Постанова № 72131722, 06.02.2018, Апеляційний суд Київської області

Справа № 369/6601/15-ц Головуючий у І інстанції Дубас Т. В.Провадження № 22-ц/780/422/18 Доповідач у 2 інстанції Іванова І. В.Категорія 06.02.2018

ПОСТАНОВА

Іменем України

06 лютого 2018 року м. Київ

справа № 369/6601/15

провадження № 22ц/780/422/18

Апеляційний суд Київської області в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

Іванової І.В., Сліпченка О.І., Гуля В.В.

при секретарі - Тимошевській С.І.

сторони :

позивач - Прокурор Києво-Святошинського району Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства «Київське лісове господарство»

відповідачі - ОСОБА_4, Центр надання адміністративних послуг Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві апеляційну скаргу Першого заступника прокурора Київської області на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року у складі судді Дубас Т.В., повний текст складений 28.11.2017 року,

встановила:

Статтею 351 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Відповідно до розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України:

пункт 8) до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується;

пункт 9) справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з підпунктом 11 пункту 16-1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 та статті 131-2 цієї Конституції виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції - з 1 січня 2018 року.

Представництво в суді у провадженнях, розпочатих до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», здійснюється за правилами, які діяли до набрання ним чинності, - до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню (підпункт 9 пункт 161 розділу XV Перехідних положень Конституції України).

У даному випадку провадження у справі відкрито 25.06.2015 року, тобто розпочате до 30 вересня 2016 року.

У червні 2015 року прокурор Києво-Святошинського району Київської області, який діяв в інтересах держави в особі КМУ, ДП «Київське лісове господарство» звернувся до суду з даним позовом, мотивуючи тим, що рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31.07.2014 року частково задоволено позов заступника прокурора області в інтересах держави в особі КМУ та ДП «Київське лісове господарство» до Київської ОДА, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, визнано незаконними та скасовано розпорядження голови Київської ОДА від 30.03.2009р. № 220, від 01.04.2009р. № 229, від 02.04.2009р. № 238, від 09.04.2009р. № 263, від 10.04.2009р. № 267, від 16.04.2009р. № 290, від 06.05.2009р. №356, визнано недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки, які отримані на підставі вказаних вище розпоряджень голови Київської ОДА.

Однак, у витребуванні вказаних земельних ділянок з незаконного володіння відповідачів було відмовлено, у зв'язку з недоведеністю, що відповідачі володіють спірними земельними ділянками.

Далі, прокурор посилаючись на те, що власники зазначених земельних ділянок відчужили їх на користь ОСОБА_15, який у свою чергу на підставі договору дарування від 08.07.2014 року подарував їх ОСОБА_4, просив скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на спірні земельні ділянки та витребувати їх з незаконного володіння ОСОБА_4 на користь держави в особі КМУ у постійне користування ДП «Київське лісове господарство».

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 жовтня 2015 року залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області та ухвалою Вищого спеціалізованого суду у задоволенні позовних вимог було відмовлено, з підстав пропуску строку звернення до суду.

Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями заступником Генерального прокурора України подано заяву про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України у зв'язку із неоднаковим застосуванням норм матеріального права, за результатами якої Верховним Судом України прийнято постанову, якою судові рішення були скасовані та передано справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи судом, відповідачка ОСОБА_4 та ОСОБА_15 проти позову заперечували подали заяву про застосування строку позовної давності, з тих підстав, що закінчився перебіг строку позовної давності для звернення до суду з позовом про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням прокурор подав апеляційну скаргу зазначивши, що судом не виконано вказівку ВСУ викладену у постанові від 12.07.2017 року щодо необхідності відповідно до положень ч. 1 ст. 261 ЦК встановити при новому розгляді справи момент, з якого у прокурора виникло право на звернення до суду з віндикаційним позовом до ОСОБА_4

Судом безпідставно пов'язано початок відліку строку позовної давності для звернення з віндикаційним позовом з датою вилучення земель лісогосподарського призначення у 2007 році. Не враховано судом також, що відчуження земель на користь ОСОБА_4 відбувалось під час судового розгляду попередньої справи, що і призвело до подання даного позову, тому просив скасувати рішення суду від 16.11.2017 року та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити та стягнути судові витрати з відповідачів.

У своєму відзиві на апеляційну скаргу відповідачка ОСОБА_4 зазначила, що відповідно до правової позиції ВСУ у постанові від 12.07.2017 року зауважили суду, що строк позовної давності слід було застосовувати не з 2009 року а з 2007 року, коли ДП «Київське лісове господарство» надало згоду на вилучення земельних ділянок, а не з моменту видачі розпоряджень Київською ОДА, тобто усі посилання прокурора на те, що строк позовної давності розпочався з моменту укладання цивільно-правових угод, не є вірним. Витребування з чужого незаконного володіння не може ставитись в залежність від цивільно-правових угод, а отже відсутні і підстави обчислення строку позовної давності з моменту укладання таких угод. Враховуючи наведене, як з 2009 року так і з 2011 року коли було прийнято рішення апеляційного суду про скасування судових рішень якими визнано право на земельні ділянки, строк позовної давності теж закінчився. Тому просила рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

В суді апеляційної інстанції прокурор скаргу підтримав, просив її задовольнити.

Представники відповідачки ОСОБА_4 заперечували проти скарги, посилалися на її безпідставність.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників, розглянувши матеріали цивільної справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом встановлено, що на підставі листів-дозволів Київської обласної державної адміністрації від 29 серпня 2007 року «Про надання згоди на розроблення проекту землеустрою» вирішено надати позивачам дозволи на підготовку проектів землеустрою щодо припинення права постійного користування земельними ділянками Державного підприємства «Київське лісове господарство» Ірпінське лісництво, квартал 72,73, переведення відповідних земельних ділянок із земель лісогосподарського призначення до категорії земель сільськогосподарського призначення та подальшої передачі їх позивачам для ведення особистого селянського господарства.

На виконання вказаних листів-дозволів від 29 серпня 2007 року позивачами було укладено з землевпорядною організацією підприємством «Київський науково дослідний проектний інститут землеустрою договори на складання проектів землеустрою.

Розроблені проекти землеустрою були погоджені зі всіма необхідними службами та установами та подані до Головного управління земельних ресурсів Київської області для здійснення державної експертизи землевпорядної документації.

Відповідно до висновків державної експертизи землевпорядної документації вищенаведені проекти землеустрою відповідають вимогам чинного законодавства України, нормам і правилам, оцінюються позитивно за умови їхнього погодження з Києво Святошинською районною державною адміністрацією.

27 вересня 2007 року ДП «Київське лісове господарство» надано згоду на вилучення таких ділянок з постійного користування ДП «Київське лісове господарство».

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 грудня 2008 року та додатковим рішенням цього ж суду від 10 березня 2009 року задоволено позов до Києво-Святошинської районної державної адміністрації, Київської ОДА, Товариства з обмеженою відповідальністю «Екер» про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії.

На виконання зазначеного судового рішення головою Київської ОДА були прийняті розпорядження від 27, 30 березня 2009 року № 214, 220; 1, 2, 9, 10, 14, 16 квітня 2009 року № 229, 238, 263, 267, 282, 290; 6, 7 травня

2009 року № 356, 357, на підставі яких ОСОБА_13, ОСОБА_8,

ОСОБА_11, ОСОБА_14, ОСОБА_6, ОСОБА_10 та ОСОБА_12 одержали державні акти на право власності на ці земельні ділянки.

Апеляційний суд Київської області ухвалою від 27 липня

2011 скасував рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 грудня 2008 року й додаткове рішення цього ж суду від

10 березня 2009 року та закрив провадження у справі.

У квітні 2014 року заступник прокурора Київської області звернувся в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, ДП «Київлісгосп» до Києво-Святошинського районного суду Київської області з позовом до Київської ОДА, ОСОБА_13, ОСОБА_8, ОСОБА_11, ОСОБА_14, ОСОБА_6, ОСОБА_10, ОСОБА_9, ОСОБА_7, ОСОБА_12, та ОСОБА_5 про визнання незаконними та скасування розпоряджень, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки, витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння та визнання права власності та права користування земельними ділянками.

Києво-Святошинський районний суд Київської області рішенням від 31 липня 2014 року позов задовольнив частково, визнав незаконними та скасував розпорядження голови Київської ОДА від 27, 30 березня 2009 року № 214, 220; 1, 2, 9, 10, 14, 16 квітня 2009 року № 229, 238, 263, 267, 282, 290; 6, 7 травня 2009 року № 356, 357, а також визнав недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки, отримані на підставі цих розпоряджень.

В задоволенні іншої частини позовних вимог було відмовлено у зв'язку з недоведеністю, що відповідачі володіють спірними земельними ділянками.

Проте, як вбачається з матеріалів справи ще до ухвалення вищевказаного судового рішення ОСОБА_13, ОСОБА_8, ОСОБА_11, ОСОБА_14, ОСОБА_6, ОСОБА_10 та ОСОБА_12 відчужили земельні ділянки на користь ОСОБА_15, який у свою чергу на підставі договорів дарування від 8 липня 2014 року подарував їх ОСОБА_4

22 червня 2015 року прокурор Києво-Святошинського району Київської області звернувся з даним позовом до відповідачки ОСОБА_4 про витребування зазначених земельних ділянок із володіння відповідачки та скасування державної реєстрації права власності, посилаючись на вимоги ст.388 ЦК України.

Суд першої інстанції, відмовив у задоволенні позовних вимог прокурора з підстав пропуску позовної давності.

Судова колегія погоджується з таким висновком, з наступних підстав.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

ОСОБА_4 подала заяву про застосування позовної давності.

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.

Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Мотивуючи свої висновки щодо вимог позивача про витребування земельної ділянки з незаконного володіння ОСОБА_4, суд правильно зазначив, що Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Так, держава здійснює повноваження власника землі через спеціально створені уповноважені органи в галузі земельних відносин.

При цьому дозвіл на вилучення земельних ділянок надавався безпосередньо ДП «Київлісгосп», яке є державним підприємством, яке належить до сфери управління центрального органу виконавчої влади у галузі лісового господарства, підпорядковувалось до 13.04.2011 Державному комітету лісового господарства України, та підпорядковується Держлісагентству через Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства.

Таким чином, у період часу з 2007 року по 2015 рік позивач ДП «Київське лісове господарство» через вказану систему органів виконавчої влади було підконтрольне Кабінету Міністрів України, в зв'язку з чим останній міг отримати інформацію від ДП про факти, що стосуються незаконного відчуження земель лісогосподарського призначення ще у 2007 році.

Також, з матеріалів справи вбачається, що, прокурор будучи обізнаним про допущені порушення вимог закону під час вилучення зазначених земельних ділянок у 2007 році, у червні 2009 року звернувся до Апеляційного суду Київської області з апеляційною скаргою на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19.12.2008р., яким Київську обласну державну адміністрацію зобов'язано було виділити спірні ділянки відповідачам.

Проте, в травні 2010 року прокурор відкликав апеляційну скаргу, не скориставшись вчасно своїм правом виправити допущені порушення вимог закону під час вилучення зазначених земельних ділянок.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що лише у квітні 2014 року прокурор звернувся до суду з позовом про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння, проте йому було відмовлено у задоволенні цих вимог з підстав недоведеності, що відповідачі володіють спірними земельними ділянками.

Разом з тим, у прокурора була об'єктивна можливість знати про нового власника та невідкладно і вчасно заявити такі вимоги.

Зазначені обставини матеріалами справи не спростовано.

Верховний суд у своїй постанові скасовуючи рішення судів у даній справі, зазначив, що під час розгляду таких справ суди мають враховувати висновки Європейського суду з прав людини, викладені в рішенні від 20 жовтня

2011 року в справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04). Зокрема, пункт 71, де зазначено, що потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу; у контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

Враховуючи викладене, на думку судової колегії, не можна прийняти до уваги доводи прокурора про те, що оскільки відповідачка набула права власності у 2014 році, тому строк позовної давності не пропущений, в даному випадку строк не можна вираховувати від набуття відповідачкою ОСОБА_4 права власності на спірні земельні ділянки. При цьому до попереднього власника ОСОБА_15 такі позовні вимоги взагалі не заявлялись.

На думку судової колегії, це зумовлює непередбачуваність і вибірковість застосування захисту цивільного права.

У своїй практиці Європейський суд зазначає, що внаслідок позитивних обов'язків, які покладають на суд ст. 6 ЄКПЛ стосовно забезпечення права на справедливий суд, пропонується в цьому контексті та відповідно до вказаних норм ст. 16 ЦК України при доведеності позову відмовляти у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень ч. 2, 5 ст. 13 цього Кодексу зловживання правом.

Зазначене свідчить про правильність застосування судом частини першої статті 261 ЦК України, оскільки за змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Оскільки позивач, як юридична особа, набуває та здійснює свої права і обов'язки через свої органи, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері земельних відносин.

Таким чином, оскільки уповноважені державою органи не вчинили покладених на них законом обов'язків щодо усунення цих порушень протягом строку позовної давності, визначеного законом, тому колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги є обґрунтованими, проте що строк для звернення до суду з даним позовом пропущено без поважної причини, у зв'язку з чим суд правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог прокурора.

Доводи прокурора про те, що рішенням суду від 31 липня 2014 року, яким визнано незаконними та скасовано розпорядження голови Київської ОДА, при цьому не відмовлено у позові з підстав пропуску позовної давності, не спростовують висновків суду, оскільки позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення. У даній справі, яка є предметом перегляду в апеляційному порядку, відповідачкою заявлено про застосування позовної давності.

Доводи скарги про те, що до цього часу спірних правовідносин не існувало, суперечать матеріалам справи.

За таких обставин колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції є обґрунтованими, підстав для скасування рішення суду в межах доводів апеляційної скарги немає, тому відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381 ЦПК України, колегія судів, -

постановила :

Апеляційну скаргу Першого заступника прокурора Київської області залишити без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2017 року оку залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: І.В.Іванова

Судді:

О.І.Сліпченко

В.В.Гуль