Постанова № 72092685, 06.02.2018, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" лютого 2018 р. Справа№ 910/14567/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Алданової С.О.

суддів: Мартюк А.І.

Зубець Л.П.

при секретарі Шмиговській А.М.

за участю представників:

від позивача - Мезецький М.С. (повноваження згідно протоколу)

від відповідача - Свистунов А.В. (повноваження згідно протоколу)

від третьої особи 1 - Башаров В.Є. (повноваження згідно протоколу)

від третьої особи 2 - Гузієнко Я.М. (повноваження згідно протоколу)

розглянувши матеріали апеляційної скарги Державної іпотечної установи

на рішення господарського суду міста Києва від 06.11.2017 р.

у справі №910/14567/17 (суддя Балац С.В.)

за позовом Державної іпотечної установи

до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк»

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача:

1.Фонд гарантування вкладів фізичних осіб

2. Національний банк України

про визнання договору недійсним

ВСТАНОВИВ :

Державна іпотечна установа звернулась до господарського суду міста Києва з позовною заявою до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання недійсним договору купівлі-продажу цінних паперів №ДД-750/2014 від 05.09.2014 р., укладеного між позивачем та відповідачем.

Позовні вимоги мотивовані тим, що укладений між сторонами спору договір купівлі-продажу цінних паперів від 05.09.2014 р. № ДД-750/2014, підлягає визнанню судом недійсним, оскільки відповідач ввів позивача в оману щодо обставин, які мають істотне значення, а також з порушенням господарської компетенції, що враховуючи ч. 1 ст. 207 ГК України, ч. 1 ст. 230, ст. 215 ЦК України є підставою для визнання його недійсним.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 02.10.2017 р. залучено до участі у справі Фонд гарантування вкладів фізичних осіб та Національний банк України в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.

В ході розгляду даної справи в суді першої інстанції, позивачем було подано заяву про зміну підстав позову. Вказана заява була розцінена судом як додаткові пояснення, оскільки за своєю суттю не є заявою про зміну підстав позову.

Рішенням господарського суду міста Києва від 06.11.2017 р. в задоволенні позову відмовлено повністю.

Рішення суду обґрунтоване тим, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки, оспорюваний правочин не містить будь-яких застережень з приводу необхідності інформування відповідачем позивача про фінансово-господарський стан банку у випадку укладення будь-якого роду зобов'язань між цими ж сторонами, приймаючи до уваги те, що відповідачем не вчинено жодних дій для введення позивача в оману при укладенні оспорюваного правочину, враховуючи виконання відповідачем умов оспорюваного правочину (в тому числі щодо оплати вартості облігацій), а також те, що стандарти на які посилається позивач жодним чином не стосуються спірних правовідносин та регулюють зовсім іншу сферу діяльності.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати вказане рішення та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити.

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з невідповідністю висновків, викладених у рішенні, обставинам справи, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи та з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

Представник позивача в судовому засіданні повністю підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі, просив скаргу задовольнити, рішення скасувати, позов задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив відмовити в її задоволенні, рішення залишити без змін.

Представник третьої особи 1 в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив відмовити в її задоволенні, рішення залишити без змін.

Представник третьої особи 2 в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив відмовити в її задоволенні, рішення залишити без змін.

В ході розгляду даної справи в суді апеляційної інстанції позивачем було подано клопотання про витребування доказів, клопотання про здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу, клопотання про здійснення розгляду справи у закритому судовому засіданні, відповідь на відзив на апеляційну скаргу та клопотання про долучення доказів.

В ході розгляду даної справи в суді апеляційної інстанції відповідачем було подано відзив на апеляційну скаргу, додаткові пояснення до відзиву на апеляційну скаргу та заперечення проти клопотання позивача про витребування доказів.

В ході розгляду даної справи в суді апеляційної інстанції Фондом гарантування вкладів фізичних осіб було подано відзив на апеляційну скаргу.

В ході розгляду даної справи в суді апеляційної інстанції Національним банком України було подано заперечення на клопотання позивача про витребування доказів та відзив на апеляційну скаргу.

Щодо клопотання позивача про витребування у НБУ належним чином завірені копії звітів про інспектування відповідача, складених за результатами планових та позапланових перевірок, проведених в період з 2012 до 2016 р. та у Фонду гарантування вкладів фізичних осіб належним чином засвідчену копію висновку результатів Комплексного аналізу неплатоспроможного банку АТ «Дельта Банк», за 2012-2015 року, проведеного ТОВ «Ernst and Young Аудиторські послуги» на замовлення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, то колегія суддів не знаходить підстав для задоволення вказаних клопотань з огляду на наступне.

Метою подання позивачем клопотання про витребування доказів є доведення того, що ПАТ «Дельта Банк» надавало позивачу перекручену звітність(таку, що не відповідає дійсності) про фінансовий стан банку, яка на думку позивача не відповідала його стандартам.

Предметом спору по даній справі є визнання недійсним договору купівлі-продажу цінних паперів №ДД-750/2014 від 05.09.2014 р., що жодним чином не пов'язаний з звітами про інспектування відповідача, складених за результатами планових та позапланових перевірок, проведених в період з 2012 до 2016 р., а також з висновком результатів Комплексного аналізу неплатоспроможного банку АТ «Дельта Банк», за 2012-2015 року, проведеного ТОВ «Ernst and Young Аудиторські послуги» на замовлення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, оскільки вони не містять в собі будь-яких положень, що регулюють купівлю-продаж цінних паперів емітентом яких є апелянт, а регулюють зовсім іншу сферу правовідносин, що жодним чином не стосується спірного договору та спірних правовідносин.

Більше того, умови спірного договору купівлі-продажу цінних паперів №ДД-750/2014 від 05.09.2014 р. та норми чинного законодавства України не містять будь-яких застережень з приводу необхідності інформування апелянта про фінансово-господарський стан відповідача при здійсненні купівлі цінних паперів.

Клопотання позивача щодо проведення судового засідання у закритому судовому засіданні колегією суддів задоволено, відповідно до приписів ст. 8 ГПК України.

Згідно Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», вводяться в дію зміни до відповідних процесуальних законів. Зокрема, відповідно до п. 9 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України, який набрав чинності з 15.12.2017 р., справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких порушено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

З урахуванням викладеного, розгляд апеляційної скарги Державної іпотечної установи здійснено за приписами ГПК України в новій редакції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін та третіх осіб, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Між Державною іпотечною установою, як емітентом та Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк», як покупцем було укладено договір купівлі-продажу цінних паперів від 05.09.2014 р. № ДД-750/2014, відповідно до предмету якого в порядку та на умовах, визначених договором, позивач зобов'язується передати у власність відповідача, а відповідач зобов'язується прийняти і оплатити відповідні цінні папери (п. 1.1 договору).

Пунктом 2.1 договору визначено, що загальна вартість цінних паперів за договором становить 457847280,00 грн.

Пунктом 2.4 договору передбачено, що відповідач зобов'язується оплатити загальну вартість цінних паперів, що передаються за договором у власність відповідача, у сумі зазначеній у п. 1.1 договору в безготівковій формі не пізніше 05.09.2014 р., шляхом перерахування грошових коштів на рахунок позивача №26502000000995 в ПАТ «Дельта Банк» до кінця операційного дня.

Статтею 193 ГК України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Укладений між сторонами спору договір за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК України).

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує на те, що відповідачем на виконання укладеного між сторонами спору договору про рефінансування та обслуговування іпотечних кредитів від 10.01.2011 р. № 103 здійснено надання позивачу недостовірної інформації та звітності про виконання відповідачем вимог стандартів позивача щодо дотримання нормативів своєї діяльності та фінансового стану.

В апеляційній скарзі позивач зазначає, що суд першої інстанції дійшов хибного висновку про недоведеність наявності умислу в діях відповідача і факту обману відповідачем позивача на момент укладання спірного договору.

Вказані доводи, з посиланням на висновок комплексного аналізу платоспроможності банку АТ «Дельта Банк», проведений ТОВ «Ест енд Янг аудиторські послуги» яким, на думку позивача, встановлено надання відповідачем протягом 2013-2015 року недостовірної інформації щодо дотримання банком вимог НБУ в частині показників достатності та ліквідності, позивач обґрунтовує тим, що відповідачем повідомлено відомості, що не відповідають дійсності та замовчено обставини, що мають істотне значення, з огляду на невідповідність показників фінансової діяльності (стандартам діяльності ДІУ) вимогам проспекту емісії 2013 року та умовам щодо сплати вартості облігацій. Вказані факти, впливають на волевиявлення позивача, оскільки відповідач знав про свій фінансовий стан і ліквідність і умисно подавав перекручену звітність ДІУ з метою введення в оману.

Наявність своїх порушених відповідачем прав на здійснення статутної діяльності позивач обґрунтовував тим, що через укладення оспорюваного правочину позивач позбавлений можливості користуватись власними коштами та зобов'язаний здійснювати виплату відсотків.

Згідно ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.ст.6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 1 ст. 203 ЦК України).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).

За приписом ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Отже, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

За приписами ч. 1 ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Частинами 1 та 2 ст. 229 ЦК України передбачено, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи зі змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Позивач вказує на те, що ПАТ «Дельта Банк», на виконання п. 5.3.1 Генерального договору про фінансування та обслуговування іпотечних кредитів №103 від 10.01.2011 р. з метою введення позивача в оману, надавав останньому недостовірну інформацію та звітність щодо відповідності фінансових показників ПАТ «Дельта Банк» вимогам Стандарту ДІУ.

10 січня 2011 року між Державною іпотечною установою (установа) та ПАТ «Дельта Банк» (первинний кредитор) укладено Генеральний договір №103 про рефінансування та обслуговування іпотечних кредитів, відповідно до умов якого сторони погоджуються про здійснення співпраці на ринку іпотечного кредитування відповідно до умов і вимог стандартів надання рефінансування та обслуговування іпотечних кредитів, які є невід'ємною частиною цього договору. Пунктом 5.4 договору передбачено надання визначеної звітності.

Отже, Генеральний договір про рефінансування та обслуговування іпотечних кредитів №103 від 10.01.2011 р. регулює зовсім іншу сферу діяльності та не стосується спірних правовідносин, що спростовує доводи позивача про те, що відповідачем подано певну недостовірну інформацію з метою введення позивача в оману щодо обставин істотних для вчинення спірного правочину.

При цьому, умови договору купівлі-продажу цінних паперів від 05.09.2014 р. № ДД-750/2014 не містять посилань на Генеральний договір №103 від 10.01.2011 р. та будь-яких застережень з приводу необхідності інформування позивача про фінансово-господарський стан банку.

Будь-яких застережень з приводу необхідності інформування позивача про фінансово-господарський стан банку у випадку укладення будь-яких договорів між цими ж сторонами, не містять і умови самого Генерального договору №103 від 10.01.2011 р.

Позивач, маючи сумніви щодо фінансового стану відповідача на час укладення спірного договору, не був позбавлений можливості звернутися до останнього з метою отримання такої інформації.

Відповідачем на виконання умов оспорюваного правочину, 05.09.2014 р. надано розпорядження депозитарній установі відповідача на виконання облікової операції за вих. № 730/2014 щодо зарахування цінних паперів за оспорюваним правочином на рахунок банку.

Відповідно до меморіального ордеру від 05.09.2014 р. № 73661807 відповідач здійснив оплату на користь позивача за оспорюваним правочином шляхом перерахування коштів на рахунок позивача в сумі 457847280,00 грн., що підтверджується випискою по особовим рахункам позивача в період з 01.03.2014 р. по 02.03.2015 р.

Як вірно зазначено судом першої інстанції, стандарти на які посилається позивач, не стосуються спірних правовідносин, оскільки регулюють іншу сферу діяльності.

Відтак, як вірно зазначено судом першої інстанції, посилання позивача на те, що до оспорюваного правочину слід застосувати правила, встановлені ч. 1 ст. 230 ЦК України є безпідставними, оскільки відповідачем не вчинено жодних дій для введення позивача в оману при укладенні оспорюваного правочину.

Таким чином, з огляду на заявлені підстави та вимоги позовної заяви, а також встановлені судом обставини справи, порушення прав чи інтересів за захистом яких позивач звернувся до суду, не вбачається.

Доводи позивача про те, що договір купівлі-продажу цінних паперів від 05.09.2014 р. № ДД-750/2014 укладено з порушенням господарської компетенції, також є безпідставними, оскільки позивачем не доведено наявності у позивача саном на момент вчинення спірного правочину будь-яких обмежень, які забороняли йому укладати спірний договір.

Відповідно до абз. 6 п. 12 Постанови Правління НБУ №91 від 24.02.2014 р. «Про затвердження Положення про надання Національним банком України кредитів банкам України для збереження їх ліквідності» визначено, що банку на період користування кредитом для збереження ліквідності забороняється здійснення окремих видів операцій, а саме: придбання цінних паперів (крім державних облігацій України, депозитних сертифікатів Національного банку, облігацій Державної іпотечної установи з додатковим забезпеченням у формі державної гарантії за зобов'язаннями емітента, яка видана Кабінетом Міністрів України, та облігацій підприємств (крім цільових), розміщення яких здійснено під гарантію Кабінету Міністрів України).

Отже, з огляду на встановлені обставини, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо недоведеності позивачем факту невідповідності договору купівлі-продажу цінних паперів від 05.09.2014 р. № ДД-750/2014 нормам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Також позивачем не обґрунтовано належними і допустимими доказами, як наявності умислу в діях відповідача, так і самого факту обману відповідачем позивача на момент укладення спірного договору.

Більше того, матеріалами справи підтверджено вчинення сторонами оспорюваного правочину дій спрямованих на його виконання, що полягали у здійсненні оплати та зарахування цінних паперів на рахунок. Про волю сторін до настання певних правових наслідків укладання оспорюваного правочину також свідчать численні заяви позивача про зарахування зустрічних однорідних вимог, в яких останнім вказувалось про наявність у позивача обов'язку з виплати відповідачу відсоткового доходу за цінні папери.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги про визнання недійсним укладеного між сторонами спору оспорюваного правочину на підставі ч. 1 ст. 207 ГК України, ч. 1 ст. 230, ст. 215 ЦК України задоволенню не підлягають.

Щодо посилань апелянта на те, що судом першої інстанції не прийнята до уваги його заява про зміну підстав позову, колегія суддів зазначає, що позовна заява та заява про зміну підстав позову є аналогічним за змістом та суттю, позивачем лише було виключено посилання на ст. 207 ГК України.

Відповідно до ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Позивачем, в порушення зазначеної норми, належним чином апеляційну скаргу не обґрунтовано, доказів та підстав для скасування рішення суду першої інстанції апеляційному суду не наведено.

З огляду на викладене, посилання скаржника на те, що рішення суду першої інстанції прийнято з невідповідністю висновків, викладених у рішенні, обставинам справи, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи та з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні. Крім того, доводи апеляційної скарги не спростовують висновку місцевого господарського суду та не підтверджуються наявними матеріалами справи.

Тому колегія суддів вважає, що рішення господарського суду міста Києва від 06.11.2017 р. у даній справі є таким, що відповідає нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам та матеріалам справи, у зв'язку з чим підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Керуючись ст.ст. 269, 270, 273, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст.ст. 276, 282 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Державної іпотечної установи залишити без задоволення.

Рішення господарського суду міста Києва від 06.11.2017 р. у справі №910/14567/17 залишити без змін.

Справу №910/14567/17 повернути до господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку. Касаційна скарга на судове рішення подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення, безпосередньо до суду касаційної інстанції. Якщо у судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, що оскаржується, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя С.О. Алданова

Судді А.І. Мартюк

Л.П. Зубець