Постанова № 72077801, 07.02.2018, Апеляційний суд Вінницької області

Провадження №22-ц/772/290/2018

Категорія: 47

Головуючий у суді 1-ї інстанції Моцний В. С.

Доповідач :Оніщук В. В.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 лютого 2018 рокуСправа № 151/521/17м. Вінниця

Апеляційний суд Вінницької області в складі:

судді-доповідача: Оніщука В.В.

суддів: Рибчинського В.П., Копаничук С.Г.,

за участю секретаря Ліннік Я.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «Україна-О» про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Чечельницького районного суду Вінницької області від 11 грудня 2017 року (головуючий суддя Моцний В.С.), ухвалене в приміщенні Чечельницького районного суду Вінницької області, -

в с т а н о в и в :

В червні 2017 року позивач звернулась в суд з вказаним позовом, посилаючись на те, що вона є власником земельної ділянки відповідно до державного акта на право приватної власності, яка розташована на території Каташинської сільської ради Чечельницького району Вінницької області за цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Позивачем зазначено, що 07 грудня 2011 року у відділі Держкомзему у Чечельницькому районі Вінницької області за №052500004002502 зареєстровано договір оренди від 21 березня 2011 року згідно з яким належна їй земельна ділянка розміром 2,8875 га передана ТОВ «Україна-О» строком на 10 років в оренду з орендною платою 1 113,82 грн. на рік. Вказала, що вона з відповідачем договору оренди землі не укладала та не підписувала, про існування такого письмового договору дізналася в березні 2017 року, коли прийшла в контору підприємства для отримання орендної плати за 2016 рік і їй було запропоновано підписати договір оренди землі на новий строк, ознайомившись з яким від підпису відмовилась і попросила надати договір, за яким вона отримує орендну плату, оскільки попередній договір їй не віддали і вона з ним не ознайомлена. Ознайомившись із наданим договором виявила, що підписи в договорі та в доданих до нього документах не її, а вчинені від її імені, при цьому в 2011 році доручень на укладання та підписання договору оренди землі вона нікому не надавала, а тому просила поновити строк подачі позову до суду та визнати недійсним вищезазначений договір оренди землі, а також стягнути на її користь понесені судові витрати.

Рішенням Чечельницького районного суду Вінницької області від 11 грудня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачу про існування договору оренди землі від 21 березня 2011 року було відомо з початку його дії, оскільки остання знала, що належна їй земельна ділянка обробляється відповідачем, за що вона щорічно отримувала орендну плату, а тому без поважних причин пропустила строк звернення до суду.

Не погодившись із вказаним рішенням суду, представником ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подано апеляційну скаргу, мотивовану тим, що позивач не підписувала оскаржуваний договір оренди землі, при цьому про порушення свого права дізналась в березні 2017 року, відтак не пропустила строк позовної давності, а тому просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, при цьому зроблено посилання на неповноту з`ясування судом обставин, що мають значення для справи та порушення норм матеріального і процесуального права.

У визначений судом термін відзив на апеляційну скаргу відповідачем не надано.

В судовому засіданні представник ОСОБА_3 апеляційну скаргу підтримав з посиланням на викладені в ній обставини.

Представник ТОВ «Україна-О» в судовому засіданні апеляційну скаргу не визнав, вказавши на її безпідставність та законність і обґрунтованість рішення суду.

Пунктом 8 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України визначено, що до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу (пункт 9 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України).

Суд, заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вимогами ст. 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Розглядаючи спір, суд апеляційної інстанції вважає, що районний суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Судом першої інстанції встановлено і сторонами не оспорено, що відповідно до державного акта на право приватної власності на землю серії НОМЕР_1, виданого 28 серпня 2008 року Чельницькою районною державною адміністрацією Вінницької області, зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за №010883200666, ОСОБА_3 є власницею земельної ділянки площею 2,8875 га, яка розташована на території Каташинської сільської ради Чечельницького району Вінницької області для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

07 грудня 2011 року у відділі Держкомзему у Чечельницькому районі Вінницької області за №052500004002502 зареєстровано договір оренди від 21 березня 2011 року згідно з яким належна позивачу земельна ділянка розміром 2,8875 га передана ТОВ «Україна-О» в оренду строком на 10 років.

Звернувшись в суд з позовом, ОСОБА_3 заявлено вимогу про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, обґрунтовану тим, що вона не підписувала оскаржуваний договір оренди землі від 21 березня 2011 року та нікого на це не уповноважувала.

З матеріалів справи видно, що згідно висновку експерта від 05 жовтня 2017 року №4644/4645/17-21, підпис від імені ОСОБА_3 в графі «Орендодавець» у договорі оренди землі від 21 березня 2011 року, укладеного між ОСОБА_3 та директором ТОВ «Україна-О» Федчишеним Михайлом Опанасовичем, який зареєстровано 07 грудня 2011 року у відділі Держкомзему у Чечельницькому районі Вінницької області за №052500004002502, виконаний не самою ОСОБА_3, а іншою особою.

Згідно з ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вимогами частин першої-третьої, п'ятої та шостої ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частиною 2 ст. 792 ЦК України визначено, що відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно положень статей 14, 18, 20 Закону України «Про оренду землі», в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору, договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації, яка проводиться у порядку, встановленому законом.

Суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що позивачем доведено, що оспорюваний правочин укладено без її волевиявлення.

Також, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем без поважних причин пропущено визначений законом строк позовної давності, оскільки встановлено і позивач в своїй позовній заяві вказала про те, що вона отримувала орендну плату, відтак достовірно знала, що належна їй земельна ділянка обробляється відповідачем, яким в свою чергу надано відповідні документи на підтвердження отримання позивачем орендної плати.

Так, враховуючи презумпцію обов'язку позивача знати про стан своїх майнових прав, що належна їй земельна ділянка розташована на близькій відстані від її місця проживання і, що вона отримує орендну плату за спірним договором оренди землі, тому суд вважає, що останньою пропущено трирічний строк позовної давності для звернення до суду.

Згідно ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Частинами 3 та 4 ст. 267 ЦК України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

У правовій позиції Верховного Суду України, зробленій у справі №6-2469цс16 від 16.11.2016 року визначено, що пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме : забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Аналогічний висновок зроблено Верховним Судом України при розгляді справи №6-17цс17 від 22.02.2017 року.

Позивачем не надано будь-яких належних і допустимих доказів на підтвердження того, що вона не знала та не могла дізнатися про порушення свого цивільного права, тоді як згідно вимог ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, тобто ухвалене рішення відповідає матеріалам справи та вимогам закону і підстав для його скасування немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в :

Рішення Чечельницького районного суду Вінницької області від 11 грудня 2017 року залишити без змін, а апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанова Апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду.

Суддя-доповідач: /підпис/ В.В. Оніщук

Судді: /підпис/ В.П. Рибчинський

/підпис/ С.Г. Копаничук

Згідно з оригіналом:

Суддя-доповідач В.В. Оніщук