Постанова № 72285120, 08.02.2018, Львівський апеляційний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 лютого 2018 рокуЛьвів№ 876/12511/17

Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого-судді: Кухтея Р.В.

суддів: Носа С.П., Яворського І.О.

з участю секретаря судового засідання: Джули В.М.

представника позивача : ОСОБА_1

представника відповідача : ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу Управління соціального захисту населення виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради Волинської області на постанову Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 01 грудня 2017 року (ухвалене головуючим-суддею Лященко О.В., час ухвалення рішення 10 год 44 хв у м. Володимир-Волинський) за адміністративним позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 до Управління соціального захисту населення виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради Волинської області про визнання протиправною бездіяльності та зобов’язати вчинити дії,

в с т а н о в и в :

У жовтні 2017 року Фізична особа-підприємець (далі – ФОП) ОСОБА_3 звернувся в суд із зазначеним позовом, в якому просив визнати протиправною бездіяльність Управління соціального захисту населення виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради (далі – Управління) щодо невідшкодування йому компенсаційних виплат на час призову працівника ОСОБА_4 на військову службу по мобілізації за період з березня 2014 року по березень 2015 року включно на загальну суму 17 896,30 грн та зобов'язати Управління провести на його користь такі виплати. Стягнути судові витрати по справі.

Постановою Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 01.12.2017 позовні вимоги були задоволені у повному обсязі.

Не погоджуючись із постановою суду першої інстанції, Управління подало апеляційну скаргу, яку мотивує тим, що така прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права, висновки суду не відповідають обставинам справи, які не були ним повно та об’єктивно з’ясовані.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що до Порядку виплати компенсації підприємствам, установам, організаціям у межах середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №105 від 04.03.2015 (далі – Порядок № 105), були внесені відповідні зміни постановою № 254 від 12.04.2017, якою передбачено, що ФОП компенсації з державного бюджету підлягає заробітну плата, нарахована тим працівникам, які мобілізовані з 06.12.2015. Також, вказує що відповідно до п.п.2, 3, 4 Порядку № 105, головним розпорядником бюджетних коштів та відповідальним виконавцем бюджетної програми є Мінсоцполітики, а Департамент є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня. Зазначив, що листом Департамент соціального захисту населення Волинської державної адміністрації № 2773/03/2-17 від 23.08.2017 було надано управлінню роз’яснення про те, що ФОП мають право на компенсації тільки з 06.12.2015. Крім того вказує, що суд протиправно постановив стягнути з управління на користь позивача понесені судові витрати по сплаті судового збору в сумі 2 240 грн. Тому просить скасувати постанову Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 01.12.2017 та прийняти нову, якою відмовити ОСОБА_3 у задоволенні адміністративного позову.

У відзиві на апеляційну скаргу, ОСОБА_3 зазначає, що завдяки змінам і доповненням, внесених постановою Кабінету Міністрів України №254 від 12.04.2017 до Порядку № 105, роботодавці, які не отримали компенсацію витрат з нарахування та виплати мобілізованим працівникам за 2014-2015 роки, мали можливість це зробити у 2017 році. Оскільки ним були дотриманні всі вимоги та процедура подання звітності, Управління зобов’язане було провести йому нарахування та виплату компенсації заробітної плати мобілізованого працівника ОСОБА_4, призваного на військову службу за мобілізацією 18.03.2014. Тому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача ОСОБА_2, яка підтримала апеляційну скаргу, представника позивача ОСОБА_1, який заперечував проти задоволення апеляційної скарги, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.

З матеріалів справи видно, що згідно Свідоцтва про державну реєстрацію ФОП серії В00 №362780 від 14.01.2000 ОСОБА_3 є такою особою та здійснює нарахування та виплату заробітної плати найманим працівникам згідно вимог трудового законодавства.

13.07.2017 позивачем було подано до Управління Звіти про фактичні витрати на виплату компенсації середнього заробітку працівникам, призваним на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період або прийнятим на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, а також працівникам, які були призвані на військову службу під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв'язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв'язку з прийняттям на військову службу за контрактом, з яких вбачається, що за період з березня 2014 року по березень 2015 року працівнику ОСОБА_4, призваному 18.03.2014 згідно Указу Президента №303 від 17.03.2014 по мобілізації Володимир-Волинським ОРВК, була нарахована середня заробітна плата в розмірі 17 896,30 грн.

Листом №2154 від 14.07.2017 та листом №2490 від 29.08.2017 Управління відмовило позивачу у виплаті компенсаційних витрат, виплачених найманому працівникові за час призову на військову службу, покликаючись на те, що такі виплати не передбачені законодавством. Крім того, зазначив, що ФОП мають право на компенсацію витрат з Державного бюджету України за виплату середнього заробітку працівникам, призваних на військову службу за період з 06.12.2015 по 31.12.2015, тобто з дня набуття чинності Законом України «Про внесення змін до ст. 119 Кодексів законів про працю України (далі – КЗпП України) щодо працівників, призваних на військову службу під час мобілізації, на особливий період» № 801-VIІI від 12.11.2015.

Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, суд першої інстанції виходив з того, що позивач, будучи ФОП має право на отримання із бюджету компенсації середнього заробітку для працівника ОСОБА_4, призваного на військову службу по мобілізації у розмірі 17 896,30 грн за період з березня 2014 року по березень 2015, згідно наданих до Управління Звітів про фактичні витрати на виплату середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи з огляду на наступне.

Згідно ч.3 ст.119 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), за працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

За змістом п.2 Розділу ІІ Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації» №1275-VII від 20.05.2014 поширено, зокрема, дію частини третьої ст. 119 КЗпП України в редакції цього Закону на громадян України, які, починаючи з 18.03.2014, були призвані на військову службу на підставі Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» № 303 від 17.03.2014, затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» № 1126-VII від 17.03.2014.

Пунктом 7 Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» № 15/2015 від 14.01.2015 доводиться до відома керівників органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності, що згідно ст.39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», статтею 119 КЗпП України за громадянами України, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, закріплені гарантії щодо збереження за ними місця роботи (посади) на термін, що не перевищує одного року.

Частиною першою статті 3 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Згідно п.п.14.1.222 п.14.1 ст.14 ПК України роботодавцем, зокрема, є самозайнята особа, яка використовує найману працю фізичних осіб на підставі укладених трудових договорів (контрактів) та несе обов'язки із сплати їм заробітної плати, а також нарахування, утримання та сплати податку на доходи фізичних осіб до бюджету, нарахувань на фонд оплати праці, інші обов'язки, передбачені законами.

Статтею 7 КЗпП України передбачено, що особливості регулювання праці осіб, які працюють у районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я, тимчасових і сезонних працівників, а також працівників, які працюють у фізичних осіб за трудовими договорами, додаткові (крім передбачених у статтях 37 і 41 цього Кодексу) підстави для припинення трудового договору деяких категорій працівників за певних умов (порушення встановлених правил прийняття на роботу та ін.) встановлюються законодавством.

Із системного аналізу вказаних правових норм убачається, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників як підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, так і осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, за виключенням особливостей регулювання таких правовідносин у випадках, прямо передбачених законодавством.

Оскільки положення ст. 119 КЗпП України, якими встановлено гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов'язків, не містять жодних застережень щодо непоширення цих гарантій на працівників, які працюють у ФОП за трудовими договорами, то на ОСОБА_4, який працював у позивача, як ФОП, і був призваний на військову службу за призовом під час мобілізації, поширювалися гарантії, передбачені ч.3 ст. 119 КЗпП України, зі змінами, внесеними Законом України №1275-VII, зокрема, щодо компенсації з бюджету середнього заробітку, але не більше одного року.

З метою визначення механізму виплати компенсації, Кабінетом Міністрів України постановою №105 від 04.03.2015 було затверджено Порядок виплати компенсації підприємствам, установам, організаціям у межах середнього заробітку працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, а також працівникам, які були призвані на військову службу під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв'язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв'язку з прийняттям на військову службу за контрактом.

Вказана постанова є підзаконним нормативно-правовим актом, прийнятим на основі та відповідно до статті 119 КЗпП України, і спрямована на виконання правових приписів, що містяться у ній. Відповідно, її зміст не може суперечити змісту нормативно-правового акту вищої юридичної сили, яким є КЗпП України, зокрема й щодо дії за колом осіб, на яких він поширюється, до того ж цей підзаконний нормативно-правовий акт не містить жодних застережень щодо його непоширення на ФОП та осіб, які перебувають з ними у трудових відносинах.

Враховуючи викладене вище, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про те, що дія Порядку № 105 щодо виплати компенсації у межах середнього заробітку працівників, призваних на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період поширюється не лише на підприємства, установи та організації, а й на ФОП, які зобов'язані здійснити виплату працівникам, що перебувають з ними у трудових відносинах, середнього заробітку за період їхнього перебування на військовій службі за призовом під час мобілізації, на особливий період та мають право на отримання компенсації цих виплат з державного бюджету.

Згідно пункту 2 вказаного Порядку, головним розпорядником бюджетних коштів та відповідальним виконавцем бюджетної програми є Мінсоцполітики. Розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня є : Міністерство соціальної політики Автономної Республіки Крим, структурні підрозділи з питань соціального захисту населення обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій; структурні підрозділи з питань соціального захисту населення районних, районних у містах Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (крім міст Києва та Севастополя) рад.

Відповідно до п. 3 Порядку, бюджетні кошти спрямовуються підприємствам, установам, організаціям на компенсацію витрат на виплату середнього заробітку працівникам, які працювали на таких підприємствах, в установах, організаціях на час призову на військову службу, не більше одного року.

Пунктом 4 передбачено, що для виплати компенсації підприємство, установа або організація подає щомісяця до 15 числа органу соціального захисту населення звіт про фактичні витрати на виплату середнього заробітку працівникам згідно з додатком 1, погоджений районним (міським) військовим комісаріатом, який здійснював призов працівника на військову службу, в частині підтвердження призову та проходження військової служби, для подання до 19 числа їх копій, а також зведених звітів про фактичні витрати на виплату середнього заробітку працівникам згідно з додатком 2 структурним підрозділам соціального захисту населення.

Структурні підрозділи соціального захисту населення щомісяця до 23 числа подають відомості про загальний обсяг фактичних витрат на виплату середнього заробітку працівникам згідно з додатком 3 Мінсоцполітики для спрямування їм бюджетних коштів, що спрямовуються органам соціального захисту населення для перерахування підприємствам, установам, організаціям.

Отже, відповідно до п. 2 вказаного Порядку, Управління є розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня.

Як встановлено судом, позивачем було подано Управлінню звіти про фактичні витрати на виплату середнього заробітку працівникам, погоджені військовими комісаріатами, які здійснювали призов працівників на військову службу, в частині підтвердження призову та проходження військової служби.

Факт дотримання позивачем усіх умов для виплати компенсації не оспорюється і самим відповідачем.

Однак, сума компенсації з бюджету середнього заробітку мобілізованому працівнику за березень 2014 року по березень 2015 року в загальній сумі 17 896,30 грн, яка встановлена та підтверджена матеріалами справи, позивачу виплачена не була.

У свою чергу, звіти про фактичні витрати на виплату середнього заробітку не були передані Управлінням до Департаменту соціального захисту населення Волинської обласної державної адміністрації, який згідно п.2 Порядку № 105 є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня.

Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи апелянта, що тільки з 06.12.2015 поширюються дії положень Порядку № 105 на ФОП та, відповідно, тільки з вказаного періоду визнаються права даних осіб на отримання компенсації середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, оскільки такі доводи спростовано вищевикладеним.

Крім того, колегія суддів вважає також необґрунтованими покликання апелянта на те, що ч.3 ст. 119 КЗпП України встановлена гарантія збереження місця роботи, посади та виплати компенсації середнього заробітку тільки працівникам, призваним на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, які працювали саме на підприємствах, в установах і організаціях, оскільки в такому випадку поза межами законодавства залишились наймані працівники, які працюють у ФОП.

Колегія суддів вважає, що такі твердження суперечать положенням статей 3, 7 та 119 КЗпП України та безпідставно звужують права ФОП, як роботодавця, у порівнянні з правами таких роботодавців, як підприємства, установи та організації.

З урахуванням викладене вище, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про визнання протиправною бездіяльності Управління та покладання обов’язку на відповідача здійснити виплату на користь ФОП ОСОБА_3 суми фактичних витрат на виплату середнього заробітку ОСОБА_4, призваного на військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період в розмірі 17 896,30 грн.

Стосовно вирішення питання про розподіл судових витрат, суд першої інстанції правильно, застосовуючи положення статті 94 КАС України (в редакції, яка діяла на час винесення оскаржуваного рішення), стягнув такі за рахунок бюджетних асигнувань відповідача та вірно визначив їх розмір.

Згідно ч.1 ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що постанова суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному з’ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, прийнята при правильному застосуванні норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому відсутні підстави для скасування оскаржуваного судового рішення.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу Управління соціального захисту населення виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради Волинської області залишити без задоволення, а постанову Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 01 грудня 2017 року по справі № 154/2845/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя ОСОБА_5 судді ОСОБА_6 ОСОБА_7 Повне судове рішення складено 13.02.2018.