Рішення № 72083072, 09.01.2018, Багачевський міський суд Черкаської області (до 25.04.2025 - Ватутінський міський суд Черкаської області)

Справа № 694/846/16

Провадження № 2/690/6/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 січня 2018 року м. Ватутіне

Ватутінський міський суд Черкаської області в складі:

головуючого судді Линдюка В.С.,

при секретарі Руденко В.М.,

за участю:

позивача ОСОБА_1,

представника позивача ОСОБА_2

відповідача

(представника відповідачів) ОСОБА_3,

представників відповідача ОСОБА_4,

ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Славутич-Сервіс» до Звенигородської міської ради, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та скасування рішень Звенигородської міської ради,

В С Т А Н О В И В:

Позивач, керівник ТОВ «Славутич-Сервіс», звернувся до суду з цивільним позовом до Звенигородської міської ради Черкаської області, ОСОБА_8, відповідно до уточнених позовних вимог, просив: визнати недійсним обидва рішення Звенигородської міської ради від 25.10.2006 року № 7/2 на підставі якого ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7 передано у власність земельну ділянку за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка, виданого 11.12.2006 року ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та скасувати його державну реєстрацію.

Позовні вимоги мотивовані тим, що Звенигородською міською радою у порушення вимог земельного законодавства 25.10.2006 року прийнято рішення № 7/2, яким неправомірно передано у власність ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7 земельну ділянку площею 910 кв.м. за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка.

Зокрема, рішенням Звенигородської міської ради від 27.08.1997 року вказана земельна ділянка вже передавалась безкоштовно у приватну власність ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Водночас відповідач до Звенигородської міської ради із заявою про одержання безоплатно у власність вказаної земельної ділянки не звертався, а органом місцевого самоврядування дозвіл на розробку проекту її відведення не надавався, – Звенигородською міською радою протиправно вирішено питання про виготовлення оскаржуваного державного акту. Крім того, технічна документація не могла бути предметом розгляду 25.10.2006 року на сесії Звенигородської міської ради так як окремі документи, які є її складовими, датовані пізніше. Межі спірної земельної ділянки не погоджено із власниками та користувачами суміжних земельних ділянок, оскільки відсутній підпис від імені ТОВ «Славутич-Сервіс», якому з 1998 року належить гараж, який розміщений за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка. Крім того, всупереч вимогам законодавства існує 2 рішення Звенигородської міської ради від 25.10.2006 року № 7/2, які різняться за змістом, однак кожне з них є незаконним.

Ухвалою Ватутінського міського суду Черкаської області від 13.10.2017 року до участі у справі в якості співвідповідачів залучено ОСОБА_7, ОСОБА_6, оскільки відповідно до оскаржуваного державного акту на земельну ділянку по вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка, вони є її співвласниками.

Позивач, керівник ТОВ «Славутич-Сервіс» ОСОБА_1, повноваження якого підтверджено наказом від 30.12.1997 року № 18, яким його призначено директором вказаного товариства, та представник позивача ОСОБА_2, який діє на підставі договору про надання правової допомоги від 26.07.2016 року, підтримали уточнені позовні вимоги, з підстав викладених у позовній заяві. Додатково пояснили, що ТОВ «Славутич-Сервіс» у процесі приватизації на аукціоні придбано державне майно цілісного майнового комплексу Звенигородського районного технічного центру «Славутич», до складу якого також входив гараж за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка. Про прийняття Звенигородською міською радою оскаржуваних рішень та факт приватизації відповідачами земельної ділянки на якій розташований належний їм гараж дізналися лише у 2016 році під час розгляду цивільної справи № 694/2006/15-ц за позовом ОСОБА_3 про визнання права власності на даний гараж, визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на гараж. З огляду на вказане, просили продовжити строк звернення до суду за захистом порушеного права, а саме неможливості користуватися гаражем, що належить їм на праві власності, так як земельна ділянка на якій він розміщений належить ОСОБА_3, у зв’язку з чим він позбавив їх доступу до вказаного гаражу.

Також просили винести окрему ухвалу з приводу наявності двох різних за змістом текстів оспорюваного рішення Звенигородської міської ради від 25.10.2006 року № 7/2 для вирішення питання про відкриття кримінального провадження з приводу підробки, фальсифікації даного документу.

Відповідач ОСОБА_3, який також на підставі довіреностей від 07.02.2015 року, від 16.03.2016 року представляє інтереси відповідачів ОСОБА_6, ОСОБА_7, пояснив суду, що йому не відомі обставини виготовлення оскаржуваних рішень Звенигородської міської ради, а також зі спливом значного проміжку часу не пам’ятає хронологію виготовлення технічної документації, однак він та члени його сім’ї виконали усі вимоги законодавства, які діяли на той час, для отримання у приватну власність земельної ділянки площею 910 кв.м., що за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка Черкаської області. Спростовуючи доводи позивача щодо належності ТОВ «Славутич-Сервіс» гаражу за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка Черкаської області вказав, що разом з частиною житлового будинку за вказаною адресою ним та членами його сім’ї у 1996 році було приватизовано й частину даного гаражу, а інші частину він придбав у Звенигородського виробничого-житлового ремонтно-експлуатаційного управління на підставі договору купівлі-продажу у 2003 році. Просив застосувати строки позовної давності оскільки з часу набуття ним та іншими співвідповідачами у власність спірної земельної ділянки минуло майже 10 років до дати пред’явлення вказаного позову.

Представники Звенигородської міської ради ОСОБА_5 та ОСОБА_4, які діють на підставі довіреностей від 07.07.2017 року № 318/02-18, від 20.11.2017 року № 606/02-18, відповідно, позовні вимоги не визнали та просили відмовити у їх задоволенні. Вказана позиція мотивована тим, що Звенигородською міською радою 25.10.2006 року було прийнято лише 1 рішення з номером № 7/2, яким, крім іншого, затверджено технічну документацію на земельну ділянку за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка та погоджено видачу державного акту на право приватної власності на неї ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_6 Про вказане свідчить протокол та порядок денний відповідної сесії Звенигородської міської ради. Крім того, саме з таким змістом оспорюване рішення зберігається в архіві Звенигородської міської ради, і воно є дійсним. Джерело походження та інші обставини виготовлення рішення Звенигородської міської ради, яке має аналогічні реквізити, однак різниться за змістом з тим, що зберігається у архіві, та знаходиться у технічній документації на спірну земельну ділянку їм невідоме.

Заслухавши пояснення сторін та їх представників, дослідивши матеріали справи, з’ясувавши всі обставини справи та перевіривши їх доказами, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають до задоволення, з наступних підстав.

Відповідно до змісту ст. 264 ЦПК України обов’язком суду є вирішення питання про характер спірних правовідносин і про те, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Встановленим судом фактам відповідають правовідносини, які регулюються положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Земельного кодексу України (далі – ЗК України, постійно в редакції від 31.03.2006 року), Закону України «Про землеустрій» та підзаконними нормативно-правовими актами у сфері земельного законодавства.

Судом установлено, що відповідно до архівної копії рішення Звенигородської міської ради Черкаської області від 25.10.2006 року № 7-2 «Про припинення права користування та передачу в приватну власність земельних ділянок», засвідченої 15.08.2016 року начальником архівного відділу, крім іншого, вирішено – затвердити технічну документацію, розроблену Звенигородським відділом № 8 Черкаської регіональної філії Центру ДЗК – державний акт на право приватної власності на землю ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_6 за адресою: вул. Шевченка, 14, площею 910 кв.м.

Прийняттю вказаного рішення в частині, що стосується відповідачів по справі, передувало інше рішення Звенигородської міської ради Черкаської області від 27.08.1997 року № 7-22, яке знаходиться у матеріалах технічної документації, яким на підставі згідно Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.1992 року «Про приватизацію земельних ділянок» вирішено передати ОСОБА_3 безкоштовно в приватну власність земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) по вул. Шевченка, 14, площею 0,09 га.

Відповідно до змісту п. 1 Розділу Х Перехідних положень ЗК України передбачено, що рішення про надання в користування земельних ділянок, а також про вилучення (викуп) земель, прийняті відповідними органами, але не виконані на момент введення у дію цього Кодексу, підлягають виконанню відповідно до вимог цього Кодексу.

Додатково вказано, що рішення про передачу громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок, прийняті органами місцевого самоврядування відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.1992 року «Про приватизацію земельних ділянок», є підставою для реєстрації права власності на земельні ділянки цих громадян або їх спадкоємців відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Державна реєстрація таких земельних ділянок здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

У подальшому, 11.12.2006 року на підставі рішення Звенигородської міської ради від 25.10.2006 року № 7-2, яке оскаржується, ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_6 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯГ № Б42119 площею 910 кв.м., яка розташована за адресою: м. Звенигородка, вул. Шевченка, 14.

Відповідно до матеріалів вказаної вище технічної документації, що затверджена оскаржуваним рішенням Звенигородської міської ради Черкаської області від 25.10.2006 року № 7-2 «Про припинення права користування та передачу в приватну власність земельних ділянок», розпорядженням Звенигородського міського органу приватизації від 14.02.1996 року № 7 ОСОБА_9, ОСОБА_7 та ОСОБА_6 видано свідоцтво про право власності на житло, а саме: 12/25 житлового будинку, який знаходиться за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка.

Згідно технічної характеристики будівель, які належать Звенигородському ВЖРЕУ за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка, наявне посилання на рішення виконавчого комітету Звенигородської міської ради від 10.03.1976 року № 5, на земельній ділянці площею 852 кв.м. розташовано житловий будинок (літ. «А»), веранда (літ. «а»), веранда (літ. «а1»), сарай (літ. «Б»), гараж-прибудова (літ. «б»), вбиральня (літ. «в»), ворота (1), криниця (2).

За змістом положень ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (у редакції станом на 14.02.1996 року) приватизація державного житлового фонду передбачає відчуження квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Таким чином, суд вважає, що спільно з приватизацією частини житлового будинку ОСОБА_9, ОСОБА_7 та ОСОБА_6 також приватизовано відповідну частину гаражу, що за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка. Вказаний висновок зумовлений тим, що даний гараж не мав та не має окремої адреси, відмінної від адреси житлового будинку, а отже є таким, що належить до нього.

На підставі договору дарування частини житлового будинку 04.02.2000 року ОСОБА_3 подарував ОСОБА_7 12/75 частин житлового будинку за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка, який належав йому на підставі вказаного вище свідоцтва про право власності від 14.09.1996 року, з відповідними надвірними спорудами, а саме: верандами (літ. «а», «а1»), сараєм (літ. «Б»), гаражем-прибудовою (літ. «б»), вбиральнею (літ. «в»), огорожею та криницею.

Згідно витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно від 13.09.2003 року № 1472684 до складу домоволодіння за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка, входив житловий будинок (літ. «А»), веранда (літ. «а»), веранда (літ. «а1»), сарай (літ. «Б»), гараж-прибудова (літ. «б»), вбиральня (літ. «в»), ворота (1). Співвласниками вказаного домоволодіння були ОСОБА_7 (24/75), ОСОБА_6 (12/75), Звенигородське ВЖРЕУ (13/25).

Відповідно до договору купівлі-продажу від 14.09.2003 року ОСОБА_3 придбав у Звенигородського виробничого-житлового ремонтно-експлуатаційного управління 13/25 частин житлового будинку за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка, з відповідною частиною надвірних споруд, а саме: веранда, сарай, гараж-прибудова, вбиральня, огорожа, колодязь. Право власності ОСОБА_3 на 13/25 частки вказаного домоволодіння підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 30.08.2004 року № 4579181.

Таким чином, згідно вказаних документів, що містяться у технічній документації вбачається, що станом на дату її затвердження, прийняття Звенигородською міською радою оскаржуваного рішення від 25.10.2006 року №7-2, ОСОБА_7, ОСОБА_3 та ОСОБА_6 на праві приватної часткової власності належало 100% житлового будинку та надвірних споруд за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка.

Згідно п. б ч. 1 ст. 12 ЗК України до повноважень міських рад у галузі земельних відносин на території міста належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до змісту п. б ч. 1 ст. 81, ч.ч. 1-3 ст. 116 ЗК України громадяни набувають право власності на земельні ділянки комунальної власності за рішенням органів місцевого самоврядування шляхом передачі їх у власність, крім іншого, у разі приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян.

Положеннями ч. 2 ст. 118 ЗК України затверджено порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами згідно яких рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Доводи позивача та його представника, що всупереч ст. 198 ЗК України під час виготовлення технічної документації не здійснювалась кадастрова зйомка, як наслідок, – межі земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами не погоджувались, кадастровий план не виготовлявся, не відповідають доказам наявним у матеріалах справи, які безпосередньо досліджувались судом у судовому засіданні за участю сторін та їх представників.

Так, межі земельної ділянки по вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка, погоджено ОСОБА_10 та ОСОБА_11, які згідно кадастрового плану є суміжними землекористувачами, про що свідчить відповідний акт у матеріалах технічної документації. Жодних відомостей про перебування у власності ТОВ «Славутич-Сервіс» гаражу за даною адресою у матеріалах технічної документації не має.

Відповідно до положень ст.ст. 20-22 Земельного кодексу Української РСР (далі – ЗК УРСР), який діяв до набрання чинності ЗК України, право землекористування засвідчувалось державними актами на право користування землею, які видавались виконавчими комітетами районних (міських) Рад народних депутатів. Крім іншого, заборонялось приступати до користування земельною ділянкою до видачі документа, який засвідчує право користування землею.

Суд враховує доводи сторони позивача проте, що Регіональне відділення Фонду державного майна по Черкаській області на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 07.05.1998 року, акту передачі від 08.05.1998 року, додатку до акту прийому-передачі від 08.05.1998 року, передало у власність ТОВ «Славутич-Сервіс» державне майно цілісного майнового комплексу Звенигородського районного технічного центру «Славутич», яке знаходиться за адресою: вул. Комінтерна, 37, м. Звенигородка, а також гараж для автомашин (вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка), будівлю цеху (вул. Шевченка, 4, м. Звенигородка), будівлю виробничого приміщення (вул. Київська, 3, смт. Лисянка). У подальшому ТОВ «Славутич-Сервіс» отримало свідоцтво про право власності від 03.07.1998 року на майно, передане за актом передачі від 08.05.1998 року.

Водночас доводи сторони позивача, що рішенням Звенигородського районного суду Черкаської області від 06.04.2016 року (справа № 694/2006/15-ц), яке залишено в силі ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 07.07.2016 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 до ТОВ «Славутич-Сервіс», треті особи – ОСОБА_7, ОСОБА_6, Регіональне відділення Фонду державного майна по Черкаській області, про визнання права власності на гараж та визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на гараж, як доказ того, що гараж за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка, не належить ОСОБА_3, суд, з урахуванням ч. 4 ст. 82 ЦПК України, сприймає критично – оскільки договір купівлі-продажу від 14.09.2003 року між ОСОБА_3 та Звенигородським ВЖРЕУ недійсним не визнавався, а документ, який посвідчує його часткове (13/25) право власності на даний гараж як частину господарських споруд домоволодіння за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка, у судовому порядку не скасовувався. За вказаних обставин ОСОБА_3, маючи правовстановлюючі документи на 13/25 частини гаражу, обрав невірний спосіб захисту свого порушеного права, як наслідок у задоволенні його позовних вимог було відмовлено.

Покази свідка ОСОБА_12, допитаного за клопотанням позивача, суд у розумінні ч. 4 ст. 77 ЦПК України вважає неналежним доказом, оскільки вони стосуються не предмету доказування, а подій 1974-75 років, зокрема обставин будівництва гаражу за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка.

З огляду на те, що предметом позову є законність оскаржуваного рішення органу місцевого самоврядування та виданого на його підставі державного акту на земельну ділянку, а не встановлення права власності на гараж за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка, суд бере до уваги, що стороною позивача не надано доказів про те, що відповідачам по справі – як ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_6, так і Звенигородській міській раді, було відомо про наявність у ТОВ «Славутич-Сервіс» правовстановлюючих документів на вказаний гараж, крім тих, що були наявні у матеріалах технічної документації, під час прийняття оскаржуваного рішення.

Стороною позивача не надано суду доказів виконання вказаних вище вимог ст.ст. 20, 21 ЗК УРСР, що дозволяло б стверджувати про обізнаність відповідачів щодо використання ТОВ «Славутич-Сервіс» земельної ділянки права на використання якої позивач вважає порушеними.

Крім іншого, матеріали технічної документації щодо земельної ділянки за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка збирались та оформлялись Звенигородським районним відділом Черкаської регіональної філії ЦДЗК, а затверджена вона оскаржуваним рішенням Звенигородської міської ради, до складу якої ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_6 ніколи не входили.

Вказані обставини суд розцінює як свідчення відсутності у діях відповідачів (ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_6О.) недобросовісної (протиправної) поведінки під час отримання у приватну власність земельної ділянки за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка.

За змістом ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав людини у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24.06.2003 року самі по собі допущені органами влади порушення при передачі майна у власність особи не можуть бути безумовною підставою для повернення цього майна державі, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого набувача майна.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.

Крім вказаного, суд також у відповідності до ст. 263 ЦПК України, враховує правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 18.09.2013 року по справі № 6-92цс13, за змістом якої особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами матеріального права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності мусить бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Надані позивачем у якості доказів на підтвердження факту використання гаражу за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка, документи щодо сплати земельного податку за 1995 рік, суд вважає неналежними доказами, оскільки вони не стосуються предмету спору, так як вони існували задовго до виникнення спірних взаємовідносин, а тому не бере їх до уваги.

Відповідно до ст. 206 ЗК України, яка не змінювалась з часу прийняття ЗК України, використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Положеннями пп. 14.1.147 ст. 14 Податкового кодексу України (далі – ПК України) передбачено, що плата за землю – це загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Згідно ПК України, земельний податок – це обов’язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (пп. 14.1.72 ст. 14 ПК України), а орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності – це обов’язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (пп. 14.1.136 ПК України).

При цьому, жодних доказів щодо оплати ТОВ «Славутич-Сервіс» земельного податку чи орендної плати за користування земельною ділянкою, які б підтверджували його фактичне користування земельною ділянкою, з 1998 року і до дати звернення до суду з вказаним позовом (23.06.2016 року), що під гаражем за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка, крім власних пояснень, позивачем не надано.

Доводи сторони позивача на положення ст. 120 ЗК України що одночасно з набуттям права власності на гараж за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка, ТОВ «Славутич-Сервіс» у 1998 році набуло прав на земельну ділянку на якій він розташований, оцінюється судом критично – так як ЗК України набрав чинності 01.01.2002 року, тож його положення не могли регулювати відносини, що передували вказаній даті.

Оцінюючи доводи позивача та його представника щодо порушень вимог ст.ст. 20, 25, 55 Закону України «Про землеустрій», оскільки межі земельної ділянки по вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка, у ході виготовлення технічної документації, не були встановлені в натурі, суд враховує те, що відповідно до технічної характеристики домоволодіння за адресою вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка воно огороджено парканом, яке є частиною (елементом) його надвірних споруд, а відповідно до змісту ч. 5 ст. 55 Закону України «Про землеустрій», у редакції станом на 22.05.2003 року, межові знаки можуть не встановлюватися якщо межі земельних ділянок в натурі (на місцевості) збігаються з штучними лінійними спорудами, зокрема огорожами, фасадами будівель.

Суд вважає помилковим твердження позивача та його представника щодо затвердження Звенигородською міською радою технічної документації з порушенням п.п. 9, 10 Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 26.05.2004 року № 677, за відсутності погоджень проекту землеустрою із землевласником або землекористувачем, органом земельних ресурсів, природоохоронним органом, санітарно-епідеміологічною службою, органом містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини, а також без проведення державної експертизи проекту відведення земельної ділянки по вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка, оскільки відповідно до п. 2 вказаного Порядку, у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин, не передбачалось необхідності розробки проекту відведення земельної ділянки у разі, коли земельна ділянка, межі якої визначено в натурі (на місцевості) безоплатно передавалась у власність без зміни її цільового призначення.

Також суд критично оцінює доводи позивача та його представника про те, що відповідачі до Звенигородської міської ради із заявою про одержання безоплатно у власність вказаної земельної ділянки не зверталися, дозвіл органом місцевого самоврядування на розробку проекту її відведення не надавався, а технічна документація не могла бути погоджена 25.10.2006 року на сесії Звенигородської міської ради, оскільки деякі документи у її матеріалах датовані пізніше за дату її погодження, а саме: завдання на виконання робіт з розробки технічної документації – 03.11.2006 року (16.11.2006 року), не містить жодного підпису; акт погодження меж землеволодіння – 08.11.2006 року, виконано рукописним текстом.

Вказане зумовлено тим, що відповідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Водночас жодних доказів, у розумінні ст. 76 ЦПК України, на підтвердження того, що відповідачі не звертались до органу місцевого самоврядування із заявою про одержання безоплатно у власність земельної ділянки за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка, та Звенигородською міською радою дозвіл на розробку проекту її відведення не надавався, стороною позивача не надано суду, обмежившись лише вказівкою на вказані обставини, однак підстави для визнання їх судом відповідно до ч. 3 ст. 82 ЦПК України такими, що не потребують доказування, тобто загальновідомими, відсутні.

При оцінці вказаних доводів суд бере до уваги положення п. 1 Розділу Х Перехідних положень ЗК України, зміст яких викладено вище, та рішення Звенигородської міської ради від 27.08.1997 року № 7-22.

Крім того, з огляду на положення ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а суд, не будучи безпосереднім очевидцем вчинення дій щодо проставлення дат на вищевказаних документах, оцінює їх достовірність виключно за результатами встановлення взаємного зв’язку у сукупності з іншими документами та матеріалами.

Так, листом начальника Звенигородського районного відділу земельних ресурсів від 23.10.2006 року № 1800/1, який є службовою особою, погоджено висновок по технічній документації із землеустрою щодо оформлення права власності на земельну ділянку ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_6 площею 910 кв.м. в межах м. Звенигородка вул. Шевченка, 14.

При цьому на час розгляду справи позивачем та його представником не надано належних доказів про підробку вказаного листа, який є офіційним документом з відповідними реквізитами, чи підписання його начальником районного відділу земельних ресурсів внаслідок зловживання своїм службовим становищем.

У відповідності до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Формулюючи позовні вимоги, зокрема про визнання недійсним рішень Звенигородської міської ради від 25.10.2006 року № 7/2, позивач залишив поза увагою, що оскаржуване рішення «Про припинення права користування та передачу в приватну власність земельних ділянок» стосується не лише ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7, а й інших громадян та земельних ділянок.

При цьому підстави щодо визнання недійсним вказаного рішення повністю, а не лише в частині щодо земельної ділянки площею 910 кв.м. за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка, стороною позивача не вказані, відповідних доказів не надано.

Дослідивши обставини, вказані позивачем та його представником, як підстави для визнання недійсним обох рішень Звенигородської міської ради від 25.10.2006 року № 7/2 яким передано у власність земельну ділянку № 14 по вул. Шевченка, м. Звенигородка, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7, та перевіривши їх доказами, суд дійшов висновку про їх необґрунтованість, оскільки вони спростовані доказами, що наявні у матеріалах справи.

Водночас за результатами вивчення наданих сторонами та їх представниками доказів, судом не встановлено існування на дату прийняття оспорюваного рішення Звенигородською міською радою та видачі оспорюваного державного акту обставин щодо земельної ділянки за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка, визначених ст. 111 ЗК України, які встановлюють обмеження реалізації права на земельну ділянку.

Відповідно до змісту п. г) ч. 1 ст. 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у містах – не більше 0,10 гектара.

З урахуванням вказаного, суд вважає, що Звенигородською міською радою оскаржуване рішення від 25.10.2006 року № 7-2, яким, крім іншого, вирішено затвердити технічну документацію, розроблену Звенигородським відділом № 8 Черкаської регіональної філії Центру ДЗК – державний акт на право приватної власності на землю ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_6 за адресою: вул. Шевченка, 14, площею 910 кв.м., прийнято у межах повноважень та у відповідності до вимог діючого на той час земельного законодавства.

Щодо наявності двох варіантів рішення Звенигородської міської ради від 25.10.2006 року № 7-2, які різняться за змістом, а саме: «Про припинення права користування та передачу в приватну власність земельних ділянок», зміст якого вказано вище, та «Про передачу в приватну власність земельну ділянку», яким ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_6, яким затверджено фактичну площу землекористування 910 кв.м. та передано їм земельну ділянку даної площі за адресою: м. Звенигородка, вул. Шевченка, 14; дозволено Звенигородському відділу № 8 Черкаської регіональної філії Центру ДЗК виготовити державний акт на право власності на вказану земельну ділянку та провести його державну реєстрацію, суд, крім пояснень представників Звенигородської міської ради щодо неприйняття рішення вказаного змісту, враховує наступне.

За змістом п. 2 глави І, п. 5 розділу 4 глави XII Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18.06.2015 року № 1000/5, архівні копії видаються з оригіналів і засвідчених копій документів, що зберігаються в архіві, їх ідентичність оригіналам засвідчується підписом керівника архіву (особи, відповідальної за архів) і печаткою установи.

З огляду на вказане, суд вважає, що на сесії Звенигородської міської ради Черкаської області 25.10.2006 року прийнято № 7-2 ««Про припинення права користування та передачу в приватну власність земельних ділянок», оскільки саме такі його найменування та зміст підтверджується архівною копією рішення Звенигородської міської ради Черкаської області від 25.10.2006 року № 7-2, засвідченими 15.08.2016 року та 05.12.2017 року начальником архівного відділу (сектору) Звенигородської районної державної адміністрації.

Крім вказаного, про прийняття саме вказаного рішення, наслідком якого є видача відповідачам оскаржуваного державного акту на земельну ділянку площею 910 кв.м. за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка, свідчить архівна копія протоколу VII сесії Звенигородської міської ради від 25.10.2006 року.

Водночас суд вважає, що рішення Звенигородської міської ради Черкаської області 25.10.2006 року № 7-2 «Про передачу в приватну власність земельну ділянку» не могло бути прийняте 25.10.2006 року, оскільки воно входить до складу матеріалів технічної документації, яка підлягала затвердженню 25.10.2006 року. Жодних доказів прийняття його саме у такій редакції, з додержанням законодавчо передбаченої процедури, стороною позивача не надано.

Крім того, підставою для видачі оскаржуваного державного акту по суті є рішення Звенигородської міської ради Черкаської області 25.10.2006 року № 7-2, яким затверджено технічну документацію, а не сама технічна документація, до складу якої входить рішення Звенигородської міської ради Черкаської області 25.10.2006 року № 7-2 в редакції «Про передачу в приватну власність земельну ділянку».

Також суд враховує, що відповідно до змісту уточненої позовної заяви та у судовому засіданні позивачем вказано, що звернення до суду з вказаним позовом зумовлено положеннями ст. 391 ЦК України за якою – власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

З огляду на характер правовідносин, що виникли між сторонами, суд вважає, що позивачем невірно обраний спосіб захисту порушеного права, який він визначив як підставу для звернення з вказаним позовом до суду – прийняття оскаржуваного рішення Звенигородською міською радою та видача оскаржуваного державного акту у 2006 році перешкоджає ТОВ «Славутич-Сервіс» здійсненню ним, як власника, права користування та розпоряджання гаражем за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка.

Вказане у тому числі зумовлено тим, що площа земельної ділянки під вказаним гаражем є незрівнянно меншою, ніж площа на яку видано оскаржуваний державний акт.

Таким чином, обраний позивачем спосіб є невірним та неефективним способом захисту порушеного права, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні пред’явлених вимог.

Крім вказаного, суд у відповідності до ст. 263 ЦПК України, враховує, що відповідно до правового висновку Верховного Суду України, що міститься у постанові 06.10.2015 року – у разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб’єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема, рішення про передачу земельних ділянок у власність, укладання договору оренди), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту.

При цьому, суд вважає за необхідне роз’яснити позивачу, що він не позбавлений права на звернення до суду з належними позовними вимогами задля ефективного захисту права, визначеного ним як порушене, шляхом заявлення позовних вимог про зобов’язання укладення земельного сервітуту.

Також ОСОБА_3 у ході розгляду справи заявлено клопотання про застосування до заявлених позовних вимог строків позовної давності, яке заперечувалось представником позивача з огляду на його заявлення в усній, а не письмовій формі.

Положеннями ст. 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Судом установлено, що крім усної заяви про застосування строку позовної давності, зробленої у ході судового розгляду даної справи, ОСОБА_3 звернувся до суду з вказаною заявою від 08.08.2017 року, поданої як заперечення на уточненні позовні вимоги, що відповідає вимогам наведених статей процесуального законодавства.

Вирішуючи питання про застосування строків позовної давності за заявою ОСОБА_3 суд у відповідності до ст. 263 ЦПК України, враховує правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 16.08.2017 року по справі № 6-2667цс16, про те, що законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності, а тому таку заяву може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання – письмового чи усного.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Суд враховує, що Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що «термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п. 570 рішення від 20.09.2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22.10.1996 року за заявами №№ 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

З урахування вказаного, очевидним є те, що держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з ч. 1 ст. 127 ЦПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Клопотання про продовження строку за захистом порушеного права, викладеного у позовній заяві та заяві про уточнення позовних вимог мотивовано позивачем тим, що про оскаржуване рішення Звенигородської міської ради та факт приватизації відповідачами земельної ділянки під гаражем, що за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка, який належить ТОВ «Славутич-Сервіс», йому стало відомо лише з апеляційної скарги ОСОБА_3 по справі № 694/2006/15-ц.

Положеннями ч. 1 та ч. 5 ст. 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Суд критично оцінює поважність підстав, якими позивач мотивує пропуск строків позовної давності, оскільки стороною не доведено наявність у керівника ТОВ «Славутич-Сервіс» перешкод упродовж 2006-2015 років у отриманні інформації щодо оформлення відповідачами права власності на земельну ділянку за адресою: вул. Шевченка, 14, м. Звенигородка, за оспорюваним рішенням Звенигородської міської ради, для своєчасного звернення до суду з відповідним позовом.

Водночас позивачем у судовому засіданні неодноразово вказувалось, що ТОВ «Славутич-Сервіс» орієнтовно до 2014 року фактично користувалось вказаним гаражем після набуття на нього права власності у 1997 році, що у сукупності з положеннями Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» про відкритість рішень органів місцевого самоврядування, свідчить про наявність реальної можливості у керівника ТОВ «Славутич-Сервіс», який є незмінним з 30.12.1997 року, довідатися про порушення свого права та про особу, яка його порушила, у межах строків позовної давності, визначеної ст. 257 ЦПК України.

З урахуванням вказаного, суд вважає, що станом на момент звернення до суду з даним позовом позивачем пропущено строк позовної давності, та не вбачаються підстави для поновлення строків для звернення до суду із заявленими позовними вимогами.

Положеннями ч. 4 ст. 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Таким чином, пропуск строку позовної давності є самостійною підставою для відмови в задоволенні пред’явлених вимог.

Вирішуючи клопотання представника позивача щодо винесення окремої ухвали суд враховує наступне.

Інститут окремих ухвал є засобом зміцнення законності та правопорядку, сприяють усуненню недоліків у діяльності державних органів, громадських організацій і посадових осіб, запобігають вчиненню злочинів та інших правопорушень, впливають на формування у громадян поваги до права та становлять важливу частину діяльності судів.

Відповідно до ч.ч. 1, 5 ст. 262 ЦПК України суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу. В окремій ухвалі суд має зазначити закон чи інший нормативно-правовий акт (у тому числі його статтю, пункт тощо), вимоги якого порушено, і в чому саме полягає порушення.

Водночас, заявляючи у судових дебатах клопотання про винесення окремої ухвали щодо наявності двох різних редакцій рішення Звенигородської міської ради Черкаської області від 25.10.2006 року № 7-2 представник позивача не вказав, порушення якого саме нормативно-правового акту було допущено.

Крім того, оскільки, на думку суду, рішення Звенигородської міської ради Черкаської області 25.10.2006 року № 7-2 в редакції «Про передачу в приватну власність земельну ділянку» не спричинює самостійних правових наслідків, оскільки знаходиться в матеріалах технічної документації, яка у подальшому затверджена рішенням Звенигородської міської ради Черкаської області від 25.10.2006 року № 7-2 «Про припинення права користування та передачу в приватну власність земельних ділянок», а також враховуючи значний проміжок часу, який минув, з дати виникнення спірних взаємовідносин, що не дозволить забезпечити досягнення мети інституту окремих ухвал, суд вважає за необхідне відмовити у винесенні окремої ухвали.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 13, 76-81, 89, 258, 259, 263-265, 268, 273, 293-294, 315-316, 319, 354-355, пп. 15.5 п. 1 розділу ХІІІ «Перехідних положень» ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

У задоволенні позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю «Славутич-Сервіс» до Звенигородської міської ради, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та скасування рішень Звенигородської міської ради відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до апеляційного суду Черкаської області через Ватутінський міський суд Черкаської області протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 11.01.2018 року.

Суддя В.С.Линдюк