого про надання тимчасового доступу до речей і документів, в порядку ст. 333 КПК України, від 09.08.2017 року, вбачається, що диск із записами з камер відеоспостереження власником кафе-бару «ІНФОРМАЦІЯ_2» ОСОБА_10 надано добровільно, у зв'язку із чим, доступ не був здійснений під час досудового розслідування в порядку розділу ІІ КПК України (а.п. 190 т. 1).

Крім того, 15.08.2017 року потерпілим ОСОБА_8 подано до суду першої інстанції клопотання про долучення до матеріалів провадження відеодиску з камер спостереження кафе-бару «ІНФОРМАЦІЯ_2», отриманого ним від чоловіка, який назвався ОСОБА_15, в задоволенні якого, ухвалою суду першої інстанції від 09.10.2017 року, було відмовлено (а.п. 209-211 т. 1), оскільки суд дійшов висновку про відсутність даних про інформацію, що міститься на диску, яким чином і де записаною, коли і з якого джерела вилученою, ким і за яких обставин передану потерпілому. Суд першої інстанції вбачав у цьому певну провокацію з боку невстановлених зацікавлених осіб, а тому не вважав доцільним досліджувати його у судовому засіданні.

Ухвалою суду першої інстанції від 17.08.2017 року визнано недопустимим та виключено з переліку доказів - диск СD-R об'ємом 700 mb фірми «Videks», що був наданий слідчому 15.08.2016 року власником кафе-бару «ІНФОРМАЦІЯ_2» ОСОБА_10 (а.п. 197-201 т. 1).

Свої висновки в частині визнання вказаного доказу недопустимим, суд першої інстанції мотивував тим, що вилучення матеріалів відеозйомки з приміщення, належного суб'єкту господарювання (юридичній особі чи фізичній особі-підприємцю) є неможливим без ухвали слідчого судді, суду про тимчасовий доступ до речей і документів або ухвали слідчого судді про дозвіл на проведення обшуку чи огляду житла або іншого володіння.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України за №12рп/2011 від 20.10.2011 року, визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог Кримінального процесуального кодексу. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.

На думку колегії суддів, при прийнятті рішення судом першої інстанції про визнання вказаного вище диск СD-R об'ємом 700 mb фірми «Videks» недопустимим доказом, належним чином не враховані приписи ст. 162 КПК України, якими передбачено виключний перелік речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю. В той же час, у вказаній нормі, відсутня інформація, яка б вказувала на обов'язок отримання тимчасового доступу до речей і документів у виді відеозаписів з камер відеоспостереження приватних осіб.

Між тим, відповідно до вимог ч. 6 ст. 22 КПК України, суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків, сприяє змагальності сторін, які мали можливість самостійно обстоювати їхні правові позиції, права, свободи, законні інтереси, передбачені КПК України, та сторони не повинні бути позбавлені права та можливості подавати до суду речі, документи, інші докази, заявляти клопотання, а також реалізувати інші права.

Крім того, виходячи також із правових позицій, висловлених Європейським Судом з прав людини, суд сприяє рівності сторін у їх процесуальних правах, про що прямо зазначено у п. 24 рішення у справі «Надточій проти України» та в п. 23 рішення у справі «Гурепка проти України №2», в яких наголошується на принципі рівності сторін одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище, порівняно з опонентом.

Аналогічне випливає також із правової позиції, висловленої Європейським Судом з прав людини у справі «Сандра Янкович проти Хорватії» (38478/05, 5 березня 2009 року), де чітко визначена позиція щодо прав потерпілих. Так, п. 53 та п. 54 вказане наступне « ... у своєму первинному запиті про проведення розслідування заявниця вже дала чітко зрозуміти, що вона вимагає провести розслідування, зокрема, щодо її твердження про те, що 6 червня 2003 року троє осіб вчинили на неї напад. Вона вказала імена відповідних осіб і навела їхні адреси. Вона стверджувала, що акти насильства проти неї становили, зокрема, такі кримінальні правопорушення, як висловлення погроз і агресивна поведінка. На підтримку своїх тверджень вона подала відповідні медичні документи. Проте національні органи визнали її запит неприйнятним на підставі його неповноти, не вказуючи точно, яких формальних вимог не дотримано. Можливо, що подані заявницею документи не цілком відповідали формальним вимогам до запитів, подаваних до прокуратури в порядку кримінального судочинства. У зв'язку з цим Суд відзначає, що в оспорюваному провадженні заявниця не користувалася послугами юридичного представника. Вона безробітна і, очевидно, не має достатніх коштів для оплати юридичного представника. Крім того, згідно з відповідними положеннями Кримінально-процесуального кодексу ..., заявниця не мала права на безоплатну правову допомогу, оскільки покарання за стверджувані кримінальні правопорушення не передбачало позбавлення волі на термін понад три роки».

За вказаних вище обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушив одну із засад кримінального провадження - змагальність сторін, що є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та прав потерпілого ОСОБА_8 на самостійне обстоювання своєї правової позиції, що передбачено ст. 22 КПК України.

Колегія суддів не може погодитись з висновком суду першої інстанції в частині визнання доказу - диск СD-R об'ємом 700 mb фірми «Videks», що був наданий слідчому 15.08.2016 року власником кафе-бару «ІНФОРМАЦІЯ_2» ОСОБА_10, а потім й безпосередньо наданий суду першої інстанції потерпілим, недопустимим доказом.

Крім того, на думку колегії суддів, висновки суду першої інстанції про те, що у наданні потерпілим ОСОБА_8 в якості доказу вини обвинуваченого ОСОБА_4 відеозапису, отриманого потерпілим від чоловіка на прізвище ОСОБА_15, суд вбачав у цьому певну провокацію з боку невстановлених зацікавлених осіб, та саме з цих підстав визнав доцільним не досліджувати цей доказ у судовому засіданні, такими, що суперечать вимогам ст. 87 КПК України.

Так, підстави для визнання доказів недопустимими чітко передбачені в ст. 87 КПК України, зокрема, недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Проте, на час розгляду клопотання потерпілого ОСОБА_8, конкретних ознак очевидної недопустимості доказу - відеодиску з камер спостереження кафе-бару «ІНФОРМАЦІЯ_2», судом першої інстанції ані в своїх ухвалі від 09.10.2017 року, ані у вироку суду, не наведено.

На думку колегії суддів, доказ, може бути визнаний недопустимим під час ухвалення остаточного рішення суду за наслідками розгляду кримінального провадження шляхом дослідження всіх доказів у їх сукупності та взаємозв'язку з іншими доказами.

Суд першої інстанції, приймаючи рішення про визнання доказу у виді відеозапису явно недопустимим, зробив передчасний висновок. З огляду на конкретні обставини кримінального правопорушення, та, відповідно, й на ймовірний зміст відеозапису, який не досліджувався, та який міг, у разі визнання його допустимим, вплинути на кваліфікацію дій обвинуваченого, в свою чергу також свідчать про неповноту судового розгляду під час якого залишились недослідженими обставини, з'ясування яких може мати істотне значення для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого судового рішення.

Висновки суду першої інстанції про те, що вилучення матеріалів відеозйомки з приміщення можливе лише на підставі ухвали слідчого судді, суду про тимчасовий доступ до речей і документів або ухвали слідчого судді про дозвіл на проведення обшуку чи огляду житла або іншого володіння, є хибні, оскільки діючим кримінальним процесуальним законодавством не встановлено прямого обов'язку органу досудового слідства брати дозвіл у слідчого судді або суду у тому випадку, коли вказаний доказ - матеріали відеозйомки надані особою, яка ними володіла, добровільно як органу досудового слідства, так і відповідно добровільно потерпілому по справі, який має право на подання доказів.

Колегією суддів не встановлено з боку органів досудового розслідування істотного порушення вимог КПК України під час отримання ними 15.08.2016 року від власника кафе-бару «ІНФОРМАЦІЯ_2» ОСОБА_10 доказу - диску СD-R об'ємом 700 mb фірми «Videks», у добровільній формі. Очевидної недопустимості вказаного доказу, колегія суддів не вбачає, й вважає передчасним висновки суду про його недопустимість.

На думку колегії суддів, вказана слідча дія проведена з метою перевірки і уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції, під час постановлення вироку щодо ОСОБА_4 не було належним чином дотримано вимог щодо законності судового рішення, а зазначені вище порушення вимог закону, в частині змагальності сторін, відповідно до вимог ст. 412 КПК України, є істотними, оскільки перешкодили суду ухвалити законне судове рішення, як це передбачено ст. 370 КПК України, а згідно п. 1 ч. 1 ст. 410 КПК України безпідставне відхилення клопотання учасників судового провадження щодо дослідження доказів з метою підтвердження чи спростування обставин, призвело до неповноти судового розгляду.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що за зазначених обставин, вирок не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з призначенням нового судного розгляду в суді першої інстанції, під час якого необхідно усунути вказану неповноту, розглянути справу з дотриманням вимог кримінального процесуального закону, а також з урахуванням доводів викладених в апеляційних скаргах, прийняти законне і обґрунтоване рішення у справі.

Суд апеляційної інстанції приймає рішення в межах апеляційної скарги прокурора, а тому позбавлений можливості усунути вказані порушення під час апеляційного розгляду з прийняття нового судового рішення.

Керуючись ст.ст. 376, 404, 405, 407, 418, 419 КПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу начальника Снятинського відділу Коломийської місцевої прокуратури Івано-Франківської області Мельника Ігоря Любомировича, задовольнити.

Вирок Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 27 грудня 2017 року про звільнення ОСОБА_4 від відбування покарання за ч.1 ст. 296 КК України на підставі п. «в» ст.1, ст. 10 Закону України від 22.12.2016 року «Про амністію у 2016 році» - скасувати та призначити новий розгляд в суді першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню у касаційному порядку не підлягає.

Судді: В.В. Повзло

ОСОБА_1

О.П. Васильєв

Згідно з оригіналом

Суддя В.В. Повзло