Постанова № 72063963, 06.02.2018, Донецький апеляційний адміністративний суд

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 лютого 2018 року справа №408/3586/17-а

приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15

Донецький апеляційний адміністративний суд колегією суддів у складі: головуючого судді: Ястребової Л.В, суддів Казначеєва Е.Г., Компанієць І.Д., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 Пенсійного фонду України в Станично-Луганському районі Луганської області на постанову Біловодського районного суду Луганської області від 16 листопада 2017 р. у справі № 408/3586/17-а (головуючий І інстанції - Соболєв Є.О.) за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 Пенсійного фонду України в Станично-Луганському районі Луганської області про визнання дій протиправними та дискримінаційними, зобов'язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

10 серпня 2017 року ОСОБА_2 (надалі – позивач) звернулась до Біловодськогорайонного суду Луганської області з адміністративним позовом до ОСОБА_1 Пенсійного фонду України в Станично-Луганському районі Луганської області(надалі – відповідач, ОСОБА_1) про визнання протиправними та дискримінаційними дії відповідача щодо невиплати пенсії за віком, зобов’язання відповідача відновити нарахування та виплату пенсії за віком з моменту припинення, зобов’язання відповідача у встановлений судом строк подати звіт про виконання судового рішення, а також просив суд винести окрему ухвалу, якою звернути увагу відповідача на вжитя заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону посадовими особами відповідача та недопущення подібних порушень у майбутньому (а.с. 2-4).

Ухвалою Біловодського районного суду Луганської області від 13 вересня 2017 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_1 соціального захисту населення Станично-Луганської районної державної адміністрації Луганської області (а.с. 34).

Постановою Біловодського районного суду Луганської області від 16 листопада 2017 року з урахуванням додаткового рішення від 27 грудня 2017 року адміністративний позов задоволено.

Визнано протиправними та дискримінаційними дії управління Пенсійного фонду України в Станично-ЛуганськомурайоніЛуганськоїобластіщодоприпиненнявиплатиЛопаті ОСОБА_3 пенсії. Зобов’язано ОСОБА_1 Пенсійного фонду України в Станично-Луганському районі Луганської області провести позивачу нарахування та виплату пенсії та сплатити заборгованість з виплати пенсії за період, починаючи з 14 квітня 2017 року. Звернуто постанову у межах суми платежу за один місяць до негайного виконання та зобов’язано відповідача у місячний строк з моменту набрання постановою законної сили подати звіт про виконання цього судового рішення.

Додатковим рішенням від 27 грудня 2017 року задоволено заяву позивача та абзац третій резолютивної частини постанови від 16.11.2017 викладено в наступній редакції: Зобов’язати ОСОБА_1 Пенсійного фонду України в Станично-Луганському районі Луганської області, код ЄДРПОУ 21792637 , вул. 1 Травня, 20, смт. Станиця Луганська Луганської області, поновити ОСОБА_2, яка зареєстрована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1 та мешкає за адресою: Луганська область, Станично-Луганський район, с. Валуйське, вул. О.Кошевого, буд. 73, ідентифікаційний номер - НОМЕР_1, нарахування та виплату пенсії починаючи з 14 квітня 2017 року та сплатити заборгованість з виплати пенсії за період з дати припинення її виплати за попереднім місцем перебування на обліку до дати прийняття його на облік відповідачем - 14 квітня 2017 року.

Вважаючи, що дане рішення суду прийнято з порушенням норм матеріального права

відповідач звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати постанову суду першої інстанції та винести рішення, яким повністю відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт зазначає, що судом першої інстанції не прийнято до уваги, що поновлення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам у разі їх припинення відповідно до п.п.3, 12 Порядку здійснюється на підставі рішення комісії за поданням структурного підрозділу з питань соціального захисту населення, що внесені разом з актом обстеження матеріально-побутових умов сімї, зазнаючи, при цьому, що відповідного рішення до ОСОБА_1 не надходило. Апелянт звертає увагу суду апеляційної інстанції, що виплату пенсії позивачу призупинено з урахуванням Постанови КМУ від 05.11.2014 року № 637 «Про здійснення соціальних виплат особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції», Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженого Постановою КМУ від 01.10.2014 року № 509 і позивач, станом на час подання ОСОБА_1 апеляційної скарги (14.12.2017 року) не звертався із завою до пенсійного фонду про поновлення виплати пенсії, а тому, оскільки позивач не виконує встановлені вищезазначені норми, підстави для поновлення йому виплати пенсії відсутні. Апелянт вважає неупередженим та безпідставним висновок суду першої інстанції про звернення постанови у межах суми платежу за один місяць до негайного виконання, оскільки в позовній заяві відповідне прохання відсутнє (а.с. 72-74).

Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

На підставі ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній доказами в межах та доводів апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права колегія суддів встановила наступне.

Як встановлено судом першої, апеляційної інстанції та підтверджується матеріали справи, позивач, ОСОБА_2 Костянтинівнавідповідно до довідки ОСОБА_1 соціального захисту населення Станично-Луганської райдержадміністрації від 27 жовтня 2016 року № 905008460 є внутрішньо переміщеною особою, яка фактично проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 5).

28 жовтня 2016 року позивач звернувся до відповідача із заявою, в якій просив прийняти його на облік у зв’язку з переїздом до Станично-Луганського району та витребувати його пенсійну справі з управління пенсійного фонду в Біловодському районі Луганської області (а.с. 30).

З жовтня 2016 року ОСОБА_1 постановлено позивача на пенсійний облік, але пенсію позивачу так і не було виплачено.

24 липня 2017 року позивач звернувся до відповідача із заявою, в якій просив повідомити причини, з яких він не отримує пенсію (а.с. 9).

Не отримавши з ОСОБА_1 ніякої відповіді, позивач, вважаючи дії відповідача щодо не поновлення її пенсії неправомірними звернувся до суду за захистом своїх порушених прав.

Під час розгляду справи, до суду надано Акт обстеження матеріально-побутових умов сім’ї від 27.12.2016 року, в якому зазначено, що позивачу залишено повідомлення про те, що протягом трьох робочих днів позивачу потрібно з’явитись до УСЗН Станично-Луганської райдержадміністрації для проходження фізичної ідентифікації (а.с. 39-40)., але позивач не з’явилась до ОСОБА_1 для підтвердження місця проживання.

В подальшому, 30 березня 2017 року УСЗН Станично-Луганської райдержадміністрації прийнято рішення (розпорядження) № 66 дію довідки про взяття на облік ВПО ОСОБА_2 № НОМЕР_2 від 27.10.2016 року та внесено про це відомості до Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб (а.с. 38).

На підставі витягу з протоколу № 39 від 30.03.2017 року засідання комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, на підставі якого у т.ч. позивачу відмовлено у відновленні соціальних виплат (пенсії) на підставі п. 12 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого Постановою № 365 від 08.06.2016 року (непідтверження місця проживання) (а.с. 31).

Приймаючи рішення, суд першої інстанції дійшов до висновку, що дії відповідача щодо припинення виплати пенсії носять дискримінаційний характер, оскільки обмеження позивача права на пенсію відбулось за ознакою місця проживання.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з такого.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” № 1058-IV встановлено, що виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням.

Відповідно до Прикінцевих положень Закону № 1058-IV, до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом, закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Таким чином, положення цього Закону є пріоритетними в питаннях виплати пенсій.

Статтею 49 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом.

Зміст цієї норми можна розуміти так, що припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення і лише з підстав визначених ст. 49 Закону № 1058, однак відповідного рішення щодо припинення виплати пенсії позивачу ОСОБА_1 не приймалось, що відповідачем у справі не заперечується.

В якості підстави для припинення виплати позивачу його пенсії, відповідач посилається на протокол засідання комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам№ 39 від 30.03.2017 року, на підставі якого у т.ч. позивачу відмовлено у відновленні соціальних виплат (пенсії) на підставі п. 12 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого Постановою № 365 від 08.06.2016 року (непідтверження місця проживання).

Колегія суддів зазначає, що протокол № 39 від 30.03.2017 року засідання комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам не може бути підставою для припинення пенсійних виплат в розумінні статті 49 № 1058, а дії відповідача щодо не поновлення позивачу виплату її пенсії суперечать принципам, які закріплені в Конституції України та підставам, наведеним в Законі № 1058-ІV.

Слід також зазначити, що за висновками, наведеними в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 07.10.2009 в Україні як соціальній правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).

Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що протокол засідання комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам№ 39 від 30.03.2017 року не може бути підставою для позбавлення позивача конституційного права на отримання соціального захисту, а саме, права на отримання пенсії.

Згідно ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Колегія суддів також звертає увагу на те, що право на свободу пересування і вибору місця проживання в межах держави як невід'ємне право кожної людини закріплено також Загальною Декларацією прав людини 1948 року. Це право, як і інші права і свободи людини, є невідчужуваним, непорушним та не може зазнавати жодних обмежень, зокрема не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками місця мешкання.

Таким чином, не підтвердження місце проживання позивача за адресою, яка вказана у довідці про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи не може позбавляти останнього права на виплату пенсії через впроваджений механізм реєстрації внутрішньо переміщених осіб.

Відповідно до ст.1 Конституції України, Україна є правовою державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (стаття 3 Конституції України).

За приписами ст. 8 КАС України, суд при вирішення справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні в справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У п.54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечено без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні від 08 липня 2004 року у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії», ЄСПЛ, задовольняючи позов щодо Молдови, визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем «Молдавської Республіки Придністров'я». Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.

Враховуючи, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі і рішення в справах «Пічкур проти України», «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-1У «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, оскільки вони є правомірними та такими, що ґрунтуються на вимогах закону, а тому, підлягають задоволенню.

В даному випадку, відповідачем не доведено правомірність дій в розумінні ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій зазначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Посилання апелянта на те, що пенсію позивачу не відновлено у відповідно до постанови КМУ від 05.11.2014 року № 365, Постанови КМУ від 01.10.2014 року № 509 колегія суддів до уваги не приймає, оскільки, як вже зазначалось вище, відповідно до пункту 6 частини 1 статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Щодо твердження апелянта, що висновок суду першої інстанції про звернення постанови у межах суми платежу за один місяць до негайного виконання є неупередженим та безпідставним, оскільки в позовній заяві відповідне прохання відсутнє, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 371 Кодексу адміністративного судочинства України ( в редакції, що діє з 15.12.2017 року), негайно виконується рішення суду про присудження виплати пенсії, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів – у межах суми стягнення за один місяць.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції про звернення постанови до негайного виконання у межах суми платежу за один місяць є правомірним.

Додаткове рішення сторонами не оскаржують ся.

Щодо вимоги позивача про зобов’язання винесення окремої ухвали, якою звернути увагу відповідача на вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону посадовими особами відповідача та недопущення подібних порушень у майбутньому, колегія суддів зазначає, що покладення на майбутнє зобов’язань діючим законодавством не передбачено, а тому у задоволенні позовних вимог в цій частині позивачу необхідно відмовити.

Разом з тим, зазначену вимогу судом першої інстанції розглянуто не було, у звязку з чим, постанова Біловодського районного суду Луганської області від 16 листопада 2017 року, у відповідності до ст. 317 Кодексу адміністративного судочинства України підлягає зміні.

Згідно ч. 1 ст. 325 Кодексу адміністративного судочинства України, постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття.

Повний текст постанови складений 06 лютого 2018 року.

Керуючись статтями 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 Пенсійного фонду України в Станично-Луганському районі Луганської області – задовольнити частково.

Постанову Біловодського районного суду Луганської області від 16 листопада 2017 р. у справі № 408/3586/17-а – змінити.

Доповнити постанову Біловодського районного суду Луганськоїобластівід 16 листопада

2017 року у справі № 408/3586/17-а абзацом шостим наступного змісту: «У задоволенні позовних вимог в іншій частині – відмовити».

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її підписання, та касаційному оскарженню не підлягає.

ОСОБА_4 Ястребова

Судді Е.Г. Казначеєв

ОСОБА_5