Постанова № 72116035, 30.01.2018, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 450/2286/16-ц Головуючий у 1 інстанції: Добош Н.Б.

Провадження № 22-ц/783/3809/17 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

Категорія: 39

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 січня 2018 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Львівської області у складі:

головуючої судді - Копняк С.М.

суддів - Бойко С.М., Ніткевич А.В.,

секретаря - Юзефович Ю.І.,

з участю представника позивача - ОСОБА_2, представника третьої особи ОСОБА_3, - ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 31 березня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5, треті особи: ОСОБА_3, Пустомитівська державна нотаріальна контора про визнання відмови від спадщини недійсною, про визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину, про скасування реєстраційного посвідчення та визнання майна спадковим та зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6, третя особа ОСОБА_3 про усунення від права на спадкування, -

В С Т А Н О В И Л А:

Позивач ОСОБА_6 звернувся в Пустомитівський районний суд Львівської області з позовом до ОСОБА_5, треті особи: ОСОБА_3, Пустомитівська державна нотаріальна контора, в якому просить поновити строк позовної давності, оскільки такий пропущено з поважних причин; визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 19.07.2002 року Пустомитівською державною нотаріальною конторою (зареєстроване в реєстрі за № 1865) ОСОБА_5, в частині визнання житлового будинку та земельної ділянки у цілому спадковим майном померлого ОСОБА_3 та визнання за ОСОБА_5 права спадкування на 3/4 частки будинку за адресою: АДРЕСА_1, та 3/4 частки земельної ділянки, розташованої на території Лапаївської сільської ради Пустомитівського району (зареєстрована у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю 03.04.1995 року за № 27); визнати недійсним та скасувати реєстраційне посвідчення від 02.09.2002 року записане в реєстрову книгу № 1 за реєстровим номером № 155, видане Львівським ОДКБ ТІ та ЕО, ОСОБА_5 на право власності у цілому на будинок за адресою: АДРЕСА_1; визнати недійсною заяву ОСОБА_7 від 19 липня 2002 року про відмову від спадщини, яка відкрилась після померлого ОСОБА_3; визнати спадковим майном померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_7 3/4 частки будинку за адресою: АДРЕСА_1, та 3/4 частки земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1, розташованої на території Лапаївської сільської ради Пустомитівського району (зареєстрована у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю 03.04.1995 року за № 27).

Своєї позовні вимоги мотивує тим, що позивач у 1986 році виїхав на роботу до Республіки Болгарія і залишився там проживати. У 2006 році приїхавши до батьків дізнався, що його батько, ОСОБА_3, помер у 1996 році. Зазначає, що за життя батьки придбали земельну ділянку на території Лапаївської сільської ради та збудували будинок, який знаходиться за адресою АДРЕСА_1. Йому не було відомо на кого був зареєстрований будинок, однак оскільки в ньому проживала матір позивача, ОСОБА_7, то вважав, що будинок зареєстрований на її ім»я. ІНФОРМАЦІЯ_1 року мати, ОСОБА_7, померла. Після смерті матері він подав до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Приїхавши на похорони матері дізнався, що будинок, який належав його батькам, оформлений на відповідача (брата) ОСОБА_5 Тобто тільки з цього часу він дізнався, що в 2002 році відповідач оформив на себе увесь вищевказаний будинок і земельну ділянку та набув на них право власності у порядку спадкування за законом. При цьому спадщина оформлялась виходячи з того, що земельна ділянка та будинок у цілому належали виключно померлому ОСОБА_3 Крім цього стало відомо, що мати - ОСОБА_4 19.07.2002 року написала у нотаріуса заяву про відмову у спадкуванні майна свого чоловіка. Вважає, що відмова матері від спадщини та набуття відповідачем права власності у порядку спадкування на будинок у цілому є незаконними, оскільки ОСОБА_7 була у числі спадкоємців за законом, а крім того, як непрацездатна особа (пенсіонер) мала право на обов'язкову частку у спадщині, незалежно від заповіту, однак подала до нотаріуса заяву про відмову від спадщини, яка датована 19.07.2002 року, тобто через 6 років після смерті її чоловіка (спадкодавця). Після смерті ОСОБА_3, мати продовжувала проживати у будинку та користуватись ним, а тому фактично прийняла спадщину. Зазначає, що мати - ОСОБА_7 мала право відмовитись від прийняття спадщини тільки протягом 6 місяців після смерті спадкодавця, отже відмова від спадщини через 6 років після смерті спадкодавця була незаконною. Тому не відповідає та суперечить вимогам діючого на той час законодавства визначення спадковим майном померлого ОСОБА_3 будинку в цілому та земельної ділянки у цілому, оформлених на спадкодавця за час його життя. Вказує, що земельну ділянку та будинок ОСОБА_3 оформив у власність на своє ім'я у 1995 році, тобто під час перебування у шлюбі з ОСОБА_7, проте вищевказане майно було спільним майном подружжя з рівними частками. Тобто спадкодавцю на момент смерті належало тільки 1/2 частка будинку та 1/2 частка земельної ділянки. Отже відповідач ОСОБА_5 та ОСОБА_7 мали право на спадкування за законом майна у розмірі 1/2 частки будинку та 1/2 частки земельної ділянки. Також ОСОБА_7, як дружина померлого, мала право на спадкування обов'язкової частки після померлого чоловіка у розмірі 2/3 частки, яка належала б їй при спадкоємстві за законом, а за відсутності заповіту чи відмови від нього - на 1/2 частки спадкового майна, оскільки фактично спадкове майно прийняли двоє спадкоємців - ОСОБА_5 та ОСОБА_7 Таким чином, після смерті матері - ОСОБА_7 спадковим майном, яке належало померлій, слід визнати 3/4 частки будинку та 3/4 частки земельної ділянки. В той же час, ОСОБА_5 як спадкоємець за законом після смерті батька ОСОБА_3, мав право на спадкування і оформлення у власність тільки 1/4 частки будинку та 1/4 частки земельної ділянки. Враховуючи наведене, свідоцтво про право на спадщину за законом, видане ОСОБА_5 є недійсним в частині визнання житлового будинку та земельної ділянки у цілому спадковим майном та визнання за ОСОБА_5 права спадкування на 2/3 частки будинку та 2/3 частки земельної ділянки. В цих же частинах є недійсними і реєстраційне посвідчення на право власності від 02.09.2002 року, видане ОСОБА_5 на будинок у цілому за адресою: АДРЕСА_1, та реєстрація земельної ділянки у цілому за ОСОБА_5 Про оформлення відповідачем права власності на будинок та земельну ділянку в порядку спадкування за законом позивач дізнався тільки після смерті матері у травні 2016 року і тільки після того дізнався про заяву матері про відмову від спадщини. До цього часу про дані факти відомо не було, а отже строк давності ним пропущено з поважних причин. На підставі наведенного, просить заявлені позовні вимоги задовольнити.

Відповідач ОСОБА_5 звернувся в Пустомитівський районний суд Львівської області із зустрічним позовом до ОСОБА_6, в якому просить усунути ОСОБА_6 від права на спадкування за законом після смерті померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_7. Протокольною ухвалою судом було залучено в якості третьої особи ОСОБА_3.

Свої вимоги мотивує тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 року померла мати сторін - ОСОБА_7. Останні 10 років свого життя вона тяжко хворіла та неодноразово проходила лікування. 21.03.2006 року мати у віці 72 років зазнала закритого перелому зовнішньої кісточки правої гомілки. Лікування вона проходила амбулаторно вдома під опікою родини позивача. Крім цього, мати мала проблеми з очима. Так, в липні 2005 року їй було поставлено діагноз зрілі вікові катаракти та було рекомендовано провести операцію. У період з 21.12.2009 року по 28.12.2009 року мати проходила стаціонарне лікування в офтальмологічному відділенні № 2 Львівської обласної клінічної лікарні з діагнозом - ускладнена майже зріла катаракта лівого ока, початкова катаракта правого ока, ангеосклероз сітківки обох очей, ІХС, атеросклеротичний кардіосклероз. 22.12.2009 року їй була проведена операція на лівому оці. На початку 2012 року у матері було виявлено онкологічну хворобу. За час лікування вона неодноразово проходила курс променевого лікування, а саме у період часу з 24.01.2012 р. по 05.03.2012 р., з 19.06.2014 р. по 25.07.2014 р., з 19.03.2015 р. по 24.04.2015 р., з 26.10.2015 р. по 02.12.2015 р. та курс хіміо-, гормоно-, імуно терапії. На лікування матері витрачалися значні кошти. Крім цього, мати потребувала посиленого харчування, постійного проведення загальнозміцнюючої терапії. Останні пів року до смерті, стан здоров'я її похитнувся і вона фактично була прикута до ліжка, так як вже самостійно пересуватися не могла, так як скаржилася, що не має сил самостійно підвестися, скаржилася на загальну слабкість. У цей період часу вона потребувала ще більшої турботи щодо себе, ніж було до того. Зважаючи на похилий вік матері, стану її здоров'я, потреби у вартісному лікуванні, потреби у посиленому харчуванні, забезпечення медичною допомогою, необхідність постійно здавати аналізи та проходити огляди за для контролю за станом здоров'я, вона - мати сторін наприкінці свого життя перебувала у безпорадному стані, так як самостійно, власними силами була неспроможна забезпечити як фізично так і матеріально умови свого життя. Наголошує, що відповідачу було достеменно відомо про стан матері, так як неодноразово в телефонному режимі йому про це повідомлялося, говорилося про необхідність приїхати та допомогти її доглядати і допомогти матеріально, так як лікування і підтримання життя матері потребувало вкладень грошей. Проте усі ці вимоги відповідачем були проігноровані. Жодної допомоги він не надав, не приїхав і навідати матір. Увесь тягар по утриманню матерів фактично ліг на нього та його - ОСОБА_5 сім'ю. Після смерті матері він займався організацією її поховання. Ніхто з його братів жодним чином не долучилися до поховання. На підставі наведенного, просить заявлені позовні вимоги задовольнити.

Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 31 березня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_6 до ОСОБА_5, треті особи: ОСОБА_3, Пустомитівська державна нотаріальна контора, про визнання відмови від спадщини недійсною, визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину, скасування реєстраційного посвідчення та визнання майна спадковим - задоволено частково.

Ухвалено: визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом серія НОМЕР_1, видане 19.07.2002 року державним нотаріусом Пустомитівської державної нотаріальної контори ОСОБА_9, зареєстроване в реєстрі за № 1865 на 3/4 частки спадкового майна, що складається з житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0,2486 га, яка розташована на території Лапаївської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, призначеної для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд;

скасувати реєстраційне посвідчення серії НОМЕР_2, видане 02.09.2002 року Львівським обласним державним Комунальним підприємством «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», за реєстровим № 155 на 3/4 частки житлового будинку за адресою АДРЕСА_1

В іншій частині позовних вимог ОСОБА_6 - відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_5 до ОСОБА_6, третя особа ОСОБА_3, про усунення від права на спадкування - відмовлено.

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 31 березня 2017 року оскаржив ОСОБА_5, подавши апеляційну скаргу.

В обгрунтування апеляційної скарги посилається на те, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим, таким, що ухвалене без повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи та із неправильним застосуванням норм матеріального права. Зазначає, що не погоджується з висновками суду першої інстанції, що підставою відмови в задоволенні зустрічного позову є те, що суд не знайшов факту підтвердження умисного ухилення ОСОБА_6 від надання допомоги своїй матері ОСОБА_7 Вказує на те, що ОСОБА_7 померла у віці 85 років та була їх матір'ю. Протягом останніх десяти років свого життя вона хворіла та неодноразово проходила лікування, в тому числі переносила і хірургічні втручання. Доказами у справі встановлено, що догляд, піклування та забезпечення матері усім необхідним для її повноцінного життя здійснювалося виключно апелянтом, його дружиною та дітьми. У зв'язку з цим сім'єю апелянта на догляд за матір'ю було витрачено значні кошти. Позивачу за первісним позовом ОСОБА_6 було відомо про хворобливий стан матері та те, що вона потребує постійного догляду, витрат на лікування, оскільки він про це неодноразово повідомляв йому по скайпу. Однак, ОСОБА_6 жодної допомоги не надавав, провідати матері не приїхав. Дані обставини підтвердили свідки допитані в судовому засіданні. Після смерті матері, особисто він - апелянт займався організацією її поховання та ніс витрати. ОСОБА_6 мав можливість приїхати та допомогти у догляді матері, так само як і мав можливість надавати кошти на її утримання, оскільки у 2016 році він двічі приїжджав до України. Покликання позивача за первісним позовом та його представника на те, що в нього важкий стан здоров'я не підтверджується жодними доказами. Звертає увагу й на те, що суд безпідставно не взяв до уваги та не застосував строк позовної давності. Просить рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 31 березня 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_5 задовольнити, а в задоволенні первісного позову ОСОБА_6 відмовити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового процесу, перевіривши матеріали справи, межі і доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги ОСОБА_5

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.

15 грудня 2017 року набрала чинності нова редакція ЦПК України, відповідно до п. 9 ст. 1 Перехідних положень вказаного Кодексу, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 2 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

В силу положень ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно п.п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частиною 2 статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Пленум Верховного Суду України у п. 11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.

З матеріалів справи вбачається наступне.

ІНФОРМАЦІЯ_2 року помер ОСОБА_3, що стверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_3, виданим 08.05.1996 року.

18.01.1990 року ОСОБА_3 склав заповіт, посвідчений державним нотаріусом Пустомитівської державної нотаріальної контори Львівської області ОСОБА_10, зареєстрований в реєстрі за № 81, згідно якого належну йому на праві особистої власності половину житлового будинку та інших господарських будівель, що знаходяться в АДРЕСА_1, заповів своєму синові, ОСОБА_5.

Згідно свідоцтва про право особистої власності на жилий будинок від 26.05.1995 року, виданого начальником Львівського міжміського бюро технічної інвентаризації на підставі рішення виконкому Лапаївської сільської ради народних депутатів від 13 квітня 1995р. № 70, ОСОБА_3 належав жилий будинок з приналежними до нього будівлями, який розташований в АДРЕСА_1.

Згідно з державним актом на право приватної власності на землю, серія НОМЕР_5, виданим 03.04.1996 року Лапаївською сільською радою народних депутатів, зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 27 на підставі рішення Лапаївської сільської ради народних депутатів від 15.06.1995 року № 44, ОСОБА_3 передано у приватну власність земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель площею 0,2486 га, призначену для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд.

ОСОБА_6 - син ОСОБА_3, факт родинних відносин першої лінії споріднення підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_4, виданим 06.07.1971 року.

ОСОБА_5 - син ОСОБА_3, факт родинних відносин першої лінії споріднення стверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_6, виданим 25.08.1959 року.

ОСОБА_3 - син ОСОБА_3, факт родинних відносин першої лінії споріднення сторонами в судовому засіданні визнаний.

ОСОБА_7 - дружина ОСОБА_3, факт родинних відносин стверджується Витягом з державного реєстру актів цивільного стану громадян про шлюб щодо підтвердження дошлюбного прізвища № 00017783751 від 15.03.2017 року, копією актового запису про шлюб № 46 від 02.11.1954 року.

19.07.2002 року ОСОБА_5 звернувся до Пустомитівської державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом, після смерті ОСОБА_3, в якій зазначено, що спадкоємець просить видати йому відповідно до ст. 560 ЦК України свідоцтво про право на спадщину на спадкове майно за законом, та інших спадкоємців, передбачених ст. ст. 529, 531 ЦК України немає.

У цей же день, 19.07.2002 року ОСОБА_7 звернулась до Пустомитівської державної нотаріальної контори із заявою, в якій зазначено, що встановлений законом шестимісячний строк для прийняття спадщини нею пропущений, на спадщину не претендує та вказано, що зміст ст. 22 КпШСУ їй роз'яснено, на видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя не претендує.

19.07.2002 року державним нотаріусом Пустомитівської державної нотаріальної контори ОСОБА_9 видано свідоцтво про право на спадщину за законом серія НОМЕР_1, зареєстроване в реєстрі за № 1865, згідно якого спадкоємцем майна ОСОБА_3, є син ОСОБА_5 та спадковим майном є житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 і земельна ділянка площею 0,2486 га, яка розташована на території Лапаївської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, призначена для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд.

Згідно довідки № 955 від 10.06.2002 року, виданої Лапаївською сільською радою Пустомитівського району Львівської області, ОСОБА_7 та ОСОБА_5 проживали разом з ОСОБА_3.

З довідки № 955 від 10.06.2002 р., виданої Лапаївською сільською радою вбачається, що за ОСОБА_3 числиться житловий будинок з приналежними до нього будівлями і спорудами, який знаходиться в АДРЕСА_1

В довідці-характеристиці № 69970, яка видана 24.04.2002 року Львівським ОДК Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки вказано рік побудови будинку - 1988 рік.

ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року, що стверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_7 виданим повторно 04.08.2016 року.

З копії спадкової справи № 189/2016, заведеної Пустомитівською державною нотаріальною конторою після смерті ОСОБА_7 вбачається, що із заявами про прийняття спадщини після її смерті звернулися її діти: 25.07.2016 року - син ОСОБА_6, 23.09.2016року - син ОСОБА_3.

Відповідно до ст. 22 КпШС України, чинного з 20 червня 1969 року по 01 січня 2004 року (був чинний на час набуття спірного майна), майно нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною власністю, а кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. При цьому, набуття майна за час шлюбу створює презумпцію виникнення рівних прав подружжя на володіння, користування та розпорядження цим набутим майном, в незалежності від того, хто із подружжя зазначений власником у правовстановлюючому документі на майно.

Пунктом 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 20 від 22 грудня 1995 року (зі змінами) «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» визначено, що розглядаючи позови, пов'язані із спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного (на той час) законодавства спільною сумісною власністю є майно нажите подружжям за час шлюбу (ст. 16 Закону «Про власність, ст. 22 КпШС України).

Згідно з п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2003 року правила книги шостої ЦК України застосовуються до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом. Отже, за змістом указаної норми ЦК України 2003 року застосовується до спадщини, яка відкрилася, але була прийнята спадкоємцями після 1 січня 2004 року; якщо спадщина була прийнята до 1 січня 2004 року - застосовується ЦК Української РСР 1963 року. Таким чином, до спірних правовідносин щодо прийняття спадщини, яка відкрилася ІНФОРМАЦІЯ_2 року після смерті ОСОБА_3,застосовуються положення ЦК УРСР в редакції 1963 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 524 ЦК УРСР в редакції 1963 року спадкування здійснюється за законом чи за заповітом.

Згідно із вимогами ст. 529 ЦК УРСР в редакції 1963 року при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти, дружина і батьки померлого.

Відповідно до ст. 534 ЦК УРСР в редакції 1963 року кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.Заповідач може у заповіті позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом.

Ст. 537 ЦК УРСР в редакції 1963 року встановлено, що частина майна, що залишилась незаповіданою, розподіляється між спадкоємцями за законом, закликаними до спадкоємства в порядку статей 529 - 533 цього Кодексу. До числа цих спадкоємців входять і ті спадкоємці за законом, яким інша частина майна була залишена за заповітом, якщо в заповіті не передбачено інше.

Згідно ст. 544 ЦК УРСР в редакції 1963 року заповідач вправі в будь-який час змінити або скасувати зроблений ним заповіт, склавши новий заповіт. Заповіт, складений пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або в частині, в якій він йому суперечить. Заповідач може скасувати або змінити заповіт, подавши про це заяву нотаріусу, завідуючому державним нотаріальним архівом, а в населених пунктах, де немає нотаріусів, - посадовій особі виконавчого комітету сільської, селищної, міської Ради народних депутатів, яка вчиняє нотаріальні дії.

Крім того, за змістом ч. 2 ст. 545 ЦК УРСР в редакції 1963 року, якщо заповіт буде визнаний недійсним, то спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений спадщини, одержує право спадкувати на загальних підставах.

Статтею 548 ЦК УРСР визначено, що для придбання спадщини необхідно щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Відповідно до ст. 549 ЦК УРСР в рдакції 1963 року спадкоємець прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном або якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини, зазначені дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Тобто, право власності спадкоємця на спадщину, яку він прийняв, презюмується.

ЦК УРСР не обмежувався строк для отримання свідоцтва про право на спадщину за законом або заповітом.

Згідно ч. 2 ст. 553 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини (стаття 549 цього Кодексу).

Судом встановлено, що ОСОБА_3 на момент його смерті на підставі свідоцтва про право особистої власності на жилий будинок від 26.05.1995 року, виданого начальником Львівського міжміського бюро технічної інвентаризації належав жилий будинок з приналежними до нього будівлями, який розташований в АДРЕСА_1.

З матеріалів справи також вбачається, що ОСОБА_5 та ОСОБА_7, як спадкоємці першої черги, прийняли спадщину, яка відкрилась у зв'язку із смертю ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 року, а саме в період чинності ЦК УРСР, шляхом вступу у володіння та управління спадковим майном (фактичне прийняття спадщини).

Крім того, з матеріалів справи вбачається і сторони не заперечують, що інші спадкоємці першої черги спадщину, яка відкрилась у зв'язку із смертю ОСОБА_3 не прийняли.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що 18 січня 1990 року ОСОБА_3 заповітом, посвідченим державним нотаріусом Пустомитівської державної нотаріальної контори, заповів своєму синові ОСОБА_5 належну йому на праві особистої власності половину житлового будинку та інших господарських будівель, що знаходяться в АДРЕСА_1 Згідно відмітки державного нотаріуса від 18.07.2002 року заповіт не змінений і не скасований.

Даний заповіт недійсним не визнавався.

Слід зазначити, що згідно п. 111-1 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14.06.1994 року № 18/5 (в редакції чинній на час видачі свідоцтва ) при підготовці до видачі свідоцтва про право на спадщину за законом або заповітом нотаріус за даними Єдиного реєстру перевіряє наявність або відсутність заповіту, складеного спадкодавцем у порядку, передбаченому Положенням про Єдиний реєстр заповітів та спадкових справ.

В спадковій справі № 398/02 Пустомитівської державної нотаріальної контори вказаний заповіт наявний (а.с. 99).

Заявупро відмову від прийняття спадщини за вищевказаним заповітом ОСОБА_5 в нотаріальну контору не подавав.

Звернення до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за законом не свідчить про відмову від спадкування за заповітом.

З викладеного вбачається, що в даних правовідносинах має місце спадкування майна лише за законом, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 19.07.2002 року, виданого державним нотаріусом Пустомитівської державної нотаріальної контори ОСОБА_9, серія НОМЕР_1, зареєстрованого в реєстрі за № 1865, на яке ОСОБА_5 мав би право лише у разі відмови від спадщини за заповітом (а.с. 105).

На підставі викладеного, колегія суддів приходить до переконання, що ОСОБА_5 успадкував на підставі заповіту ОСОБА_3 ? частку житлового будинку та інших господарських будівель, що знаходяться в АДРЕСА_1 вступу у володіння та управління спадковим майном (фактичне прийняття спадщини).

Свідоцтво про право на спадщину за заповітом ОСОБА_5 не видано по даний час і він з цього приводу вправі звернутись з відповідною заявою в нотарільну контору.

Необхідно зазначити, що за наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають.

Відповідно до ст. 553 ЦК Української РСР 1963 року спадкоємець за законом або за заповітом вправі відмовитись від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. При цьому він може заявити, що відмовляється від спадщини на користь кого-небудь з інших спадкоємців, закликаних до спадкоємства за законом або за заповітом, а також на користь держави або окремих державних, кооперативних або інших громадських організацій.

Спадщина після смерті ОСОБА_3 відкрилась ІНФОРМАЦІЯ_3 року, а з заявою в Пустомитівську державну нотаріальну контору про відмову від неї ОСОБА_7 звернувся 19 липня 2002 року, тобто з пропуском визначеного законом шестимісячного строку. Відтак, вищевказана заява ОСОБА_7 не має юридичного значення та не свідчить про її відмову від належних їй майнових прав на спірне майно.

На підставі викладеного, колегія суддів приходить до переконання, що позовна вимога щодо визнаня недійсною заяви ОСОБА_7 від 19 липня 2002 року про відмову від спадщини, яка відкрилась після померлого ОСОБА_3, не підлягає до задоволення, оскільки відсутні правові підстави для її задоволення.

Згідно ст. 535 ЦК УРСР в редакції 1963 року неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) і утриманці померлого успадковують, незалежно від змісту заповіту, не менше двох третин частки, яка належала б кожному з них при спадкоємстві за законом (обов'язкова частка).При визначенні розміру обов'язкової частки враховується і вартість спадкового майна, що складається з предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку.

З викладених норм ЦК УРСР в редакції 1963 року вбачається, що право на обов'язкову частку у спадщині не можна віднести ні до спадкування як за законом, так і за заповітом.

Право на обов'язкову частку, це встановлений матеріальний захист, закріплений нормою права за конкретним колом осіб, а тому, незалежно від строку, неможливо відмовитись від обов'язкової частки в користь будь-кого в порядку визначеному ст. 553 ЦК УРСР 1963 року.

Дана норма не носить і примусовий - зобов'язальний характер. Питання реалізації даного права належить особі, яка має право на обов'язкову частку у спадщині, шляхом подання заяви в нотаріальну контору щодо видачі їй свідоцтва про право на обов'язкову частку у спадщині.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_7 заяву про видачу їй свідоцтва про право на обов'язкову частку у спадщині, яка відкрилась після смерті її чоловіка ОСОБА_3, в нотаріальну контору не подавала, а отже підтвердила своє небажання отримати право на таку, тобто відмовилась від оформлення обов'язкової частки.

Відповідно до ст. 75 Закону України «Про нотаріат» та п. 128 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14.06.1994 року № 18/5 (в редакції чинній на час видачі свідоцтва) у разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні видається державним нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя з наступним повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. Таке свідоцтво може бути видане на половину спільного майна. На підставі письмової заяви спадкоємців, які прийняли спадщину, за згодою другого з подружжя, що є живим, у свідоцтві про право власності може бути визначена і частка померлого у спільній власності.

Слід зазначити, що згідно п. 121 вищевказаної Інструкції державний нотаріус може видати свідоцтво про право на спадщину за законом чи за заповітом після смерті одного з учасників спільної сумісної власності лише після виділення (визначення) частки померлого у спільному майні. Якщо у спільному майні подружжя правовстановлюючий документ на таке майно оформлений на того із подружжя, що є живим, державний нотаріус вимагає його (її) письмову згоду на виділ на ім'я померлого його частки в спільному майні.

Враховуючи, що згідно свідоцтва про право особистої власності на жилий будинок ОСОБА_3 належав жилий будинок з приналежними до нього будівлями, а ОСОБА_7, згідно заяви поданої нею до Пустомитівської державної нотаріальної контори, на частку в спільному майні подружжя не претендує, то після смерті ОСОБА_3 відкрилась спадщина на його спадкове майно, яке складається з житлового будинку з відповідними господарськикими будівлями в цілому ( на ? частку - за заповітом і на ? частку за законом), що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,2486 га.

Судова колегія звертає увагу на те, що з поданої ОСОБА_7 в нотаріальну контору заяви вбачається, що вонане відмовилась від цієї частки на користь інших осіб під час оформлення спадщини, а не визнавала за собою право на частку у спільному майні подружжя.

Врахувавши викладене та проаналізувавши положення вищевказаних правових норм, колегія суддів дійшла висновку про те, що 1/2 частина будинковолодіння не охоплена заповітом ОСОБА_3, а тому спадкування цієї частки майна здійснили спадкоємці за законом (статті 529 цього Кодексу) ОСОБА_5 та ОСОБА_7 у розмірі 1/4 частки будинководіння кожен за адресою АДРЕСА_1 шляхом вступу у володіння та управління спадковим майном (фактичне прийняття спадщини).

Згідно із ст. ст. 6, 22 ЗК України 1990 року (чинного на час виникнення спірних правовідносин) право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15 «Про приватизацію земельних ділянок», Порядку передачі земельних ділянок у приватну власність громадян, затвердженого наказом Державного комітету України по земельним ресурсам від 15 лютого 1993 року № 10, і ст. 22 КпШС УРСР, земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу у приватну власність для обслуговування житлового будинку і господарських будівель, є його особистою власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержання громадянином частки із земельного фонду.

Згідно Закону України «Про внесення зміни до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об'єктів права спільної сумісної власності подружжя» статтю 61 СК України доповнено частиною п'ятою такого змісту: «5. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації». Зазначена норма набула чинності з 08 лютого 2011 року і діяла до 12 червня 2012 року, оскільки частину 5 ст. 61 СК України було виключено на підставі Закону України «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка» № 4766 від 17 січня 2012 року, який набрав чинності з днем його опублікування (опубліковано 12 червня 2012 року в газеті «Голос України» № 106).

Тобто на момент відкриття спадщини та виникнення спірних правовідносин норма ч. 5 ст. 61 СК України була відсутня, а відповідно до ч. 2 ст. 5 Цивільного кодексу України, акт законодавства (цивільного законодавства) не має зворотної сили у часі.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 18-2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (із змінами, внесеними Постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року № 2) земельна ділянка, одержана громадянами в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.

Особливостями інституту приватизації є те, що він визначає вільне, одноразове відчуження земельних ділянок державної або комунальної власності на користь громадян.

Виходячи з норм земельного законодавства, право на приватизацію є особистим правом окремого громадянина і реалізується ним самостійно, відповідно земля, отримана в результаті реалізації такого права, є особистою приватною власністю такого громадянина, що скористався своїм правом.

На підставі викладеного, колегія суддів приходить до переконання, що земельна ділянка площею 0,2486 га, отримана ОСОБА_3 у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель шляхом безоплатної приватизації на підставі рішення Лапаївської сільської ради народних депутатів від 15.06.1995 року № 44 (Згідно з державним актом на право приватної власності на землю серія НОМЕР_5, виданим 03.04.1996 року Лапаївською сільською радою народних депутатів, зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 27) була його особистою приватною власністю.

Врахувавши викладене та проаналізувавши положення вищевказаних правових норм, колегія суддів приходить до переконання, що земельна ділянка площею 0,2486 га, яка розташована на території Лапаївської сільської ради Пустомитівського району Львівської області за адресою АДРЕСА_1, призначена для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд, не охоплена заповітом ОСОБА_3, а тому її спадкування здійснили спадкоємці за законом (статті 529 цього Кодексу) ОСОБА_5 та ОСОБА_7.

На підставі викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що ОСОБА_5 та ОСОБА_7 успадкували по закону кожен по 1/2 частці земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1.

Разом з тим, відповідно до ст. 30 ЗК УРСР від 18 грудня 1990 року при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. При переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання, земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об'єктів.

Аналогічні положення містяться у ст. 120 ЗК України, що є чинним на час розгляду справи, та у ст. 377 ЦК України.

Беручи до уваги наведене вище, колегія суддів приходить до переконання, що позовна вимога ОСОБА_6 щодо визнання недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 19.07.2002 року Пустомитівською державною нотаріальною конторою (зареєстроване в реєстрі за № 1865) ОСОБА_5 в частині визнання житлового будинку та земельної ділянки у цілому спадковим майном померлого ОСОБА_3 є безпідставною.

Разом з тим, виходячи з системного аналізу вищенаведених норм законодавства, колегія суддів також приходить до переконання, що свідоцтво про право на спадщину за законом, серія НОМЕР_1, зареєстроване в реєстрі за № 1865, буловидане ОСОБА_5 державним нотаріусом Пустомитівської державної нотаріальної контори ОСОБА_9 19.07.2002 року з порушенням норм закону (протиправно), а саме без урахування спадкових прав ОСОБА_7

Також колегія суддів приходить до переконання, що позовна вимога ОСОБА_6 щодо визнання недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 19.07.2002 року Пустомитівською державною нотаріальною конторою (зареєстроване в реєстрі за № 1865) ОСОБА_5 в частині визнання за ним - ОСОБА_5 права спадкування на 3/4 частки будинку за адресою: АДРЕСА_1 та 3/4 частки земельної ділянки, розташованої на території Лапаївської сільської ради Пустомитівського району (зареєстрована у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю 03.04.1995 року за № 27) - не підлягає до задоволення, виходячи з наступного.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

На вимогу одного із спадкоємців за рішенням суду можуть бути внесені зміни до свідоцтва про право на спадщину. У випадках, встановлених частинами першою і другою цієї статті, нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину. (ч.ч. 2, 3 ст. 1300 ЦК України).

Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом (ч. 1 ст. 1301 ЦК України).

У разі виявлення нотаріусом або посадовою особою, які вчиняють нотаріальні дії, що ними допущено помилку при вчиненні нотаріальної дії або вчинена нотаріальна дія не відповідає законодавству, нотаріус або посадова особа, які вчиняють нотаріальні дії, зобов'язані повідомити про це сторони (осіб), стосовно яких вчинено нотаріальну дію, для вжиття заходів щодо скасування зазначеної нотаріальної дії відповідно до законодавства (ч. 3 ст. 51 Закону України «Про нотаріат»).

Отже, норма вищезазначеної статті застосовуються лише в двох випадках: коли нотаріусом було допущено помилку при вчиненні нотаріальної дії або ж вчинена нотаріальна дія не відповідає законодавству.

В той же час, в матеріалах справи відсутня відмова нотаріуса у здійсненні дій - вжиття заходів щодо скасування зазначеної нотаріальної дії (виданого свідоцтва про право на спадщину за законом) відповідно до законодавства.

Відповідно не підлягає до задоволення і позовна вимога щодо визнання недійсним та скасуваня реєстраційного посвідчення від 02.09.2002 року, що записане в реєстрову книгу № 1 за реєстровим номером № 155, виданого Львівським ОДКБ ТІ та ЕО Оняку ОСОБА_11 на право власності у цілому на будинок за адресою: АДРЕСА_1

Статтею 55 Конституції України установлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Аналогічні положення містяться у ч. 1 ст. 15 ЦК України та ст. 3 ЦПК України.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).

Згідно ст. 25 ЦК України здатність фізичної особи мати цивільні права та обов'язки є правоздатністю. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження і припиняється у момент її смерті.

У такому випадку права та обов'язки особи, яка померла (спадкодавця), переходять до інших осіб (спадкоємців), за винятком обставин, передбачених ст. 1219 ЦК України.

Відповідно до ст. 30 ЦПК сторонами у справі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем є фізичні та юридичні особи, а також держава.

На підставі викладеного, колегія суддів приходить до переконання про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_5 до ОСОБА_6, треті особи - ОСОБА_3, Пустомитівська державна нотаріальна контора,про визнаня спадковим майном померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_7 3/4 частки будинку за адресою: АДРЕСА_1 та 3/4 частки земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1, розташованої на території Лапаївської сільської ради Пустомитівського району (зареєстрована у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю 03.04.1995 року за № 27).

Заходи до виправлення допущених нотаріусом помилок при вчиненні нотаріальних дій сторонами не вживались, а визнання в судовому порядку недійсними та скасування свідоцтва про право на спадщину та реєстраційного посвідчення лише в частині, заявленій позивачем, не забезпечать належного (ефективного) захисту прав сторін. Згідно ж вимог ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненнями особи, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею позовних вимог. Таким чином, колегія суддів не маючи правових підстав вийти за межі позовних вмог, приходить до висновку про неефективність обраного позивачем способу захисту.

В той же час слід зазначити наступне.

Згідно статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

За змістом частини першої статті 1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Частиною другою статті 1223 ЦК України визначено, що у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у -статтях 1261 - 1265 цього Кодексу.

Відповідно до статті 1245 ЦК України частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа цих спадкоємців входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом.

Згідно ст. 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

Так, статтею 1261 ЦК України передбачено, що в першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Чинне законодавство розмежовує поняття прийняття спадщини (глава 87 ЦК України "Здійснення права на спадкування") та оформлення спадщини (глава 89 ЦК України "Оформлення права на спадщину).

Відповідно до вимог п. 3 статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК, він не заявляв про відмову від неї.

Згідно ч. 5 ст. 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (ч. 1 ст. 1269 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк тривалістю у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Згідно із ст. 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Частина 1 ст. 1297 ЦК передбачає, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Відповідно ст. 67 Закону України «Про нотаріат» свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину, в порядку, встановленому цивільним законодавством, на ім'я всіх спадкоємців або за їх бажанням кожному з них окремо.

Свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження (п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування").

Однак, відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Таким чином, спадкові права є майновим об'єктом цивільного права, оскільки вони надають спадкоємцям можливість успадкувати майно (прийняти спадщину), але право розпорядження нею виникає після оформлення успадкованого права власності у встановленому законом порядку.

Встановлено, що після смерті ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року, відкрилась спадщина на її спадкове майно, яке складається з 1/4 частки в житловому будинку з відповідною частиною господарських будівель, що знаходяться за адресою АДРЕСА_1, та ? частки земельної ділянки за цією ж адресою - АДРЕСА_1

Сторони не заперечують, що ОСОБА_7 заповіт не складала.

З копії спадкової справи № 189/2016 до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_7вбачається, що її сини ОСОБА_6 та ОСОБА_3 у встановлений законом строк звернулися до Пустомитівської державної нотаріальної контори з заявами про прийняття спадщини за законом після смерті матері.

У свою чергу ОСОБА_5 фактично вступив в управління спадковим майном після смерті матері, оскільки проживає в спірному будинколодінні, частка якого відноситься до спадкового майна ОСОБА_7.

З урахуванням зазначеного, колегія суддів роз'яснює, що ОСОБА_6, ОСОБА_3, ОСОБА_5, як спадкоємці першої черги, що прийняли спадщину після смерті матері вправі звернутися в державну нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини за свідоцтвом про право на спадщину за законом.

Згідно ст. ст. 71, 76 ЦК УРСР 1963 року загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Відповідно до ст. 75 ЦК 1963 року позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.

Згідно п. 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, як його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

З матеріалів справи вбачається, що твердження позивача ОСОБА_6 про те, що він дізнався лише у 2016 році про свідоцтво про право на спадщину за законом, яке державним нотаріусом видане 19 липня 2002 року ОСОБА_5, у даній справі не спростовані.

Таким чином, строк позовної давності позивачем не пропущено.

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що перебіг строку позовної давності для позивача ОСОБА_6 почався з травня 2016 року, з часу коли він дізнався про свідоцтво про право на спадщину за законом.

Відмовляючи в позовних вимогах ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про усунення від права на спадкування, суд першої інстанції виходив з того, що в ході розгляду справи не знайшла доведення обставина умисного ухилення ОСОБА_6 від надання допомоги своїй матері ОСОБА_7

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_7 хворіла та перебувала на стаціонарному лікуванні в 2009 році з діагнозом ускладнена майже зріла катаракта лівого ока, незріла катаракта правого ока, англіосклероз сітківки обох очей. Супутні захворювання : ІХС, дифузний кардіосклероз, атеросклероз аорти, СН 2 А ст., варикозна хвороба вен нижніх кінцівок. Проведено оперативне втручання «екстракапсулярна екстракція катаракти з імплантацією задньокамерної ІОЛ на лівому оці. Також вона хворіла онкологічним захворюванням, а саме Са лівої грудної залози Т4N2Mx, ІІІ ст., ІІ кл.гр. Деструкція лівої грудної залози, Са право грудної залози СТІСN1-2МІ. З 24.01.2012 р. по 05.03.2012 р., 25.07.2014 р. отримала променеву терапію. З 19.06.2016 р. по 25.07.2014 р. отримала променеву терапію. З 18.03.2015 р. по 28.04.2015 р. знаходилась на променевому лікуванні в радіологічному відділенні ЛДО РЛДЦ. З 26.10.2015 р. по 02.12.2015 р. отримала ТГТ . 2016 р. продовження хвороби.

Згідно експертного рішення № 03391 116 від 04.09.2014 р., виданого ЕАО «Багатопрофільною лікарнею для активного лікування Свята Марія» - Варна, територіальною експертною медичною комісією при переосвідуванні встановлено основний діагноз ОСОБА_6: інсулінозалежний цукровий діабет, та діагноз: цукровий діабет 1-го типу; діабетична полінейропатія; діабетична ретинопатія; гіпертонічна хвороба ІІІ стадії, помірна ступінь, гіпертонічне серце; стан після ішемічного інсульту мозку в басейні правої СМА; лівосторонній латентний геміпарез. Також зазначено анамнез хворого: довгі роки хворіє цукровим діабетом, знаходиться на інсуліновому лікуванні приймає три рази в день 60 Е, ускладнена діабетична полінейропатія; оніміння і поколювання в правому коліні; встановлена діабетична ретинопатія; багато років має високий артеріальний тиск до 180/110 знаходиться на системному лікуванні.

В обґрунтування прийнятого в цій частині рішення суд першої інстанції вірно послався на ч. 5 ст 1224 ЦК України та вказав, що: ОСОБА_7 хворіла на онкологічне захворювання з 2012 року, протягом останніх 6 місяців свого життя в силу похилого віку (85 років) та хвороби, не могла самостійно забезпечити умови свого проживання, як з приводу лікування, так і щоденного догляду в побуті, потребувала сторонньої допомоги і такий догляд та допомогу здійснював відповідач за первісним та позивач за зустрічним позовом її син ОСОБА_5, який проживав разом з матірю та члени його сімї; ОСОБА_6 тривалий час не проживав в Україні, а постійно проживав в республіці Болгарії, що підтверджується, картою постійного перебування іноземців в Республіці Болгарія № 720812002 та дана обставина сторонами визнана; а з пояснень свідків та відповідача за первісним і позивача за зустрічним позовом вбачається, що він - ОСОБА_5 не звертався за будь-якою допомогою щодо догляду за матір'ю ОСОБА_7, до своїх братів, в тому числі ОСОБА_6, які тривалий час перебували за межами України.

Відповідно до ч. 5 ст. 1224 ЦК України особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо судом буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Під безпорадним станом слід розуміти безпомічність особи, неспроможність її своїми силами через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво фізично та матеріально самостійно забезпечити умови свого життя, у зв'язку чим ця особа потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.

Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребував допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на уникнення від обов'язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов'язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов'язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій.

Отже для задоволення позовних вимог у справах про усунення від права на спадкування відповідно до ч. 5 ст. 1224 ЦК України має значення сукупність таких обставин: ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання; перебування спадкодавця в безпорадному стані; потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи.

Таким чином, лише при одночасному настанні наведених обставин і доведеності зазначених фактів у їх сукупності спадкоємець може бути усунений від спадкування.

Проте і під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції ОСОБА_5 не доведено належними та допустимими доказами наявність такої сукупності обставин.

Дані про те, що спадкодавець потребувала сторонньої допомоги, у тому числі матеріальної, а спадкоємець ОСОБА_6 свідомо ухилявся від її надання, у справі відсутні.

Та обставина, що сторони не спілкувалися протягом тривалого часу, не свідчить про факт умисного ухилення від надання допомоги.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_5 зводяться до переоцінки доказів, на правильність висновків суду першої інстанції вони не впливають та їх не спростовують.

Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, колегія суддів приходить до переконання, що суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про усунення від права на спадкування.

За приписами п. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно із п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Відповідно до положень ст. 376 ЦПК України (у редакції Закону № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року) неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

За таких обставин, оскільки судом першої інстанції порушено норми матеріального права при розгляді цієї справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, рішення суду в частині вирішення первісних позовних вимог підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні всіх первісних позовних вимог, однак з інших підстав і мотивів як ті, що викладені у рішенні суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 259 ч. 6, 367, 368, 374 ч.1 п.1,2, 375,376, 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,-

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 - задовольнити частково.

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 31 березня 2017 року в частині вирішення первісних позовних вимог скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні первісного позову ОСОБА_6 до ОСОБА_5, треті особи: ОСОБА_3, Пустомитівська державна нотаріальна контора про визнання недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом серія НОМЕР_1, виданого 19.07.2002 року державним нотаріусом Пустомитівської державної нотаріальної контори ОСОБА_9, зареєстрованого в реєстрі за № 1865 після смерті ОСОБА_3 ОСОБА_3 ОСОБА_11 на ? частини житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 та 3/4 частки земельної ділянки площею 0, 2486 га, яка розташована на території Лапаївської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, призначеної для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд; скасування реєстраційного посвідчення серії НОМЕР_2, виданого ОСОБА_5 02.09.2002 року Львівським обласним державним Комунальним підприємством «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», за реєстровим № 155 в частині 3/4 часток житлового будинку за адресою АДРЕСА_1; визнання недійною заяви ОСОБА_7 від 19 липня 2002 року про відмову від спадщини, яка відкрилась псля смерті ОСОБА_3; визнання спадковим майном померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_7 3/4 часток бущдинку за адресою АДРЕСА_1 та ? часток земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1, розташованої на території Лапаївської сільської ради Пустомитівського району Львівської області ( зареєстрована в книзі записів державних актв на право приватної власності на землю 03.04.1995 р. за №27) - відмовити.

Рішення суду в частині відмови у задоволенні зустрічного позову залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст постанови складено 08 лютого 2018 року

Головуюча Копняк С.М.

Судді: Бойко С.М.

Ніткевич А.В.