Постанова № 72042517, 31.01.2018, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"31" січня 2018 р. Справа № 914/1594/17

Львівський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Матущака О.І.

суддів Кравчук Н.М.

ОСОБА_1

при секретарі: Совинська С.В.

за участю представників сторін від:

прокуратури: ОСОБА_2;

відповідача-1: ОСОБА_3 (довіреність № 2901/вих-45 від 17.01.2018);

відповідача-2: ОСОБА_4 (довіреність № 14/07/2017 від 14.08.2017);

третьої особи з боку позивача: не з’явився;

розглянувши апеляційну скаргу Заступника прокурора Львівської області

№ 05/2-1512вих 17 від 27.10.2017 р.

на рішення господарського суду Львівської області від 17.10.2017 р.

у справі № 914/1594/17

за позовом Заступник керівника Львівської місцевої прокуратури № 1 Львівської області в інтересах держави

до відповідача-1 Львівської міської ради

до відповідача-2 товариства з обмеженою відповідальністю "С.О.Груп", м. Львів

за участю третьої особи на

стороні відповідача без

самостійних вимог на предмет

спору на стороні позивача: Львівського комунального підприємства "Зелений Львів", м. Львів

про визнання недійсними та скасування ухвал Львівської міської ради №340 від 17.03.2016р., №1458 від 26.12.2016р.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Львівської області від 17.10.2017 (Суддя Р.В. Крупник) відмовлено в задоволенні позову, посилаючись на те, що прокурор, звернувшись з позовом, обмежився доводами про суперечність оскаржуваних ухвал положенням чинного законодавства України і не навів належних доказів на обґрунтування порушення прав та інтересів держави, внаслідок їх прийняття. Оскаржувані ухвали Львівської міської ради встановлюють земельний сервітут, який містить обмеження у використанні частини земельної ділянки, яка знаходиться в межах пам’ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Стрийський парк» (територія парку), а тому прийнятий з дотриманням режиму охорони земель природно-заповідного фонду та не суперечать вимогам чинного законодавства.

Прокурором подано апеляційну скаргу, в якій просить апеляційну скаргу задовольнити, рішення місцевого господарського суду про відмову в задоволенні позову скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що ТОВ «С.О. Груп» не є власником (користувачем) сусідньої (суміжної) земельної ділянки, а тому не дотримано вимог ст.ст. 98-100 ЗК України та 401-404 ЦК України щодо порядку встановлення земельного сервітуту. А тому, на думку апелянта, суд першої інстанції дійшов до помилкового висновку, що земельний сервітут для обслуговування будівлі встановлюється як виняток, не суперечить земельному законодавству та не може бути підставою для визнання незаконними оскаржуваних ухвал Львівської міської ради.

Скаржник стверджує, що внаслідок прийняття спірного рішення та укладення спірного договору, порушено права територіальної громади у використанні земельної ділянки, чим водночас порушено права держави у сфері земельних відносин, застосовано невірний механізм надання та одержання у користування земельної ділянки, а саме щодо дотримання законодавчих засад надання земельних ділянок забезпечується рівність прав громадян, юридичних осіб, відповідні надходження до бюджету.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач-2 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Свої заперечення обґрунтовує тим, що відповідач-2 не має права ініціювати встановлення земельного сервітуту, посилаючись на те, що ТОВ «С.О. Груп» є власником будівлі (відпочинкового комплексу «Парк-Блюз»), а тому в силу ч. 2 ст. 120 ЗК України є належним користувачем частини земельної ділянки, яка розміщена під вказаною будівлею, що згідно ст. 401 ЦК України надає йому право ініціювати встановлення земельного сервітуту. Відповідач вказує на те, що апелянт довільно тлумачить норми законодавства, внаслідок чого підміняє поняття права постійного користування та сервітуту. Встановлення земельного сервітуту не може мати наслідком позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.

Окрім цього, відповідач зазначає, що положення ч. 3 ст. 20, ч. 1 ст. 21, ч. 6 ст. 38 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» дозволяють знаходження на території парків земельних ділянок, які належать на праві власності громадянам, які мають право володіти, розпоряджатись та використовувати свої ділянки на власний розсуд, проте з дотриманням режиму охорони земель природно-заповідного фонду, який містить обмеження у використанні земельних ділянок та території парків.

В судове засідання 31.01.2018 з’явився прокурор та представники відповідачів. Представник третьої особи не з’явився, причин неявки суд не повідомив, хоча належним чином повідомлений про дату, час і місце цього засідання, а тому його неявка у судове засідання не перешкоджає вирішенню спору.

Розглянувши наявні в справі матеріали, давши оцінку доводам та запереченням, які містяться в апеляційній скарзі та у відзиві на апеляційну скаргу, апеляційний господарський суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення та залишення без змін рішення господарського суду Львівської області, з огляду на наступне.

Як встановлено місцевим господарським судом та перевірено судом апеляційної інстанції, ТОВ «С.О. Груп» на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно №40506614 від 13.07.2015 є власником будівлі (відпочинкового комплексу «Парк-Блюз») загальною площею 1503,2 кв.м. у м. Львові на вул.Уласа Самчука, 8. Право власності зареєстроване за відповідачем-2 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується витягом №40506751 від 13.07.2015.

Відповідно до ст.11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 2 Земельного кодексу України, земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.

Згідно ст.ст. 120, 125 ЗК України (в редакції станом на момент набуття позивачем приміщення у власність) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постановах №6-2225цс16 від 12.10.2016р., №6-2цс15 від 11.02.2015р. аналіз змісту норм статті 120 ЗК України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. Згідно з цими нормами, визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула право власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

При цьому, при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України необхідно виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.

З огляду на викладене, судом першої інстанції зроблено правильний висновок, що набуття позивачем права власності на нежитлову будівлю (відпочинковий комплекс «Парк-Блюз») загальною площею 1503,2 кв.м. у м. Львові на вул. Уласа Самчука, 8 є тим юридичним фактом, з яким земельне законодавство України пов'язує виникнення у позивача майнових прав на користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. Відтак доводи апеляційної скарги стосовно того, що відповідач-2 не має права ініціювати встановлення земельного сервітуту, оскільки останній не є власником (користувачем) земельної ділянки є необґрунтованими та спростовуються встановленими обставинами у справі.

17.03.2016 Львівською міською радою прийнято ухвалу №340, якою ТОВ «С.О. Груп» надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки площею 0,1735 га по вул. Уласа Самчука, 8, на яку буде поширюватися право сервітуту на платній умові у розмірі орендної плати, терміном на 5 років для обслуговування будівлі відпочинкового комплексу «Парк-Блюз» (з обмеженнями без права капітального будівництва та реконструкції; без права огородження ділянки; без права зміни цільового призначення ділянки) у межах пам’ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Стрийський парк».

Як вбачається з матеріалів справи, у 2016 році відповідачем-2 було виготовлено вказану технічну документацію із землеустрою.

Ухвалою Львівської міської ради за №1458 від 26.12.2016 ТОВ «С.О. Груп» затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку буде поширюватися право сервітуту в межах пам’ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Стрийський парк» по вул. Уласа Самчука, 8.

Відповідно до п. 2 вказаної ухвали ТОВ «С.О. Груп» надано частину земельної ділянки площею 0,1735га. з обмеженнями, а саме: без права будь-якого будівництва; без права огородження ділянки; без права зміни цільового призначення ділянки у межах земельної ділянки площею 51,3865 га. (кадастровий №4610136600:07:002:0008) в обмежене сервітутне користування на платній умові у розмірі орендної плати терміном на 5 років для обслуговування будівлі відпочинкового комплексу «Парк-Блюз» у межах пам’ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення «Стрийський парк» на вул. Уласа Самчука, 8 (код КВЦПЗ 04.07 – для збереження та використання парків-пам’яток садово-паркового мистецтва, за рахунок земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення за функцією використання – землі комерції).

Як встановлено судами, на підставі листа Управління земельних ресурсів №2403-2794 від 23.05.2017 відповідач-2 листом від 26.04.2017 №2-10714-Ф-2403 звернувся у міську раду щодо укладення договору про встановлення земельного сервітуту та представив витяг з технічної документації про нормативно-грошову оцінку землі, де коефіцієнт, який характеризує функціональне використання земельної ділянки становить 0,5. Враховуючи розбіжності, що містяться в представленому ТОВ «С.О. Груп» витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку і ухвалі міської ради №1458 від 26.12.2016, договір про встановлення земельного сервітуту не був укладений. Сторонами не заперечується, що станом на момент розгляду справи в суді першої інстанції, договір про встановлення земельного сервітуту не укладено.

Відповідно до ч.2 ст. 19, ст.140 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Відповідно до ст. 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Частиною 10 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його в частині вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації.

При вирішенні цього спору, апеляційний господарський суд виходив з того, що акт державного чи іншого органу це юридична форма рішень цих органів, тобто офiцiйний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин i має обов'язковий характер для цих відносин.

Відповідно до ст.ст. 401, 404 ЦК України встановлено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

Таким чином, право земельного сервітуту встановлюється як виняток у разі, якщо задовольнити потребу у цьому землекористуванні неможливо в інший спосіб.

Відповідно до ч.1 ст.98, ст.99 ЗК України встановлено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів: а) право проходу та проїзду на велосипеді; б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; в) право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм); г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; є) право прогону худоби по наявному шляху; ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд; з) інші земельні сервітути.

Відтак з наведеного вбачається, що в ст.99 ЗК України не передбачено виключного переліку видів сервітутів. Власники або землекористувачі можуть встановлювати інші земельні сервітути.

Як вбачається з матеріалів справи, оскаржуваною ухвалою Львівської міської ради за №1458 від 26.12.2016 передбачені умови встановлення сервітуту на земельну ділянку у м. Львові по вул. Уласа Самчука, 8, зокрема, платна основа, термін - 5 років, мета - для обслуговування будівлі відпочинкового комплексу «Парк-Блюз». Крім цього, встановлені обмеження, зокрема, без права капітального будівництва, без права огородження ділянки, без права зміни цільового призначення земельної ділянки.

Судом першої інстанції правомірно відхилено доводи прокурора, що оскаржувані ухвали суперечать положенням ст.9 Закону України «Про природно-заповідний фонд», котрими визначено вичерпний перелік видів використання території та об’єктів природно-заповідного фонду, серед якого відсутня реконструкція та обслуговування будівлі.

Так, ч. 2 ст. 4 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» передбачено, що регіональні ландшафтні парки, зони - буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності Українського народу, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України.

Аналогічні положення містяться у ч. 3 ст. 20 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», відповідно до якої до складу територій національних природних парків можуть включатися ділянки землі та водного простору інших землевласників та землекористувачів.

Відповідно до абз. 1, 5 ч.1 ст. 21 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» встановлено, що на території національних природних парків з урахуванням природоохоронної, оздоровчої, наукової, рекреаційної, історико-культурної та інших цінностей природних комплексів та об'єктів, їх особливостей встановлюється диференційований режим щодо їх охорони, відтворення та використання згідно з функціональним зонуванням.

У межах господарської зони проводиться господарська діяльність, спрямована на виконання покладених на парк завдань, знаходяться населені пункти, об'єкти комунального призначення парку, а також землі інших землевласників та землекористувачів, включені до складу парку, на яких господарська та інша діяльність здійснюється з додержанням вимог та обмежень, встановлених для зон антропогенних ландшафтів біосферних заповідників.

Згідно ч.4 ст.4 , ч.6 ст.38 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» встановлено, що у разі зміни форм власності на землю, на якій знаходяться заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, землевласники зобов'язані забезпечувати режим їх охорони і збереження з відповідною перереєстрацією охоронного зобов'язання.

Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених парками-пам'ятками садово-паркового мистецтва, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

За таких обставин, положення вищезазначеного Закону передбачають знаходження на території парків земельних ділянок, які належать на праві власності громадянам, які мають право володіти, розпоряджатись та використовувати свої ділянки на власний розсуд, проте з дотриманням режиму охорони земель природно-заповідного фонду. Відтак, положення Закону України «Про природно-заповідний фонд України» лише містять певні обмеження у використанні земельних ділянок на території парків.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов до правильного висновку, що прокурор звертаючись із даним позовом обмежився доводами стосовно суперечності оскаржуваних ухвал положенням чинного законодавства України і не навів належних доказів на обґрунтування порушення прав та інтересів держави прийняттям оскаржуваних ухвал.

Так, як встановлено вище, відповідно до положень земельного законодавства, відповідач-2, як власник нерухомості, в будь-якому випадку повинен мати у власності чи користуванні земельну ділянку, яка знаходиться під цим об’єктом нерухомості і котра необхідна для його належного обслуговування. Оскаржуваними ухвалами відповідач-1 вирішив надати земельну ділянку 0,1735га відповідачу-2 в користування для обслуговування будівлі відпочинкового комплексу «Парк-Блюз». При цьому, надання земельної ділянки відбувається на платній умові у розмірі орендної плати терміном на 5 років, а тому відсутні підстави стверджувати про порушення майнових прав та інтересів держави. Окрім цього, шляхом надання земельної ділянки в сервітутне користування, відповідач-1 дотримався вимог ЗУ «Про природно-заповідний фонд України» щодо встановлення певних обмежень у використанні земельних ділянок на території парків, а саме надав земельну ділянку без права капітального будівництва, без права огородження ділянки, без права зміни цільового призначення земельної ділянки. Поряд з цим, встановлення земельного сервітуту не має наслідком позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею в силу частини 3 статті 98 ЗК України.

Таким чином, за відсутності порушень прав та інтересів держави суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позову прокурора.

Щодо розгляду даної справи в порядку господарського судочинства, то суд зазначає наступне.

За ст. 122 ЗК України питання щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, через які також згідно зі статтями 83, 84 ЗК України набувається та реалізується право комунальної власності на землю та право державної власності на землю. Комунальною власністю є землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Статтею 80 ЗК України установлено, що самостійними суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності, а також держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання.

З урахуванням такого висновку Конституційного Суду України та з огляду на положення статті 11 ЦК України, статей 78, 116, 122 ЗК України, у зв'язку з прийняттям суб'єктом владних повноважень ненормативного акта виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, зокрема, в сфері земельних правовідносин, а відповідний ненормативний акт слугує підставою виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов'язків фізичних і юридичних осіб приватного права.

За таких обставин рішення суб'єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права відповідно до ст. 16 ЦК України та пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред'явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема й права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб'єкта владних повноважень.

Вказаної правової позиції, яка є обов’язковою для застосування, Верховний Суд України дотримується в постановах №6-2510ц15 від 16.12.2015р., №3/406-3/265А від 29.11.2016р., №815/13/16 від 29.11.2016р. та №1716/3939/2012 від 26.10.2016р.

В даній справі суд першої інстанції правильно зазначив, що у зв’язку із прийняттям оскаржуваних ухвал, зокрема, ухвалу №1458 від 26.12.2016р., котрою було затверджено технічну документацію із землеустрою, у відповідача-2 виникло право цивільне, а саме: майнове право на отримання в сервітутне користування земельної ділянки, а тому спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер і повинні розглядатися в порядку господарського судочинства.

Відповідно ст.ст. 13, 76, 77, 86 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Таким чином, враховуючи вищенаведене, доводи апеляційної скарги не спростовують висновки місцевого господарського суду, а тому оспорюване рішення місцевого господарського суду підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга без задоволення.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З урахуванням вище, апеляційний господарський суд прийшов до висновку про необхідність залишення судового збору за подання апеляційної скарги за апелянтом.

Керуючись ст. ст. 269, 270, 275, 276, 281, 282, 283, 284 ГПК України,

Львівський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

рішення господарського суду Львівської області від 17.10.2017 у справі №914/1594/17 – залишити без змін.

Апеляційну скаргу заступника прокурора Львівської області № 05/2-1512вих 17 від 27.10.2017 залишити без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.

Справу скерувати на адресу місцевого господарського суду.

Головуючий суддя: О.І. Матущак

Судді: Н.М. Кравчук

ОСОБА_1

Дата складення повного тексту постанови 05.02.2018.