Рішення № 72124628, 18.01.2018, Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області

Справа №442/8324/17

Провадження №2-а/442/37/2018

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 січня 2018 року Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області в складі:

головуючого судді Кучаковського Ю.С.,

за участю секретаря судового засідання Кравців Х.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дрогобичі адміністративну справу за позовом Дрогобицького об’єднаного управління Пенсійного фонду України Львівської області до Управління державної виконавчої служби головного територіального управління юстиції у Львівській області про скасування постанови державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області про відкриття виконавчого провадження, –

за участю представників

від позивача: не з’явилися

від відповідача: не з’явилися

встановив:

Дрогобицьке об’єднане управління Пенсійного фонду України Львівської області звернулося в суд з адміністративним позовом до управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Львівській області про визнання дій старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Львівській області ОСОБА_1 протиправними та про скасування постанови старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Львівській області про відкриття виконавчого провадження від 04.01.2017 ВП № 53230588.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідно до п. 9 ч. 4 ст. 4 Закону України „Про виконавче провадження” державний виконавець мав повернути стягувачеві виконавчий документ.

В поданих до суду письмових запереченнях проти позову відповідач адміністративний позов не визнав та просив відмовити у його задоволенні з тих підстав, що при винесенні оскаржуваних постанов були дотримані вимоги Закону України „Про виконавче провадження”. Також просив розгляд справи проводити без участі представника управліннядержавної виконавчої служби Головного управління юстиції у Львівській області.

В судове засідання сторони не з’явилися. Представник позивача подав до суду клопотання, в якому просить розгляд справи проводити без його участі.

Відповідно до ч.ч. 3, 9 ст. 205 КАС України суд дійшов висновку про можливість розгляду справи у відсутності сторін.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Розглянувши подані документиі матеріали, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Згідно ч. 1 ст. 289 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Із змісту ст. 19 Конституції України вбачається, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

04.01.2017 старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області ОСОБА_1 було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 53230588 з виконання виконавчого листа Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області, виданого 25.07.2016 № 442/640/16-а, про зобов’язання Дрогобицького об’єднаного управління Пенсійного фонду України Львівської області здійснити перерахунок пенсії за віком ОСОБА_2 відповідно до норм чинного законодавства та поновити їй виплату з 30.11.2012.

Положеннями ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Європейський суд з прав людини у справі „Горнсбі проти Греції” наголосив, що, відповідно до усталеного прецедентного права, пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов’язків. Таким чином, ця стаття проголошує „право на суд”, одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов’язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов’язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію.

Отже, для цілей ст. 6 Конвенції стадія виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина „судового розгляду”.

Крім того, з аналізу рішень Європейського суду з прав людини (остаточні рішення у справах „Алпатов та інші проти України”, „Робота та інші проти України”, „Варава та інші проти України”, „ПМП „Фея” та інші проти України”), якими було встановлено порушення п. 1 ст. 6, ст. 13 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, вбачається однозначна позиція про те, що правосуддя не може вважатися здійсненим доти, доки не виконане судове рішення, а також констатується, що виконання судового рішення, як завершальна стадія судового процесу, за своєю юридичною природою є головною стадією правосуддя.

Статтею 129-1 Конституції України встановлено, що судове рішення є обов’язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Отже, основним призначенням стадії виконавчого провадження є фактичне втілення судових присуджень у певні матеріальні блага, яких особа була протиправно позбавлена до отримання судового захисту.

Відповідно до ст. ст. 2, 3 Закону України „Про гарантії держави щодо виконання судових рішень” держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов’язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація (далі - державне підприємство); юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства (далі - юридична особа).

Виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Згідно ч. 3 ст. 4 вказаного Закону протягом десяти днів з дня встановлення державним виконавцем факту наявності підстав для повернення виконавчого документа стягувачу відповідно до пунктів 2-4, 9 частини першої статті 47 Закону України „Про виконавче провадження”, крім випадків, коли стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій, але не пізніше строку, встановленого частиною другою цієї статті, керівник відповідного органу державної виконавчої служби подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування стягувачу коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України, про що повідомляє в установленому порядку стягувача.

На виконання приписів вищенаведеного Закону постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 № 845 затверджено Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевого бюджетів або боржників (далі - Порядок № 845), який визначає механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (далі - рішення про стягнення коштів), прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення.

Згідно п. 3 Порядку № 845 рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).

Пунктом 6 Порядку № 845 передбачено, що у разі прийняття рішення про стягнення коштів стягувач подає органові Казначейства в установлений зазначеним органом спосіб: заяву про виконання такого рішення із зазначенням реквізитів банківського рахунка, на який слід перерахувати кошти, або даних про перерахування коштів у готівковій формі через банки або підприємства поштового зв’язку, якщо зазначений рахунок відсутній; оригінал виконавчого документа; судові рішення про стягнення коштів (у разі наявності); оригінал або копію розрахункового документа (платіжного доручення, квитанції тощо), який підтверджує перерахування коштів до відповідного бюджету.

До заяви можуть додаватися інші документи, які містять відомості, що сприятимуть виконанню рішення про стягнення коштів (довідки та листи органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, або органів місцевого самоврядування, рішення органів досудового розслідування та прокуратури тощо).

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що виконання судових рішень зобов’язального характеру за правилами Закону України „Про гарантії держави щодо виконання судових рішень” та Порядку № 845 можливе за умови, якщо за ними проведено нарахування уповноваженими на те органами відповідних виплат, а нараховані кошти не виплачено.

Аналогічна позиція підтримується Вищим адміністративним судом України в ухвалах від 23.01.2017 у справі № 357/10533/16-а, від 31.03.2017 у справі № 202/7330/16-а.

Враховуючи наведене, незважаючи на те, що боржником є об’єднане управління ПФУ, тобто державний орган, вказаний виконавчий лист містить вимогу щодо зобов’язання вчинити певні дії, а не стягнення. Тому виконання вказаного виконавчого листа здійснюється у відповідності до норм Закону України „Про виконавче провадження”, а не Закону України „Про гарантії держави щодо виконання судових рішень”

Згідно ст. 1 Закону України „Про виконавче провадження” виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

П. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України „Про виконавче провадження” встановлено, що підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів: виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.

Згідно частини 1 статті 5 Закону України „Про виконавче провадження” встановлено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України „Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів”.

Частиною 1 статті 13 Закону України „Про виконавче провадження” передбачено, що під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Як встановлено ч.ч. 1, 2 ст. 15 Закону України „Про виконавче провадження” сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов’язок щодо виконання рішення.

Згідно із частиною шостою статті 26 Закону України „Про виконавче провадження” за рішенням немайнового характеру виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження зазначає про необхідність виконання боржником рішення протягом 10 робочих днів (крім рішень, що підлягають негайному виконанню).

Відповідно до частини 1 статті 63 Закону України „Про виконавче провадження” визначено, що за рішеннями, за якими боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш, як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.

Пунктом 9 частини першої статті 37 Закону України „Про виконавче провадження” встановлено, що виконавчий документ повертається стягувачу, якщо законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.

Таким чином, приймаючи оскаржувану постанову про відкриття виконавчого провадження виконавчого провадження від 04.01.2017 ВП № 53230588 з виконання виконавчого листа Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області, виданого 25.07.2016 № 442/640/16-а, державний виконавець діяв у межах повноважень та у спосіб, передбачені Законом України „Про виконавче провадження”.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 19, 20, 72-77, 241-247, 263, 287, п.п. 10, 15.5 Перехідних положень КАС України, суд –

вирішив:

У задоволенні адміністративного позову Пенсійного фонду України Львівської області до Дрогобицького міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Львівській області – відмовити.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи на рішення суду може бути подана апеляційна скарга до Львівського апеляційного адміністративного суду через Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області протягом десяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Ю.С. Кучаковський