Постанова № 72098610, 07.02.2018, Апеляційний суд Закарпатської області

Справа № 308/5278/17

П О С Т А Н О В А

Іменем України

07 лютого 2018 року м. Ужгород

Апеляційний суд Закарпатської області в складі

головуючого судді КОНДОРА Р.Ю.

суддів КУШТАНА Б.П., КОЖУХ О.А.

при секретарі ПИЛИП Ю.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ужгороді цивільну справу № 308/5278/17 за скаргою Публічного акціонерного товариства «Родовід Банк», заінтересована особа ОСОБА_2, на дії та рішення старшого державного виконавця Ужгородського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області Ярешка Дмитра Валерійовича, за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» на ухвалу Ужгородського міськрайонного суду від 19 жовтня 2017 року, головуюча суддя Дергачова Н.В., -

встановив:

ПАТ «Родовід Банк» 30.05.2017 звернулося до суду із зазначеною скаргою, мотивуючи її наступним. На виконанні в Ужгородському МВ ДВС перебуває виконавчий лист, виданий Ужгородським міськрайонним судом 21.08.2014 на виконання рішення цього суду у справі № 308/14293/13-ц, яким на користь банку будо стягнуто з ОСОБА_2 борг за кредитним договором. 22.05.2017 стягувач отримав постанову держвиконавця Ярешка Д.В. про повернення стягувачу виконавчого документа у виконавчому провадженні № 51153987, оскільки розшук майна боржника виявився безрезультатним. Дії держвиконавця щодо винесення вказаної постанови та сама постанова є незаконними. Держвиконавцем не були здійснені всі необхідні дії з метою примусового виконання рішення суду, що передбачені ст.ст. 10, 18 Закону України «Про виконавче провадження». Оскільки службові обов'язки держвиконавцем не були виконані належним чином, рішення суду, яке є обов'язковим для виконання, залишилося невиконаним, а права стягувача у виконавчому провадженні були порушені.

Посилаючись на ці обставини, на норми закону щодо обов'язковості чинного судового рішення та щодо оскарження дій державного виконавця, стягувач ПАТ «Родовід Банк» просив визнати незаконними дії старшого державного виконавця Ужгородського МВ ДВС ГТУЮ у Закарпатській області Ярешка Д.В. по виконавчому провадженню № 51153987 при винесенні постанови про повернення виконавчого документа стягувачу від 20.03.2017 і скасувати цю постанову.

Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 19.10.2017 у скарзі відмовлено.

Стягувач оскаржив ухвалу суду як незаконну та необґрунтовану. Посилається загалом на ті самі обставини, якими мотивувалася скарга на дії та рішення держвиконавця. Зазначає також, що держвиконавець не проводив перевірки майнового стану боржника із передбаченою законом періодичністю, не звертався до суду по встановлення обмеження боржника у праві виїзду за кордон, не направляв запитів щодо майнового стану боржника, наявності в нього банківських рахунків тощо. Тому держвиконавець не виконав належним чином своїх обов'язків. Тим часом, рішення суду про стягнення боргу не виконане, що порушує законні майнові права та інтереси банку.

Стягувач просить ухвалу скасувати, а скаргу на дії та рішення держвиконавця - задовольнити.

Заслухавши доповідь судді, розглянувши справу за правилами ст. 372 ч. 2 ЦПК України у відсутність учасників процесу, оглянувши копію матеріалів виконавчого провадження № 51153987, обговоривши доводи апеляції, перевіривши матеріали справи, суд приходить до такого.

Відмовляючи в задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив із її необґрунтованості та недоведеності. Однак, погодитись із таким рішенням не можна, оскільки воно не відповідає вимогам закону.

Встановлено, що 21.08.2014 Ужгородським міськрайонним судом був виданий виконавчий лист у справі № 308/14293/13-ц, відповідно до якого на користь ПАТ «Родовід Банк» належить стягнути з ОСОБА_2 33208,29 грн боргу, а також 332,10 грн витрат із оплати судового збору (а.с. 7). Постановою від 19.05.2016 держвиконавець Ужгородського МВ ДВС Ярешко Д.В. за заявою стягувача від 29.04.2016 відкрив виконавче провадження № 51153987 на примусове виконання вищевказаного виконавчого документа (а.с. 16, 17 виконавчого провадження).

Конституцією України встановлено, що судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України (ст. 124 ч. 5 в редакції, що була чинною до 30.09.2016). Відповідно до ст. 129-1 Конституції України, яка є чинною з 30.09.2016, судове рішення є обов'язковим до виконання; держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Аналогічні положення щодо обов'язковості виконання на всій території України судового рішення, що набрало законної сили, встановлені й частиною 1 статті 14 ЦПК України, а частина 2 цієї статті містить правило, відповідно до якого невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом (у редакції на час розгляду скарги місцевим судом), що відповідає положенням ст. 18 чинної редакції цього Кодексу.

Рішення суду, що набрало законної сили, за заявою особи, на користь якої воно ухвалено, звертається до виконання (відповідно, ст. 368 і ст. 431 ЦПК України). Реальне виконання рішення суду, що набрало законної сили, є обов'язковою складовою реалізації особою права на справедливий суд, передбаченого п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, що підтверджується і висловленою Європейським судом з прав людини правовою позицією у «пілотному» рішенні «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine) від 15.10.2009 (заява № 40450/04) і в багатьох інших справах як щодо України, так і щодо інших країн.

Виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження, сукупністю дій органів і посадових осіб, визначених у законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів, які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених Конституцією, Законами України та іншими нормативно-правовими актами (ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження (Закон № 606-XIV), що у відповідній частині був чинним до 05.10.2016, ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» (Закон № 1404-VIII), що набрав чинності з 05.10.2016). Верховний Суд України у ряді справ (постанова від 23.04.2014 у справі № 6-26цс14, постанова від 19.08.2014 у справі № 3-56гс14, постанова від 30.03.2016 у справі № 6-2411цс15 та ін.) сформулював правові позиції, за змістом яких виконання рішення суду є невід'ємною стадією процесу правосуддя, виконавче провадження є сукупністю дій і правовідносин, урегульованих законами та іншими нормативно-правовими актами, які в процесі примусового виконання виникають і реалізуються між органами й посадовими особами, які здійснюють примусову реалізацію судових рішень, та особами, які беруть участь у виконавчому провадженні чи залучаються до проведення виконавчих дій відповідно до закону. Тобто, дії, що вчиняються під час виконавчого провадження, є за своєю правовою природою процесуальними, тому з урахуванням положень ст. 2 ч. 3 ЦПК України (на час апеляційного розгляду справи - ст. 3 ч. 3 ЦПК України) відповідні правовідносини повинні регулюватися нормативними актами, чинними на час вчинення певної процесуальної дії.

Примусове виконання судового рішення покладено на державну виконавчу службу (Закон № 606-XIV), а також у передбачених законом випадках на приватних виконавців (Закон № 1404-VIII) і здійснюється відповідно до законодавства про виконавче провадження. Відповідно до ст. 19 Конституції України, ст. 1, ст. 2 ч. 1, ст. 11 ч. 1 Закону № 606-XIV, ст. 1, ст. 5 ч. 1, ст. 10, ст. 18 ч. 1 Закону № 1404-VIII, виконавець повинен діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, і зобов'язаний вживати передбачених законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно. ефективно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Заходи примусового виконання судового рішення, визначені ст. 32 Закону № 606-XIV, ст. 10 Закону № 1404-VIII і такими є, передусім, звернення стягнення на грошові кошти, інше майно, майнові права боржника.

Права виконавця, які він має у процесі примусового виконання рішення та якими забезпечується можливість належного і повного виконання рішення, зазначені, відповідно, у частині 3 статті 11 Закону № 606-XIV і в частині 3 статті 18 Закону № 1404-VIII. З метою належного і повного виконання рішення законом покладався на виконавця обов'язок:

провести перевірку майнового стану боржника не пізніше наступного робочого дня після закінчення строку для самостійного виконання, а в подальшому проводити таку перевірку кожні два тижні - щодо виявлення рахунків боржника, кожні три місяці - щодо виявлення нерухомого та рухомого майна боржника та його майнових прав, отримання інформації про доходи боржника (ст. 52 ч. 8 Закону № 606-XIV);

провести перевірку майнового стану боржника у 10-денний строк з дня відкриття виконавчого провадження, а в подальшому проводити таку перевірку не рідше ніж один раз на два тижні - щодо виявлення рахунків боржника, не рідше ніж один раз на три місяці - щодо виявлення нерухомого та рухомого майна боржника та його майнових прав, отримання інформації про доходи боржника (ст. 48 ч. 8 Закону № 1404-VIII).

Як убачається з матеріалів виконавчого провадження, держвиконавець вживав певні заходи, спрямовані на з'ясування майнового стану боржника, виявлення його доходів, майна тощо. Однак, ці заходи були вчинені одноразово і при цьому - практично через півроку і рік після відкриття виконавчого провадження, зокрема, відповідні запити були здійснені 21.09.2016, 07.03.2017, 07.04.2017 (а.с. 5-6, 10-14 виконавчого провадження). Даних про здійснення перевірок виконавцем майнового стану боржника у передбаченому законом порядку у справі немає. Відсутні й дані про реалізацію виконавцем наданих йому законом прав для виявлення майна, зокрема, рухомого, на яке може бути звернено стягнення з метою виконання рішення. Попри наявність постанови держвиконавця від 16.06.2016 про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження (а.с. 15 виконавчого провадження), у справі відсутні дані про здійснення виконавцем заходів із опису та вилучення майна, не ініціював виконавець і питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи з метою виявлення майна, на яке можна звернути стягнення, і т.ін. Відтак, оскільки відповідні дії виконавцем не вчинялися, то не вирішувалися й питання, які пов'язуються із наслідками ухилення боржника від виконання рішення та відповідальністю за його невиконання.

Закон № 606-XIV (ст. 52 ч. 7) і Закон № 1404-VIII (ст. 48 ч. 7) передбачають, що у разі якщо сума, що підлягає стягненню за виконавчим провадженням, не перевищує: 10 розмірів мінімальної заробітної плати (Закон № 606-XIV); 20 розмірів мінімальної заробітної плати (Закон № 1404-VIII), звернення стягнення на єдине житло боржника та земельну ділянку, на якій розташоване це житло, не здійснюється; у такому разі виконавець зобов'язаний вжити всіх заходів для виконання рішення за рахунок іншого майна боржника.

За наведених обставин, повернення постановою держвиконавця Ярешка Д.В. від 20.03.2017 виконавчого документа стягувачу з підстави, передбаченої пунктом 2 частини 1 статті 37 Закону № 1404-VIII - внаслідок відсутності у боржника майна, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними, із посиланням на частину 7 статті 48 цього Закону не може бути визнане правомірним. Держвиконавець не вжив передбачених законом і необхідних заходів, які б забезпечували можливість виконання повністю або частково рішення та стягнення боргу за рахунок іншого, окрім житла, боржника, майна. Матеріали справи з огляду на суму боргу не вказують на неможливість такого стягнення. Акт держвиконавця від 16.03.2017, яким констатовано безрезультатність заходів щодо розшуку майна боржника (а.с. 7 виконавчого провадження), не підтверджується наявними доказами і матеріалами щодо дійсного належного вжиття таких заходів. Фактичне припинення виконання рішення суду за відсутності доказів об'єктивної неможливості такого виконання поза сумнівом порушує законні майнові права стягувача.

Саме невиконанням держвиконавцем належним чином обов'язків, передбачених законом, для виконання судового рішення про стягнення боргу, мотивував скаргу стягувач і просив суд для встановлення відповідних обставин витребувати виконавче провадження. Таке клопотання слід було визнати обґрунтованим, утім, суд першої інстанції на порушення вимог ст. 10 ч. 4, ст. 160 ч. 2, ст.ст. 212, 213 ЦПК України в редакції, що була чинною на час вирішення скарги, це клопотання не задовольнив, унаслідок чого був позбавлений можливості з'ясувати дійсні обставини справи та ухвалити законне і обґрунтоване судове рішення. З мотивацією, із якою суд відхилив зазначене клопотання, погодитись не можна.

Сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи; у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця задовольнити вимогу заявника та усунути порушення або іншим шляхом поновлює його порушені права чи свободи (ст. 383 ч. 1, ст. 387 ч. 2 ЦПК України у редакції на час подачі скарги стягувачем). Положеннями ст. 447 ч. 1, ст. 451 ч. 2 ЦПК України в чинній на час апеляційного розгляду справи редакції ці питання врегульовані так само.

Виходячи з викладеного, на підставі ст. 376 ч. 1 п.п. 1, 4 ЦПК України апеляційну скаргу слід задовольнити, ухвалу суду першої інстанції скасувати, скаргу стягувача - задовольнити, визнавши відповідні дії держвиконавця неправомірними та скасувавши оскаржену постанову держвиконавця.

Керуючись ст. 374 ч. 1 п. 2, ст. 376 ч. 1 п.п. 1, 4, ст. 382 ЦПК України, апеляційний суд -

постановив:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» задовольнити, ухвалу Ужгородського міськрайонного суду від 19 жовтня 2017 року скасувати, скаргу Публічного акціонерного товариства «Родовід Банк» на дії та рішення старшого державного виконавця Ужгородського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області Ярешка Дмитра Валерійовича задовольнити, визнати неправомірними дії старшого державного виконавця Ужгородського міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Закарпатській області Ярешка Дмитра Валерійовича при винесенні постанови від 20.03.2017 у виконавчому провадженні № 51153987 про повернення виконавчого документа стягувачу, постанову від 20.03.2017 про повернення виконавчого документа стягувачу - скасувати.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення може бути оскаржена до Верховного Суду. Повне судове рішення складене 8 лютого 2018 року.

Судді