Постанова № 72088286, 07.02.2018, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 лютого 2018 р.м.ОдесаСправа № 522/23069/17

Категорія: 3.3 Головуючий в 1 інстанції: Загороднюк В.І.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

судді-доповідачаСеменюк Г.В.суддів: Потапчук В.О. Шляхтицький О.І.при секретаріПавлюк К.І.

за участю сторін: ДМСУОСОБА_5 (довіреність)Позивач Представник позивачаОСОБА_7 ОСОБА_8. (адвокат)ПерекладачОСОБА_6 (посвідка)

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Одеського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_7 на Постанову Приморського районного суду м. Одеси від 08 грудня 2017 року по справі за позовом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області до ОСОБА_7 про примусове видворення за межі території України та затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення, -

встановиВ:

Позивач, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7 про примусове видворення за межі території України та затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення, мотивуючи його тим, що співробітниками УБЗПТЛ ГУ НП в Одеській області було виявлено громадянку В’єтнаму ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка порушила правила перебування іноземців в Україні.

Постановою Приморського районного суду м. Одеси від 08 грудня 2017 року позов задоволено. Примусово видворено з України громадянку В’єтнаму ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1 Затримано з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення громадянку В’єтнаму ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1

Не погодившись з постановою суду першої інстанції, ОСОБА_7 подала апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати постанову суду та прийняти нову постанову, якою у задоволенні вимог позивача відмовити.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги ОСОБА_7 посилається на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що задовольняючи позов, суд першої інстанції не врахував, що надання відповідачу однієї доби для добровільного залишення країни перебування робить неможливим виконати вимоги про добровільне залишення країни перебування.

Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області надало відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначило, що на даний час виконавчого протоколу між Кабінетом Міністрів України та Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам не було укладено, а отже використання процедури реадмісії відносно відповідача не є можливим.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що скарга підлягає задоволенню, з огляду на наступне:

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, до України прибула у листопаді 2017 року з метою подальшого незаконного перетинання кордону до країн ЄС. Кордон України перетинала нелегально.

На даний час громадянка В’єтнаму ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, на території України перебуває незаконно, постійного місця проживання та законного джерела існування не має.

06.12.2017 року за порушення ч. 1 ст. 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення, що виразилось в порушенні правил перебування іноземців в Україні, тобто проживання без документів на право проживання в Україні стосовно ОСОБА_7 складено протокол про адміністративне правопорушення ПР МОД № 000065 та постановою про накладення адміністративного стягнення від 07.12.2017 ПН МОД № 000065 була притягнута до адміністративної відповідальності в розмірі 510 грн.

06.12.2017 року Головним управлінням ДМС України в Одеській області було прийняте рішення про примусове повернення в країну походження громадянки В’єтнаму ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1 та зобов'язано її покинути територію України у термін до 07.12.2017 року.

У визначений термін громадянка В’єтнаму ОСОБА_7 з території України не виїхала.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що громадянка Соціалістичної республіки В’єтнам ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, знаходиться на території України незаконно, ухиляється від виїзду з України, у зв'язку з чим суд вважав заявлені позовні вимоги обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 3 статті 3 розділу І Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 року № 3773-VІ (Далі - Закон № 3773), передбачено, що іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Згідно до п. 14 ст. 1 Закону № 3773, нелегальний мігрант - іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України.

Відповідно до частини 1 стаття 9 розділу II Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства в'їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України.

Частиною 1 статті 16 розділу II зазначеного вище Закону передбачено, що реєстрація іноземців та осіб без громадянства, які в'їжджають в Україну, здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України органами охорони державного кордону.

Частиною 15 стаття 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які в'їхали в Україну на інших законних підставах на законних підставах на період наданого візою дозволу на в'їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.

Згідно частини 4 статті 4 зазначеного вище Закону передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які відповідно до закону прибули в Україну для працевлаштування та отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України на період роботи в Україні.

Відповідно до частини 1 статті 21 розділу II Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», в'їзд в Україну, перебування на території України та транзитний проїзд через територію України іноземців та осіб без громадянства здійснюється за наявності достатнього фінансового забезпечення або наявності можливості отримати таке забезпечення законним способом на території України. Порядок підтвердження достатнього фінансового забезпечення та його розмір встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ч. 1 статті 23 розділу III Закону № 3773, нелегальні мігранти та інші іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність відповідно до закону.

Пунктом 2 статті 25 цього Закону передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування в Україні або які не можуть виконати обов'язок виїзду з України, не пізніше дня закінчення відповідного строку їх перебування у зв'язку з відсутністю коштів або втратою паспортного документа можуть добровільно повернутися в країну походження або третю країну, у тому числі за сприяння міжнародних організацій.

Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.

Відповідно до статті 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органи охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України) або органи Служби безпеки України можуть лише на підставі винесеної за їх позовом постанови адміністративного суду примусово видворити з України іноземця та особу без громадянства, якщо вони не виконали в установлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення або якщо є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення, крім випадків затримання іноземця або особи без громадянства за незаконне перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України та їх передачі прикордонним органам суміжної держави.

Іноземцям та особам без громадянства, зазначеним у цій статті, забороняється подальший в'їзд в Україну строком на п'ять років. Строк заборони щодо подальшого в'їзду в Україну обчислюється з дня винесення такого рішення та додається до строку заборони в'їзду в Україну, який особа мала до цього.

Отже, вказаною нормою статті встановлено, що примусове видворення з України іноземця на підставі винесеної постанови адміністративного суду застосовується, якщо рішення про примусове повернення не виконано іноземцем в установлений строк без поважних причин.

Статтею 29 Конституції України закріплено право на свободу та особисту недоторканість. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правничою допомогою захисника. Кожний затриманий має право у будь - який час оскаржити своє затримання.

Правовий статус іноземця передбачає обов'язок суб'єктів владних повноважень забезпечити йому реальну можливість реалізувати свої права, зокрема право на перекладача, яке перебуває у взаємозв'язку з правом знати за що він затриманий, притягається до відповідальності і яка саме санкція до нього застосовується, оскільки від цього безпосередньо залежить наявність у нього чіткої практичної можливості оскаржити дії, які становлять втручання у його права.

У ст. 5 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод задекларовано право кожного на свободу та особисту недоторканість, за винятком певних випадків, зокрема, коли здійснюється законний арешт або затримання з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадяться процедури депортації або екстрадиції. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім випадків, визначених у вказаній ст. 5 Конвенції і відповідно до процедури, встановленої законом. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

В п.п. 37, 39 рішення у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» Європейський суд з прав людини вказав, що предметом та метою п. 1 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є lex generalis по відношенню до п. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є гарантувати, що нікого не може бути позбавлено волі у свавільний спосіб, таким чином, незалежно від відповідності національному праву «жодне свавільне утримання ніколи не може вважатися законним».

Стаття 5 Конвенції також вимагає, щоб будь-яке затримання чи взяття під варту здійснювалося у «порядку, передбаченому законом». Це передбачає як додержання матеріальних вимог, наприклад, умов, за яких людина може бути затримана, так і додержання власне процедури позбавлення свободи, наприклад, обов'язку скласти протокол або повідомити близьких особи, або як в даному випадку забезпечити участь перекладача та адвоката у разі необхідності.

Крім того, ч. 2 ст. 261 КУпАП передбачено обов'язок органу (посадових осіб), правомочних здійснювати адміністративне затримання, про кожний випадок адміністративного затримання осіб, інформувати у порядку, встановленому КМУ, центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги, крім випадків, якщо особа захищає себе особисто чи запросила захисника.

Суд звертає увагу, що відповідач не володіє українською мовою та перебувала в умовах ізоляції, оскільки затримана, без можливості отримання належної правової допомоги. Також, в матеріалах справи відсутні докази, що рішення про примусове повернення в країну походження було перекладено мовою, якою володіє відповідач, а також докази того, що остання отримала належне роз'яснення правових наслідків невиконання рішення про примусове повернення іноземця або особи без громадянства і мала можливість отримати правову допомогу та оскаржити дане рішення.

Крім того, задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції погодився з позицією позивача, що громадянка В’єтнаму ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, у визначений термін з території України не виїхала, від виконання Рішення № 161 про примусове повернення в країну походження від 06.12.2017 року ухилилася.

Однак, рішення № 161 про примусове повернення в країну походження громадянки В’єтнаму ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1 було прийнято 06.12.2017 року та зобов'язано останню покинути територію України у термін до 07.12.2017 року. Отже, надання відповідачем однієї доби для добровільного залишення країни перебування, а також перебування особи під адміністративним арештом робить неможливим виконати вимоги про добровільне залишення країни перебування і носить формальний склад.

Крім того, колегія суддів апеляційного суду звертає увагу на наступне.

Відповідно до п. 30 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 р. № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» при вирішенні справ про примусове видворення суди повинні враховувати положення статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року та статті 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно для забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

Згідно з п. «f» ч. 1 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод затримання виправдане лише доти, поки провадиться процедура депортації або екстрадиції.

Якщо така процедура не здійснюється ретельно, затримання за Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод перестає бути законним.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини затримання особи є таким серйозним запобіжним заходом, застосування якого є виправданим лише в ситуації, коли інші, менш жорсткі заходи, були розглянуті і визнані недостатніми для захисту індивідуальних чи суспільних інтересів, що могли б виправдати утримання особи під вартою. Позбавлення свободи повинно бути необхідним в конкретних обставинах (Вітольд Літва проти Польщі (рішення від 4.04.2000р.), Рахімі проти Греції (рішення від 5.04.2011р.), Попов проти Франції (рішення від 19.01.2012р.).

Стаття 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не лише покладає на державу зобов'язання законодавчо визначити підстави позбавлення волі, а також містить вимоги щодо якості закону, на основі якого таке позбавлення волі може здійснюватись. Так, у справі Амюр проти Франції (рішення від 25.06.1996р.) та у справі Дугуз проти Греції (рішення від 6.03.2001р.) Європейський суд постановив, що у разі, якщо національне законодавство передбачає можливість позбавлення волі - особливо стосовно іноземного громадянина - шукача притулку - таке законодавство повинно бути максимально чітким і доступним для того, щоб уникнути ризику свавілля.

Аналізуючи наведене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що поміщення іноземців та осіб без громадянства до пунктів тимчасового перебування можливе лише за наявності підстав вважати, що такі особи не мають документа, що дає право на виїзд з України, ухилятимуться від виконання рішення про примусове видворення, перешкоджатимуть проведенню процедури видворення або якщо існує ризик втечі таких осіб.

Позивачем не надано доказів на підтвердження зазначених обставин.

Також, у своїй апеляційній скарзі апелянт посилається на те, що приймаючи рішення про примусове видворення за межі України громадянина Республіки В'єтнам судом першої інстанції не було враховано, що Законом України «Про ратифікацію Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам про реадмісію громадян обох держав» від 03.09.2008 року було ратифіковано Угоду між Кабінетом Міністрів України та Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам про реадмісію громадян обох держав.

Разом з тим, відповідно до ст. 7 зазначеної Угоди передбачено укладання виконавчого протоколу, в якому визначатимуться: а) органи, відповідальні за виконання окремих положень цієї Угоди; b) пункти передачі та прийняття громадян; с) необхідні дані та інформація для передачі, прийняття та супроводження осіб, які підлягають реадмісії, та порядок виконання необхідних процедур.

Оскільки, на час прийняття Постанови судом апеляційної інстанції виконавчого протоколу між Кабінетом Міністрів України та Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам не було укладено, використання процедури реадмісії відносно відповідача не є можливим.

Таким чином, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що позовні вимоги Головного управління Державної міграційної служби України про примусове видворення за межі території України та затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення належним чином не обґрунтовані, не підтверджені наявними у справі матеріалами та задоволенню не підлягають.

Враховуючи вище викладене, колегія судів приходить до висновку, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваної Постанови було неправильно застосування норми матеріального права, а відтак, відповідно до ст.ст. 315, ст. 317 КАС України, - оскаржувана Постанова підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення у справі.

Керуючись ст.ст. 288, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_7, - задовольнити.

Постанову Приморського районного суду м. Одеси від 08 грудня 2017 року по справі № 522/23069/17, - скасувати.

Прийняти нову постанову, якою в задоволені позовних вимог Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області до ОСОБА_7 про примусове видворення за межі території України та затримання з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення, - відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

суддя-доповідач: Г.В. Семенюк судді: В.О. Потапчук О.І. Шляхтицький