Рішення № 72297413, 20.02.2018, Коломийський міськрайонний суд Івано-Франківської області

Справа № 346/1748/17

Провадження № 2-а/346/7/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 лютого 2018 року м. Коломия

Коломийський міськрайонний суд Івано-Франківської області в складі:

головуючого – судді Веселова В.М.,

секретаря – Максим’юк М.А.,

позивача – ОСОБА_1

відповідача – ОСОБА_2

представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3

представника Коломийської міської ради – ОСОБА_4

представника відділу управління комунальним майном Коломийської міської ради – ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Коломийської міської ради, ОСОБА_2 ,відділу управління комунальним майном Коломийської міської ради про зобов’язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач посилається на те, що він є власником земельної ділянки по вул.Гнатюка ,39Б в м.Коломия. Відповідач ОСОБА_2 є також власником земельної ділянки,яка,на думку позивача, була виділена відповідачу з порушенням земельного законодавства, оскільки з ним –позивачем, не було погоджено жодних меж. Відповідач ОСОБА_2 вирішив зайнятись садівництвом, своїми діями звузив дорогу, чим порушив вимоги будівельних норм та правил пожежної безпеки. Відповідно просить суд зобов`язати Коломийську міську раду привести у відповідність державним будівельним нормам та правилам дорогу – вулицю Гнатюка у м.Коломия у частині,що веде від будинків 35 та 39-Б до гаражів, а саме розширити проїжджу частину вулиці Гнатюка за рахунок земель незаконно переданих у власність ОСОБА_2, які раніше відносились до проїжджої частини.

Відповідач – Коломийська міська рада з поданим позовом не погодилась, вважає, що відповідач ОСОБА_2 на законних підставах володіє своєю земельною ділянкою, а дорога по вулиці Гнатюка відповідає вимогам чинного законодавства, його прав як землевласника не порушено. Просить в позовних вимогах відмовити, оскільки вони є безпідставними.

Відповідач ОСОБА_2 та його представник позовні вимоги заперечили в повному обсязі. Вказує, що земельну ділянку набув у суворому дотриманні земельного законодавства, жодних спільних меж з позивачем в нього немає. Відповідно погодження меж земельної ділянки з позивачем не було необхідності. Вулиця Гнатюка в м.Коломия була спроектована ще у 1992 році, відповідно вимоги нового ДБН щодо ширини проїжджої частини не є слушними, оскільки для цього слід міняти генеральний план м.Коломиї. Крім цього, вказує, що саме своїм будівництвом дарувальником позивачу земельної ділянки, було порушено правила будівництва житлового будинку,що частково і призвело до звуження спірної дороги. Незаконні дії позивача ОСОБА_1 призвели до того, що щодо нього, на підставі заяви відповідача, було порушено справу про адміністративне правопорушення за ст.186 КУпАП.

Представник відповідача - відділу управління комунальним майном Коломийської міської ради, в судовому засіданні вказала,що їх відділ займається благоустроєм виключно тільки майном,що знаходиться у комунальній власності,відповідно впорядкуванням приватної території,що належить відповідачу ОСОБА_2 втручатись не має право . Позовні вимоги заперечив в повному обсязі.

Заслухавши виступ - пояснення позивача, представників відповідачів, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступних висновків.

Позивач є власником земельної ділянки по вул.Гнатюка ,39Б в м.Коломия на підставі акту на право власності на земельну ділянку від 27.10.2004 року (а.с.11). Площа земельної ділянки позивача становить 0.06 га,під’їзд до будинку позивача здійснюється з вул.Гнатюка.

Відповідач є власником двох земельних ділянок по вул.Гнатюка,39Б,що підтверджується державними актами на право приватної власності на земельну ділянку від 10.02.1994 року серія ІФ 17-2-002-113 та від 27.10.2004 року серія ІФ №026873.

Як на підставу своїх вимог, позивач вказує на те,що при отриманні земельної ділянки відповідачем ОСОБА_2, не було отримано його згоди –позивача- як суміжного землекористувача. Також посилається на порушення норм ДБН в частині встановлення ширини вулиці та недодержання правил пожежної безпеки. Однак, як вбачається з матеріалів справи, у відповідача відсутні спільні межі з позивачем по земельній ділянці з кадастровим номером 2610600000:23:007:0111їх земельні ділянки розмежовані дорогою.

Так, згідно ст.141 ЗК України відповідач ОСОБА_2 набув права власності на свою земельну ділянку відповідно до ст.125 ЗК України. У відповідності до ст.198 ЗК України межі земельних ділянок погоджуються з суміжним власником та землекористувачами. На час приватизації відповідачем своєї земельної ділянки , він погоджував межі з суміжними землекористувачами, а оскільки позивач не є його суміжним землевласником, земельні ділянки розділені дорогою,то погоджувати він з ним межу не повинен був. Як результат, рішенням Коломийської міської ради відповідачу було передану у власність земельна ділянка і в подальшому він отримав державний акт на право власності на виділену йому земельну ділянку. Таким чином, як вбачається з матеріалів справи, земельні ділянки позивача та відповідача ОСОБА_2 не є суміжними,розділені дорогою, відповідно, останній не мав права на узгодження відповідачу меж земельної ділянки.

У відповідності до ст.59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку. Як суб’єкт права власності міська рада має право володіти, користуватись і розпоряджатись землями комунальної власності в повному обсязі, встановленому для них нормами публічного права. Відповідач по справі набув права власності на свою земельну ділянку в порядку, визначеному ст.ст.125,126 Земельного кодексу України. У відповідності з ст.152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Чинний ЗК України встановлює підстави набуття права на землю шляхом передачі ділянок у власність або надання їх у користування (частина друга статті 116). Громадяни і юридичні особи не можуть втрачати раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.

Відповідно до положень ст.155 ч.1 ЗК України у разі видання органом місцевого самоврядування акту, яким порушуються права особи щодо користування належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Згідно роз’яснень, даних у п.11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 року № 7 „Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ”, розглядаючи позови про захист прав землекористувачів земельних ділянок, суд має перевіряти законність рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки іншій особі без вилучення її в позивача в установленому порядку і за наявності для цього підстав ухвалювати рішення про його незаконність.

Рішення Коломийської міської ради про виділення земельної ділянки відповідачу ОСОБА_2було прийняте в межах її повноважень і на даний час є діючим. Як суб’єкт права власності міська рада має право володіти, користуватись і розпоряджатись землями комунальної власності в повному обсязі, встановленому для них нормами публічного права. При прийнятті рішення про передачу відповідачу земельної ділянки, норми ст.141 ЗК України не було порушено. У відповідності до ст.198 ЗК України межі земельних ділянок погоджуються з суміжним власником та землекористувачами, однак позивач не є суміжним землевласником ні землекористувачем виділеної земельної відповідача,оскільки ділянки розділені дорогою.

В постанові Судової палати в цивільних і господарських справах ВСУ від 16 березня 2016 року по справі №6-1428цс15, яка є правовою позицією, зазначено наступне. Так, ст. 173 ЗК України визначено, що межа району, села, міста, району в місті – це умовно замкнута лінія на поверхні землі,яка віддаляє територію району, села, міста ,селища, району в місті від інших територій. У відповідності до п. «б» ч. 1 ст. 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад в області земельних відносин на території сіл,селищ,міст відноситься передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян або юридичних осіб у відповідності до ЗК України. У відповідності до ч.ч. 1, 2 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають право власності і право користування земельними ділянками з земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоуправління в межах їх повноважень, визначених ЗК України або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами і юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх в користування. Як передбачено ч. 1 ст. 122 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування з земель комунальної власності відповідних територіальних громад. Відповідні норми встановлюють нерозривний зв'язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов`язковим отриманням її власником державного акту на право власності. Однак, суд, зазначає, що позивач не оскаржує недійсність державного акту відповідача ОСОБА_2, тобто він погоджується з тим фактом,що відповідач володіє своєю земельною ділянкою на законних підставах.

В постанові судової палати по цивільним справам Верховного Суду від 20 квітня 2016 року № 6-2824цс15,яка є правовою позицією, зазначено, що державні акти на право власності на земельні ділянки, є документами, які засвідчують право власності і видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоуправління в межах їх повноважень, то відповідно в спорах пов`язаних з правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватись вказані рішення на підставі яких були видані відповідні державні акти,так і сами акти на право власності на земельні ділянки.

Як вбачається з представлених документів та пояснень сторін, земельна ділянка була виділена відповідачу у суворому дотриманні чинного законодавства. Жодних порушень при виділенні земельної ділянки відповідачу суд не вбачає.

Державний акт на право приватної власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт видано, і дотримання вимог, передбачених земельним законодавством, зокрема, статтями 116, 118 ЗК України. Відповідний правовий висновок зробив Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 25 червня 2014 року, ухваливши постанову у справі № 6-67цс14, предметом якої був спір про визнання недійсним рішення селищної ради й державного акта на право власності на землю та про визнання права власності на земельну ділянку і зробив відповідний правовий висновок.

Таким чином, суд приходить до висновку, що відповідач ОСОБА_2 користується своєю земельною ділянкою на підставі відповідного рішення Коломийської міської ради на законних підставах, право позивача не порушив.

У відповідності до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.1996 року, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У відповідності до ст.3 КАС України Порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

У відповідності до ст.1 ЗУ «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року,Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», Україна повністю визнає на своїй території дію статті 25 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання компетенції Європейської комісії з прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви на ім’я Генерального Секретаря Ради Європи про порушення Україною прав, викладених у Конвенції, та статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

П.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) (яка підлягає застосуванню відповідно до ст.9 Конституції України, та ст.2, ч.1 ст.8 ЦПК та ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), закріплено принцип, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи безстороннім судом, а пункт 1 статті 6, стаття 13 Конвенції та стаття 1 Першого протоколу зазначає , що: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів...».

Так, у відповідності до Рішення Європейського суду з прав людини по справі «ОСОБА_6 проти України» , зазначено що: «35. З огляду на принципи, встановлені його практикою (див., наприклад, рішення у справі «Ян та інші проти Німеччини» (Jahn and Others v. Germany) [ВП], №№ 46720/99, 72203/01 і 72552/01, п. 78, ECHR 2005-VI), Суд зазначає, що мало місце втручання у право заявника на майно.

37. Отже, Суд визнає, що втручання у справі заявника становило «позбавлення» майна у значенні другого речення першого пункту ст. 1 Першого протоколу. Тому Суд має визначити, чи було це втручання виправданим відповідно до цього положення.

38. Суд нагадує, що втручання у право на мирне володіння майном є сумісним з вимогами ст. 1 Першого протоколу, коли воно законне і не свавільне (див. рішення у справі «Ятрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Зокрема, друге речення першого пункту дозволяє позбавлення майна лише «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів» (див. згадане вище рішення у справі «Україна-Тюмень» проти України», п. 49).»

У відповідності до Рішення Європейського суду з прав людини по справі «East\West Alliance Limited” проти України», зазначено : «167.Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу та Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див рішення по справі «Іатрідіс проти Греції»,заява №31107/96 , п.58,ECHR 1999-II. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності верховенства права, що включає свободу від свавілля.

168.Суд нагадує, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обгрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою яку прагнуть досягти».

Суд зазначає, що з підписанням Угоди про асоціацію з Європейським Союзом Президентом нашої держави, та ратифікацією її вищим законодавчим органом - Верховною Радою України,- Україна, як держава, яка намагається вступити до європейського співтовариства в якості повноправного члена, повинна поважати в першу чергу право приватної власності всіх і кожного зокрема, як основоположне право особи, оскільки право приватної власності є основним постулатом і наріжним каменем європейських цінностей, непорушним і основою європейської спільноти, якого повинна дотримуватись кожна держава, яка є членом чи асоційованим членом європейської спільноти.

Відповідно суд приходить до висновку,що право приватної власності на земельну ділянку відповідачає непорушним і на даний час не оспорюється.

В своїх позовних вимогах позивач посилається на порушення ДБН при проектуванні проїзду по вул.Гнатюка, однак дане посилання ,на думку суду є безпідставним,оскільки дані норми введені в дію наказом Держкоммістобудування від 17.04.1992 року, вулиця була спроектована саме в такому вигляді.

Щодо твердження позивача,що виділенням земельної ділянки відповідачу було звужено проїжджу частину вулиці, то слід зазначити ,що дарувальником земельної ділянки позивачу по вул.Гнатюка,39Б в м.Коломия – гр.ОСОБА_7 , було допущено порушення при будівництві житлового будинку, а саме будівництво будинку на проїжджій частині дороги, відповідно було прийнято два рішення виконавчого комітету Коломийської міської ради про ліквідацію порушень в індивідуальному будівництві (а.с.173,174).

Щодо твердження позивача про те, що відповідач ОСОБА_2 висадив дерева на проїжджій частині, то в даному випадку це твердження спростовується тим фактом, що коли позивач умисно зрізав 10 дерев та підпиляв 9 стовпців металевої огорожі по вул.Гнатюка,35 в м.Коломия, то відповідач звернувся до органів поліції і щодо позивача був складений протокол про адміністративне правопорушення за ст.186 КУпАП (а.с.174-176),що свідчить про те,що відповідач висадив дерева на земельній ділянці ,що належить саме йому.

Ухвалою суду від 26 червня 2017 року по справі було задоволено клопотання позивача та призначено судову земельно- технічну експертизу. Однак справа була повернута до суду, оскільки позивач не оплатив виставлений рахунок за проведення експертизи.

Відповідно до ст.107 КАС України у разі ухилення учасника справи від подання до суду на його вимогу необхідних для проведення експертизи матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, що перешкоджає її проведенню, суд залежно від того, яка особа ухиляється, а також яке ця експертиза має значення, може визнати встановленою обставину, для з’ясування якої експертиза була призначена, або відмовити у її визнанні.

Таким чином, керуючись ст.107 КАС України, суд вважає, що позивач ухилився від проведення експертизи, і відповідно відмовляє у встановленні обставин ,які зазначені в позовній заяві позивача , оскільки поставлені питання експерту могли б надати вичерпну інформацію суду для прийняття виваженого рішення по даній справі. На думку суду призначена експертиза мала суттєве значення, оскільки саме експерт міг би визначити чи відповідає ширина дороги умовам ДБН, на які посилається позивач.Однак, позивач навмисно ухилився від проведення експертизи, відповідно суд вирішує справу виключно на тих матеріалах і документах, які є в матеріалах справи.

Судом було надано рівні права учасникам процесу щодо подання доказів, їх дослідження і доведення перед судом їх переконливості. Однак, позивач не в повній мірі скористався наданим йому правом. Позивачем не надано суду належних та допустимих доказів, позовні вимоги ґрунтуються на припущеннях. За таких обставин суд приходить до висновку , що позовні вимоги позивача не знайшли своє підтвердження в судовому засіданні і не підлягають до задоволення.

На підставі наведеного та ст.41 Конституції України, ст.ст.125,126,141,152,153,155 Земельного кодексу України, ЗУ «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», Рішення Європейського суду з прав людини по справі «ОСОБА_6 проти України», Рішення Європейського суду з прав людини по справі «East\West Alliance Limited” проти України», правових позицій Верховного Суду України по справам від 20 травня 2016 року № 6-2824цс15, від 25 червня 2014 року № 6-67цс14 та від 16 березня 2016 року №6-1428цс15, від 22.03.2017 року №6-3063цс 16, від 22.02.2017 року №6-17цс17 ст.ст.72,77,107,241-246 КАС України в ред.2017 року, суд,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Коломийської міської ради, ОСОБА_2, відділу управління комунальним майном Коломийської міської ради про зобов’язання вчинити дії - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Львівського апеляційного адміністративного суду протягом 30 днів з часу його проголошення.

Повний текст рішення виготовлено 20 лютого 2018 року.

Суддя Веселов В. М.