Рішення № 72138539, 06.02.2018, Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області

Справа № 308/7601/16-ц

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06.02.2018 місто Ужгород

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області в складі:

головуючого судді – Світлик О.М.,

при секретарі судового засідання – Гайданці Г.В.,

з участю представника позивача – прокурора Губаль О.В.,

представника відповідача – ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в місті Ужгороді цивільну справу за позовною заявою керівника ОСОБА_2 місцевої прокуратури до ОСОБА_2 міської ради та ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування в частині рішення ОСОБА_2 міської ради, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та повернення її до територіальної громади міста Ужгорода,

В С Т А Н О В И В:

Керівник ОСОБА_2 місцевої прокуратури звернувся в суд з позовною заявою до ОСОБА_2 міської ради та ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування в частині рішення ОСОБА_2 міської ради, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та повернення її до територіальної громади міста Ужгорода.

У позовній заяві посилається на те, що рішенням 22 сесії 6 скликання ОСОБА_2 міської ради від 29.05.2014 року за № 1325 «Про надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» ОСОБА_3 надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 0,0020 га для влаштування входу з метою реконструкції квартири під нежитлові приміщення по пр. Свободи, 45 в місті Ужгороді. У подальшому, рішенням 25 сесії 6 скликання ОСОБА_2 міської ради від 12.09.2014 року за № 1431 вказаній особі затверджено проект землеустрою та передано в оренду земельну ділянку площею 0,0020 га для будівництва та обслуговування будівель торгівлі по пр. Свободи, 45 в місті Ужгороді строком на три роки до 12.09.2017 року. На виконання зазначеного рішення між департаментом міського господарства ОСОБА_2 міської ради в особі директора ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір оренди вказаної земельної ділянки.

Зазначає, що вказані рішення ОСОБА_2 міської ради прийнято всупереч вимогам земельного та містобудівного законодавства України, у зв’язку з чим такі підлягають визнанню незаконними з наступних підстав.

Зокрема, земельні відносини щодо володіння, користування та розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України і прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

З посиланням на ст. ст. 13, 41 Конституції України, ст. ст. 12, 124 ЗК України, ч. 5 ст. 20 ЗК України в редакції, що діяла на момент прийняття оскаржуваного рішення, ст. 26 Закону України «Про регулювання містобудівної документації» вказує, що згідно з генеральним планом міста Ужгорода оспорювана земельна ділянка відносилась до земель багатоквартирної забудови, а тому прийняття рішення ОСОБА_2 міською радою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою та його затвердження для обслуговування будівель торгівлі прийнято всупереч вимогам ст. 20 ЗК України та ст. 26 Закону України «Про регулювання містобудівної документації».

Мотивуючи позов положеннями ст. 21 ЗК України, ст. 21 ЦК України вказує, що з огляду на викладене п. 1.6 рішення 20 сесії 6 скликання ОСОБА_2 міської ради від 19.12.2013 року за № 1169 та п. 1.16 рішення 21 сесії 6 скликання ОСОБА_2 міської ради від 17.04.2014 року за № 1281 повинні бути визнані незаконними і скасовані.

Зауважує, що відповідачу надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки для обслуговування будівель торгівлі, що за загальними підставами повинно проводитись на конкурсних засадах. Разом з тим, підставою прийняття рішення без проведення земельних торгів, в порушення вимог п. 2 ч. 1 ст. 134 ЗК України, слугувала заява громадянки про надання земельної ділянки нібито під власним нежитловим приміщенням.

Також посилаючись на ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», п. 49 Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 року за № 868, вважає, що в силу вищенаведених вимог законодавства, реконструкцію, що виходить за межі об’єкту нерухомості, можливо проводити лише за наявності правовстановлюючих документів на право користування земельною ділянкою, а не навпаки, здійснювати незаконні перебудови та в подальшому отримувати земельну ділянку під даною нерухомістю. Таким чином, на земельній ділянці, відведеній для оренди не могло і не було будь-яких об’єктів нерухомості, а отже земельна ділянка для вказаних цілей могла бути виділена лише з проведенням відкритих торгів.

Зазначає, що станом на прийняття міською радою оскаржуваних рішень квартири багатоквартирного будинку, що розташований на земельній ділянці, яка передана в оренду, перебували у приватній власності та набуті в процесі їх приватизації з державного житлового фонду.

З посиланням на абзац 4 п. 19 постанови Пленум Верховного Суду України від 16.04.2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» вказує, що в силу вимог законодавства, законом не передбачена можливість передачі земельних ділянок прибудинкової території багатоквартирного будинку (у разі його приватизації) у власність або користування окремим громадянам (така ж правова позиція викладена у рішенні Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19.11.2014 року № 6-25343св14).

Крім того, посилаючись на ст. 198 ЗК України, п. п. 2.8, 3.12 Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Держкомзему від 18.05.2010 року № 376, зазначає, що згідно з проектом землеустрою щодо відведення оспорюваної земельної ділянки встановлено, що в акті прийомки-передачі межових знаків на зберігання відсутні погодження користувачів сусідньої земельної ділянки під п’ятном багатоквартирного будинку (власників інших квартир багатоквартирного будинку за № 45 по пр. Свободи в місті Ужгороді).

Мотивуючи позов ст. ст. 6, 13, 15 Закону України «Про оренду землі» (в редакції станом на момент укладення договору) зауважує, що договором, укладеним між департаментом міського господарства ОСОБА_2 міської ради в особі директора ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про оренду земельної ділянки не узгоджено умов збереження стану об’єкта оренди, умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

Зазначає, що згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. У ч. 1 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. З аналізу вищенаведених норм слідує висновок, що відсутність у договорі оренди землі хоча б однієї з істотних умов, передбачених у ч. 1 ст. 15 Закону України «Про оренду землі», зокрема, умов збереження стану об’єкта оренди, умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки є підставою для визнання недійсним такого договору оренди відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону України «Про оренду землі» (така ж правова позиція викладена у постановах ВСУ від 18.07.2012 року № 6-77цс12, від 04.04.2012 року № 21цс12).

Також мотивуючи позов ч. ч. 1, 5 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування» вказує, що з аналізу наведених норм випливає, що право комунальної власності має територіальна громада, а місцева рада лише реалізовує його від імені територіальної громади. Тобто, спосіб реалізації ОСОБА_2 міською радою права власності територіальної громади міста Ужгорода від імені територіальної громади повинен відповідати вимогам, передбаченим Конституцією та законами України.

За твердженням позивача волевиявлення територіальної громади міста Ужгорода як власника нерухомого майна на відведення земельних ділянок та передачу у користування могло мати місце тільки за умови неухильного дотримання вимог законодавства ОСОБА_2 міською радою при прийнятті спірних рішень та, натомість, прийняття оспорюваних рішень усупереч вищенаведеним вимогам не може свідчити про наявність волі власника землі (територіальної громади) на вибуття з комунальної власності землі, а тому їх суть суперечить інтересам територіальної громади, що є додатковою підставою визнати договір оренди недійсним на підставі ч. 1 ст. 203, ст. 215 ЦК України.

Вважає, що враховуючи, що надання земельної ділянки у користування ОСОБА_3 здійснено з порушенням вимог ст. ст. 20, 42, 123, 124, 134, 198 ЗК України, ст. 26 Закону України «Про регулювання містобудівної документації» та ст. 15 Закону України «Про оренду землі», це є підставою для визнання рішень, договору оренди землі недійсними на підставі ч. 1 ст. 203, ст. 215 ЦК України.

Водночас, посилаючись на положення ч. 3 ст. 152 ЗК України, ст. 121 Конституції України, ст. 45 ЦПК України, рішення Конституційного Суду України № 3 рп/99 від 08.04.1999 року в справі № 1-1/99, ст. 5 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» та Положення про Держсільгоспінспекцію України, затвердженого Указом Президента України від 13.04.2011 року № 459/2011, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» зауважує, що враховуючи те, що органи Державної інспекції сільського господарства України не наділені повноваженнями щодо звернення з позовами до суду про вжиття заходів реагування шляхом оскарження рішення ОСОБА_2 міської ради та визнання недійсним правочину, з метою усунення порушень земельного законодавства, прокуратура, в силу вимог ст. 121 Конституції України, ст. 45 ЦПК України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», наділена повноваженням щодо звернення до суду з метою захисту інтересів держави у сфері регулювання земельних відносин і охорони землі шляхом усунення порушень неправомірного користування земельною ділянкою та набуває статусу позивача.

На підставі викладеного позивач просить суд: визнати незаконним та скасувати п. 1.11 рішення 22 сесії 6 скликання ОСОБА_2 міської ради від 29.05.2014 року за № 1325 та п. 1.33 рішення 25 сесії 6 скликання ОСОБА_2 міської ради від 12.09.2014 року за № 1431; визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений між Департаментом міського господарства ОСОБА_2 міської ради в особі директора ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про оренду земельної ділянки площею 0,0020 га вартістю 54200,20 грн., що знаходиться в місті Ужгороді по пр. Свободи, 45 за кадастровим номером 2110100000:11:001:0242 та повернути її до територіальної громади міста Ужгорода.

У судовому засіданні прокурор Ужгородської місцевої прокуратури ОСОБА_5 позовні вимоги підтримав повністю, посилаючись на викладені у позовній заяві обставини та просить позов задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_2 міської ради – ОСОБА_1 у даному судовому засіданні заперечила проти позову, вважаючи позовні вимоги безпідставними та просила суд відмовити у їх задоволенні.

В обґрунтування своїх заперечень представник відповідача пояснила, що рішення, яке позивач просить скасувати вже втратило чинність. Посилаючись на ч. ч. 1, 10 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», п. п. 4, 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 16.04.2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зауважила, що позов, предметом якого є скасування рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі в оренду земельної ділянки, тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію шляхом виконання. Скасування такого рішення не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки у таких осіб виникло право власності або володіння земельною ділянкою і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах. З огляду на зазначене, вважає, що позовні вимоги, предметом яких є рішення ОСОБА_2 міської ради від 29.05.2014 року за № 1325 та від 12.09.2014 року за № 1431, не можуть бути задоволені, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту з урахуванням того, що скасування вказаних рішень не породжує наслідків для орендаря земельної ділянки та не призводить до реального захисту прав позивача, що відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах від 11.11.2014 року у справі № 21-405а14 та від 06.07.2016 року у справі № 3-514гс16.

Щодо позовних вимог про визнання недійсним договору оренди землі представник відповідача пояснила, що чинність рішення органу місцевого самоврядування, яке було підставою для укладання договору оренди земельної ділянки, не впливає на юридичну оцінку дійсності оспорюваного правочину. Зауважила, що рішенням ОСОБА_2 міської ради від 29.05.2014 року за № 1325 ОСОБА_3 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення їй земельної ділянки площею 0,0020 га для влаштування входу з метою реконструкції квартири під нежитлові приміщення по пр. Свободи, 45 в місті Ужгороді. На виконання вимог ч. 4 ст. 3 Закону України «Про планування і забудову територій», згідно з якою рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з питань забудови та іншого використання територій, вибору, вилучення (викупу) і надання земельних ділянок для містобудівних потреб приймаються в межах, визначених законом відповідно до містобудівної документації за погодженням з спеціально уповноваженими органами з питань містобудування та архітектури, Управлінням містобудування та архітектури ОСОБА_2 міської ради було надано висновок про погодження проекту землеустрою щодо відведення вищезазначеної земельної ділянки в оренду. Згідно з висновком Управління містобудування та архітектури ОСОБА_2 міської ради відведення земельної ділянки здійснюється за рахунок земель житлової та громадської забудови і не суперечить чинній містобудівній документації. У подальшому, рішенням 25 сесії 6 скликання ОСОБА_2 міської ради від 12.09.2014 року за № 1431 ОСОБА_3 затверджено проект землеустрою та передано в оренду земельну ділянку площею 0,0020 га для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови по пр. Свободи, 45 в місті Ужгороді строком на три роки до 12.09.2017 року, дія договору закінчилася. На підставі зазначеного рішення між Департаментом міського господарства ОСОБА_2 міської ради в особі директора ОСОБА_6 та ОСОБА_3 було укладено договір оренди вказаної земельної ділянки.

Також представник відповідач зазначила, що відсутній предмет спору, оскільки оскаржуваний договір, що є предметом позовних вимог, вичерпав свою дію. Зауважила, що договір оренди земельної ділянки № 1764 від 14.10.2014 року, площею 0,0020 га по пр. Свободи, 45 в місті Ужгороді був укладений між Департаментом міського господарства ОСОБА_2 міської ради в особі директора ОСОБА_6 та ОСОБА_3 строком на три роки до 12.09.2017 року. Строк дії зазначеного договору вичерпав свою дію, а тому присутні вагомі підстави для вирішення питання щодо закриття провадження у справі, оскільки термін дії оспорюваного договору закінчився, а тому згідно з п. 9 даного договору – договір оренди втратив свою дію.

Представник відповідача вважає, що посилання позивача на положення ст. 15 Закону України «Про оренду землі» як підставу для визнання договору оренди землі недійсним, а саме відсутність обумовлення у договорі таких істотних умов, є формальними та такими, що не впливають на дійсні волевиявлення сторін. Зауважила, що з огляду на положення ст. ст. 13-15 Закону України «Про оренду землі», ст. ст. 203, 215 ЦК України не вбачається підстав для визнання правочину недійсним у цілому. Аналізуючи зібрані у справі докази вважає, що слід закрити провадження, так як відсутній предмет позову, оскільки не вбачається належних правових підстав для розірвання в судовому порядку строкового договору, термін дії якого закінчився 12.09.2017 року, а тому можна прийти до висновку про недоведеність перед судом заявлених позовних вимог належними і допустимим до справи доказами.

Представник відповідача зазначила, що з урахуванням вищенаведених законодавчих приписів виникає необхідність відмови у задоволенні позовних вимог прокурора, оскільки оскаржувані рішення органу місцевого самоврядування вичерпали свою дію шляхом виконання, їх скасування не забезпечує реального захисту порушених прав позивача та не призведе до юридичних наслідків для орендаря земельної ділянки, у якого виникло право володіння земельною ділянкою і це право ґрунтується на договорі оренди землі, який укладено з дотриманням вимог земельного та містобудівного законодавства.

Відповідач ОСОБА_3 у дане судове засідання не з’явилася, хоча про час та місце судового розгляду повідомлялася належним чином, про причини неявки суд не повідомила, клопотань про відкладення справи до суду не надходило.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані докази, виходячи з їх належності та допустимості, суд приходить до наступного висновку.

Як вбачається з матеріалів справи, згідно із витягом з рішення XXII сесії VI скликання ОСОБА_2 міської ради від 29.05.2014 року № 1325 «Про надання та відмову у наданні дозволів на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» ОСОБА_3 надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 0,0020 га для влаштування входу з метою реконструкції квартири під нежитлові приміщення по пр. Свободи, 45, з подальшою передачею земельної ділянки в оренду (пункт 1.11 рішення).

Згідно із витягом з рішення XXV сесії VI скликання ОСОБА_2 міської ради від 12.09.2014 року № 1431 «Про затвердження та відмову у затвердженні проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» ОСОБА_3 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки (кадастровий номер 2110100000:11:001:0242) площею 0,0020 га для будівництва та обслуговування будівель торгівлі по пр. Свободи, 45 та надано її в оренду строком на три роки до 12.09.2017 року (пункт 1.33 рішення).

На підставі вказаного рішення територіальна громада міста Ужгорода в особі ОСОБА_2 міської ради від імені якої діє Департамент міського господарства ОСОБА_2 міської ради та ОСОБА_3 уклали договір оренди землі № 1764 від 14.10.2014 року, згідно з яким орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку для будівництва та обслуговування будівель торгівлі в м. Ужгороді по пр. Свободи, 45, кадастровий номер 2110100000:11:001:0242, загальною площею 0,0020 га, строк дії договору до 12.09.2017 року.

Пунктами 16, 17 вищезазначеного договору оренди землі визначено, що земельна ділянка передається в оренду із земель житлової та громадської забудови, цільове призначення земельної ділянки: для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.

14.10.2014 року між територіальною громадою міста Ужгорода в особі ОСОБА_2 міської ради від імені якої діє Департамент міського господарства ОСОБА_2 міської ради та ОСОБА_3 на виконання п. 21 договору оренди землі складений акт приймання-передачі земельної ділянки площею 0,0020 га, яка знаходиться за адресою: м. Ужгороді по пр. Свободи, 45.

З листа в.о. начальника управління містобудування та архітектури ОСОБА_2 міської ради від 15.06.2016 року за № 199/20-13 вбачається, що ділянка з кадастровим номером згідно з Публічною кадастровою картою: 2110100000:11:001:0242 відповідно до генплану м. Ужгорода 2004 року знаходилась на територіях, які позначено як території багатоквартирної житлової забудови. Відповідно до ДБН в даній забудові дозволяється розміщення в першому поверсі багатоквартирних житлових будинків вбудованих нежитлових приміщень масового відвідування (магазини роздрібної торгівлі, адміністративні приміщення, приміщення громадського харчування, побутового обслуговування, тощо).

Частиною 1 ст. 13 Конституції України встановлено, що земля, її надра атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Статтею 12 ЗК України визначено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Як вбачається з матеріалів справи, керівник ОСОБА_2 місцевої прокуратури звертаючись із даним позовом про визнання незаконними та скасування п. 1.11 рішення ОСОБА_2 міської ради від 29.05.2014 року за № 1325 та п. 1.33 рішення ОСОБА_2 міської ради від 12.09.2014 року за № 1431, визнання недійсним договору оренди землі № 1764 від 14.10.2014 року та повернення земельної ділянки до територіальної громади міста Ужгорода, вказує на те, що надання спірної земельної ділянки у користування ОСОБА_3 здійснено з порушенням вимог ст. ст. 20, 42, 123, 124, 134, 198 ЗК України, ст. 26 Закону України «Про регулювання містобудівної документації», ст. 15 Закону України «Про оренду землі», а саме, з порушенням процедури відведення земельної ділянки, а також порядку встановлення та зміни цільового призначення землі, що є підставою для визнання оскаржуваних рішень, договору оренди землі недійсними на підставі ч. 1 ст. 203, ст. 215 ЦК України.

Суд вважає, що наведені твердження позивача не заслуговують на увагу, виходячи з наступного.

Згідно з положеннями ст. ст. 18-21 ЗК України земельний фонд України відповідно до цільового призначення поділяється на дев’ять категорій, кожна з яких має свій правовий режим залежно від характеру землекористування, системи державних органів, що здійснюють функції державного управління землями та обсягом компетенції цих органів у галузі управління використання земельних ділянок.

Цільове призначення земель – це встановлені законодавством порядок, умови та межі використання земель для конкретних цілей відповідно до їх категорій.

Цільове призначення конкретної земельної ділянки залежить від категорії земель, з яких її виділено, від планування та зонування території і є встановленою компетентним органом при наданні земельної ділянки межею її використання для конкретного призначення відповідно до затверджених планів розвитку території, зонування земель, а також правового режиму відповідної категорії земель.

До категорії земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об’єктів загального користування. Використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм, відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови (п. «б» ч. 1 ст. 19, ст. ст. 38, 39 ЗК України).

Відповідно до Класифікації видів цільового призначення земель (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) землі для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (код 03.07) і землі для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку (код 02.03) належать до земель житлової та громадської забудови, тобто до однієї і тієї ж категорії (секція В Класифікації).

При цьому, метою використання класифікації є забезпечення обліку земельних ділянок за видами цільового призначення у державному земельному кадастрі; формування звітності із земельних ресурсів (п. п. 1.2, 1.3 Класифікації). Класифікатор не може використовуватися для оцінки того, чи цільовим є певний вид використання земельної ділянки, чи ні, для цього належить використовувати виключно положення ст. 20 ЗК України та положення про правовий режим відповідної категорії земель.

За приписами ст. 1 Закону України «Про землеустрій» цільове призначення земельної ділянки – це використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.

Отже, зміна цільового призначення земельної ділянки передбачає зміну категорії земель, зміна ж використання земельної ділянки в межах однієї категорії земель не має наслідком зміну цільового призначення. Тобто, порядок зміни виду використання земельної ділянки в межах її основного цільового призначення земельного законодавства (ст. ст. 19, 20 ЗК України та Закон України «Про землеустрій») не порушує.

Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування визначений положеннями ст. 123 ЗК України.

Разом з тим, порядок передачі земельних ділянок в оренду встановлений ст. 124 ЗК України, згідно з якою передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про оренду землі» орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Згідно зі ст. 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі – це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Статтею 15 Закону України «Про оренду землі» визначено, що істотними умовами договору оренди землі, зокрема, є умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду.

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

Невід’ємною частиною договору оренди землі, зокрема, є проект відведення земельної ділянки у разі його розроблення згідно із законом.

Згідно з ч. 2 ст. 16 Закону України «Про оренду землі» укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування – орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про землеустрій» землеустрій – це сукупність соціально-економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулювання земельних відносин та раціональну організацію території адміністративно-територіальних утворень, суб’єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил.

Землеустрій проводиться в обов’язковому порядку на землях усіх категорій незалежно від форми власності в разі організації нових і впорядкування існуючих об’єктів землеустрою (ч. 1 ст. 20 Закону України «Про землеустрій»).

Відтак, суд не погоджується з твердженням позивача щодо зміни цільового призначення земельної ділянки оскаржуваними рішеннями ОСОБА_2 міської ради, оскільки із змісту вказаних рішень міської ради жодним чином не вбачається факту зміни цільового призначення спірної земельної ділянки.

Відповідно до ч. 1 ст. 186-1 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності підлягає обов’язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

З контекстного аналізу вищевказаних положень земельного законодавства вбачається, що реалізація права на отримання у користування (оренду) земельної ділянки зі зміною цільового призначення знаходитися у прямій залежності від прийняття компетентним державним органом відповідного рішення, при цьому передумовою для прийняття такого рішення є розроблення зацікавленою стороною проекту відведення земельної ділянки та подальше його погодження з усіма контролюючими органами визначеними земельним законодавством. При цьому, зміна цільового призначення земельної ділянки обов’язково пов’язується із затвердженням даного проекту землеустрою центральним органом виконавчої влади, що здійснює реалізацію державної політики у сфері земельних відносин та внесення останнім змін до відомостей про земельну ділянку.

З огляду на викладене, суд вважає, що оскаржуваними рішеннями ОСОБА_2 міської ради не вирішувалося у відповідності до вищенаведених норм ЗК України безпосередньо питання про зміну цільового призначення земельної ділянки, а лише розглядалися питання про підготовку для надання та безпосередньо надання в оренду спірної земельної ділянки.

Що стосується доводів позивача про те, що законом не передбачена можливість передачі земельних ділянок прибудинкової території багатоквартирного будинку у власність або користування окремим громадянам, суд констатує наступне.

Вимогами ст. 42 ЗК України, у редакції чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень, передбачений порядок користування земельними ділянками багатоквартирних житлових будинків.

Згідно з ч. ч. 1-3 ст. 42 ЗК України земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками. У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об’єднанню власників. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками.

Отже, в силу положень ст. 42 ЗК України не передбачена можливість передачі земельних ділянок прибудинкової території багатоквартирного жилого будинку, в тому числі у разі його приватизації громадянами, у власність або користування, як окремим громадянам, так і юридичним особам.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку», у редакції чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень, та Правил утримання житлових будинків та прибудинкової території, затверджених наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 17.05.2005 року за № 76, прибудинкова територія – територія навколо багатоквартирного будинку, визначена актом на право власності земельною ділянкою і призначена для обслуговування багатоквартирного будинку.

У даному випадку позивачем не доведено та матеріалами справи не встановлено, що спірна земельна ділянка передавалася у власність або користування об’єднанню співвласників, балансоутримувачу будинку чи житлово-експлуатаційній організації. При цьому, при зверненні до суду позивачем не надано доказів про розмір прибудинкової території, державний акт про право власності, акт прийому-передачі у власність земельної ділянки будь-кому із власників квартир, а також чи прийняті ОСОБА_2 міською радою оскаржувані рішення не відповідають вимогам чинного законодавства.

Таким чином, суд зазначає, що належні та допустимі докази у справі про те, що спірна земельна ділянка розміром 0,0020 га, яка передана в оренду відповідачу ОСОБА_3, відноситься до прибудинкової території, відсутні, а тому оскаржувані рішення ОСОБА_2 міської ради прийняті у відповідності до ст. 12 ЗК України та ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

За цих же обставин не заслуговують на увагу решта доводів позивача з приводу того, що згідно з проектом землеустрою щодо відведення спірної земельної відсутні погодження користувачів сусідньої земельної ділянки, а саме, власників інших квартир багатоквартирного будинку № 45 по пр. Свободи в м. Ужгороді, оскільки такі не підтверджені належними та допустимими доказами.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Частиною 1 ст. 144 Конституції України встановлено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території.

Згідно з ч. 1 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування» рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Між тим, положення ст. 16 ЦК України передбачають захист цивільних прав та інтересів судом та визначають способи такого захисту, і встановлюють, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Ефективним засобом захисту є такий, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідком, спричиненим цим порушенням.

Конституційний Суд України в пункті 5 мотивувальної частини Рішення від 16.04.2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймаючи нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб’єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв’язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.

Скасування такого акта не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки захист порушеного права у разі набуття прав власності на земельну ділянку або укладення договору оренди юридичною чи фізичною особою має вирішуватися за нормами цивільного законодавства.

Враховуючи наведене, позов, предметом якого є рішення органу місцевого самоврядування щодо передачі у власність та оренду земельної ділянки, тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки таке рішення органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію шляхом виконання. Його скасування не породжує наслідків для власника чи орендаря земельної ділянки, оскільки у такий спосіб виникло право власності або володіння земельною ділянкою і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах.

У разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб’єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема, рішення про передачу земельних ділянок у власність, укладання договору оренди), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту.

Аналогічну позицію викладено у постановах Верховного Суду України від 11.11.2014 року у справі № 21-405а14 та від 24.03.2016 року у справі № 916/187/15-г.

У контексті наведеного, суд вважає, що даний позов, предметом якого є прийняті ОСОБА_2 міською радою (як суб’єктом владних повноважень) рішення про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки з подальшою передачею її в оренду, тобто ненормативні акти, що застосовуються одноразово і з прийняттям яких виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволений, оскільки зазначені рішення органу місцевого самоврядування вичерпали свою дію внаслідок їх виконання, а відтак їх скасування не породжує наслідків для орендаря земельної ділянки, оскільки у такої особи виникло право володіння земельною ділянкою, і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтями 77, 78 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За приписами ч. 1 ст. 13, ч. 1 ст. 76, ч. ч. 1, 5, 6 ст. 81, ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позов у частині визнання незаконними та скасування п. 1.11 рішення ОСОБА_2 міської ради від 29.05.2014 року за № 1325 та п. 1.33 рішення ОСОБА_2 міської ради від 12.09.2014 року за № 1431 є необґрунтованим, не підтверджений належними та допустимими доказами, а відтак у його задоволенні слід відмовити.

Так як підставою визнання недійсним договору оренди землі № 1764 від 14.10.2014 року є недійсність оскаржуваних рішень органу місцевого самоврядування, у задоволені вимог про визнання незаконними та скасування таких відмовлено, а тому, суд приходить до висновку про відмову у визнанні такого договору недійсним як правочину, укладеного на виконання зазначених рішень.

При цьому, оскільки позовні вимоги керівника ОСОБА_2 місцевої прокуратури про повернення спірної земельної ділянки територіальній громаді м. Ужгорода є похідними від позовних вимог про визнання незаконними та скасування оскаржуваних рішень ОСОБА_2 міської ради, які задоволенню не підлягають, тому й у їх задоволенні також слід відмовити.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 76, 80, 81, 89, 258, 263-265, 273, 354, 355 ЦПК України, суд,

У Х В А Л И В:

У задоволенні позовної заяви керівника ОСОБА_2 місцевої прокуратури до ОСОБА_2 міської ради та ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування в частині рішення ОСОБА_2 міської ради, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та повернення її до територіальної громади міста Ужгорода – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до апеляційного суду Закарпатської області, при цьому відповідно до п. п. 15.5 п. 15 Перехідних положень ЦПК України в редакції Закону України № 2147-VIII від 03.10.2017 року до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу.

Повний текст рішення буде складено 12 лютого 2018 року.

Головуюча О.М. Світлик