Постанова № 72131745, 06.02.2018, Апеляційний суд Київської області

Справа № 363/3436/16-ц Головуючий у І інстанції Баличева М. Б.Провадження № 22-ц/780/495/18 Доповідач у 2 інстанції Іванова І. В.Категорія 55 06.02.2018

ПОСТАНОВА

Іменем України

06 лютого 2018 року м. Київ

справа № 363/3436/16

провадження № 22ц/780/495/18

Апеляційний суд Київської області в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

Іванової І.В., Сліпченка О.І., Гуля В.В.

при секретарі - Тимошевській С.І.

сторони :

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Комплекс Агромарс»

відповідач - ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Комплекс Агромарс» на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 18 жовтня 2017 року у складі судді Баличевої М.Б., повний текст складений 02.11.2017 року,

встановила:

Статтею 351 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Відповідно до розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України:

пункт 8) до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується;

пункт 9) справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з підпунктом 11 пункту 16-1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 та статті 131-2 цієї Конституції виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції - з 1 січня 2018 року.

Представництво в суді у провадженнях, розпочатих до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», здійснюється за правилами, які діяли до набрання ним чинності, - до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню (підпункт 9 пункт 161 розділу XV Перехідних положень Конституції України).

У даному випадку провадження у справі відкрито 27.09.2016 року, тобто розпочате до 30 вересня 2016 року.

У вересні 2016 року позивач ТОВ «Комплекс Агромарс» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про відшкодування матеріальних збитків, заподіяних підприємству працівником, уточнивши його у лютому 2017 року, мотивуючи тим, що 04.07.2013 року згідно наказу відповідача було прийнято на роботу до ТОВ «Комплекс Агромарс» на посаду водія автофургону та рефрижератора автоколони № 2 транспортного департаменту. Того ж дня з ним були укладені договори про повну індивідуальну матеріальну відповідальність, які 01.02.2014 року було переукладено

В подальшому 08.09.2015 року ОСОБА_4 було доручено за його згодою виконувати додаткові обов'язки в порядку суміщення посади експедитора, у зв'язку з чим він прийняв на себе повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження ввірених йому підприємством матеріальних цінностей.

Далі позивач зазначив, що протягом всієї роботи ОСОБА_4 на посаді водія - експедитора він неодноразово приймав під особисту матеріальну відповідальність м'ясо-продукцію, для доставки її в пункт призначення, згідно видаткових (товарно - транспортних) накладних, накладних на переміщення, але під час передачі продукції контрагентам позивача, виявлялася її нестача, сам факт і розмір якої підтверджується складеними відповідно кожної недостачі Актами прийому - передачі та (або) Актами про розбіжності.

Оскільки наказом від 12.10.2015 року ОСОБА_4 був звільнений з роботи за власним бажанням та відмовився добровільно відшкодувати збитки, тому позивач остаточно просив стягнути з ОСОБА_4 на свою користь суму завданих збитків у розмірі 15 447 грн. 19 коп. та суму сплаченого судового збору в розмірі 1 378 грн.

У своїх письмових запереченнях представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5 зазначив, що покриття шкоди завданої працівником в розмірі, що не перевищує середньої місячної зарплати відраховується із заробітної плати працівника відповідно до розпорядження власника або уповноваженого ним органу не пізніше двох тижнів з дня виявлення заподіяної шкоди і звернено до виконання не раніше семи днів з дня повідомлення про це працівника чого зроблено не було, доказів доведення до відповідача таких наказів позивач не надав, в день звільнення не зажадав пояснень по нестачі і звернувся до суду майже через рік після звільнення. Відповідно до Норм природного убутку м'яса і м'ясопродуктів при міжміських перевезеннях в авторефрижераторах, затверджені наказу Мінторгівлі СРСР від 29.12.1984 року, норма природного убутку м'яса охолодженого й остиглого залежно від відстані між торговими точками становить 0,06% маси нетто. Тому вважає, що працівник не несе матеріальної відповідальності, якщо шкоду завдано не з його вини, а протилежне позивачем не доведено доказами. Також просив застосувати строки позовної давності та відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

На дані заперечення Позивач надав додаткові пояснення в яких вказав та підтвердив документально, що вирахування з заробітної плати відповідача в рахунок погашення здійснювались у розмірі не більше 20% заробітної плати і відповідач не міг про це не знати, але не оскаржував даного факту. Крім того, зазначив, що заборгованість визначена у з урахуванням Норм убутку на які у своєму запереченні на позов посилається відповідач.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 18 жовтня 2017 року у задоволенні уточнених позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням позивач подав апеляційну скаргу посилаючись на невірне застосування судом норм матеріального та процесуального права. Зазначив, що матеріальна відповідальність працівника за трудовим законодавством настає незалежно від форми вини працівника: умислу чи необережності, доведено склад матеріальної відповідальності: неналежне виконання відповідачем обов'язків за договором, наявність прямої дійсної шкоди та її розмір, наявність причинного зв'язку протиправним порушенням відповідача своїх обов'язків та шкодою, що наступила, вина працівника. До того ж, відповідно до КЗпП України чіткого обов'язку роботодавця відбирати письмові пояснення у працівника, який притягується до матеріальної відповідальності немає. Судом не взяті до уваги Акти відмови від ознайомлення із наказами про відшкодування збитків, що долучались до матеріалів справи. Тому просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач зазначив, що відповідно до КЗпП матеріальна відповідальність працівників у розумінні захисту їх прав і законних інтересів, гарантується шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду в межах і порядку визначених законодавстві і за умови заподіяння останньої винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Такою шкодою є втрата, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства провести затрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві грошові виплати, в той час як неодержані або списані в доход держави прибутки, з підстав пов'язаних з неналежним виконанням працівником трудових обов'язків не можуть включатися до шкоди яка підлягає відшкодуванню, а позивач не довів наявність протиправних чи винних діянь зі сторони працівника, не надав пояснень працівника, актів і доповідних записок службових осіб, матеріалів службових перевірок, вироку суду чи постанови органу розслідування, наказу за результатами перевірки даного випадку. Наявний лише факт невідповідності ваги фактично завантаженої продукції з вагою, вказаною у документах на її переміщення, що зазначені в актах приймання-передачі продукції. До того ж, позивач так і не надав обхідний лист при звільненні в якому зазначена сума заборгованості, тому просить скаргу залишити без задоволення а рішення суду без змін.

В суді апеляційної інстанції представник позивача заперечувала проти скарги, просила залишити її без задоволення.

Відповідач належним чином повідомлявся про час розгляду справи, до суду не з'явився, його неявка відповідно до ст.372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, розглянувши матеріали цивільної справи та оригінали документів кредитної справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом встановлено, відповідно до наказу № № 598 КА/к-п від 04.07.2013 року відповідача було прийнято на роботу до ТОВ «Комплекс Агромарс» на посаду водія автофургону та рефрижератора DAF TE 86 NCA № НОМЕР_1 автоколони № 2 транспортного департаменту.

04.07.2013 року з ОСОБА_4 були укладені договори № 446-В від 04.07.2013 року та № 446-Е від 04.07.2013 року про повну індивідуальну матеріальну відповідальність.

01.02.2014 року з відповідачем було переукладено договори про повну індивідуальну матеріальну відповідальність № 196-В від 01.02.2014 року та № 196 - Е від 01.02.2014 року.

Згідно наказу № 310 КА/к-п-д від 20.08.2014 року ОСОБА_4 було переведено водієм автофургону та рефрижератора DAF TE 96 NA № НОМЕР_2 цієї ж автоколони.

Відповідно до наказу № 412/1 КА/к-п-д від 08.09.2015 року відповідача було переведено водієм автофургону та рефрижератора DAF FT CF 85.410 № НОМЕР_3 цієї ж автоколони та доручено за його згодою виконувати додаткові обов'язки в порядку суміщення посади експедитора.

Відповідно до вищевказаних договорів, ОСОБА_4 прийняв на себе повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження ввірених йому підприємством матеріальних цінностей.

Протягом всієї роботи на посаді водія - експедитора ОСОБА_4 неодноразово приймав під особисту матеріальну відповідальність м'ясопродукцію, для доставки її в пункт призначення, згідно видаткових (товарно - транспортних) накладних, накладних на переміщення.

Відповідно до Актів прийому - передачі, було встановлено, що кількість продукції, визначена в них, не відповідає фактичній кількості продукції, згідно товарно - транспортних накладних, на кожній товарно - транспортній накладній є підпис відповідача, який засвідчує факт прийняття товару (м'ясопродукції) до перевезення, в об'ємі та вигляді зазначеному в накладних, а відповідно до актів прийому - передачі продукції, встановлено, що кількість привезеного контрагентам товару менша ніж у накладній.

Згідно інформації щодо кількості убутку м'ясопродукції перевезеної водієм ОСОБА_4 за період з 04.07.2013 року по 12.10.2015 року наданої ТОВ «Комплекс Агромарс», заборгованість ОСОБА_4 перед ТОВ «Комплекс Агромарс» по завданим збиткам склала 15 673 грн. 71 коп., в рахунок погашення вказаної заборгованості, було утримано 226 грн. 52 коп., тому позивач вважає, що сума збитків завданих ОСОБА_4 підприємству становить 15 447 грн. 19 коп.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з недоведеності позовних вимог.

Колегія погоджується з таким висновком, з наступних підстав.

Відповідно до ст. 130 КЗпП України, працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.

За змістом ст. 134 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли: 1) між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей; 2) майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами; 3) шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку; 4) шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані; 5) шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування; 6) відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків; 7) шкоди завдано не при виконанні трудових обов'язків.

Згідно зі ст. 135-1 КЗпП України письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв'язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад і робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Частиною 3, 4 статті 233 КЗпП України встановлено, що для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди. Встановлений частиною третьою цієї статті строк застосовується і при зверненні до суду вищестоящого органу або прокурора.

З роз'яснень, викладених у п. 3, 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» вбачається, що суд у кожному випадку зобов'язаний вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного й об'єктивного з'ясування обставин, від яких згідно зі статтями 130, 135-3, 137 КЗпП залежить вирішення питання про покладення матеріальної відповідальності та про розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню. Зокрема, з'ясовувати: наявність прямої дійсної шкоди та її розмір; якими неправомірними діями її заподіяно і чи входили до функцій працівника обов'язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала його вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними; який майновий стан працівника.

Розглядаючи справи про матеріальну відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником з підприємством, установою, організацією, про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей (недостача, зіпсуття), переданих йому для зберігання або інших цілей (п. 1 ст. 134 КЗпП), суд зобов'язаний перевірити, чи належить відповідач до категорії працівників, з якими згідно з ст. 135-1 КЗпП може бути укладено такий договір та чи був він укладений.

Згідно з Переліком посад і робіт, які заміщуються або виконуються працівниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, переданих їм на зберігання, обробку, продаж (відпуск), перевезення або застосування в процесі виробництва, затверджений Постановою Держкомпраці і соціальних питань Ради Міністрів СРСР № 447/24 від 28 грудня 1977 року, з подальшими змінами і доповненнями і який є чинним.

При відсутності цих умов на працівника за заподіяну ним шкоду може бути покладена лише обмежена матеріальна відповідальність, якщо згідно з чинним законодавством працівник з інших підстав не несе матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди.

У пункті 11 цієї постанови Пленуму роз'яснено, що суди повинні мати на увазі, що відповідно до п. 5 ст. 134 КЗпП працівник несе матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія приходить до висновку, що суд встановив у повному обсязі фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення, дійшов правильного висновку про відсутність підстав задоволення позовних вимог, оскільки позивач не довів свого позову, що є його обов'язком відповідно до засад змагальності сторін за ст.12 ЦПК України.

Акти прийому - передачі, на які посилається позивач не є належними та допустими доказами наявності шкоди заподіяної підприємству з вини відповідача.

За таких обставин колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції є обґрунтованими, підстав для скасування рішення суду в межах доводів апеляційної скарги немає, тому відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381 ЦПК України, колегія судів, -

постановила :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Комплекс Агромарс» залишити без задоволення.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 18 жовтня 2017 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених ч.3 ст.389 ЦПК України.

Головуючий: І.В.Іванова

Судді:

О.І.Сліпченко

В.В.Гуль