Рішення № 72296780, 14.02.2018, Звягельський міськрайонний суд Житомирської області (до 25.04.2025 - Новоград-Волинський міськрайонний суд Житомирської області)

РІШЕННЯ

Іменем України

Справа № 285/3496/16-ц

провадження у справі №2/0285/109/18

14 лютого 2018 року м. Новоград-Волинський

Новоград-Волинський міськрайонний суд Житомирської області в складі:

головуючого судді…………...............................Савицької Л. Й.

за участю секретаря…………………………….Дуянової Г. Г.

позивача…………………………………………ОСОБА_1відповідача………………………………………ОСОБА_2представника відповідача……............................ОСОБА_3представника органу опіки і піклування……...Годун А. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Новоград-Волинський цивільну справу

за позовом ОСОБА_1

до ОСОБА_2

про усунення перешкод у здійсненні права власності нерухомим майном, визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та виселення, -

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2017 року позивач звернувся до суду з позовом, та уточнивши позовні вимоги просить виселити без надання іншого житла у зв`язку з неможливістю спільного проживання в одній квартирі та визнати ОСОБА_2. такою, що втратила право користування жилим приміщенням, АДРЕСА_1 (далі - Квартира), усунути перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, та зобов`язати Центр надання адміністративних послуг Новоград-Волинської міської ради зняти відповідача з реєстраційного обліку.

В обґрунтування позову зазначає, що йому на праві власності за договором дарування від 13.10.2007 року належить Квартира, відповідач була зареєстрована в зазначеній квартирі після укладення в 2000 році шлюбу з позивачем, який було розірвано в 2016 році, після чого відповідач перестала бути членом сім`ї позивача. В січні 2016 року відповідач вибула на постійне місце проживання до своїх батьків, однак періодично знаходячись в Квартирі псувала майно, влаштовувала сварки, бійки наносила тілесні ушкодження його новій дружині, ОСОБА_4 та сину, ОСОБА_5, чим створює перешкоди власнику квартири у здійсненні ним права користування та розпорядження майном та створює умови неможливості проживання іншим особам.

Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив їх задовольнити. Зазначив, що врегулювати спір мирним шляхом сторони не змогли.

Представник відповідача та відповідач в судовому засіданні просили відмовити в задоволенні позову, зазначили, що виселення неповнолітніх дітей не допускається без надання іншого жилого приміщення.

Представник органу опіки та піклування в судовому засідання заперечила проти задоволення позову.

Заслухавши пояснення учасників судового процесу, дослідивши письмові матеріали справи і оцінивши докази в їх сукупності, суд дійшов до наступного висновку.

Судом встановлено, що на підставі договору дарування від 30.10.2007 року, ОСОБА_1 належить АДРЕСА_1 (а.с. 24).

Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 21.03.2016 року по справі № 285/422/16-ц, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано шлюб, місцем проживання дитини, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_5, визначено з матір`ю (а.с. 21).

Від зазначеного шлюбу у сторін є ще одна неповнолітня дитина, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, якому на день розгляду справи виповнилось ІНФОРМАЦІЯ_3

Відповідно до довідки виданої ОСББ «ЖБК-1», ОСОБА_2., дійсно проживає в АДРЕСА_1, та на її утриманні перебуває двоє неповнолітніх дітей, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_4, та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_5 (а.с. 44).

Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду від 16.03.2016 року, залишеним в силі ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 08.06.2016 року, вирішено вселити ОСОБА_2., разом із неповнолітніми дітьми - ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_5, у АДРЕСА_1 (41-43).

Статтею 156 ЖК України передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також ст. 405 ЦК України.

Згідно ч. 4ст. 156 ЖК України до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені у ч. 2ст. 64 цього Кодексу, тобто дружина (чоловік), діти і батьки кожного з подружжя. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Разом із тим відповідно до ст. 157 ЖК України наймача, членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених ч. 1ст. 116 цього Кодексу, а саме у разі систематичного руйнування чи псування ними належного власнику жилого приміщення або використання його не за призначенням, або систематичного порушенням правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними. Виселення провадиться в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Тобто, законодавцем передбачено, що в даному випадку маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК/ОСББ, трудових колективів й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.

Виселення через неможливість спільного проживання може мати місце лише при систематичному порушенні винним правил суспільного співжиття.

Водночас, як роз'яснив пленум Верховного Суду України у п. 17 своєї Постанови «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», №2 від 12 квітня 1985 р., при розгляді справ про виселення на підставі ст. 116 ЖК УРСР осіб, що систематично порушують правила суспільного співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або житловому будинку, варто виходити з того, що при антигромадському поводженні, що продовжується, виселення винного може бути й у випадку повторного порушення, якщо раніше вжиті заходи попередження або суспільного впливу не дали позитивних результатів. Доказом застосування мір попередження і громадського впливу можуть служити постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, офіційні застереження, рішення суду або третейського суду про притягнення до відповідальності, протоколи або постанови громадських організацій, трудових колективів, що засудили дії винного.

Виходячи зі змісту даної статті, виселення - це крайня міра, яка застосовується тільки до осіб, які систематично порушують правила спільного проживання і роблять неможливим сумісне проживання. Під системністю слід зрозуміти вчинення двох і більше таких правопорушень. При цьому необхідно, щоб до винної особи попередньо були застосовані міри попередження або громадського впливу.

Як вбачається з копій витягів з кримінальних проваджень від 08.11.2016 року, 06.11.2016 року, та 06.10.2016 року, ОСОБА_4, яка є співмешканкою позивача, з яким у них є спільна дитина, ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_6 (а.с. 20), неодноразово зверталася до відділу поліції по факту спричинення їй ОСОБА_2. та ОСОБА_6, на грунті особистих неприязних відносин, тілесних ушкоджень в приміщенні квартири АДРЕСА_1 (а.с.6-10). Постановою слідчого від 21.11.2016 року кримінальне провадження від 06.11.2016 року закрито у зв`язку з відсутністю складу кримінального правопорушення (а.с. 70).

Таким чином, з матеріалів справи вбачається, що співмешканка позивача неодноразово викликала поліцію за адресою і звинувачувала відповідача у вчиненні неправомірних дій щодо неї та членів сім`ї, однак факт систематичного порушення ОСОБА_2. правил спільного проживання та притягнення до відповідальності не підтверджено. Заходів попередження або суспільного впливу прийнято не було.

Тобто факт систематичного порушення ОСОБА_2. правил спільного проживання та притягнення до відповідальності не підтверджено.

Одні лише факти звернення у відповідні органи зі скаргами на порушення правил суспільного співжиття без застосування до винного заходів впливу цими органами не є підставою для виселення.

Частиною 3 ст. 47 Конституції України визначено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Також слід зазначити, що згідно з вимогами ст. 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Статтею 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей передбачено, що під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судових орган визначає, чи має достатньої інформації для прийняття рішення в найвищих інтересах дитини, і в разі необхідності одержує додаткову інформацію, зокрема від суб'єктів батьківської відповідальності.

Вимогами ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

Права членів сім'ї власника на користування житловим приміщенням врегульовані ст. 405 ЦК України, відповідно до вимог якої члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Згідно ст.29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, а також особи у віці від десяти до чотирнадцяти років, є місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає.

Відповідно до Правил реєстрації фізичних осіб, малолітні та неповнолітні діти повинні бути зареєстровані разом з тим з батьків, з ким постійно проживають.

При цьому, згідно положень чинного Цивільного кодексу України, право користування житловим приміщенням членами сім'ї власника є сервітутом (ст.401 ЦК України). Діти, які не є власниками майна, що належить на праві власності їх батькам (інколи - іншим родичам), набувають права користування таким майном на підставі ст.ст.3, 176 СК України, ст.405 ЦК України. Дане право не залежить від фактичного стану сімейних відносин.

Діти, ОСОБА_6 та ОСОБА_7, є неповнолітніми, місце їх проживання визначають батьки і вони проживають з матір'ю.

Отже, виходячи з викладеного, враховуючи, що докази подані сторонами, свідчать про наявність неприязних, конфліктних відносин між членами колишнього подружжя, підстав для застосування до відповідача крайнього заходу впливу - виселення недостатньо, також позивачем не доведено існування обставин, які є підставою для визнання відповідача такою, що втратила право користування жилим приміщенням, з метою недопущення порушень прав неповнолітніх дітей, суд вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню.

Разом з тим, суд вважає за необхідне попередити ОСОБА_2. про необхідність змінити ставлення правил суспільного співжиття з колишніми членами своєї сім'ї.

Керуючись статтями 258-259, 264-265, 268, 354-355 Цивільного процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права власності нерухомим майном, визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та виселення, - відмовити.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Апеляційного суду Житомирської області протягом 30-ти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Згідно п.15 Розділу ХІІІ Перехідних положень ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Дата складення повного судового рішення 20.02.2018 року.

Головуюча Л. Й. Савицька