Рішення № 72120609, 29.01.2018, Сторожинецький районний суд Чернівецької області

Справа № 723/405/17

Провадження № 2/723/238/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 січня 2018 року м.Сторожинець

Сторожинецький районний суд Чернівецької області в складі:

головуючого судді Дедик Н.П.,

секретарів судового засідання Антофій О.Г., Полішенко С.П., Петреску Л.М.,

представника позивача ОСОБА_1,

представника відповідача ОСОБА_2,

представників третьої особи ОСОБА_3, ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Сторожинець цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 В»ячеслава Ілліча, третя особа, яка заявила самостійні вимоги, на стороні відповідача ОСОБА_6, про стягнення боргу та за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5, ОСОБА_6 В»ячеслава Ілліча про визнання недійсним договору позики, -

встановив:

Позивач ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7 про стягнення боргу, в якому посилається на те, що 25.12.2014 року ОСОБА_7 отримав від ОСОБА_8 позику в сумі 400 тис.доларів США, які зобов»язався повернути до 01.01.2017 року. Зазначені кошти відповідачу були необхідні для здійснення будівництва торгового центру в м.Сторожинець, вул.Реутова, 1. У визначений строк відповідач отримані у позику кошти не повернув. Позивач просив стягнути борг в сумі 10880000 грн., що еквівалентно 400 тис.доларів США згідно офіційного курсу НБУ та судові витрати по сплаті судового збору.

Ухвалою суду від 26.05.2017 року до участі в справі залучено як третю особу на стороні відповідача ОСОБА_6 за її клопотанням.

В подальшому третя особа звернулася в позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_7 про визнання договору позики недійсним, який ухвалою суду від 26.06.2017 р. було об»єднано в одне провадження з позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_7 про стягнення боргу.

Третя особа, яка заявила самостійні вимоги, ОСОБА_6 в позові посилається на те, що з 14.04.2004 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з відповідачем ОСОБА_7. В грудні 2016 року вона звернулася з позовом про розірвання шлюбу. Відповідно до боргової розписки від 25.12.2014 року договір позики було укладено в період перебування її в шлюбі з відповідачем, тому відповідно до ч.3 ст.65 СК України вимагалася її обов»язкова письмова згода. Але вона не надавала такої згоди і до 24.04.2017 року їй не було відомо про існування будь-яких правочинів, що укладалися її чоловіком з ОСОБА_5 Даний правочин вчинений поза її волевиявленням, ОСОБА_7 обтяжив їх спільне майно борговим зобов»язанням без отримання її згоди на це. За змістом розписки отримані в позику кошти було використано для будівництва торгового центру. В провадженні суду перебуває цивільна справа за її позовом до ОСОБА_7 про поділ спільного майна подружжя, в тому числі торгового центру, розташованого в м.Сторожинець, вул.Реутова, 1. Зобов»язання прийняті ОСОБА_7 за договором позики без її згоди, як дружини, безпосередньо стосуються її майнових інтересів та породжують негативні наслідки у вигляді можливості звернення стягнення на належне їй майно. Вважає, що договір позики від 25.12.2014 року укладений від ОСОБА_5 та ОСОБА_7 на суму 400 тис.доларів США суперечить ч.2,ч.3 ст.65 СК України, і у відповідності до ч.2, ч.3 ст.203, ч.4 ст.369 ЦК України підлягає визнанню недійсним. Також зазначає, що позов ОСОБА_5 з»явився в провадженні суду під час розгляду судом справи за її позовом про розірвання шлюбу, метою якого є позбавлення її права власності на ? спільного майна подружжя, зокрема, торгового центру по вул.Реутова, 1 в м.Сторожинець, збудованого за спільні кошти подружжя. Вказує на те, що її чоловік ОСОБА_7 регулярно їздив на заробітки до Росії, зароблені кошти передавав їй. За взаємною згодою за спільні кошти подружжя 18.02.2013 року ними було придбано земельну ділянку та об»єкти нерухомого майна по вул.Реутова, 1 в м.Сторожинець з метою подальшої реконструкції та будівництва торгового центру. Оскільки чоловік постійно перебував за кордоном, вона займалася питаннями щодо виготовлення проектної документації, отриманням необхідних дозволів, оплатою пов»язаних з цим послуг, проводила розрахунки, пов»язані з організацією будівництва, за виконані роботи з будівельниками, зі спільних коштів, яких вистачало для будівництва торгового центру і необхідності у запозиченні будь-яких додаткових коштів не існувало. ОСОБА_5 за дорученням її чоловіка здійснював нагляд за будівельним майданчиком, контролював витрачання та збереження будівельних матеріалів, за що отримував плату по 500 доларів в місяць. ОСОБА_5 не мав джерел доходу, які б забезпечували йому можливість надати позику в сумі 400 тис.доларів США. Стверджує, що боргових зобов»язань ОСОБА_7 перед ОСОБА_5 не існувало, а наявна розписка є фіктивною. Їх дії є узгодженими, спрямованими на позбавлення її можливості отримати належну їй ? частку спільного майна подружжя. Просила визнати недійсним договір позики, укладений 25.12.2014 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 на суму 400 тис.доларів США.

В ході розгляду справи позивач за первісним позовом збільшив розмір позовних вимог, просив крім основного боргу стягнути інфляційні витрати та 3% річних за період з 01.01.2017 року по 19.09.2017 року. В подальшому уточнив позовні вимоги, зменшив суму за основним боргом на 140950 грн., зарахувавши за вимогою ОСОБА_7 в рахунок погашення боргу вартість отриманих будівельних матеріалів. Просив стягнути з відповідача ОСОБА_7 11818152 грн., з яких 10739050 грн. основного боргу, 230717, 20 грн. – 3% річних , 848384,95 грн. – інфляційні витрати.

В ході розгляду справи судом були вчинені наступні процесуальні дії:

-Ухвалою від 04.04.2017 року забезпечено позов шляхом накладення арешту на торговий центр, що знаходиться по вул.Реутова, 1 в м.Сторожинець, Чернівецької області, та належить на праві власності ОСОБА_7

-Ухвалою від 17.07.2017 року було витребувано докази з Сторожинецького відділення Вижницької ОДПІ ГУ ДФС України в Чернівецькій області та з Державної прикордонної служби України.

Позивач ОСОБА_5 в судове засідання не з»явився, надав суду заяву про розгляд справи у його відсутності, позовні вимоги просив задовольнити.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_5 – ОСОБА_1 позовні вимоги за первісним позовом підтримав, вимоги за позовом третьої особи не визнав. Пояснив, що ОСОБА_7 разом із сином ОСОБА_5 звернулися до останнього, щоб він позичив гроші для завершення будівництва торгового центру по вул.Реутова, 1. ОСОБА_5 спочатку відмовився, ОСОБА_7 запропонував йому бути керівником будівництва, при цьому контролюватиме кошти і не матиме ризиків неповернення грошей. На таких умовах ОСОБА_5 погодився надати кошти. Позика не була одноразовою, оскільки домовилися, що ОСОБА_5 буде проводити розрахунки по будівництву, і ці кошти будуть як позика. Це відбувалося в такому порядку: коли треба було оплатити будівельні матеріали, ОСОБА_7 телефонував до ОСОБА_5, той надавав кошти. В такий спосіб утворилася сума позики 400 тис. доларів США. Сторони взаємно проводили записи щодо сум. За звіркою, проведеною після завершення будівництва, сторони погодили, що ОСОБА_5 надав 400 тис.доларів США. Дата, вказана в розписці – 25.12.2014 року – це дата, коли була досягнута угода про надання коштів. Кошти були передані після 25.12.2014 року. Розписка видана пізніше, на вимогу ОСОБА_5, коли той відчув, що виникають непорозуміння і кошти не повертаються. Розписку написав сам ОСОБА_7Заперечив, що при написанні розписки в суму позики було включено 24 тис.доларів США, як вдячність за користування позикою. Його довіритель змушений звернутися до суду, так як ОСОБА_7 кошти не повернув, пояснивши це тим, що перебуває на стадії розподілу майна з дружиною. В подальшому представник позивача, пояснив, що уточнив у довірителя обставини передачі коштів, і вказав, що 25.12.2014 року, яким датована розписка, це дата останньої передачі коштів. Заперечує проти позову третьої особи, вказуючи на те, що ОСОБА_6 у позовній заяві визнає факт укладення договору, так як посилається на те, що укладений він в період шлюбу і відсутня її згода на цей правочин, також просить визнати його недійсним, а неукладеним. Стаття 65 СК України, на яку посилається 3 особа, стосується майна, що є об»єктом спільної власності, і згода другого з подружжя має бути на його відчуження. Сім»я ОСОБА_6 за свої кошти придбала земельну ділянку по вул.Реутова, 1 в м.Сторожинець, а на реконструкцію і будівництво торгового центру не мала, тому позичали гроші. Вказує також на те, що третя особа не є суб»єктом правовідносин за договором позики. Відповідно до ст.1051 ЦК України оспорити договір позики має право позичальник, при цьому він має довести, що договір неукладений. Його довіритель не мав стосунків з ОСОБА_6 і не отримував від неї кошти. Оплату за роботу йому проводив ОСОБА_7, у формі заробітної плати, яка не входила у позику.

Відповідач ОСОБА_7 в судове засідання не з»явився, надав суду письмові пояснення на позовну заяву ОСОБА_5, в яких вказує, що останній був керівником будівництва торгового центру по вул.Реутова 1 в м.Сторожинець з лютого 2013 року по березень 2016 року – закінчення будівництва, за що отримував щомісячно по 500 доларів. Йому було відомо, що в ОСОБА_5 були гроші, оскільки той мав заощадження, в 2002 році отримав після смерті родича, який проживав в Румунії, спадщину готівкою в доларах. В 2014 році він разом з ОСОБА_9 попросили в ОСОБА_5, щоб той позичив гроші необхідні для будівництва. Через певний час ОСОБА_5 погодився позичати кошти, які отримував по мірі необхідності для завершення будівництва. Вони кожен окремо вели облік отриманих у позику грошей. Після початку роботи торгового центру ОСОБА_5 запропонував звіритися по сумі отриманих грошей, вони на підставі своїх записів підбили суму грошей, які були ним отримані від ОСОБА_5 з літа і до грудня 2014 року. Вона становила 376 тисяч доларів США. На вимогу ОСОБА_5 він надав розписку на підтвердження позики. В розписці зазначив більшу суму, тим самим висловив вдячність за позичені кошти та допомогу в побудові торгового центру. Дата в розписці – 25.12.2014 року є датою звірки. На даний час він не має можливості повернути борг.

Представник відповідача ОСОБА_7 – ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги за первісним позовом визнав частково, за позовом третьої особи не визнав. Пояснив, що розписку дійсно написав ОСОБА_7, але сума позики складає не 400 тис.доларів США, а 376 тис.доларів, так як 24 тис. доларів – це винагорода за позику. ОСОБА_5 був керівником будівництва, здійснював контроль, вів розрахунки. Кошти він передавав безпосередньо ОСОБА_7, який розраховувався за будматеріали, а коли ОСОБА_7 не було, то за його згодою ОСОБА_5 самостійно розраховувався з постачальниками, і ці кошти вважалися позиченими ОСОБА_5 ОСОБА_7 Сторони вели записи. Під час будівництва ОСОБА_7 перебував як на території України, так і за її межами. Розписка була написана пізніше від дати, в ній зазначеної, точну дату написання довіритель не пам»ятає, але на той час торговий центр вже працював, в ньому здійснювалася господарська діяльність. Після завершення будівництва дружина ОСОБА_7 почала займатися господарської діяльністю в торговому центрі, до цього вона не мала відношення до будівництва. Їй було відомо про позичання грошей, оскільки це неодноразово обговорювалося в сім»ї. Кошти були отримані до написання розписки. У ОСОБА_7 і ОСОБА_5 були записи про витрати коштів, останній запис датований 25.12.14 року, тому цією датою написали розписку. Сторони звірилися по записах, зійшлися на сумі 376 тис.доларів США, ОСОБА_7 написав розписку на 400 тисяч, з яких 24 тисячі як вдячність. Визнає позовні вимоги про стягнення боргу в сумі 10086250 грн. – основний борг, та відповідно до цієї суми інфляційні - 7 96813,75 грн., 3% річних – 216693 грн. Вважає, що позов третьої особи не підлягає задоволенню, оскільки договір позики право подружжя на спільну сумісну власність не порушує, так як джерелом його набуття є спільні кошти і спільна праця. Зобов»язання перед кредитором має бути виконано особисто боржником, третя особа не є солідарним боржником чи майновим поручителем і до неї вимоги за договором позики не пред»являлися. Відповідно до ст.65 СК України має бути згода іншого з подружжя на розпорядження майном, при укладанні договору позики майном не розпоряджаються. Кошти мали повертатися довірителем готівкою з доходів від підприємницької діяльності, такі доходи не є спільним сумісним майном подружжя. Третій особі було відомо, що ОСОБА_7 позичав кошти протягом 2014 року у ОСОБА_5, оскільки він сам повідомляв їй про це, вони на той час були подружжям, спільно проживали.

Третя особа, яка заявила самостійні вимоги, ОСОБА_6 в судове засідання не з»явилася.

Представник третьої особи ОСОБА_3 в судовому засіданніпозовні вимоги третьої особи підтримала, заперечувала проти задоволення первісного позову. Пояснила, що ОСОБА_6 та ОСОБА_7 уклали шлюб 14.04.2004 року, в грудні 2016 року між ними стався конфлікт, ОСОБА_6 пішла з будинку, проживає окремо, звернулася до суду про розірвання шлюбу. Після цього між подружжям була домовленість про добровільний поділ майна. В лютому 2017 року судом було надано подружжю термін для примирення. В цей же час з»явився позов про стягнення боргу. Про існування боргових зобов»язань ОСОБА_6 стало відомо в квітні 2017 року. Такі обставини дають підстави стверджувати, що боргове зобов»язання ОСОБА_5 і ОСОБА_6 є способом уникнення розподілу майна подружжя, щоб зберегти його в родині чоловіка і не дати можливості ОСОБА_6 отримати частку майна подружжя. Право власності ОСОБА_7 на об»єкти нерухомості по вул.Реутова, 1 в м.Сторожинець підтверджується договорами купівлі-продажу. На їх укладення ОСОБА_6, як дружина надавала письмову згоду. На отримання позики від неї також мала б бути отримана згода, оскільки внаслідок цього збільшується вартість майна. Також договір позики - це отримання коштів у власність і повернення такої ж суми. Повернення коштів – це розпорядження коштами, що є спільним майном подружжя. Відсутність згоди на укладення боргового зобов»язання і отримання коштів суперечить нормам чинного законодавства щодо укладення правочинів, ст.65 СК України.

Представник третьої особи ОСОБА_4 в судовому засіданні позовні вимоги третьої особи підтримала, заперечувала проти задоволення первісного позову. Пояснила, що коштів подружжя вистачало для будівництва торгового центру. ОСОБА_6 також займалася будівництвом, зокрема, питаннями, пов»язаними з оформленням документації. Презюмується, що майно, набуте в період шлюбу є майном подружжя, незалежно від того,на чиє ім»я воно оформлене. Боргове зобов»язання є обтяженням сімейного майна і сімейного бюджету. ОСОБА_6 не надавала згоди на отримання позики, що не відповідає ч.3 ст.65 СК України і є підставою для визнання договору позики недійсним.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши письмові докази, судом встановлено наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що згідно розписки від 25.12.2014 року відповідач ОСОБА_7 отримав від ОСОБА_5 позику в сумі 400 тисяч доларів США, для закінчення будівництва торгового центру в м.Сторожинець, вул.Реутова, 1, які зобов»язався повернути до 01.01.2017 року (т.1 а.с.35).

З виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців вбачається, що ОСОБА_7 з 26.04.2013 року зареєстрований фізичною особою-підприємцем (т.1 а.с.76).

ОСОБА_7 та ОСОБА_6 з 14.04.2004 перебувають в зареєстрованому шлюбі, що підтверджується копією свідоцтва про одруження серії І-МИ №071325, виданого 14.04.2004 року (т.1 а.с.125).

Згідно листа ДПС України від 28.07.2017 року ОСОБА_7 в період з 13.01.2013 року по 18.09.2014 року неодноразово виїжджав за межі України, поїздки були короткотривалими (т.1 а.с.167).

Відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки від 18.02.2013 року ОСОБА_7 купив у ПП «Луч» комплекс з будівлями та спорудами, що знаходяться в м.Сторожинець, по вул.Реутова, 1, Чернівецької області. З п.5.6 договору вбачається, що дружина покупця ОСОБА_6 дала чоловіку ОСОБА_7 згоду купити земельну ділянку, згідно заяви, посвідченої нотаріусом 11.01.2013 р. (т.2 а.с.4-6, 7).

Відповідно до договору купівлі-продажу комплексу від 18.02.2013 року ОСОБА_7 купив у ПП «Луч» земельну ділянку, що розташована в м.Сторожинець, по вул.Реутова, 1, Чернівецької області, цільове призначення якої – для комерційного призначення. З п.10 договору вбачається, що дружина покупця ОСОБА_6 дала чоловіку ОСОБА_7 згоду купити комплекс з будівлями та спорудами, згідно заяви, посвідченої нотаріусом 18.02.2013 р. (т.2 а.с.8-9,10).

З договору №11-08/2013 на виконання проектних робіт від 22.08.2013 року, договору №13-09/2013 на розроблення проектної документації від 12.09.2013 року вбачається, що їх предметом були виготовлення містобудівних розрахунків, проекту та робочої документації на будівництво торгового центру по вул.Реутова, 1 в м.Сторожинець (т.2 а.с.14-29).

Відповідно до листа ПП «Територіальне планування» від 19.10.2017 року №14 ОСОБА_6 звернулася щодо замовлення проектної документації на будівництво торгового центру, нею також здійснювалося супроводження виходу проектантів на місце, оплата та отримання документації (т.2 а.с.13).

16.03.2015 року Управлінням ДАБІ у Чернівецькій області було зареєстровано Декларацію про готовність об»єкта до експлуатації – будівництво торгового центру та реконструкція складського приміщення по вул.Реутова, 1 м.Сторожинець (т.1 а.с.86-91).

Право власності ОСОБА_7 на торговий центр по вул.Реутова, 1 в м.Сторожинець підтверджується копіями свідоцтва про право власності від 17.08.2015 року та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (т.1 а.с.45-46).

Відповідно до ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов»язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передачі грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно ч.2 ст.1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до ч.1 ст.1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов»язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов»язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договорами).

Відповідно до ч.1, ч.2 ст.207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до наведених правових норм судом встановлено, що, між сторонами за первісним позовом виникли правовідносини, що випливають з договору позики.

Наявність між сторонами зазначених правовідносин доведена позивачем, оскільки в нього наявний оригінал розписки, що долучена до матеріалів справи, зі змісту якої вбачається, що відповідач позичив 400 тис.доларів США, які зобов»язався повернути до 01.0.2017 року.

Факт отримання коштів як позики визнано відповідачем ОСОБА_7 та його представником.

Крім того, сторонами за договором позики визнано ті обставини, що суму позики склали кошти, які позивач ОСОБА_5 неодноразово передавав відповідачу по мірі потреби для будівництва торгового центру. Дата 25.12.2014 року, що зазначена в розписці, це дата, коли останній раз передавалася частина коштів, а розписка була написана пізніше – після завершення будівництва торгового центру.

Відповідно до ч.1 ст.82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обгрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

На думку суду, визнані сторонами за договором позики вищенаведені обставини не викликають сумніву, оскільки на підтвердження укладення договору позики надано оригінал розписки. Крім того, з договорів купівлі-продажу від 18.02.2013 р. вбачається придбання ОСОБА_7 земельної ділянки та комплексу з будівлями та спорудами по вул.Реутова, 1 в м.Сторожинець. У серпні-вересні 2013 року ОСОБА_7 був замовником за договорами на виконання проектних робіт та проектної документації на будівництво торгового центру за вищезазначеною адресою, декларація про готовність якого до експлуатації була зареєстрована 16.03.2015 року.

Відповідач ОСОБА_7 та його представник заперечували суму позики, зазначену в розписці - 400 тис.доларів США, вказуючи, що фактично сума отриманих коштів становила 376 тис.доларів США, а 24 тис. доларів США – це винагорода за позичені гроші.

Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.

Відповідно до ч.1,ч.2 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обгрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення обставин справи. Ці дані встановлюються: письмовими, речовими та електронними доказам; висновками експертів, показаннями свідків.

Відповідачем не надано доказів на підтвердження заперечень, відповідно до яких ним отримано в позику 376 тис.доларів США, а не 400 тис.доларів США, які зазначив в розписці. Дані заперечення спростовуються розпискою, написаною відповідачем власноручно, про отримання ним позики в сумі 400 тис.доларів США, яка не містить відомостей про будь-яку винагороду позичальнику.

Верховний Суд України при перегляді рішень касаційної інстанції у справах зі спорів, що виникли з договорів позики, зазначав про те, що дата складання розписки може не співпадати з моментом передачі грошей, договір позики є укладеним з моменту передання грошей, а розписка посвідчує цей факт, який має передувати складанню розписки (справи 6-2517св10 від 14.09.2011 р., №6-79цс14 від 02.07.2014 р.). Крім того, Верховний Суд України в постановах, винесених у спорах зазначеної категорії, неодноразово вказував на те, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів – робити відповідні правові висновки (справи №6-1967цс15 від 11.11.2015 р, №309/3458/14-ц від 13.12.2017 р.).

Таким чином, суд вважає встановленими обставини на підтвердження укладення договору позики між ОСОБА_5 та ОСОБА_7, оскільки отримання коштів в сумі 400 тис.доларів США в борг підтверджується розпискою позичальника, в якій зазначені основні умови договору - строковість, зворотність, безоплатність та додаткова умова – цільове призначення позики, відповідно до яких кошти отримані як позика, без сплати будь-яких процентів чи певної суми за користування коштами, на термін до 01.01.2017 року, для закінчення будівництва торгового центру. Крім того, судом було встановлено, що станом на 25.12.2014 року – дату розписки - кошти були передані від кредитора до позичальника, сама розписка була написана після передачі коштів, також вона підписана позичальником.

В ході розгляду справи сторони за первісним позовом за взаємною згодою провели зарахування вартості отриманих кредитором – позивачем ОСОБА_5 будівельних матеріалів в погашення боргу за договором позики в сумі 140950 грн.

Виходячи з наведеного, враховуючи принцип диспозитивності, закріплений в ст.13 ЦПК України, суд вважає, що вимоги за первісним позовом в частині стягнення боргу за договором позики в сумі 10739050 грн. як еквіваленту позики, що була отримана в доларах США, підлягають задоволенню.

Відповідно до ст.525,530 ЦК України зобов»язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства. Якщо у зобов»язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно ст.625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов»язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов»язання, на вимогу кредитора зобов»язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Разом з тим, відповідно до положень Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», індекс інфляції це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання, а ціни в Україні встановлюються в національній валюті гривні. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.

Таким чином, іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає.

Позивач за первісним позовом просив стягнути з відповідача 3% річних за період з 01.01.2017 р. по 19.09.2017 року в сумі 230717,20 грн.

Згідно розрахунку суду сума 3% річних за вказаний період складає:

3% х 10739050 грн. х 262 дні : 365 днів х 100 = 231257,30 грн.

Дотримуючись принципу диспозитивності, закріпленого в ст.13 ЦПК України, суд вважає, що 3% річних підлягає стягненню саме в сумі, визначеній позивачем, тобто – 230717,20 грн.

Щодо вимоги про стягнення інфляційних втрат, то на думку суду, вона не підлягає задоволенню, оскільки предметом договору позики між сторонами за первісним договором була іноземна валюта – долари США. Саме в іноземній валюті було визначено зобов»язання, обов»язок виконання якого для позичальника не припинився й існуватиме до прийняття судового рішення про стягнення боргу за договором позики в гривнях, в сумі відповідно до офіційного курсу валют, встановленого НБУ.

При вирішенні вимог за позовом третьої особи суд зазначає наступне.

Третя особа ОСОБА_6, обгрунтовуючи свій позов, посилається на те, що договір позики між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 укладений без письмової згоди її, як дружини останнього, що суперечить ст.65 СК України. Прийняття ОСОБА_7 зобов»язання за договором позики без її письмової згоди безпосередньо стосується її майнових інтересів та породжують для неї негативні наслідки у вигляді можливості звернення стягнення на належне їй майно. Укладення договору позики суперечить вимогам чинного законодавства та вчинено поза її волевиявленням, і відповідно до ч.1-3 ст.203, ч.1 ст.215 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до ч.1-3 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ч.3 ст.65 СК України для укладення одним з подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

На думку суду на спірні правовідносини не поширюються положення ч.3 ст.65 СК України, так як дана стаття регулює права подружжя на розпорядження майном, що є об»єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до договору позики ОСОБА_7 не розпоряджався майном, а набув майно (грошові кошти) у власність (ст.1046 ЦК України).

Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.

Згідно ч.4 ст.65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім»ї, створює обов»язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім»ї.

Посилання третьої особи, що укладення договору позики може мати для неї негативні наслідки у вигляді звернення стягнення на належне їй майно, не може бути підставою визнання договору позики недійсним. З аналізу вищезазначених норм вбачається, що другий з подружжя має обов»язки за правочином, укладеним одним із них, якщо одержане майно використане в інтересах сім»ї. В даній справі вимога про стягнення боргу до ОСОБА_6, як дружини позичальника, не заявлялася. Третя особа має право при порушенні її прав на майно, яке вона вважає спільним майном подружжя, на захист у встановлений законом спосіб, зокрема, шляхом пред»явлення позову про поділ майна подружжя, визнання права власності на частку в спільному майні подружжя, і при вирішенні такого спору можуть доводитися обставини щодо використання чи невикористання коштів, отриманих за договором позики в інтересах сім»ї.

Не вбачає суд підстав для визнання оспорюваного договору позики недійсним з підстав, викладених в ч.2,3 ст.203 ЦК України, на які посилається третя особа в позовній заяві, оскільки судом в ході розгляду справи не встановлено обставин, які б свідчили про відсутність в учасників правочину (позивача та відповідача за первісним позовом) необхідного обсягу цивільної дієздатності та вільного волевиявлення на його укладення.

Третя особа також вказує на фіктивність наявної в матеріалах справи розписки, оскільки позов про стягнення боргу на підставі даної розписки поданий до суду після її звернення з вимогами про розірвання шлюбу та намірами поділу майна подружжя, є узгодженими діями ОСОБА_5 та ОСОБА_7, які є родичами, спрямованими на позбавлення її можливості отримати належну їй половину спільного майна подружжя.

Відповідно до ч.1 ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Як зазначено вище, судом встановлено, що договір позики укладений між сторонами з дотриманням вимог ст.1047 ЦК, ними досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору. В ході розгляду справи не було доведено відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України доказування не може грунтуватися на припущеннях.

Виходячи з наведеного, суд вважає, що позов третьої особи ОСОБА_6 про визнання договору позики недійсним є безпідставним і задоволенню не підлягає.

Відповідно не підлягає задоволенню клопотання представника відповідача за первісним позовом про застосування строку позовної давності до вимог за позовом третьої особи і з цих підстав відмовити в його задоволенні.

Згідно ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір, сплачений позивачем за первісним позовом, підлягає стягненню з відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.2,5,10,13, 76-81, 141, 258-259, 263-265 ЦПК України, суд, -

вирішив:

Позовні вимоги ОСОБА_5 задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_6 В»ячеслава Ілліча (ідентифікаційний номер НОМЕР_1, житель ІНФОРМАЦІЯ_1) на користь ОСОБА_5 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2, житель ІНФОРМАЦІЯ_2) заборгованість за договором позики в сумі 10739050 грн. (десять мільйонів сімсот тридцять дев»ять тисяч п»ятдесят грн..) та три проценти річних від простроченої суми в розмірі 230717,20 грн. (двісті тридцятьтисяч сімсот сімнадцять грн. 20 коп.).

В задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_5 відмовити.

В задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_5, ОСОБА_6 В»ячеслава Ілліча про визнання недійсним договору позики відмовити.

Стягнути з ОСОБА_6 В»ячеслава Ілліча (ідентифікаційний номер НОМЕР_1, житель ІНФОРМАЦІЯ_1) на користь ОСОБА_5 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2, житель ІНФОРМАЦІЯ_2) судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 7425,70 грн. (сім тисяч чотириста двадцять п»ять грн..70 коп.).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до апеляційного суду Чернівецької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Відповідно до п.15.5 розділу 13 Перехідних положень ЦПК України (в редакції Закону №2147-VІІІ від 03.10.2017 року) до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Повне судове рішення складено 07 лютого 2018 року.

Суддя