Ухвала суду № 72261428, 15.02.2018, Апеляційний суд Полтавської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 552/4932/17 Номер провадження 11-кп/786/258/18Головуючий у 1-й інстанції Шиян В. М. Доповідач ап. інст. ОСОБА_1

Категорія

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 лютого 2018 року м. Полтава

Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Полтавської області у складі:

головуючого - судді Гонтар А.А.

суддів: Маліченка В.В., Костенка В.Г.

з секретарем судового засідання Гнатюк О.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12017170020001454 від 10.06.2017 щодо

ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя ІНФОРМАЦІЯ_2, зареєстрованого за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3,

за апеляційними скаргами обвинуваченого ОСОБА_2 та прокурора Полтавської місцевої прокуратури ОСОБА_3 на вирок Київського районного суду м. Полтави від 25 вересня 2017 року

за участі:

прокурора Гринь А.С.

потерпілого ОСОБА_4

захисника ОСОБА_5

обвинуваченого ОСОБА_2

В С Т А Н О В И Л А:

Цим вироком ОСОБА_2 засуджений за ч.2 ст.125 КК України на 240 годин громадських робіт.

Позов потерпілого ОСОБА_4 до обвинуваченого ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто з обвинуваченого ОСОБА_2 на користь потерпілого ОСОБА_4 514,50 грн. на відшкодування матеріальної шкоди та 3000 грн. на відшкодування моральної шкоди.

Зі змісту апеляційної скарги обвинуваченого ОСОБА_2 вбачається, що він прохає скасувати вирок суду та закрити кримінальне провадження у зв’язку з відсутністю у його діях складу кримінального правопорушення, неповнотою судового розгляду, невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи та неправильним вирішенням цивільного позову.

Також апелянт наголошує на порушені його права на захист під час досудового розслідування.

Стверджує, що перебував у стані необхідної оборони та просить відмовити у задоволенні цивільного позову потерпілого ОСОБА_4

Свої апеляційні вимоги обвинувачений мотивує тим, що під час досудового розслідування мали місце грубі порушення кримінального процесуального законодавства, а саме не залучений захисник на першу вимогу ОСОБА_2, обвинувачений не мав можливості своєчасно ознайомитися з матеріалами кримінального провадження в порядку ст.221 КПК України.

Крім того, обвинувачений зазначає, що в суді першої інстанції безпідставно відмовлено в допиті свідків сторони захисту ОСОБА_6 та ОСОБА_7. Аналогічне клопотання заявляє в своїй апеляційній скарзі.

Також обвинувачений зазначає, що потерпілий ОСОБА_4 має адміністративний вплив на свідків – працівників персоналу магазину, які були допитані в якості свідків.

У поданій апеляційній скарзі прокурор прохає вирок суду щодо ОСОБА_2 скасувати у зв’язку з невідповідністю призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі обвинуваченого через м’якість.

Свої вимоги апелянт мотивує тим, що обвинувачений вину не визнав, вчинив умисний злочин, намагався ухилитися від кримінальної відповідальності, не надав критичної оцінки власним злочинним діям, наніс тілесні ушкодження потерпілому привселюдно, при цьому образливо висловлювався.

За наслідками апеляційного розгляду прокурор прохає увалити новий вирок, яким ОСОБА_2 засудити за ч.2 ст.125 КК України на один рік обмеження волі.

На апеляційну скаргу прокурора обвинувачений ОСОБА_2 подав письмові заперечення, у яких прохав відмовити у її задоволенні в повному обсязі.

Інші учасники судового провадження вирок суду не оскаржили, письмових заперечень на апеляційні скарги не подали.

Згідно вироку суду, 09 червня 2017 року близько 17.30 год. ОСОБА_2, перебуваючи в магазині «Ельдорадо», що розташований в приміщенні за адресою: м. Полтава, вул. Зіньківська, 6/1, на грунті неприязних відносин умисно наніс декілька ударів руками по голові потерпілому ОСОБА_4, чим спричинив останньому ушкодження у вигляді закритої черепно-мозкової травми, струсу головного мозку, контузії легкого ступеню з субкон’юктивальним крововиливом правого ока, що кваліфікуються як легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров’я.

Заслухавши доповідь судді-доповідача; обвинуваченого ОСОБА_2 та захисника ОСОБА_5 на підтримання доводів апеляційної скарги обвинуваченого; прокурора Гринь А.С. яка не підтримала апеляційну скаргу прокурора Чайки М.В. та заперечувала проти апеляційної скарги обвинуваченого ОСОБА_2; потерпілого ОСОБА_4, який підтримав апеляційну скаргу прокурора та заперечував проти апеляційної скарги обвинуваченого; переглянувши вирок суду в межах поданих апеляційних скарг, відхиливши клопотання обвинуваченого щодо повторне та додаткове дослідження доказів, колегія суддів не знайшла підстав для задоволення апеляційних скарг виходячи з такого.

Згідно ст.370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим.

Як вбачається зі змісту оскарженого судового рішення, воно в повній мірі відповідає цим вимогам, а доводи апелянта про необхідність скасування вироку з підстав, передбачених ст.409 КПК України, не знайшли свого підтвердження під час його апеляційного перегляду.

Так, доводи апелянта про те, що він перебував у стані необхідної оборони є аналогічними тим, що перевірялися під час розгляду кримінального провадження судом першої інстанції та не знайшли свого підтвердження. Не знайшли вони свого підтвердження й під час апеляційного перегляду.

Виходячи із законодавчого визначення необхідної оборони у частині першій статті 36 КК України , її сутність полягає у правомірному заподіянні шкоди особі, яка здійснює суспільно небезпечне посягання, особою, яка реалізує своє право на захист інтересів, що охороняються законом. Визначальним для поняття необхідної оборони є правомірність захисту і протиправність посягання.

Дії по зупиненню суспільно небезпечного посягання вважаються правомірними, якщо вони зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання.

Протиправність у кримінально-правовому розумінні є однією з ознак злочину поряд із суспільною небезпечністю, караністю, винністю і суб’єктом. Протиправність розуміється як юридичне втілення суспільної небезпечності. В теорії кримінального права загально визнано, що суспільно небезпечне посягання, щодо якого можлива необхідна оборона, - це діяння, що передбачене як злочин однією зі статей Особливої частини КК.

У тому випадку, коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому, такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватись на загальних підставах.

Така правова позиція неодноразово висловлювалась у висновках Верховного Суду та, згідно ч.6 ст.368 КПК України має враховуватись судом при обранні і застосуванні норми закону України про кримінальну відповідальність до суспільно небезпечних діянь при ухваленні вироку.

Як вбачається зі змісту вироку, судом встановлено, що потерпілий не вчиняв щодо обвинуваченого жодного з діянь, що передбачене Особливою частиною КК України, як злочин. Натомість, обвинувачений умисно наніс декілька ударів руками по голові потерпілого.

Належним чином мотивувавши свої висновки на підставі об’єктивно з’ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 КПК України – суд спростував доводи сторони захисту щодо вчинення обвинуваченим дій в стані необхідної оборони та дійшов висновку щодо доведеності вини ОСОБА_2 в інкримінованому йому злочині.

Зокрема, в основу вироку суду покладені показання потерпілого ОСОБА_4 та свідків ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12 та ОСОБА_13 зі змісту яких вбачається, що близько 17 год. 09.06.2017 року до магазину «Ельдорадо» вдруге за день зайшов ОСОБА_2, який поводив себе зухвало, нецензурно лаявся, не реагував на прохання покинути магазин.

На вимогу начальника охорони ОСОБА_4 охоронець ОСОБА_8 почав знімати поведінку ОСОБА_2 на відеокамеру. Коли ОСОБА_2 вимагав припинити відео зйомку та намагався вирвати з рук охоронця відеокамеру – потерпілий став між ними, спиною до ОСОБА_2. В цей час останній ударив потерпілого в праву скроню, а коли той розвернувся обличчям до обвинуваченого та намагався його заспокоїти – ОСОБА_2 ще раз ударив його кулаком по обличчю. Після цього, потерпілий ударив ОСОБА_2 по щоці та схопив його ззаду за шию, щоб заспокоїти. Коли обвинувачений заспокоївся – потерпілий його відпустив.

Доводи обвинуваченого щодо неправдивості показань потерпілого та свідків, які, зі слів обвинуваченого, є залежними від потерпілого колегія суддів вважає неспроможними, оскільки показання цих осіб повністю узгоджуються між собою, є послідовними та підтверджуються такими об’єктивними доказами, як досліджені судом та покладеними в основу вироку суду відеозаписи з камер відео спостереження та з відеокамери, якою проводив зйомку свідок ОСОБА_8.

Таким, чином колегія суддів погоджується з висновками суду який відкинув доводи обвинуваченого щодо нанесення ним ударів потерпілому нібито під час захисту від протиправних дій останнього.

Дослідивши протокол проведення слідчого експерименту від 27.06.2017 року та висновки судово-медичних експертиз № 798 від 26.06.2017 року та № 918 від 18.07.2017 року та оцінивши їх з точки зору належності, допустимості, достовірності, разом із сукупністю зібраних доказів, наведених у вироку – суд дійшов висновку щодо доведеності вини ОСОБА_2 в інкримінованому йому злочині та кваліфікував його дії за ч.2 ст.125 КК України, як умисне нанесення легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров‘я потерпілого.

Під час апеляційного перегляду було встановлено, що з огляду на вимоги ст.290 КПК України судом першої інстанції було обґрунтовано відмовлено в задоволенні клопотання сторони захисту щодо допиту свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7, а також щодо дослідження аудіо запису від 26.01.2017 року, оскільки ці докази не були відкриті стороні обвинувачення.

Доводи обвинуваченого щодо нібито порушення під час досудового розслідування його права на захист колегія суддів вважає неспроможними. При цьому колегія суддів виходить з того, що за змістом ст.52 КПК України та з урахуванням інкримінованого ОСОБА_2 злочину, участь захисника з моменту набуття ОСОБА_2 статусу підозрюваного не є обов’язковою.

Крім того, з реєстру матеріалів досудового розслідування та з досліджених судом матеріалів кримінального провадження вбачається, що слідчий повідомив ОСОБА_2 про підозру за ч.2 ст.125 КК України 26.07.2017 року, а 27.06.2017 року виніс постанову про доручення про призначення адвоката для здійснення захисту за призначенням. 28.07.2017 року в порядку ст.221 КПК України ОСОБА_2 та захиснику ОСОБА_5 було надано можливість ознайомитись з матеріалами досудового розслідування, а 03.08.2017 року в порядку ст.290 КПК України – відкрито матеріали досудового розслідування (а.с.12-14,80).

Як вбачається зі змісту вироку, призначаючи обвинуваченому покарання, суд дотримався вимог статей 50,65 КК України.

Зокрема, суд врахував ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, який вперше притягується до кримінальної відповідальності, працездатний, не потребує примусового лікування. Також суд врахував відсутність обставин, що пом’якшують чи обтяжують покарання винного.

З урахуванням вище наведеного, суд дійшов висновку про те, що необхідним та достатнім для виправлення обвинуваченого та попередження нових злочинів буде покарання у виді громадських робіт в межах санкції ч.2 ст.125 КК України.

Як вбачається зі змісту апеляційної скарги прокурора, свої вимоги щодо необхідності призначення обвинуваченому більш суворого покарання прокурор фактично обґрунтовує тими ж даними щодо особи винного, які наведені у вироку суду, а також тим, що обвинувачений не визнав своєї вини у скоєному, намагався ухилитися від кримінальної відповідальності та взагалі не надав будь-якої критичної оцінки власним діям, принизив честь та гідність потерпілого. Водночас, наполягаючи на призначенні обвинуваченому більш суворого покарання, прокурор не навів у своїй апеляційній скарзі доводів того, чому обвинуваченому має бути призначено саме суворе покарання з передбачених санкцією ч.2 ст.125 КК України.

Колегія суддів вважає непереконливими такі доводи прокурора щодо м‘якості призначеного судом покарання. Натомість, на думку колегії суддів, суд першої інстанції правильно призначив вид та розмір покарання обвинуваченому, яке повністю відповідає визначеній в ст.50 КК України меті покарання.

З огляду на вище наведене, апеляційні вимоги прокурора не підлягають задоволенню.

Безпідставними колегія суддів вважає також доводи обвинуваченого щодо неправильного вирішення судом цивільного позову потерпілого.

Так, за змістом ст.128 КПК України, потерпілий має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред’явити цивільний позов до підозрюваного про відшкодування матеріальної та/або моральної шкоди

Згідно ч.1 ст.129 КПК України, ухвалюючи обвинувальний вирок, суд залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому.

Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, потерпілий скористався своїм правом та до початку судового розгляду пред’явив до підозрюваного цивільний позов про відшкодування матеріальної та моральної шкоди завданої діями підозрюваного ОСОБА_2. При цьому, на обґрунтування своїх позовних вимог потерпілий надав письмові докази, які підтверджують втрату ним працездатності, понесені ним витрати на лікування та отримання моральної шкоди внаслідок злочинних дій ОСОБА_2 (а.с.3-10).

Вирішуючи цивільний позов, суд врахував, що заподіяння матеріальної шкоди повністю підтверджується наданим потерпілим чеком на придбання ліків. Натомість, позовні вимоги щодо відшкодування моральної шкоди, суд задовольнив частково. При цьому, суд правильно врахував як завдані потерпілому фізичні та душевні страждання, порушення нормального перебігу його життєдіяльності , так і матеріальне становище обвинуваченого.

Враховуючи, що суд належним чином обґрунтував своє рішення в частині вирішення цивільного позову , колегія суддів вважає його законним й справедливим.

З огляду на вище наведене, колегія суддів не вбачає істотних порушень кримінального процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Керуючись ч.2 ст.376, статтями 404, 407, 418 КПК України колегія суддів,

У Х В А Л И Л А:

Апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_2 та прокурора Полтавської місцевої прокуратури ОСОБА_3 залишити без задоволення, а вирок Київського районного суду м. Полтави від 25 вересня 2017 року щодо ОСОБА_2 – без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення.

Касаційна скарга на судові рішення може бути подана протягом трьох місяців з дня проголошення ухвали суду апеляційної інстанції.

Головуючий суддя А.А. Гонтар

судді В.Г. Костенко

ОСОБА_14