Рішення № 72143526, 01.02.2018, Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області

Справа № 0427/9952/2012

№ 2/183/32/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 лютого 2018 року

Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області в складі:

головуючого судді Городецького Д.І.

секретаря Макаренко А.О.

за участю:

представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Новомосковську цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання договору кредиту та договору іпотеки недійсними,

в с т а н о в и в :

13 грудня 2012 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про звернення стягнення на нерухоме майно, виселення. (а.с.3).

01 листопада 2013 року судом винесене заочне рішення у справі (а.с.40).

Ухвалою суду від 27 квітня 2015 року було скасоване заочне рішення у справі за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на нерухоме майно, виселення. (а.с.77).

25 липня 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з зустрічним позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання договору кредиту та договору іпотеки недійсними. (а.с.82).

Ухвалою суду від 23 липня 2015 року справи за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на нерухоме майно, виселення і зустрічним позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання договору кредиту та договору іпотеки недійсними були об’єднані в одне провадження. (а.с.93).

22 лютого 2016 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» звернулося до суду з уточненим позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 в його інтересах і в інтересах ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 про звернення стягнення на нерухоме майно, виселення. (а.с.102).

27 липня 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з доповненням до зустрічного позову до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання договору кредиту та договору іпотеки недійсними. (а.с.111).

Ухвалою суду від 05 жовтня 2016 року уточнений позов Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 в його інтересах і в інтересах ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 про звернення стягнення на нерухоме майно, виселення був залишений без руху. (а.с.122).

Ухвалою суду від 17 лютого 2017 року уточнена позовна заява Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 в його інтересах і в інтересах ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 про звернення стягнення на нерухоме майно, виселення була визнана неподаною та повернута позивачу. (а.с.139).

Ухвалою суду від 10 березня 2017 року первісний позов Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на нерухоме майно, виселення був залишений без розгляду (а.с.144).

Таким чином, судом розглядалися позовні вимоги ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання договору кредиту та договору іпотеки недійсними.

На обґрунтування вимог ОСОБА_3 посилалася на те, що 03 жовтня 2008 року між Закритим акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» і нею, ОСОБА_3, був укладений кредитний договір № DNDZGK00000980, відповідно до якого Банк надав їй кредит в сумі 52 055,32 доларів США, із строком повернення до 03 жовтня 2018 року та виплатою за користування кредитними коштами 15,0 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом.

В забезпечення виконання умов кредитного договору, 03 жовтня 2008 року між Закритим акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» і нею, ОСОБА_3, був укладений договір іпотеки № DNDZGK00000980, відповідно до якого, вона передала в іпотеку Банку нерухоме майно – будинок, який розташований за адресою: Дніпропетровська область Новомосковський район с. Видвиженець вул. Трансформаторна № 8, загальною площею 209,50 кв.м., житловою площею 71,30 кв.м., за домовленістю між сторонами, вартість предмету іпотеки складає 350 000 грн.

Позивач зазначив, що умови договору про надання споживчого кредиту та договору іпотеки не відповідають вимогам, передбаченим Законом України «Про захист прав споживачів» (надалі – Закон), Постанови Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупної вартості кредиту» (надалі - Постанова).

Позивач зазначила, що вона вважає несправедливими, дискримінаційними наступні умови кредитного договору.

Так, кредитний договір № DNDZGK00000980 від 03 жовтня 2008 року не містить відомостей детального опису загальної вартості кредиту, та всіх умов, які у відповідності до п.п.3.2; 3.4. розділу 3 Правил є обов’язковими, Банком не наданий окремий письмовий документ з детальним розписом вартості кредиту, не надана повна орієнтовна вартість кредиту.

В п.2.3.1 та 2.4.1. кредитного договору встановлені права Банку в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом при зміні кон’юнктури ринку грошових ресурсів України, при цьому, позичальник зобов’язаний сплатити Банку суму відсотків, суму винагороди, неустойку (штраф, пеню), що є несправедливими умовами.

Пунктами 2.2.10, 2.3.3., 2.3.7. кредитного договору підставою для дострокового погашення заборгованості зазначені обставини, які не залежать від позичальника (наприклад знищення, пошкодження предмету іпотеки з будь яких причин).

Пунктом 2.3.9 кредитного договору Банку надане право будь яким способом доводити до відома третіх осіб інформацію про заборгованість позичальника, про наявність (відсутність) і стан майна, що порушує вимоги конфедиційності та захисту персональних даних.

Кредитний договір містить п. 4.2. про те, що позичальник повинен сплатити Банку винагороду за резервування ресурсів.

Пунктом 5.3.1. кредитного договору передбачено, що в разі порушення вимог п. 2.13 (який відсутній в кредитному договорі), позичальник сплачує Банку штраф у розмірі 30000 грн.

У пункті 8.1. кредитного договору міститься вимога про сплату позичальником в момент надання кредиту винагороди Банку у розмірі 1 500,00 доларів США за надання фінансового інструменту.

Також несправедливими умовами договору позивач вважає п. 8.1.1, абз. 1 п.8.1. договору кредиту – про повне погашення кредиту в останній день строку, тобто до 03.10.2018 року.

Позивач зазначила, що договір іпотеки також містить несправедливі та дискримінаційні умови.

Так, пунктом 8 договору іпотеки визначено, що іпотека за цим договором поширюється на земельну ділянку під нерухомістю, в той же час, земельна ділянка не є предметом договору іпотеки.

Пункт 18.2 договору іпотеки надає Банку необмежені права для перевірок., а п. 18.3 договору іпотеки визначає право Банку на свій розсуд виставляти охорону предмета іпотеки за рахунок іпотекодавця.

Договір іпотеки містить пункти 18.6 та 20.4, якими визначений обов’язок іпотекодавця відновляти предмет іпотеки у разі його пошкодження, знищення, втрати, псування.

Несправедливими є умови іпотечного договору, зазначені у п. 18.8.2, а саме – право Банку на дострокове звернення стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання термінів виконання будь-якого зобов’язання за кредитним договором (в тому числі в разі порушення стосовно позичальника кримінальної справи, порушення порядку заміни іпотеки, тривалої відсутності іпотекодавця в місті постійного проживання, тощо).

Пунктом 18.12. договору іпотеки Банку надане право будь яким способом доводити до відома третіх осіб інформацію про заборгованість іпотекодавця за кредитним договором, що порушує вимоги конфедиційності та захисту персональних даних.

Несправедливими є також п. 21.1 та 21.2 договору іпотеки, які надають банку можливість навіть за обставин, які не залежать від позичальника, стягувати з нього штрафи.

Вимоги п.27 договору іпотеки, яким встановлюють про оцінку предмету іпотеки на день реалізації по курсу НБУ, що існує на зазначений день, а не на день укладення договору іпотеки, також є несправедливими.

Не відповідають вимогам законодавства п. 30,31,35.2 договору іпотеки, а саме, про термін дії іпотечного договору – до повного виконання Іпотекодавцем зобов’язань за кредитним договором та всіма додатковими угодами до нього та можливість дострокового розірвання зазначеного договору лише за згодою сторін.

Вимоги кредитного договору, зазначені в п. 35.1, 35.2 є неконкретними, оскільки в них не зазначено, забезпечення яких саме зобов’язань іпотекодавця за кредитним договором забезпечуються іпотекою.

Позивач зазначив, що наведені вище умови кредитного договору та договору іпотеки є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов’язків на погіршення становища споживача, порушення принципу рівності сторін договору, учасником якого є споживач, порушення права споживача на свободу вибору умов та виду послуги, порушення права споживача на отримання належної інформації.

У відповідності до п.5 ч.1 ст.21 Закону України «Про захист прав споживачів», права споживача вважаються в будь якому разі порушеними, якщо будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом), обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію (послугу).

На підставі ст. 236 ЦК України встановлено, що правочин, визнаний судом недійсним є недійсним з моменту його вчинення.

Згідно до вимог ч.2 ст. 548 ЦК України, недійсне зобов’язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов’язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

В доповнення до позову (а.с.111) позивач ОСОБА_3 зазначила, що є також інші підстави для визнання іпотечного договору недійсним.

Так, у відповідності до ст. 18 Закону України «Про іпотеку», іпотечний договір повинен містити такі істотні умови:

1) для іпотекодавця та іпотекодержателя - юридичних осіб відомості про:

-для резидентів - найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі юридичних та фізичних осіб - підприємців; для нерезидентів - найменування, місцезнаходження та державу,

де зареєстровано особу;

-для іпотекодавця та іпотекодержателя - фізичних осіб відомості про:

для громадян України - прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання із зазначенням адреси та індивідуальний ідентифікаційний номер у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів;

2) зміст та розмір основного зобов'язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов'язання;

3) опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та/або його реєстраційні дані, у тому числі кадастровий номер. У разі іпотеки земельної ділянки має зазначатися її цільове призначення;

4) посилання на видачу заставної або її відсутність.

У разі відсутності в іпотечному договорі однієї з вказаних вище істотних умов він може бути визнаний недійсним на підставі рішення суду.

Позивач зазначила, що в іпотечному договорі, який нею оскаржуються, не зазначені істотні умови, які наведені вище.

В іпотечному договорі предмет іпотеки не визначений, крім того, земельна ділянка не зазначена предметом іпотеки, але п. 35.4 іпотечного договору визначено, що іпотека за цим договором поширюється на земельну ділянку, в той же час, в договорі не зазначені реєстраційні дані земельної ділянки, кадастровий номер, вартість, також договір не містить інформації про видачу заставної або її відсутність.

У відповідності до Закону України «Про іпотеку», предметом іпотеки можуть бути один або декілька об’єктів нерухомого майна за умови, що нерухоме майно належить іпотекодавця на праві власності.

На підставі ч. 2 ст. 331 ЦК України, право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Позивач зазначила в позові, що із змісту договору іпотеки вбачається, що право власності на житловий будинок та земельну ділянку на момент укладення іпотечного договору не були зареєстрованими, в зв’язку з чим, вона не була власником нерухомого майна, щодо якого укладено договір.

При укладені договору не були виконані вимоги ст.ст. 5,7 закону України «Про іпотеку» в частині зазначення в договорі оцінки предмета іпотеки – земельної ділянки.

Також, в у п. 24 договору іпотеки зазначена ціна предмету іпотеки, яка діє лише при звернення стягнення на предмет іпотеки.

В зв’язку з наведеним, в позовній заяві ОСОБА_3 просила суд:

-визнати недійсним кредитний договір № DNDZGK00000980 від 03 жовтня 2008 року, укладений між Закритим акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» і нею, ОСОБА_3;

-визнати недійсним іпотечний договір № DNDZGK00000980 від 03 жовтня 2008 року, укладений між Закритим акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» і нею, ОСОБА_3.

В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги ОСОБА_3 в повному обсязі, посилався на підстави звернення до суду, викладені в заяві, просив суд задовольнити вимоги.

Представник відповідача - Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» в судовому засіданні позов не визнав, просив суд відмовити в задоволенні вимог, посилався на те, що договори з позивачем були укладені у відповідності з діючим законодавством, в зв’язку з чим, відсутні підстави для визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними.

Заслухавши представників сторін, дослідивши надані сторонами докази, суд приходить до наступного.

У відповідності до ст. 509 ЦК України, 1. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. 2. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. 3. Зобов'язання має грунтуватися на засадах добросовісності, розумності справедливості.

Згідно до ст. 11 ЦК України, підставою для виникнення цивільних прав і обов’язків є договори.

Згідно до ст. 1054 ЦК України, по кредитному договору банк надає грошові кошти позичальнику в розмірі і на умовах, передбачених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит і сплатити відсотки за його користуванням.

Судом встановлено, що 03 жовтня 2008 року між Закритим акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» і ОСОБА_3, був укладений кредитний договір № DNDZGK00000980, відповідно до якого Банк надав позивачу ОСОБА_3 кредит в сумі 52 055,32 доларів США, із строком повернення до 03 жовтня 2018 року та виплатою за користування кредитними коштами 15,0 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом.

У відповідності до ст. 546 ЦК України, 1. Виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

На підставі ст. 572 ЦК України, 1. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед ти кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом іншими кредиторами цього боржника.

Згідно до ст. 575 ЦК України, іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Судом встановлено, що забезпечення виконання умов кредитного договору, 03 жовтня 2008 року між Закритим акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» і ОСОБА_3, був укладений договір іпотеки № DNDZGK00000980, відповідно до якого, ОСОБА_3 передала в іпотеку Банку нерухоме майно – будинок, який розташований за адресою: Дніпропетровська область Новомосковський район с. Видвиженець вул. Трансформаторна № 8, загальною площею 209,50 кв.м., житловою площею 71,30 кв.м., за домовленістю між сторонами, вартість предмету іпотеки складає 350 028 грн. Пунктом 8 договору іпотеки визначено, що іпотека за цим договором поширюється на земельну ділянку під нерухомістю загальною площею 0,2029 га, яка надана для обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, та розташована за адресою: Дніпропетровська область Новомосковський район с. Видвиженець вул. Трансформаторна № 8.

В позовній заяві ОСОБА_3 фактично посилається на те, що зміст правочинів – кредитного договору та договору іпотеки, суперечить вимогам чинного законодавства України.

У відповідності до ч.1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також, моральним засадам суспільства.

Згідно вимог ч.1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 3 статті 215 ЦК України визначено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваних правочин).

Стосовно позовних вимог про визнання кредитного договору недійсним, суд приходить до наступного.

У відповідності до рішення Конституційний суд України від 10 листопада 2011 року №15-рп/2011 Конституційний суд України, в аспекті конституційного звернення положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991 року N 1023-XII з наступними змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору

Таким чином, норми Закону України "Про захист прав споживачів" в редакції від 13.01.2006 р., який діяв на час виникнення правовідносин (03 жовтня 2008 року, дата укладення кредитного договору) поширюється на правовідносини за договором про надання споживчого кредиту, який укладений між сторонами.

У відповідності до Закону України "Про захист прав споживачів" цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Згідно вимог ст. 4 Закону України "Про захист прав споживачів" 1. Споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на: 1) захист своїх прав державою; 2) належну якість продукції та обслуговування; 3) безпеку продукції; 4) необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця); 6) звернення до суду та інших уповноважених органів державної влади за захистом порушених прав.

На підставі ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів", 1. Договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. 2. Перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про:

1) особу та місцезнаходження кредитодавця;

2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

3. Кредитодавець не має права вимагати від споживача відомостей, які не стосуються визначення його платоспроможності та не є необхідними для надання споживчого кредиту.

Персональні дані, одержані від споживача або іншої особи у зв'язку з укладенням та виконанням договору про надання споживчого кредиту, можуть використовуватися виключно для оцінки фінансового стану споживача та його спроможності виконати зобов'язання за таким договором.

Не є порушенням положень абзацу другого цієї частини повідомлення кредитодавцем відомостей про споживача Бюро кредитних історій, яке займається збиранням, обробленням, зберіганням, захистом і використанням інформації відповідно до законодавства про формування і ведення кредитних історій.

Фінансові установи несуть відповідальність за порушення прав споживачів у сфері захисту персональних даних згідно із законом.

4. Договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один з оригіналів якого передається споживачеві. Обов'язок доведення того, що один з оригіналів договору був переданий споживачеві, покладається на кредитодавця.

Споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.

У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються: 1) сума кредиту; 2) детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача; 3) дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; 4) право дострокового повернення кредиту; 5) річна відсоткова ставка за кредитом; 6) інші умови, визначені законодавством.

У договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки Національного банку України або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною.

5. До договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: 1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; 2) споживач зобов'язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; 3) передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; 4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.

Постанови Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупної вартості кредиту» (надалі - Постанова).

Так, ч. 2 ст. 11 Закону, п.2.1. Постанови передбачено, що перед укладанням договору про надання споживчого кредиту Банки зобов’язані повідомити в письмовій формі Позичальника про орієнтовну совок упну вартість кредиту (в процентах та грошовому виразі), з урахуванням процентної ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінщика та інш.), пов’язаних з отриманням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту.

Частиною 4 статті 11 Закону, пунктом 3.1. Постанови, банк повинен не просто надати таку інформацію споживачу, а зазначена інформація повинна міститися в кредитному договорі, або додатку до нього і бути наданою в письмовій формі.

Підпунктами 3.1.; 3.2.; 3.4 Постанови деталізовано, що в кредитному договорі або додатку до нього повинно міститися: значення процентної ставки та порядок обчислення процентних доходів відповідно до вибраного банком методу, згідно з вимогами нормативно-правових актів Національного банку; перелік, розмір і базу розрахунку всіх комісій (тарифів) банку, пов’язаних з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, в тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо; перелік і розмір інших фінансових зобов’язань споживача, які виникають на користь третіх осіб відповідно до вимог законодавства України та/або умовами кредитного договору (страхові платежі при страхування предмета застави, життя та працездатності споживача, розмір зборів до Пенсійного фонду України, комісії при купівлі-продажу іноземної валюти для погашення кредиту та відсотків за користування ним, біржові збори, послуги реєстраторів, нотаріусів, інших осіб тощо). У кредитному договорі повинен міститися графік платежів (згідно з термінами, вказаними у договорі – щомісяця/щокварталу і т.д.), в розрізі сум погашення основного боргу, сплати відсотків за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов’язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом. Банки зобов’язані в такому виду споживчого договору вказувати і вигляд і предмет кожної супутньої послуги, яка надається споживачеві; обґрунтування супутньої послуги (нормативно-правові акти щодо визначення розмірів зборів та обов’язкових платежів, тарифів нотаріусів, страхових компаній, суб’єктів оціночної діяльності, реєстраторів за надання витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна про наявність чи відсутність обтяжень рухомого майна, інших реєстрів тощо); про відкриття банківського рахунку, відкритого з метою зарахування на нього суми наданого кредиту або надання кредиту за рахунком (овердрафт), умови відкриття, ведення та закриття такого рахунку, тарифи та всі суми коштів, які споживач повинен сплатити за договором банківського рахунку у зв’язку з отриманням кредиту, його обслуговування і погашення; правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки Національного банку або в інших випадках.

В своєму рішенні від 10 листопада 2011 року №15-рп/2011 Конституційний суд України зазначив, що одним із фундаментальних принципів приватноправових відносин є принцип свободи договору, закріплений у пункті 3 статті 3 Цивільного Кодексу. Разом з тим зазначена свобода є обмеженою - межі дії цього принципу визначаються критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності.

Конституційний Суд України вважає, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (пункт 1 частини другої статті 92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг.

Конституційний Суд України виходить також з того, що держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим споживачу, як правило, об'єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 ЦК України). Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні

послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору. Тим самим держава одночасно убезпечує добросовісного продавця товарів (робіт, послуг) від можливих зловживань з боку споживачів.

Конституційний Суд України бере до уваги також положення актів міжнародного права. Так, у пунктах 1, 2 Резолюції Генеральної ОСОБА_6 ООН "Керівні принципи для захисту інтересів споживачів" від 9 квітня 1985 року N 39/248 зазначено такі цілі: сприяти країнам у встановленні або подальшому забезпеченні належного захисту свого населення як споживачів; сприяти створенню структур виробництва і розподілу, здатних задовольняти потреби і запити споживачів; заохочувати високий рівень етичних норм поведінки тих, хто пов'язаний з виробництвом і розподілом товарів та послуг для споживачів; сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою всіх підприємств на національному і міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах; заохочувати створення ринкових умов, що надають споживачам більший вибір при нижчих цінах. При цьому уряди повинні розробляти, укріплювати та продовжувати активну політику захисту інтересів споживачів.

Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної ОСОБА_6 Європи від 17 травня 1973 року N 543, зокрема, передбачається, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача.

У Директиві 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11 травня 2005 року щодо несправедливих видів торговельної практики зазначається, що фінансові послуги через їхню складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобов'язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і, таким чином, ефективного вибору. Для підтримання впевненості споживачів загальна заборона несправедливих видів торговельної практики однаковою мірою повинна застосовуватися до тих із них, що виникають як за межами контрактних відносин між торговцем та споживачем, так і під час виконання укладеного контракту (пункти 9, 13, 14 преамбули зазначеної Директиви).

За змістом Директиви 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23 квітня 2008 року про кредитні угоди для споживачів, важливим для забезпечення довіри споживачів є пропонування ринком достатнього ступеня їх захисту. При цьому в зазначеній Директиві відповідні права споживачів регламентуються на доконтрактній стадії, а також на стадії виконання кредитної угоди.

Права споживачів на стадії виконання кредитного договору передбачаються також положеннями статті 1056-1 ЦК України, частини четвертої статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» частини другої статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», згідно з якими банкам заборонено в односторонньому порядку змінювати умови укладених з клієнтами договорів, зокрема збільшувати розмір процентної ставки за кредитними договорами, за винятком випадків, встановлених законом.

Судом встановлено, що кредитний договір № DNDZGK00000980 від 03 жовтня 2008 року не містить відомостей детального опису загальної вартості кредиту, та всіх умов, які у відповідності до п.п.3.2; 3.4. розділу 3 Правил є обов’язковими, Банком не наданий окремий письмовий документ з детальним розписом вартості кредиту, не надана повна орієнтовна вартість кредиту, графік платежів не містить сукупну вартість кредиту за кожним платіжним періодом.

В кредитному договорі відсутні відомості, які обов’язково повинен містити кредитний договір, а саме - про кожну супутню послугу, яка надається споживачеві; обґрунтування супутньої послуги (нормативно-правові акти щодо визначення розмірів зборів та обов’язкових платежів, тарифів нотаріусів, страхових компаній, суб’єктів оціночної діяльності, реєстраторів за надання витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна про наявність чи відсутність обтяжень рухомого майна, інших реєстрів тощо); про відкриття банківського рахунку, відкритого з метою зарахування на нього суми наданого кредиту або надання кредиту за рахунком (овердрафт), умови відкриття, ведення та закриття такого рахунку, тарифи та всі суми коштів, які споживач повинен сплатити за договором банківського рахунку у зв’язку з отриманням кредиту, його обслуговування і погашення; правило, за яким змінюється процентна ставка за кредитом, якщо договором про надання кредиту передбачається можливість зміни процентної ставки за кредитом залежно від зміни облікової ставки Національного банку або в інших випадках.

Суд приходить до висновку, що зазначені порушення вищенаведених вимог законодавства України при укладенні кредитного договору, тягне за собою його недійсність, у відповідності до ч.1 ст. 203, ч.1 ст. 215 ЦК України.

У відповідності до ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів",

1. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. 2. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. 3. Несправедливими є, зокрема, умови договору про: 3) встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; 5) встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором; 6) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається;

4. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним. 6. У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача: 1) такі положення також підлягають зміні; або 2) договір може бути визнаним недійсним у цілому.

7. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Якщо до положення вносяться зміни, такі зміни вважаються чинними з моменту їх внесення.

Суд приходить до висновку, що не відповідають вимогам Закону України та є несправедливими наступні умови кредитного договору:

-п.2.3.1 та 2.4.1., якими встановлені права Банку в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом при зміні кон’юнктури ринку грошових ресурсів України, при цьому, позичальник зобов’язаний сплатити Банку суму відсотків, суму винагороди, неустойку (штраф, пеню);

-п. 2.2.10, 2.3.3., 2.3.7., якими зазначені підстави для дострокового погашення заборгованості які не залежать від позичальника;

-п. 4.2. про те, що позичальник повинен сплатити Банку винагороду за резервування ресурсів;

-п. 5.3.1., яким передбачено, що в разі порушення вимог п. 2.1.3 позичальник сплачує Банку штраф у розмірі 30000 грн.;

-п 8.1 щодо сплати позичальником в момент надання кредиту винагороди Банку у розмірі 1 500,00 доларів США за надання фінансового інструменту.

Крім того пунктом 2.3.9 кредитного договору Банку надане право будь яким способом доводити до відома третіх осіб інформацію про заборгованість позичальника, про наявність (відсутність) і стан майна, що порушує вимоги конфедиційності та захисту персональних даних.

В той же час, у відповідності до ст. 217 ЦК України, недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Суд приходить до висновку, що умови кредитного договору, зазначені у п.2.3.1; 2.4.1.; 2.2.10; 2.3.3; 2.3.7; 4.2; 5.3.1.; 8.1 не є підставою для визнання всього договору недійсним, оскільки можливо допустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього зазначених умов.

В позовній заяві позивач ОСОБА_3 посилалася на те, що вважає несправедливими умовами кредитного договору п. 8.1.1, абз. 1 п.8.1. – про повне погашення кредиту позичальником в останній день строку, тобто до 03.10.2018 року.

Суд приходить до висновку, що оскільки за кредитним договором між сторонами був встановлений строк дії договору – до 03.10.2018 року, умови договору про повне погашення кредиту до зазначеного строку не суперечать вимогам чинного законодавства та не є підставою для визнання недійсним всього договору.

В той же час, практика Європейського суду з прав людини, яка, відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» є також джерелом права, свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду за захистом порушених прав (наприклад справа «Стаббігс та інш. проти Великобританії» рішення від 22.10.1996 р.; «Девеер проти Бельгії» рішення від 27.02.1980 р.)

Згідно до вимог ст. 256 ЦК України, позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу.

У відповідності до ст. 257 ЦК України, загальний строк позовної давності встановлюється тривалістю у три роки.

Як зазначалося вище, кредитний договір між сторонами було укладено 03 жовтня 2008 року, позивач ОСОБА_3 була з ним ознайомлена, та мала право на звернення до суду на протязі трьох років – до 03 жовтня 2011 року.

Згідно до позовної заяви, позивач звернулася до суду з позовом 25 липня 2015 року – тобто з пропуском позовної давності.

На підставі ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною, є підставою для відмови у позові.

Оскільки відповідач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» заявило про застосування наслідків позовної давності, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 в частині визнання кредитного договору недійсним належить відмовити.

Стосовно позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним, суд приходить до наступного.

Судом встановлено, що у відповідності до договору купівлі-продажу від 03 жовтня 2008 року, позивач ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 0,2029 га, яка надана для обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, та розташована за адресою: Дніпропетровська область Новомосковський район с. Видвиженець вул. Трансформаторна № 8.

Як зазначалося вище, в забезпечення виконання умов кредитного договору, 03 жовтня 2008 року між Закритим акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» і ОСОБА_3, був укладений договір іпотеки № DNDZGK00000980, відповідно до якого, ОСОБА_3 передала в іпотеку Банку нерухоме майно – будинок, з господарськими будівлями і спорудами, який розташований за адресою: Дніпропетровська область Новомосковський район с. Видвиженець вул. Трансформаторна № 8, загальною площею 209,50 кв.м., житловою площею 71,30 кв.м.

Пунктом 8 договору іпотеки визначено, що іпотека за цим договором поширюється на земельну ділянку під нерухомістю загальною площею 0,2029 га, яка надана для обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, та розташована за адресою: Дніпропетровська область Новомосковський район с. Видвиженець вул. Трансформаторна № 8.

За домовленістю між сторонами, вартість предмету іпотеки складає 350 028,00 грн.

Таким чином, суд приходить до висновку, що предметом договору іпотеки, який укладено між сторонами є житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами та земельна ділянка, на якій розташоване нерухоме майно.

У відповідності до ст. 6 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинної станом на дату укладення договору - 03 жовтня 2008 року), якщо будівля (споруда) що передається в іпотеку, розташована на земельній ділянці, яка належить іпотекодавця на праві власності, така будівля (споруда) підлягає передачі в іпотеку разом із земельною ділянкою, на якій вона розташована.

В зв’язку з наведеним, посилання позивача на недійсність договору іпотеки з тих підстав, що іпотека поширюється на земельну ділянку під нерухомістю, яка є предметом договору іпотеки, є необґрунтованими.

У відповідності до п.3 ч.1 ст. 3 ЦК України визначено, що загальними засадами цивільного законодавства є свобода договору.

На підставі ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

З наведених вище норм законодавства витікає, що сторони мають право на укладення любого договору, який не суперечить вимогам чинного законодавства.

Статтею 10 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинної станом на дату укладення договору - 03 жовтня 2008 року) передбачено, що якщо інше не встановлено законом чи іпотечним договором, іпотекодавець зобов’язаний вживати за власний кошт всі необхідні заходи для належного збереження предмета іпотеки, включаючи своєчасне проведення поточного ремонту, відновлення незначних пошкоджень, раціональну експлуатацію та захист предмета іпотеки від незаконних посягань та вимог інших осіб.

Позивачем не надано доказів того, що суперечать вимогам чинного законодавства: пункт 18.2 договору іпотеки, яким Банку надаються права для перевірок, пункт 18.3 яким визначено право Банку на свій розсуд виставляти охорону предмета іпотеки за рахунок іпотекодавця, пункти 18.6 та 20.4, якими визначений обов’язок іпотекодавця відновляти предмет іпотеки у разі його пошкодження, знищення, втрати, псування, в зв’язку з чим, зазначені норми договору не тягнуть за собою наслідків – недійсності договору іпотеки.

Статтею 38 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинної станом на дату укладення договору - 03 жовтня 2008 року) передбачено, що ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

В зв’язку з наведеним, суд вважає безпідставними вимоги позивача в частині підстав недійсності договору іпотеки – пункту п.27 договору іпотеки, яким за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем визначено, що оцінка предмету іпотеки буде проведена на день реалізації по курсу НБУ, що існує на зазначений день.

Не суперечать вимогам чинного законодавства п. 30,31,35.2 договору іпотеки щодо терміну дії іпотечного договору – до повного виконання Іпотекодавцем зобов’язань за кредитним договором та всіма додатковими угодами до нього та можливість дострокового розірвання зазначеного договору лише за згодою сторін.

Не суперечить вимогам чинного законодавства та не є підставою для визнання договору недійсним умови кредитного договору, зазначені в п. 35.1, 35.2, оскільки згідно зазначених пунктів договору іпотеки, іпотекою забезпечується виконання ОСОБА_3 умов кредитного договору № DNDZGK00000980 від 03.10.2008 року.

Однією з підстав визнання договору іпотеки недійсним позивач зазначає порушення вимог ст. 18 Закону України «Про іпотеку», в звязку з чим суд приходить до наступного,

У відповідності до ст. 18 Закону України «Про іпотеку», іпотечний договір повинен містити такі істотні умови:

1) для іпотекодавця та іпотекодержателя - юридичних осіб відомості про:

-для резидентів - найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі юридичних та фізичних осіб - підприємців; для нерезидентів - найменування, місцезнаходження та державу,

де зареєстровано особу;

-для іпотекодавця та іпотекодержателя - фізичних осіб відомості про:

для громадян України - прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання із зазначенням адреси та індивідуальний ідентифікаційний номер у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів;

2) зміст та розмір основного зобов'язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов'язання;

3) опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та/або його реєстраційні дані, у тому числі кадастровий номер. У разі іпотеки земельної ділянки має зазначатися її цільове призначення;

4) посилання на видачу заставної або її відсутність.

У разі відсутності в іпотечному договорі однієї з вказаних вище істотних умов він може бути визнаний недійсним на підставі рішення суду.

Суд приходить до висновку, що оскаржуваний договір містить всі істотні умови, а саме, найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі юридичних та фізичних осіб – підприємців; прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання із зазначенням адреси та індивідуальний ідентифікаційний номер у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів; посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов'язання; опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, міститься посилання на договір купівлі-продажу земельної ділянки, який містить кадастровий номер земельної ділянки та її цільове призначення; посилання на видачу заставної або її відсутність.

У відповідності до Закону України «Про іпотеку», предметом іпотеки можуть бути один або декілька об’єктів нерухомого майна за умови, що нерухоме майно належить іпотекодавця на праві власності.

На підставі вимог ч. 2 ст. 331 ЦК України, право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Як зазначалося вище, позивач на обґрунтування вимог посилалася на те, що право власності житловий будинок та земельну ділянку на момент укладення іпотечного договору не були зареєстрованими, в зв’язку з чим, вона не була власником нерухомого майна, щодо якого укладено договір.

Згідно до п. 38 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Міністрества юстиції України 03.03.2004 р. №20/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 03.03.2004 р. № 283/8882 (в редакції від 01.01.2008 р., яка діяла на час виникнення правовідносин), угоди про відчуження та заставу майна, що підлягає реєстрації, посвідчується за умови подання документів, що підтверджують право власності на майно, що відчужується або заставляється. У разі застави майбутнього майна або створення забезпечувального обтяження в майбутньому майні нотаріусу надаються документи, що підтверджують наявність прав на набуття такого майна у власність у майбутньому.

Як вбачається з наданих договорів купівлі-продажу, ОСОБА_3 придбала земельну ділянку та житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами на підставі договорів купівлі-продажу від 03.10.2008 року, не зареєструвала своє право власності на зазначене нерухоме майно.

Суд приходить до висновку, що в зазначеній частині договір іпотеки відповідає вимогам законодавства, оскільки в іпотечному договорі міститься дані про те, що право власності ОСОБА_3 на нерухоме майно буде зареєстроване в майбутньому, договір містить посилання на договори купівлі-продажу, у відповідності до яких ОСОБА_3 є покупцем спірного нерухомого майна, в зв’язку з чим, сторони мали укласти договір іпотеки стосовно зазначеного майна та нотаріус мав право у відповідності до п. 38 наведеної вище Інструкції про порядок вчинення нотаріальних провести нотаріальне посвідчення зазначеного правочину і зазначені позивачем підстави не можуть бути підставою визнання договору недійсним.

Як зазначалося вище, договір іпотеки був укладений між сторонами на забезпечення виконання позивачем умов кредитного договору № DNDZGK00000980 від 03.10.2008 року.

Нормами Закону України «Про іпотеку» визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення на предмет іпотеки.

Таким чином, звернення на предмет іпотеки може бути проведене виключно в разі неналежного виконання боржником основного зобов’язання (в даному випадку – умов кредитного договору), в зв’язку з чим, суд приходить до висновку, що п. 18.8.2, а саме – право Банку на дострокове звернення стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання термінів виконання будь-якого зобов’язання за кредитним договором (в тому числі в разі порушення стосовно позичальника кримінальної справи, порушення порядку заміни іпотеки, тривалої відсутності іпотекодавця в місті постійного проживання, тощо) суперечать чинному законодавству.

Також, не відповідає нормам законодавства пункт 18.12. договору іпотеки, яким Банку надане право будь яким способом доводити до відома третіх осіб інформацію про заборгованість іпотекодавця за кредитним договором, оскільки вбачається порушення вимоги конфедиційності та захисту персональних даних.

В той же час, у відповідності до ст. 217 ЦК України, недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Суд приходить до висновку, що умови договору іпотеки, зазначені у п. 18.8.2 та 18.12. не є підставою для визнання всього договору недійсним, оскільки можливо допустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього зазначених умов.

В зв’язку з наведеним, позовні вимоги ОСОБА_3 в частині вимог про визнання договору іпотеки недійсним не підлягає задоволенню.

Крім того, у відповідності до ст. 256,257,267 ЦК України, норми яких наведені судом вище, оскільки відповідач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» заявило про застосування наслідків позовної давності, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 в частині визнання іпотечного договору недійсним належить відмовити також і в зв’язку з пропуском позивачем позовної давності.

Керуючись ст.ст. 76-81, 89, 258-259, 263-268 ЦПК України, суд,

в и р і ш и в :

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання договору кредиту та договору іпотеки недійсними – відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути поданою безпосередньо до Апеляційного суду Дніпропетровської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повне судове рішення складено 09 лютого 2018 року.

Суддя Д.І. Городецький