Постанова № 72080157, 31.01.2018, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/2215/18

Номер справи місцевого суду: 521/19731/16-ц

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Громік Р. Д.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31.01.2018 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого – Громіка Р.Д.,

суддів – Черевка П.М., Драгомерецького М.М.,

за участю секретаря – Фабіжевської Т.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 22 травня 2017 року у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину за законом частково недійсним, та визнання права власності в порядку спадкування за законом, -

встановила:

У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, уточненим у подальшому до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: П’ята одеська державна нотаріальна контора, посилаючись на те, що 05 грудня 1990 року померла його мати ОСОБА_4, після смерті якої відкрилася спадщина у вигляді 11/100 частин домоволодіння, що розташоване по вул. Середня,50 в м. Одесі, яке належала померлій на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на домоволодіння, виданого 13 вересня 1979 року Жилкомунвідділом Виконкому Іллічівської ради депутатів трудящихся м. Одеси, та зареєстрованого 17 вересня 1979 року в Одеському міжміському бюро технічної інвентаризації у книзі №192, за реєстровим номером 1514. При житті ОСОБА_4 заповіту не складала. Спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_4 були: ОСОБА_5, чоловік померлої та він, ОСОБА_3, рідний син померлої, які прийняли спадщину, фактично вступивши в управління та володіння спадковим майном, оскільки на день смерті померлої проживали разом з нею та були зареєстровані у домоволодінні, що розташоване по вул. Середня,50 в м. Одесі. Зазначав, що після смерті матері, він не звертався до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини, через незнання законодавства та вважав, що це можливо зробити пізніше.

Вказував, що 25 червня 2016 року помер його батько ОСОБА_5, після смерті якого відкрилася спадщина на частину домоволодіння, що розташоване по вул. Середня,50 в м. Одесі.

Позивач зазначав, що після смерті батька він звернувся до державного нотаріуса П’ятої одеської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини за законом, але останнім йому було відмовлено у оформленні спадщини, у зв’язку з наявністю заповіту, оформленого батьком при житті на ім’я відповідачки, про який йому не було відомо та запропоновано звернутися до суду за захистом своїх прав.

Крім того, державним нотаріусом також було повідомлено, що його батько ОСОБА_5, після смерті дружини ОСОБА_4 приховав наявність іншого спадкоємця та оформив на своє ім’я право власності на все спадкове майно, а саме на 11/100 частин домоволодіння, що розташоване по вул. Середня,50 в м. Одесі.

Посилаючись на те, що він є власником 11/200 частин домоволодіння, що розташоване по вул. Середня,50 в м. Одесі, оскільки фактично прийняв спадщину після смерті матері, позивач просив суд визнати заповіт №2-1275 від 18 листопада 2005 р., частково недійсним; визнати його частку, як спадкоємця за законом у спадковому майні померлого батька; визнати свідоцтво про право на спадщину за законом, посвідчене П’ятою одеською державною нотаріальною конторою 09 листопада 2005 року, за реєстровим №2-1197, згідно якого ОСОБА_5 належало на праві власності 11/100 частин домоволодіння з надвірними спорудами, яке знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Середня,50, частково недійсним, в 1/2 його частині; визнати за ним у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4, яка померла 05 грудня 1990р. право власності на 11/200 частин домоволодіння з надвірними спорудами, яке знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Середня,50, та складається в цілому з чотирьох черепашникових житлових будинків, зазначених на плані під літ. «А», «Б», «В», «Г», загальною площею 339,7 кв.м., у тому числі житловою 205,7 кв.м., та надвірних споруд, зазначених на плані під літ. «Д», «Е»,»Ж», «Л», «И», «З» - сараї, «К» - вбиральні, «М» - душ, №1 – огорожа, 1- мостіння, розташованих на земельній ділянці 697 кв.м., яка знаходиться у фактичному користуванні.

Позивач та його представник, діючий за дорученням від 23 лютого 2017 року в судовому засіданні уточнені позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити у повному обсязі (а.с.105).

Відповідачка та її представник, діючий за довіреністю від 13 червня 2016 року в судове засідання позовні вимоги не визнали, просили суд відмовити в їх задоволенні, та застосувати строк позовної давності до позовних вимог позивача (а.с.41).

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог: П’ятої одеської державної нотаріальної контори в судове засідання не з’явився, про дату, час і місце розгляду справи був повідомлений належним чином, причини своєї неявки суду не повідомив, надав заяву про слухання справи у його відсутність (а.с.72).

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 22 травня 2017 року задовольнити частково. Визнано свідоцтво про право на спадщину за законом, посвідчене П’ятою одеською державною нотаріальною конторою 09 листопада 2005 року, за реєстровим №2-1197, згідно якого ОСОБА_5, померлому 25 червня 2016 року, належало на праві власності 11/100 частин домоволодіння з надвірними спорудами, яке знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Середня, 50, та складається в цілому з чотирьох черепашникових житлових будинків, зазначених на плані під літ. «А», «Б», «В», «Г», загальною площею 339,7 кв.м., у тому числі житловою 205,7 кв.м., та надвірних споруд, зазначених на плані під літ. «Д», «Е»,»Ж», «Л»,»И»,»З» - сараї, «К» - вбиральні, «М» - душ, №1 – огорожа, 1- мостіння, розташованих на земельній ділянці 697 кв.м., яка знаходиться у фактичному користуванні, в частині 1/2- частково недійсним. Визнано за ОСОБА_3 у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4, яка померла 05 грудня 1990 року право власності на 11/200 частин домоволодіння з надвірними спорудами, яке знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Середня,50, та складається в цілому з чотирьох черепашникових житлових будинків, зазначених на плані під літ. «А», «Б», «В», «Г», загальною площею 339,7 кв.м., у тому числі житловою 205,7 кв.м., та надвірних споруд, зазначених на плані під літ. «Д», «Е»,»Ж»,«Л», «И», «З» - сараї, «К»-вбиральні, «М» - душ, №1 – огорожа, 1- мостіння, розташованих на земельній ділянці 697 кв.м., яка знаходиться у фактичному користуванні. В інший частині позовних вимог відмовлено.

На вказане рішення суду ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити , посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права.

Заслухавши доповідача, розглянувши матеріали справи і доводи, викладені в апеляційній скарзі, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав.

Відповідно до припису ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції правильно були встановлені наступні обставини.

Правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються нормами Цивільного кодексу УРСР 1963 року, розділами 1 та 3 Цивільного кодексу України в редакції 2003 року, так як відповідно до п.4 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу, його положення застосовуються до тих прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності, а також регулюються розділом третім главою 84 книги шостої ЦК України. Тому при ухваленні рішення суд застосовує норми матеріального права, якими регулюються правовідносини, які виникли між сторонами.

Батьками позивача ОСОБА_3 були ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які перебували у шлюбі, зареєстрованому 16 грудня 1958 року Іллічівським рай бюро ЗАГС м. Одеса, що підтверджується свідоцтвом про народження та свідоцтвом про шлюб (а.с.8, 75 звор.).

З матеріалів справи вбачається, що 05 грудня 1990р. мати позивача ОСОБА_4, померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть (а.с.74 звор.).

З матеріалів спадкової справи вбачається, що ОСОБА_4 проживала та була постійно зареєстрована по вул. Середня (колишня Осіпенко), 50, кв.3 в м. Одесі (а.с.76).

Після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина у вигляді 11/100 частин домоволодіння, що розташоване по вул. Середня, 50 в м. Одесі, яка належала померлій на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на домоволодіння, виданого 13 вересня 1979р. Жилкомунвідділом Виконкому Іллічівської ради депутатів трудящихся м. Одеси, та зареєстрованого 17 вересня 1979 р. в Одеському міжміському бюро технічної інвентаризації у книзі №192, за реєстровим номером 1514 (а.с.77,79).

Оскільки при житті ОСОБА_4 заповіту не склала, то спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_4 за законом, були: ОСОБА_5, чоловік померлої та ОСОБА_3, рідний син померлої, позивач у справі, які прийняли спадщину, фактично вступивши в управління та володіння спадковим майном, оскільки на день смерті померлої проживали разом з нею та були зареєстровані у домоволодінні, що розташоване по вул. Середня, 50 в м. Одесі.

Суд першої інстанції вірно встановив, що позивач з 13 лютого 1980 року зареєстрований та проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується довідкою про склад сім’ї та реєстрації та домовою книгою (а.с.10, 93 звор.,173-179).

Отже, позивач прийняв спадщину після смерті ОСОБА_4, оскільки фактично вступив в управління та володіння спадковим майном.

Відповідно до ст. 548 ЦК УРСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Згідно ст. 549 ЦК УРСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

З матеріалів справи вбачається, що позивач після смерті матері не звертався до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини, оскільки фактично вступив в управління спадковим майном, так як проживав та був зареєстрований в цьому будинку та вважав, що це можливо зробити пізніше.

З матеріалів спадкової справи вбачається, що 02 грудня 1992 року батько позивача ОСОБА_5 звернувся до П’ятої одеської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини за законом, а саме на грошовий вклад з відсотками в розмірі 4040,00 руб. При цьому, в заяві зазначив, що інших спадкоємців немає (а.с.74).

02 грудня 1992 року держаним нотаріусом П’ятої одеської державної нотаріальної контори ОСОБА_5 було видане свідоцтво про право на спадщину за законом, а саме на грошовий вклад з відсотками в розмірі 4040,00 руб. (а.с.76 звор.).

Суд першої інстанції правильно встановив, що 09 листопада 2005 року ОСОБА_5 звернувся до П’ятої одеської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини за законом, а саме на 11/100 частин домоволодіння по вул. Середня (колишня Осипенко), 50 в м. Одесі. При цьому, в заяві також зазначив, що інших спадкоємців немає (а.с.74).

09 листопада 2005 року держаним нотаріусом П’ятої одеської державної нотаріальної контори ОСОБА_5 було видане свідоцтво про право на спадщину за законом, а саме на 11/100 частин домоволодіння з надвірними спорудами, що розташоване по вул. Середня, 50 в м. Одесі, яка належала померлій на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на домоволодіння, виданого 13 вересня 1979 року Жилкомунвідділом Виконкому Іллічівської ради депутатів трудящихся м. Одеси та зареєстрованого 17 вересня 1979 року в Одеському міжміському бюро технічної інвентаризації у книзі №192, за реєстровим номером 1514 та зареєстрованого 17 вересня 1979 року в Одеському міжміському бюро технічної інвентаризації у книзі №192, за реєстровим номером 1514 (а.с.85).

22 вересня 2005 року право власності ОСОБА_5 на 11/100 частин домоволодіння з надвірними спорудами, що розташоване по вул. Середня, 50 в м. Одесі було зареєстроване в КП «БТІ» Одеської міської ради, що підтверджується витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно (а.с.82 звор., 100 звор.).

Як було встановлено в судовому засіданні, ОСОБА_5, не повідомляв позивача щодо оформлення спадщини на своє ім’я.

25 червня 2016 року ОСОБА_5 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть (а.с. 92).

Після смерті ОСОБА_5 відкрилася спадщина у вигляді 11/100 частин домоволодіння по вул. Середня, 50 в м. Одесі, яка належала померлому на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 09 листопада 2005 року (а.с. 101).

Суд першої інстанції вірно встановив, що 18 листопада 2005 року ОСОБА_5 оформив заповіт, яким все своє майно заповідав ОСОБА_2, відповідачу у справі (а.с.96 звор.).

19 липня 2016 року вважав себе спадкоємцем першої черги за законом після смерті ОСОБА_5, позивач звернувся до П’ятої одеської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини (а.с.89).

26 жовтня 2016 року відповідачка звернулася до П’ятої одеської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини за заповітом (а.с.97).

Листом державного нотаріуса П’ятої одеської державної нотаріальної контори від 25 жовтня 2016 року позивачу було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом, у зв’язку з тим, що померлий при житті оформив заповіт, яким все своє майно заповідав відповідачці та рекомендовано звернутися до суду (а.с.103 звор.).

Суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що відповідно до вимог ст.ст. 548, 549 ЦК УРСР 1963р., який діяв на час відкриття спадщини, позивач прийняв спадщину після смерті ОСОБА_4, оскільки фактично вступив в управління та володіння спадковим майном, а саме 11/200 частиною спірного домоволодіння та іншим майном, оскільки на день смерті матері проживав разом з нею за адресою: м. Одеса, вул. Середня, 50, та був там постійно зареєстрований.

Факт того, що домоволодіння по вул. Середня,50 в м. Одесі належало на праві власності ОСОБА_4 підтверджується правовстановлюючими документами на домоволодіння, а також заявою ОСОБА_5 про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 (а.с.77 звор.).

Оскільки на день смерті ОСОБА_4 разом з нею проживали позивач та ОСОБА_5, то останні прийняли спадщину в рівних частках з часу відкриття спадщини.

Таким чином, позивачу після смерті ОСОБА_4 належить на праві власності у порядку спадкування за законом 11/200 частин спірного домоволодіння з моменту відкриття спадщини. Судом першої інстанції вірно було встановлено, що позивач на теперішній час також проживає та зареєстрований в домоволодінні, що розташоване по вул. Середня, 50 в м. Одесі.

Вказані обставини свідчать про те, що з моменту смерті ОСОБА_4, позивач користувався та розпоряджався спадковим майном, фактично своєю власністю, тому за думкою суду першої інстанції є підстави для застосування строку позовної давності до вказаних правовідносин відсутні.

Згідно зі статтями 256, 257 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю три роки.

Відповідно до ч.1 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

До вимог, пов’язаних з визнанням правочинів недійсними, застосовується загальна позовна давність.

Як було встановлено в судовому засіданні у суді першої інстанції, ОСОБА_5 при оформленні спадщини в державній нотаріальній конторі не повідомив державного нотаріуса про те, що крім нього є і інші спадкоємці, вказавши в своїх заявах про прийняття спадщини, що інших спадкоємців немає.

Відповідно до ст.1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину.

Згідно ч.5 ст.1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Із змісту зазначеної статті випливає, що спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, для прийняття спадщини не повинен вчиняти будь-який правочин. Його бездіяльність (якщо він не заявив про відмову від спадщини впродовж строків, встановлених ст. 1270 ЦК України) є юридичним фактом, що свідчить про прийняття ним спадщини.

Отже, спадкове майно, яке залишилося після смерті ОСОБА_4, належало на праві власності позивачу та ОСОБА_5 в рівних частках з моменту відкриття спадщини, а саме з дня смерті ОСОБА_4, тобто з 05 грудня 1990 року.

З матеріалів справи вбачається, що позивач не знав, що його батько ОСОБА_5 оформив на своє ім’я свідоцтво про право на спадщину за законом на все спадкове майно, яке було успадковане після смерті ОСОБА_4 ним та позивачем у рівних частках.

В судовому засіданні було встановлено, що позивач дізнався про порушення свого права власності на 1/2 частину спадкового майна, тільки після смерті ОСОБА_5 при зверненні до нотаріальної контори.

Тому, за думкою суду першої інстанції, саме з цього часу почався перебіг позовної давності щодо визнання свідоцтва про право на спадщину від 9 листопада 2005 року, виданого на ім’я ОСОБА_5, частково недійсним.

Частинами 4, 5 ст.267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Отже, коли суд першої інстанції на підставі досліджених у судовому засіданні доказів було вірно встановив, що право особи, про захист якого вона просить, порушене, а стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності, і буде встановлено, що строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі ст.267 ЦК України ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності. У разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними, порушене право підлягає захисту.

При цьому визначення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і правильність обчислення позовної давності, і захист порушеного права.

За таких обставин, суд першої інстанції правильно вважав, що позовні вимоги ОСОБА_3 в частині визнання свідоцтва про право на спадщину від 09 листопада 2005 року частково недійсним та визнання за ним права власності на 1/2 частину спадкового майна є правомірними і обґрунтованими, відповідають способам захисту, визначених ч.2 ст.16 ЦК України.

Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Спадкове майно, на яке у позивача ОСОБА_3 виникло право власності, вибуло з його володіння не з його волі, а у зв’язку з неправомірними діями його батька ОСОБА_5 при оформленні спадщини.

Тобто, ОСОБА_5 набув право власності на все спадкове майно у результаті своїх неправомірних дій.

Суд першої інстанції вірно вважав, що, отримавши свідоцтво про право на спадщину від 09 листопада 2005 року, ОСОБА_5 вчинив неправомірні дії, які призвели до припинення права ОСОБА_3 на частину спадкового майна, та виникнення права на майно відповідачки.

За таких обставин, суд першої інстанції правильно вважав, що між сторонами на підставі зазначених вище правочинів виникли зобов’язальні відносини, отже належним способом захисту, є зобов’язання - визнання свідоцтва про право на спадщину від 09 листопада 2005 року частково недійсним.

Саме до цього зводяться роз’яснення, надані Пленумом Верховного Суду України у п. 10 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009р. №9.

Статтею 203 ЦК України передбачені загальні вимоги, додержання яких необхідно для чинності правочину.

Тобто правочин є недійсним, якщо він укладений із порушенням вимог закону.

Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно п.5 вищевказаної Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009р. відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Виходячи з роз’яснень п.10 вищевказаної Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009р. вказівка в ч.3 ст.215 ЦК України на те, що правочин може бути визнаний судом недійсним не лише за позовом однієї із сторін договору, але і за позовом іншої заінтересованої особи, стосується тих випадків, коли заінтересована особа домагається відновлення порушеного договором її права, не вимагаючи повернення їй переданого на виконання цього договору майна, а вимагаючи повернути сторони договору до первісного стану.

За таких обставин, суд першої інстанції правильно вважав, що позивач, як співвласник спадкового майна, яке він отримав після смерті своєї матері, має право на визнання за собою права власності на це майно та має право просити суд визнати вищевказаний правочин, а саме свідоцтво про право на спадщину від 09 листопада 2005 року, частково недійсним.

Оскільки ОСОБА_3, як спадкоємець першої черги прийняв спадщину після смерті ОСОБА_4, то суд першої інстанції правильно вважав, що у нього виникло право власності на 1/2 частку спадкового майна, а саме на 11/200 частин домоволодіння з надвірними спорудами, яке знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Середня, 50, та складається в цілому з чотирьох черепашникових житлових будинків, зазначених на плані під літ. «А», «Б», «В», «Г», загальною площею 339,7 кв.м., у тому числі житловою 205,7 кв.м., та надвірних споруд, зазначених на плані під літ. «Д», «Е»,»Ж»,«Л», «И», «З» - сараї, «К» - вбиральні, «М» - душ, №1 – огорожа, 1- мостіння, розташованих на земельній ділянці 697 кв.м., яка знаходиться у фактичному користуванні.

Суд першої інстанції критично поставився до пояснень свідка ОСОБА_6 в судовому засіданні стосовно того, що позивач знав про те, що його батько оформив на себе все спадкове майно, оскільки дані пояснення спростовуються матеріалами справи та поясненнями позивача в судовому засіданні.

Щодо позовних вимог позивача щодо визнання заповіту частково недійсним, то суд першої інстанції правильно вважав, що дані вимоги задоволенню не підлягають з наступних підстав.

Заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Це право тісно пов’язано з особою, а тому вчинення заповіту через представника не допускається.

За своєю юридичною природою заповіт є одностороннім правочином, який дійсний за умови додержання встановленої законом форми та змісту.

Загальні вимоги до форми заповіту згідно з нормами ст.1247 ЦК такі: заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання; заповіт має бути особисто підписаний заповідачем та посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими, визначеними у статтях 1251-1252 ЦК.

Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до ч.4 ст.207 цього Кодексу.

Цивільний Кодекс України проголошує принцип свободи заповіту, відповідно до якого заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Крім того, він може без зазначення будь-яких причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.

Заповіт як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складення заповіту); складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

Доказів того, що заповіт від 18 листопада 2005 року, яким все своє майно ОСОБА_5 заповідав відповідачки, не відповідає вимогам закону, матеріали справи не містять, а тому підстав для задоволення вказаних вимог немає.

Стаття 3 ЦПК України (у редакції, яка діяла на момент розгляду справи) передбачає, що кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною.

Згідно ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном.

З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно вважав, що зібрані у справі докази, встановлені судом фактичні обставини справи та належна оцінка доказів вказують на наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_3

Згідно ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Скаржник не довела обставини, на які посилався як на підставу своєї апеляційної скарги.

Твердження скаржника в апеляційній скарзі про те, що рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам закону, є неспроможними.

Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують зазначені вище висновки суду першої інстанції і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Тому, на думку колегії суддів, справа розглянута по суті правильно, законних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції немає.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв’язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області, -

постановила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 22 травня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий Р.Д. Громік

Судді: М.М. Драгомерецький

ОСОБА_7

Повне судове рішення складено 08.02.2018 року