Постанова № 72253551, 14.02.2018, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" лютого 2018 р. Справа № 922/3163/17

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Гребенюк Н.В., суддя Медуниця О.Є., суддя Пелипенко Н.М.,

при секретарі Бєлкіній О.М.,

за участю представників:

позивача - Оріщенко Н.С. - ордер серія ХВ 000018,

відповідача - Гура О.В. - свідоцтво № 53 від 27.10.2017,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача (вх. №3815 Х/3) на рішення господарського суду Харківської області від 29.11.2017 у справі № 922/3163/17 (головуючий суддя Хотенець П.В., судді: Чистякова І.О., Добреля Н.С., повний текст рішення складено 01.12.2017)

за позовом Сільськогосподарського Товариства з обмеженою відповідальністю "БРАТЕНИЦЬКЕ", с. Братениця, Богодухівський район, Харківська обл.,

до Товариства з обмеженою відповідальністю "АГРО-ГСМ", м. Харків

про визнання недійсним договору, -

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням господарського суду Харківської області від 29.11.2017 у справі № 922/3163/17 у задоволенні клопотання відповідача про припинення провадження у справі відмовлено. У позові відмовлено повністю.

Позивач звернувся з апеляційною скаргою на рішення господарського суду Харківської області від 29.11.2017 у справі № 922/3163/17, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу позивач зазначає, що суд першої інстанції належним чином не оцінив його доводи відносно факту укладення 30.03.2017 колишнім директором ОСОБА_3 (тобто після укладення нею ж оспорюваного договору підряду від 11.01.2017) договору на надання поворотної фінансової допомоги з Товариством з обмеженою відповідальністю "ВАЙТ ВУЛЬФ" (засновниками якого є ОСОБА_4) і в забезпечення якого було укладено та нотаріально посвідчено договір застави врожаю пшениці ярової та ячменю ярового врожаю 2017 року. На думку апелянта, цей факт свідчить про недобросовісність директора та відсутність наміру створити правові наслідки, які передбачені оспорюваним правочином.

Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 29.11.2017 у справі №922/3163/17 із залишенням позову СТОВ "БРАТЕНИЦЬКЕ" про визнання недійсним договору підряду №11/017 від 11.01.2017 без розгляду. Відповідач зазначив, що між СТОВ "БРАТЕНИЦЬКЕ" та ТОВ "АГРО-ГСМ" до порушення провадження у справі укладено третейську угоду у вигляді застереження в договорі підряду №11/01/17 на вирощування товарної сільськогосподарської продукції від 11.01.2017 (п. 7.3 договору), яка повністю відповідає вимогам Закону України "Про третейські суди", в рішенні суду першої інстанції не міститься висновку щодо визнання третейської угоди у вигляді застереження в договорі підряду №11/01/17 на вирощування товарної сільськогосподарської продукції від 11.01.2017 недійсною, такою, що втратила чинність або не може бути виконана.

У відповіді на відзиві відповідача на апеляційну скаргу позивач зазначив, що укладений договір підряду за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, що є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, та відповідно правилами статті 215 ЦК України є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Все вищезазначене в сукупності на думку позивача свідчить про наявність підстав для визнання договору фіктивним.

В письмових поясненнях відповідач посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, а саме п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК України (в редакції, яка діяла на час прийняття рішення суду першої інстанції). При цьому, відповідач зазначає, що договір підряду від 11.01.2017 №11/01/17 відповідає вимогам діючого законодавства та відбиває спільні взаємні наміри СТОВ "БРАТЕНИЦЬКЕ" та ТОВ "АГРО-ГСМ" на реальне настання наслідків, зумовлених договором підряду. Також, як зазначає відповідач, спірний договір виконувався сторонами, що підтверджується актами приймання-передачі від 11.01.2017, які підписані та скріплені печатками підприємств, на виконання п.2.4 договору підряду відповідач направляв позивачу повідомлення про виконану частину роботи за цим договором, згідно з п.4.3 договору підряду відповідачем було направлено позивачу повідомлення про готовність до передання результату виконаних робіт (сільськогосподарської продукції).

Дослідивши матеріали справи, а також викладені у апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, заслухавши пояснення представників сторін, повторно розглянувши справу в порядку ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду встановила наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом попередньої інстанції, 11 січня 2017 року між Сільськогосподарським Товариством з обмеженою відповідальністю "БРАТЕНИЦЬКЕ" (позивачем, замовником) та Товариством з обмеженою відповідальністю "АГРО-ГСМ" (відповідачем, підрядником) було укладено договір підряду № 11/017 (на вирощування товарної сільськогосподарської продукції), відповідно до пункту 1.1. якого підрядник зобов'язується на свій ризик виконати роботи з вирощування сільськогосподарської продукції за завданням замовника, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Згідно з п. 1.2. договору підряду від 11 січня 2017 року (на вирощування товарної сільськогосподарської продукції) види, обсяги та строк передачі замовнику сільськогосподарської продукції погоджуються сторонами у завданнях, які є невід'ємною частиною цього договору. Виходячи з особливостей і технології виконання сільськогосподарських робіт (удобрення, протруєння насіння, сівба, дискування та інші), замовник зобов'язується видати підряднику завдання на виконання робіт не пізніше 01 лютого року виконання робіт. З метою визначення способу розрахунків за виконані роботи в майбутньому, сторони можуть визначити в завданні фіксовану ціну сільськогосподарської продукції, яка саме бути вирощена підрядником в рамках цього договору.

В п. 2.1. договору підряду № 11/017 (на вирощування товарної сільськогосподарської продукції) визначено, що підрядник зобов'язується виконати роботу, визначену цим договором, своїми засобами, з використанням власної або залученої сільськогосподарської техніки, придатної для виконання такого виду робіт, якщо інше не визначено домовленістю сторін. Замовник зобов'язується надати підряднику товарно-матеріальні цінності (посівний матеріал, добрива, дизельне пальне тощо) необхідні для виконання цього договору.

Згідно з п. 3.2. договору підряду від 11 січня 2017 року (на вирощування товарної сільськогосподарської продукції) результат робіт за цим договором, а саме сільськогосподарська продукція, має відповідати вимогам діючих стандартів, що висуваються сільськогосподарської, товарної продукції.

Пунктом 3.2. договору підряду № 11/017 (на вирощування товарної сільськогосподарської продукції) передбачено, що роботи з вирощування сільськогосподарської продукції, як охоплюється предметом цього договору, мають проводитися підрядником, які не завдають шкідливого впливу на стан земель та родючість ґрунтів.

Відповідно до пункту 4.1. договору підряду від 11 січня 2017 року (на вирощування товарної сільськогосподарської продукції) сторони домовилися, що ціна роботи за цим договором визначається у завданні, погодженому сторонами на відповідний календарний рік. Ціна роботи з виконання відповідного завдання замовника включає в себе всі витрати підрядника, з вирощування сільськогосподарської продукції та плату за виконані роботи (п. 4.2. договору підряду № 11/017).

Згідно пункту 4.3. договору підряду від 11 січня 2017 року (на вирощування товарної сільськогосподарської продукції) замовник зобов'язується сплатити підрядникові ціну робіт, визначену у відповідному завданні, протягом 5 (п'яти) календарних днів після отримання ним повідомлення підрядника про готовність до передання замовнику виконаних робіт (сільськогосподарської продукції). Виконаний в цьому пункті строк виконання грошового зобов'язання поширюється і на сплату замовником підряднику сум, визначення згідно з пункту 4.6 цього договору.

В пункті 5.1. договору підряду № 11/017 (на вирощування товарної сільськогосподарської продукції) сторони встановили, що даний договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами та діє до 30 грудня 2010 року.

Позивач, звертаючись до господарського суду з даним позовом зазначив, що учасники Сільськогосподарського Товариства з обмеженою відповідальністю "БРАТЕНИЦЬКЕ" не приймали жодних рішень щодо укладення договору підряду та колишній директор ОСОБА_3 не повідомила учасників про укладення даного договору. Позивач зазначає, що договір підряду, має бути визнаний судом недійсним, оскільки він є таким, що не відповідає загальним підставам дійсності правочинів, не спрямований на реальне настання правових наслідків, зумовлених ним та внутрішня воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву.

Отже, позивач з посиланням на статтю 234 Цивільного кодексу України просить суд визнати недійсним договір підряду № 11/017 (на вирощування товарної сільськогосподарської продукції) від 11 січня 2017 року, укладений між Сільськогосподарським Товариством з обмеженою відповідальністю "БРАТЕНИЦЬКЕ" та Товариством з обмеженою відповідальністю "АГРО-ГСМ".

Вирішуючи даний господарський спір, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем, всупереч вимог норм чинного законодавства, не надано суду жодних доказів на підтвердження наявності обставин, які в силу вимог статті 234 Цивільного кодексу України, є такими, що роблять договір підряду фіктивним правочином, який необхідно визнати недійсним.

Надаючи в процесі апеляційного перегляду оцінку обставинам справи в їх сукупності, колегія суддів повністю погоджується з висновками господарського суду першої інстанції, зважаючи на наступне.

Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно зі ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 193 Господарського кодексу України передбачено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору. Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом.

У відповідності до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Стаття 837 Цивільного кодексу України визначає, що за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Підрядник має право, якщо інше не встановлено договором, залучити до виконання роботи інших осіб (субпідрядників), залишаючись відповідальним перед замовником за результат їхньої роботи (ст. 838 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.

В Постанові пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними (із змінами і доповненнями)" зазначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

Вирішуючи по суті переданий на розгляд господарського суду спір про визнання недійсним договору, суд повинен з'ясувати, зокрема, підстави для визнання недійсним договору, оскільки недійсність правочину може наступати лише з певним порушенням закону.

При цьому, спір - це розбіжності або суперечності між суб'єктами правовідносин з питання факту або права.

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини 2 статті 207 Цивільного кодексу України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Згідно статтей 202, ст. 203, 205, 207 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; правочин може вчинятися усно або в письмовій формі; правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв діловою обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно пункту 4 частини 1 статті 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

При цьому, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 Цивільного кодексу України).

Сутність свободи договору розкривається насамперед через співвідношення актів цивільного законодавства і договору: сторони мають право врегулювати ті відносини, які не визначені у положеннях актів цивільного законодавства, а також відступати від положень, що визначені цими актами, і самостійно врегулювати свої відносини, крім випадків, коли в актах законодавства міститься пряма заборона відступів від передбачених ними положень або якщо обов'язковість положень актів цивільного законодавства випливає з їхнього змісту чи суті відносин між сторонами.

Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплена презумпція правомірності правочину, за якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або він не визнаний судом недійсним.

У відповідності до статті 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Згідно пункту 3.11. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29 травня 2013 року "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" фіктивний правочин (стаття 234 Цивільного кодексу України) є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Судом першої інстанції правомірно встановлено, що з оспорюваного позивачем договору підряду за змістом, формою вбачається що він відповідає вимогам діючого законодавства та вчинено його зі спільними взаємними намірами Сільськогосподарського Товариства з обмеженою відповідальністю "БРАТЕНИЦЬКЕ" та Товариства з обмеженою відповідальністю "АГРО-ГСМ" на реальне настання наслідків, зумовлених договором підряду.

Також, судом першої інстанції обґрунтовано встановлено, що на підставі пункту 1.5. договору підряду договір виконувався сторонами, що підтверджується актами приймання-передачі від 11 січня 2017 року, які підписані сторонами та скріплені печатками підприємств.

Єдиною підставою для визнання оспорюваного договору недійсним, позивач вважає те, що відповідно до статті 62 Закону України "Про господарські товариства", дирекція підзвітна загальним зборам учасників і організує виконання їх рішень; дирекція не вправі приймати рішення, обов'язкові для учасників товариства; дирекція діє від імені товариства в межах, встановлених даним Законом та установчими документами.

Проте, такі посилання позивача як на ознаку фіктивності договору підряду, необізнаність учасників Сільськогосподарського Товариства з обмеженою відповідальністю "БРАТЕНИЦЬКЕ" щодо існування договору підряду та не отримання директором позивача погодження від учасників вказаного товариства на вчинюваний правочин, є помилковими, оскільки позивачем не надано жодних доказів того, що статутом Сільськогосподарського Товариства з обмеженою відповідальністю "БРАТЕНИЦЬКЕ" передбачено отримання директором від засновників будь-яких погоджень на вчинюваний ним правочин, або обов'язковість прийняття учасниками вказаного товариства будь-яких попередніх рішень для укладення директором оспорюваного договору підряду.

Вирішуючи спори про визнання договорів недійсними, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання їх недійсними та настання відповідних наслідків, а саме відповідність змісту договору вимогам закону, моральним засадам суспільства, правоздатність сторін договору, у чому конкретно полягає неправомірність та інші обставини, що є істотними для правильного вирішення спору.

Згідно з п. 3.11. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 2 9 травня 2013 року "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" фіктивний правочин (стаття 234 Цивільного кодексу України) є недійсним незалежно від мети його укладення, оскільки сторони не мають на увазі настання правових наслідків, що породжуються відповідним правочином. У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину. Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватися фіктивним. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Згідно статті 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками процесу.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Таким чином, позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, які в силу вимог статті 234 Цивільного кодексу України, є такими, що роблять договір підряду фіктивним правочином, який необхідно визнати недійсним.

Отже, колегія суддів вважає вимоги позивача необґрунтованими, не підтвердженими доданими до матеріалів справи доказами, та такими, що не підлягають задоволенню.

Що стосується відмови в задоволенні клопотання відповідача про припинення провадження у справі на підставі п. 5 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України "Про третейські суди" юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.

В рішенні Конституційного Суду України від 10 січня 2008 року № 1-рп/2008 у справі № 1-3/2008 (справа про завдання третейського суду) зазначено, що відповідно до чинного законодавства підвідомчий суду загальної юрисдикції спір у сфері цивільних і господарських правовідносин може бути передано його сторонами на вирішення третейського суду, крім випадків, встановлених законом (ст. 12 ГПК України), ст. 6 Закону України "Про третейські суди"). Гарантуючи право на судовий захист з боку держави, Конституція України водночас визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захистити свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ч. 5 ст. 55 Конституції України). Це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (ч. 2 ст. 22, ст.64 Конституції України).

Таким чином, Конституцією України гарантовано право на судовий захист зі сторони держави, а відповідно до положень Закону України "Про третейські суди" третейські суди не віднесені до системи судів загальної юрисдикції. Третейські суди є недержавними незалежними органами захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та/або юридичних осіб у сфері цивільних і господарських правовідносин.

В ч. 1 ст. 8 Закону України "Про судоустрій і статус судів" передбачено, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.

При цьому, Закон України "Про третейські суди" передбачає виключно право, а не обов'язок сторін на звернення до цього суду.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент винесення оскаржуваного рішення) юридичним особам та суб'єктам підприємницької діяльності гарантовано право звернення до господарського суду згідно із встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Відтак, звернення за вирішенням спору до третейського суду є правом особи, яка самостійно на свій розсуд обирає способи захисту порушених або оспорюваних інтересів. Третейське застереження є обов'язковою і головною умовою звернення особи з позовом до третейського суду, проте її наявність не свідчить про обов'язок особи у разі виникнення спору звертатись за його вирішенням лише до третейського суду, не тягне за собою позбавлення права особи на звернення за захистом своїх прав та інтересів з позовом до суду загальної юрисдикції чи господарського суду.

Таким чином, у разі, коли між сторонами у договорі передбачене третейське застереження, але одна із сторін заперечує проти нього, то прерогатива має бути віддана відстоюванню права на захист своїх інтересів в судовому порядку.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що наявність в укладеному між сторонами у справі договорі підряду третейського застереження не може бути достатньою підставою для припинення провадження у справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України, оскільки за третейським застереженням у сторін існує правова можливість, а не обов'язок на звернення до третейського суду, а з огляду на наявні заперечення позивача щодо розгляду даного спору третейським судом, господарський суд не вправі відмовити особі в розгляді позовної заяви, оскільки це є обмеженням права особи на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.

Дана правова позиція узгоджується з висновками, зробленими в постанові Вищого господарського суду України у справі № 921/814/15-г/3 від 17.10.2017.

Колегія суддів також зазначає, що вимоги відповідача під час апеляційного провадження про залишення позову СТОВ "БРАТЕНИЦЬКЕ" про визнання недійсним договору підряду №11/017 від 11.01.2017 без розгляду на підставі п. 7 ч. 1 ст. 226 ГПК України є такими, що не підлягають задоволенню з підстав вищевикладених.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги в зв'язку з її юридичною та фактичною необґрунтованістю та відсутністю фактів, які свідчать про те, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням судом норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують наведені висновки колегії суддів, у зв'язку з чим апеляційна скарга Сільськогосподарського Товариства з обмеженою відповідальністю "БРАТЕНИЦЬКЕ" не підлягає задоволенню з підстав, викладених вище, а оскаржуване рішення господарського суду Харківської області від 29.11.2017 у справі № 922/3163/17 має бути залишене без змін.

Керуючись ст.ст. 254, 269, п.1 ч.1 ст. 275, 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу позивача, Сільськогосподарського Товариства з обмеженою відповідальністю "БРАТЕНИЦЬКЕ", с. Братениця, Богодухівський район, Харківська обл., на рішення господарського суду Харківської області від 29.11.2017 у справі № 922/3163/17 залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 29.11.2017 у справі № 922/3163/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів.

Повний текст постанови складено 19.02.2018.

Головуючий суддя Гребенюк Н.В.

Суддя Медуниця О.Є.

Суддя Пелипенко Н.М.