Рішення № 72030209, 29.01.2018, Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 202/5342/17

Провадження №2-а/202/32/2018

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

29 січня 2018 року Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська

у складі : головуючого судді - Слюсар Л.П.,

за участю секретаря - Дмитрієва Р.С.,

представника позивача - ОСОБА_1,

представника відповідача - ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпро адміністративну справу за адміністративним позовомОСОБА_3 до Лівобережного об’єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Дніпрі про визнання дій протиправними та зобов’язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2017 року до Індустріального районного суду м. Дніпропетровська звернулася ОСОБА_3 із адміністративним позовом до Лівобережного об’єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Дніпрі про визнання дій протиправними та зобов’язання вчинити певні дії. В ході розгляду справи позовні вимоги позивачем були уточнені.

В обґрунтування позову зазначила, що 10.01.2010 року їй було призначено пенсію за віком, яку вона отримувала до квітня 2017 року. Під час оформлення документів для виїзду на постійне місце проживання до Ізраїлю відповідач сплатив їй пенсію за 6 місяців, а саме: з квітня до вересня 2017 року, та висунув вимогу про подання заяви про припинення виплати пенсії.

26.06.2017 року вона звернулася до ЛО УПФУ в м. Дніпрі із заявою про поновлення виплати пенсії, у задоволенні якої було відмовлено 03.07.2017 року.

Посилаючись на рішення Конституційного суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009, положення Конституції України, ст.2 протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, ЗУ «Про пенсійне забезпечення», просила визнати протиправними дії відповідача, щодо відмови в поновленні виплати раніше призначеної пенсії за віком, та із врахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просила зобов’язати ЛО УПФУ у м. Дніпрі поновити виплату раніше призначеної пенсії за віком з 01.10.2017 року з урахування перерахунків та індексації пенсії відповідно до ст. 42 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Представник позивача у судовому засідання позов підтримав та просив задовольнити.

Представник відповідача, заперечував проти задоволення позову, з підстав зазначених у письмових запереченнях, в яких вказав, що 10.01.2010 року ОСОБА_3 було призначено пенсію за віком, яку вона отримувала до квітня 2017 року. Посилаючись на ст. 51 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» зазначає, що позивач 10.04.2017 року звернувся до відповідача із заявою про припинення виплати пенсії та виплату пенсії за шість місяців наперед, у зв’язку з чим, виплата пенсії припинена на підставі особистої заяви позивача.

26.06.2017 року позивач звернувся до Управління із заявою про поновлення виплати пенсії, у задоволенні якої було відмовлено. Крім цього, зазначив, що права позивача не порушені, оскільки пенсія виплачена по 30.09.2017 року, та на момент звернення із позовом право на отримання пенсії не порушено.

Суд, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали пенсійної справи, матеріали адміністративної справи, дійшов наступного висновку.

Судом встановлено, що відповідно до протоколу № 323 від 17.02.2010 року з 11.01.2010 року ОСОБА_3 призначено пенсію за віком, шифр пенсії 101( пенсія за віком) (а.с. 48).

У квітні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до відповідача із заявою про припинення виплати пенсії у зв’язку із переїздом на постійне місце проживання до Ізраїлю (а.с 49), та із заявою про виплату пенсії за шість місяців (а.с. 51).

Розпорядженням від 10.04.2017 року виплату пенсії за віком ОСОБА_3 припинено у зв’язку з виїздом на постійне місце проживання до Ізраїлю та виплатити пенсію за шість місяців а.с.25).

Згідно довідки про розмір призначеної і фактично отриманої пенсії, позивач у квітні 2017 року отримала пенсію за 6 місяців у загальному розмірі 8 735 грн. 34 коп., за період часу з 01.04.2017 року по 30.09.2017 року (а.с. 32).

26.06.2017 року позивач звернулася до ЛО УПФУ в м. Дніпрі із заявою, з долученою копією закордонного паспорту та паспорту громадянина України, в якій, зазначивши, що дії відповідача щодо зупинення виплати пенсії незаконні, просила відновити виплату призначеної пенсії.

Як вбачається з відповіді ЛО УПУ в м. Дніпрі від 03.07.2017 року № 1178/03/21, наданої за результатом розгляду заяви позивача, ОСОБА_3 відмовлено у поновленні виплати пенсії, оскільки відповідно до ст. 49 ЗУ «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором, а поновлення відбувається за наявності відповідних умов.

01.11.2017 року ОСОБА_3 повторно звернулася до ЛО УПФУ в м. Дніпрі із заявою про поновлення виплати пенсії.

Відповідно до змісту відповіді, наданої ЛО УПФУ в м. Дніпрі від 15.11.2017 року № 2172/03/21, на звернення ОСОБА_3 від 01.11.2017 року про поновлення виплати пенсії, відповідач повідомив позивача, що оскільки ОСОБА_3 звернулася із заявою про виплату пенсії не особисто та без надання документів, підтверджуючих проживання на території України на законних підставах, договір між Україною та державою Ізраїль не укладено жодного міжнародного договору з питань праці, зайнятості та соціального забезпечення, тому підстави для поновлення виплати пенсії – відсутні (а.с. 42).

Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.

Відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Також ст. 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Згідно п.2 ч.1 ст.49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 положення пункт 2 частини 1 статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-IV щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір з питань пенсійного забезпечення і якщо згода на обов'язковість такого міжнародного договору не надана Верховною Радою України, визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).

Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

У відповідності до частини 2 статті 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Отже, з 7 жовтня 2009 року порядок виплати пенсій громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон регулюється нормами Закону № 1058-IV з урахуванням рішення Конституційного суду України № 25-рп/2009, тобто виплата пенсії повинна проводитися незалежно від місця проживання пенсіонера.

Відсутність законодавчо встановленого механізму поновлення виплати пенсії, припиненої у зв'язку з виїздом громадянина України на постійне місце проживання за кордон, або переведення з одного виду пенсії на інший, не може бути підставою для позбавлення таких осіб права на соціальний захист, що встановлений статтею 46 Конституції України.

Згідно із ч. 2 ст. 6 КАС України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини як джерела права.

Як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ доходить висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону № 3477-IV.

Таким чином, суд приходить до висновку, що позивач, хоч і проживає постійно за кордоном, однак є громадянином України, а тому має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.

Щодо посилання відповідача на передчасність звернення позивача з даним позовом до суду, оскільки на момент звернення до суду 16 серпня 2017 року, як зазначає представник відповідача, право позивача порушене не було і пенсія позивачу була виплачена за шість місяців по 30 вересня 2017 року на підставі її заяви.

Відповідно до ст.5 КАС України кожна особа в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Згідно з ч.3 ст.3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

В судовому засіданні безспірно встановлено, що з 01.10.2017 року ЛО УПФУ в м. Дніпрі було припинено виплату пенсії ОСОБА_3 у зв’язку з її виїздом до Ізраїлю. 26.06.2017 року та 01.11.2017 року ОСОБА_3 та її представником були подані заяви про поновлення виплати пенсії з жовтня 2017 року, однак на день ухвалення рішення по справі виплата пенсії ОСОБА_3 не поновлена, що є порушенням її прав.

Враховуючи положення ч. 2 ст. 77 КАС України, згідно з якими в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, приймаючи до уваги встановлені судом обставини, суд приходить до висновку, що відповідачем не доведено правомірність рішення про відмову у поновленні пенсії ОСОБА_3, оскільки таке рішення не відповідає Конституції України, чинному законодавству України та правовим висновком Верховного Суду України, які є обов'язковими для застосування та є необґрунтованим.

Таким чином, суд вважає встановленим, що відповідач безпідставно відмовив позивачці у поновленні виплати пенсії відповідно до вимог діючого законодавства, чим порушив її права та законні інтереси, які підлягають поновленню шляхом зобов'язання відповідача поновити виплату раніше призначеної пенсії за віком.

Відповідно до статті 139 КАС України сплачений позивачем судовий збір у розмірі 640,00 гривень підлягає відшкодуванню.

Керуючись: Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», ст. ст.5, 73, 139, 246 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимогиОСОБА_3 (АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_1) до Лівобережного об’єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Дніпрі (м. Дніпро, вул. Січеславська Набережна, 17, код ЄДРПОУ 40380265) про визнання дій протиправними та зобов’язання вчинити певні дії - задовольнити.

Визнати дії Лівобережного об’єднаного Управління Пенсійного фонду України в місті Дніпрі щодо відмови в поновлені виплати раніше призначеної пенсії за віком ОСОБА_3 - протиправними.

Зобов'язати Лівобережне об’єднане Управління Пенсійного фонду України в місті Дніпрі поновити виплату раніше призначеної пенсії за віком ОСОБА_3 з 01.10.2017 року з урахуванням перерахунків та індексацій пенсії відповідно до ст.42 ЗУ«Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» .

Стягнути з Лівобережного об’єднаного Управління Пенсійного фонду України в місті Дніпрі за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 640 (шістсот сорок) грн. 00 коп.

Повний текст рішення складено 06 лютого 2018 року.

Рішення може бути оскаржена в апеляційному порядку до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду шляхом подачі протягом 30-ти днів з дня її проголошення апеляційної скарги.

Суддя: Л.П. Слюсар