Постанова № 72072894, 01.02.2018, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Апеляційне провадження Доповідач у суді апеляційної інстанції -

№ 22-ц/796/319/2018 БорисоваО.В.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 лютого2018 року місто Київ

справа № 761/11224/14-ц

Апеляційний суд міста Києва в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В.

суддів: Ратнікової В.М., Гаращенка Д.Р.

секретар - Волошин В.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 листопада 2017 року, ухвалене під головуванням судді Макаренко І.О., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, треті особи: Реєстраційна служба Головного управління юстиції у місті Києві, Головне управління юстиції у місті Києві, ОСОБА_4 про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування,-

В С Т А Н О В И Л А:

У квітні 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування за законом після смерті батька.

Позивач зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько ОСОБА_5, після смерті якого відкрилася спадщина, яку він прийняв в установленому законом порядку, проте йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право власності в порядку спадкування на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 у зв'язку з тим, що ця квартира була набута дружиною ОСОБА_6 - ОСОБА_7 за договором довічного утримання, яка за життя склала заповіт на користь ОСОБА_3

Посилаючись на незаконність такої відмови, оскільки спірна квартира є спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_6 та ОСОБА_7, і його батьку належала 1/2 частини вказаної квартири, ОСОБА_2 просив позов задовольнити та визнати за ним право власності в порядку спадкування за законом на вказану частину квартири.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2014 року позов ОСОБА_2 було задоволено та визнано за останнім право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 у порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_6

Апеляційний суд міста Києва рішенням від 11 лютого 2015 року зазначене рішення суду першої інстанції скасував й ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 2 вересня 2015 року рішення суду апеляційної інстанції від 11 лютого 2015 року скасувала, а рішення суду першої інстанції від 16 жовтня 2014 року залишила в силі.

Постановою Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 16 жовтня 2014 року, рішення Апеляційного суду міста Києва від 11 лютого 2015 року, ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 вересня 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

31 жовтня 2016 року ОСОБА_2 подав до суду уточнену позовну заяву, в якій просив визнати за ним право власності в порядку спадкування за законом після смерті свого батька ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1.

Свої уточнені вимоги мотивував тим, що набута ОСОБА_7 за договором довічного утримання від 25 січня 2000 року спірна квартира є спільною сумісної власністю подружжя, оскільки вказаний договір укладався в інтересах сім'ї ОСОБА_7 та ОСОБА_6, а останній також виконував обов'язки за цим договором.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 02 листопада 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивач ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права просив скасувати рішення суду та ухвалити нове про задоволення позову.

Вказував на те, що вирішуючи питання про набуття права власності на квартиру суд повинен був виходити з положень законодавства, яке діяло на час виникнення правовідносин та врахувати, що діюче на той час законодавство не визнавало обов'язковим проведення державної реєстрації права власності на таке майно.

Суд, застосувавши до спірних правовідносин положення ЦК України 2004 року - ст.748 ЦК України, не врахував норми ст.128 ЦК УРСР, чим порушив принцип дії закону в часі та зазначені норми матеріального права.

Оскільки договір довічного утримання є оплатним, а ч.1 ст.24 КпШС України встановлено вичерпний перелік випадків роздільного майна (отримання в дар або спадкування), право власності за договором виникло з моменту передачі квартири (ст.128 ЦК УРСР), то отримана ОСОБА_7 квартира АДРЕСА_1 є спільною власністю подружжя.

Зазначав, що він нe може погодитися з висновком суду про те, що договір довічного утримання було укладено з метою уникнення спадкового спору щодо спірної квартири. Адже у разі наявності такого спору, бажання ОСОБА_8 передати квартиру лише ОСОБА_7 могло бути реалізовано шляхом укладення договору дарування або складення на її ім'я заповіту, що забезпечувало би їй гарантоване право на отримання квартири в особисту власність як передбачено ст.24 КпШС України. Крім того, ніяких доказів того, що ОСОБА_7 відчужила квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_13 (брату ОСОБА_7.) з метою уникнення спадкового спору матеріали справи не містять.

Посилався на те, що з укладанням договору довічного утримання подружжя ОСОБА_7 та ОСОБА_5 оселилися в спірній квартирі, покращили свої житлові умови, оскільки проживали до цього моменту в однокімнатній квартирі АДРЕСА_2. Дану обставину підтвердили свідки як зі сторони позивача так зі сторони відповідача.

Вказував, що неправдивими є покази ОСОБА_3 про те, що начебто стосунки між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 погіршилися внаслідок відмови дружини прописати його в квартирі. Його батько не потребував прописки, оскільки мав місце реєстрації за адресою: АДРЕСА_3, яка належала йому ще до реєстрації шлюбу з ОСОБА_7

Зазначав, що безпідставним є посилання суду на копії сторінок закордонного паспорта ОСОБА_3 з відміткою перельоту до міста Відень, як на підтвердження твердження відповідачки про не проживання ОСОБА_6 разом з ОСОБА_7

Про те, що ОСОБА_5 проживав разом з ОСОБА_7 та ОСОБА_8 до дня своєї смерті підтвердили свідки ОСОБА_9 та ОСОБА_10, в матеріалах справи є особисті покази ОСОБА_8 яка підтверджує його проживання у спірній квартирі, а також листом Київської міської лікарні №5 від 06 вересня 2017 року у якому зазначено, що ОСОБА_5 був госпіталізований саме з квартири по АДРЕСА_1. ОСОБА_5 сам займався похованням ОСОБА_7, підтвердженням чого є укладений ним договір замовлення на організацію та проведення поховання від 11 липня 2010 року. Однак суд не врахував дані обставини, проігнорував покази свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_10 як до обставин спільного проживання ОСОБА_6 з ОСОБА_7, так і до обставин здійснення утримання ОСОБА_8

Зазначав, що умовами договору довічного утримання не було передбачено, що набувач ОСОБА_7 зобов'язалася утримувати ОСОБА_8 саме за рахунок особистих коштів.

У порядку п.8 ч.1 Розділу XIIІ Перехідних положень ЦПК України, в редакції Закону України №2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року, який набрав чинності з 15 грудня 2017 року до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Відповідно до ч.6 ст.147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду.

Згідно з п.3 Розділу XII Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 №1402-VIII, апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Такі апеляційні суди у відповідних апеляційних округах мають бути утворені та розпочати здійснювати правосуддя не пізніше трьох років з дня набрання чинності цим Законом.

У зв'язку із зазначеним справа підлягає розгляду у порядку встановленому ЦПК України у редакції Закону №2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року.

В судовому засіданні апеляційного суду позивач та його представник апеляційну скаргу підтримали та просили її задовольнити з вищевказаних підстав.

Представник відповідача проти апеляційної скарги заперечувала та просила рішення суду першої інстанції у справі залишити без змін.

Треті особи у судове засідання не з'явилися, про день, час та місце розгляду справи були належним чином повідомлені, а тому колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи у їх відсутності.

Заслухавши доповідь судді Борисової О.В., пояснення осіб, які з'явилися у судове засідання, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, виходив з його недоведеності та необґрунтованості.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.

Частиною 1 ст.367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом встановлено, що ОСОБА_7 з вересня 1989 перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6

25 січня 2000 року між ОСОБА_8 (матір'ю ОСОБА_7.) та ОСОБА_7 було укладено договір довічного утримання, згідно з яким ОСОБА_8 передала ОСОБА_7 належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 за умови, що остання буде надавати їй матеріальне забезпечення в розмірі 200 грн. щомісяця й у вигляді послуг догляду, харчування, необхідної допомоги та довічного безкоштовного проживання у переданій квартирі.

12 січня 2004 року Бюро технічної інвентаризації зареєструвало право власності на вищевказану квартиру на ім'я ОСОБА_7

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_7 відповідно до заповіту, складеного 21 червня 2010 року ОСОБА_7 все своє майно (у т.ч. і спірну квартиру) заповіла ОСОБА_3

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5

29 жовтня 2010 року ОСОБА_2 звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_5.

Постановою державного нотаріуса Другої київської державної нотаріальної контори Ткач О.А. від 02 квітня 2014 року ОСОБА_2 було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті батька ОСОБА_6 на 1/2 частину зазначеної квартири, яка належала його дружині ОСОБА_7 на підставі договору довічного утримання, у зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів на спадкове майно.

ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_8

За змістом статті 425 ЦК УРСР за договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров'я (відчужував), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач майна зобов'язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги.

Відповідно до пунктів 4 та 9 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

До договорів, що були укладені до 1 січня 2004 року і продовжують діяти після набрання чинності ЦК України, застосовуються правила цього Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення.

Згідно з ст.744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужував) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

У статті 746 ЦК України визначено, що сторонами договору довічного утримання є відчужував та набувач.

Крім того, відповідно до частини третьої статті 746 ЦК України якщо набувачами є кілька фізичних осіб, вони стають співвласниками майна, переданого їм за договором довічного утримання (догляду), на праві спільної сумісної власності. Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, їх обов'язок перед відчужувачем є солідарним.

Отже, законодавець у ЦК України закріпив, що спільна сумісна власність за договором довічного утримання (догляду) виникає у випадку наявності кількох набувачів за цим договором та їхнього солідарного виконання обов'язку за вказаним договором перед відчужувачем.

У статті 749 ЦК України закріплено обов'язки набувача за договором довічного утримання (догляду). У такому договорі можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача (частина перша цієї статті).

Одночасно відповідно до ч.1 ст.22 КпШС України (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

Згідно з ч.1 ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до ч.3 ст. 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Системний аналіз зазначених норм цивільного та сімейного законодавства у сукупності зумовлює висновок, що, визначаючи правовий режим майна за договором довічного утримання (догляду), укладеного під час перебування набувача за цим договором у шлюбі, суди мають установити, чи був цей договір укладений саме в інтересах сім'ї; чи інший з подружжя, не визначений у договорі довічного утримання (догляду) як набувач, виконував обов'язки за таким договором солідарно з набувачем.

Верховний Суд України скасовуючи рішення попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд вказав, що саме має встановити суд для правильного вирішення даної справи, а саме: з'ясувати в чиїх інтересах укладався договір довічного утримання (догляду), чи солідарно подружжя виконувало обов'язки за цим договором.

У свої постанові від 24 травня 2017 року №274/3158/15-ц Верховний Суд України розвиває та доповнює правовий висновок, викладений у постанові по даній справі наступною правовою позицією про застосування ст. ст. 60, 61 СК України з огляду на положення ст. ст.744, 746 ЦК України із урахуванням положень ст. ст. 2, 8 СК України при вирішенні спорів між подружжям, у тому числі колишнім, про поділ їх спільного майна.

Так, для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин між подружжям, у тому числі колишнім, підлягають застосуванню передусім норми Сімейного кодексу України.

За загальним правилом застосування презумпції згідно зі ст. 60 СК України майно, одержане одним із подружжя як набувачем за договором довічного утримання, що укладений під час перебування набувача в шлюбі, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують. Зокрема, за ч.3 ст.61 СК України - довести, що хоча майно придбавалося в період шлюбу, в тому числі з використанням коштів сімейного бюджету, проте справжньою метою укладення договору довічного утримання були не інтереси сім'ї, а власні, особисті інтереси одного з подружжя, не пов'язані із сімейними.

З матеріалів справи убачається, що саме сім'я ОСОБА_3 опікувалася здоров'ям набувачки ОСОБА_7 та здійснювала організацію проведення операції ОСОБА_7 у м. Відні за рахунок коштів «Гуманітарних заходів допомоги» міста Відень та її транспортування, а після смерті ОСОБА_7, ОСОБА_3 замовила виготовлення надмогильної плити для неї вартістю 67850 грн. (т.3 а.с.3).

Колегія суддів бере до уваги письмові пояснення ОСОБА_4 в яких остання вказує на те, що вона була учасником подій, які стали підставою для укладення договору довічного утримання між ОСОБА_8 та її дочкою ОСОБА_7 Оскільки після смерті ОСОБА_12 його діти ОСОБА_13 (її чоловік) та ОСОБА_7 відмовилися від прийняття спадщини на користь матері ОСОБА_8 та у подальшому між ними була домовленість, що ОСОБА_7 подарує належну їй на праві власності квартиру по АДРЕСА_2 ОСОБА_13, а квартира по АДРЕСА_1 буде належати їй. Зазначала, що ОСОБА_5 нічого не знав про укладення договору довічного утримання, оскільки вважав, що квартира належить ОСОБА_8, так як договір довічного утримання був укладений у 2000 році, а зареєстрований у БТІ в 2004 році, коли ОСОБА_5 не проживав уже разом з ОСОБА_7 Вказувала, що ОСОБА_5 у квартирі нічого не робив, не приймав участі у сплаті комунальних платежів (т.4 а.с.43-44).

Аналогічні пояснення були надані свідком ОСОБА_14, яка підтвердила, що їй відомо, що договір довічного утримання укладався саме в інтересах ОСОБА_7, оскільки на той час між подружжям шлюбні відносини були припинені. ОСОБА_5 участі у ведені домашнього господарства не приймав, життям ОСОБА_7 та ОСОБА_8 не цікавився. ОСОБА_7 сама виконувала обов'язки за договором довічного утримання, сплачувала послуги домогосподарки, перукарки, піклувалась про матір, надавала всі необхідні послуги.

Такі ж самі пояснення, допитана в якості свідка надала і хатня помічниця ОСОБА_15, яка з 2003 року працювала у сім'ї ОСОБА_4. Вона підтвердила відсутність ОСОБА_6 в квартирі. Зазначила, що усі розрахунки по домогосподарству проводила ОСОБА_7

Посилання позивача, на те, що свідки зі сторони відповідача не свідчили про неприязні стосунки між його батьком ОСОБА_6 та тещею ОСОБА_8, доводить їх правдивість, але ніяким чином не підтверджує наявність договірних відносин між ним та ОСОБА_8 та виконання також і ОСОБА_6 умов договору довічного утримання.

Таким чином, колегія суддів погоджується з аргументованим висновком суду першої інстанції про те, що відповідач спростувала презумпцію спільної сумісної власності подружжя в цій справі та довела, що договір довічного утримання (догляду) було укладено ОСОБА_7 у власних інтересах.

Посилання позивача на те, що ОСОБА_8 необхідно було утримувати матеріально, спростовуються доказами, які містяться у матеріалах справи, а саме копіями ощадних книжок на ім'я ОСОБА_8

У матеріалах справи також містяться копія ощадної книжки, виданої ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» на ім'я ОСОБА_7, від 1 серпня 2005 року рахунок НОМЕР_1, відповідно до якої залишок станом на січень 2008 року становив 7518,17 грн.

Як вбачається з копії ощадної книжки з 2005 по 2008 рік кожен місяць здійснювалися видатки в сумі 2000 грн.

Відповідно до довідки Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця від 16 червня 2016 року №120/9-1061 ОСОБА_7 працювала в цьому університеті з 1968 по серпень 2007 року, з 1980 року вона була кандидатом медичних наук, доцентом кафедри біології, її середньомісячна заробітна плата в період з 2000 по 2007 рік складала 3126,84 грн. - 3721,17 грн. (т.3 а.с.152).

У матеріалах справи також містяться копії квитанцій про сплату комунальних та телекомунікаційних послуг, оплату за спожиті електроенергію та газ, здійснені ОСОБА_7 (т.3 а.с.11-95).

Як вбачається з копії паспорта ОСОБА_6 та довідки КП «Голосіївприватсервіс» від 28 жовтня 2010 року з 18 листопада по 02 грудня 2004 року останній був прописаний за адресою: АДРЕСА_3, а з 09 грудня 2004 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: АДРЕСА_4 разом зі своїм сином позивачем по справі - ОСОБА_2, тобто у спірній квартирі померлий зареєстрованим ніколи не був.

Письмові докази у справі, пояснення свідків про виконання умов вказаного договору ОСОБА_7 та напружені подружні стосунки між нею та ОСОБА_17, проживання ОСОБА_6 в іншій квартирі по АДРЕСА_4, свідчать про те, що обов'язки за договором довічного утримання від 25 січня 2000 року ОСОБА_7 виконувала самостійно.

При цьому судом першої інстанції було вірно надано оцінку показам свідків ОСОБА_18 та ОСОБА_10, оскільки в них не йшлося про договір довічного утримання від 25 січня 2000 року та виконання його умов ОСОБА_6 солідарно з ОСОБА_7

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 зводяться лише до переоцінки доказів, яким суд надав відповідну правову оцінку.

Відтак, апеляційна інстанція погоджується з тим, що спірна квартира належала лише ОСОБА_7 на праві особистої приватної власності.

Твердження ОСОБА_2 про те, що бажання ОСОБА_8 передати квартиру лише ОСОБА_7 могло бути реалізовано шляхом укладення договору дарування або складення на її ім'я заповіту, що забезпечувало би їй гарантоване право на отримання квартири в особисту власність, є безпідставним, оскільки це є волевиявленням власника майна щодо його розпорядження у встановлений законом спосіб.

В силу ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відсутні в апеляційній скарзі доводи, які б давали підстави до скасування рішення суду, оскільки при розгляді справи у апеляційному суді скаржник не надав будь - яких переконливих доказів на спростування висновків суду першої інстанції.

Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції доказів, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції щодо підстав для відмови у задоволенні позовних вимог є законними і обґрунтованими, відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону.

На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, судова колегія приходить до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення та залишення без змін рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 374, 375, 381 -383 ЦПК України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 06 лютого 2018 року.

Головуючий:

Судді: