Постанова № 72028288, 01.02.2018, Одеський апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 лютого 2018 р.м.ОдесаСправа № 815/5174/17

Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Харченко Ю. В.

Одеський апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:

доповідача, судді: Димерлія О.О.

суддів: Бітова А.І., Єщенка О.В.

розглянув у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2017 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

В жовтні 2017 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до суду з позовом, у якому просить суд:

- визнати неправомірним та скасувати Наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" від 21.09.2017р. №179;

- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що спірний Наказ "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" від 21.09.2017р. №179 Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області винесено без урахування, та дослідження усіх обставин, які мають юридичне значення, та стосуються даної справи. Так, позивач зазначає, що виїзд з Афганістану відбувся через погрози, які надходили на адресу її родини з боку впливового командира угрупування "Талібан" ОСОБА_6, котрий вимагав від батька позивача співпрацювати з талібами та видати своїх дочок заміж за представників талібів. З огляду на, що, та побоюючись за власне життя, ОСОБА_1 була вимушена покинути країну своєї громадської належності.

За наслідками розгляду зазначеної справи Одеським окружним адміністративним судом 14 грудня 2017 року прийнято постанову про відмову у задоволенні позовних вимог.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що під час розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що заявлена інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині за політичною, релігійною чи іншими ознаками, тобто в іноземця відсутні умови, визначені пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Не погоджуючись із зазначеною постановою, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції, як таке, що прийняте із порушенням норм матеріального та процесуального права, з неповним з'ясуванням обставин справи, та з підстав, наведених у позову, просить прийняти нову постанову про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

В судове засідання відповідач не з'явився, хоча належним чином був повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, представником позивача подано клопотання щодо розгляду справи без його участі, тому суд вважає можливим розглянути справу в порядку, визначеному ст. 311 КАС України.

Суд апеляційної інстанції заслухав суддю-доповідача, розглянув та обговорив доводи апеляційної скарги, перевірив матеріали справи та вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Перевіряючи повноту з'ясування судом першої інстанції обставин справи та правильність застосування правових норм, апеляційний суд звертає увагу на таке.

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що з матеріалів справи №2017ОD0140 громадянина Афганістану ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, позивач є уродженкою м.Кабул (Афганістан), за національністю - таджичка, віросповідання - мусульманка-сунітка. ОСОБА_1, на підставі національного паспорту та російської візи, з Афганістану виїхала наприкінці 2015р. до м. Москва авіарейсом м.Кибул (Афганістан) - м.Москва (РФ), на території якої шукачка захисту знаходилась близько місяця, та у подальшому автомобілем, а потім потягом вирушила в напрямку державного кордону України, котрий ОСОБА_1 перетнула нелегально поза пунктом пропуску. З метою отримання додаткового захисту ОСОБА_1 11.09.2017р. повторно звернулась до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області із заявою щодо визнання біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту, у якій зазначила, що причиною виїзду з країни постійного проживання - Афганістану (м.Кабул) є погрози, які надходили на адресу її родини з боку впливового командира угрупування "Талібан" ОСОБА_6, котрий вимагав від батька позивача співпрацювати з талібами та видати своїх дочок заміж за представників талібів.

Наказом Державної міграційної служби в Одеській області №179 від 21.09.2017р. позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з посиланням на статтю 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у зв'язку з відсутністю умов, передбачених пунктами 1 та 13 ч. 1 ст. 1 названого Закону.

Не погодившись із означеним Наказом, позивач звернулась до Одеського окружного адміністративного суду з даним адміністративним позовом.

Так, порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до пунктів 1 та 13 ч. 1 ст. 1 названого Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи з буквального тлумачення статті 1 Закону, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.

Як встановлено матеріалами справи, у вересні 2017 року позивач звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Матеріалами справи встановлено, що на виконання наведеної норми Закону, ГУ ДМС України в Одеській області проведено з позивачем співбесіду.

Як вбачається з протоколу співбесіди від 21 вересня 2017 року, а також наданих позивачем анкети та реєстраційного листка від 18 вересня 2017 року, в обґрунтування заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач зазначав, що причиною виїзду з країни громадянської належності було те, що позивач є уродженкою м.Кабул (Афганістан), за національністю - таджичка, віросповідання - мусульманка-сунітка. ОСОБА_1, на підставі національного паспорту та російської візи, з Афганістану виїхала наприкінці 2015р. до м.Москва авіарейсом м.Кибул (Афганістан) - м.Москва (РФ), на території якої шукачка захисту знаходилась близько місяця, та у подальшому автомобілем, а потім потягом вирушила в напрямку державного кордону України, котрий ОСОБА_1 перетнула нелегально поза пунктом пропуску. З метою отримання додаткового захисту ОСОБА_1 11.09.2017р. повторно звернулась до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області із заявою щодо визнання біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту, у якій зазначила, що причиною виїзду з країни постійного проживання - Афганістану (м.Кабул) є погрози, які надходили на адресу її родини з боку впливового командира угрупування "Талібан" ОСОБА_6, котрий вимагав від батька позивача співпрацювати з талібами та видати своїх дочок заміж за представників талібів.

Згідно ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Пунктами 66 та 195 названого Керівництва передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника.

Таким чином, особа, яка подала заяву про визнання біженцем або особа, яка потребує додаткового захисту, має навести факти, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Апеляційний суд зазначає, що позивачем взагалі не надано доказів того, що вона підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки докази того, що ОСОБА_1 змушена була прибути до Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, у матеріалах справи відсутні.

Як зазначено вище ОСОБА_1 на підставі національного паспорту та російської візи, з Афганістану виїхала наприкінці 2015р. до м.Москва авіарейсом м.Кибул (Афганістан) - м.Москва (РФ), на території якої шукачка захисту знаходилась близько місяця, та у подальшому автомобілем, а потім потягом вирушила в напрямку державного кордону України.

Відповідно до п.6 ч.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Апеляційний суд зазначає, що позивач, перебуваючи на території третьої безпечної країни - Російської Федерації, не звертався до відповідних органів міграційної служби, що додатково свідчить про те, що доводи позивача є надуманими, а причини, які вона має щоб залишитись в Україні не пов'язані з її обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за певними ознаками проблем в країні, натомість необхідні для тимчасової легалізації та можливої економічною міграцією.

Окрім того, судом встановлено, що причиною виїзду з країни громадянської належності ОСОБА_1 зазначила про погрози від командира радикального руху "Талібан" на ім'я ОСОБА_6, проте перевіркою інформації по країні походження встановлено, що ОСОБА_6 був головою радикального руху "Талібан" в Афганістані та ймовірно загинув (http//ria.ru/spravka/20160522/1437621822.html).

Зважаючи на розділ 2 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, за результатами проведеної з ОСОБА_1 співбесіди і матеріалами справи встановлено, що її твердження щодо небезпеки, яка нібито загрожує їй на батьківщині, є повністю безпідставними, і не мають реального підґрунтя, оскільки позивач звернулась до органу міграційної служби не з метою отримання міжнародного захисту, а в пошуках шляхів легалізації. Нею не наведено конкретних фактів щодо обґрунтованості свого побоювання стати жертвою переслідування, не надано доказів того, що вона зазнавала переслідування в країні походження.

Відповідно до положень Закону України Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу від 18.03.2004 № 1629-IV метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Також, судом встановлено, що Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 18.11.2016р., залишеною без змін Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2017р. у справі №815/1703/16 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення №62 від 31.03.2016 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання відповідача прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відмовлено.

Зокрема, в межах розгляду вищеозначеної справи судом першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, надано оцінку обставинам означеної справи, а саме встановлено відсутність умов для надання міжнародного захисту ОСОБА_1 в Україні, оскільки вона не зазнавала жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Отже, з урахуванням наведеного, судом встановлено, що Наказ ГУ ДМС України в Одеській області "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" №179 від 21.09.2017р. відповідає Директивам Європейського Союзу, у тому числі Директиві щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянств біженців або осіб, що потребують міжнародного захист іншими причинами, а також суті захисту, що надається.

Таким чином, з урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що оскаржуваний позивачем ОСОБА_4 "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" №179 від 21.09.2017р., прийнято ГУ ДМС України в Одеській області на підставі, у межах повноважень, та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України, з використанням своїх повноважень обґрунтовано, та з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення.

Оскільки судом встановлено правомірність прийняття ГУ ДМС України в Одеській області спірного Наказу "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" №179 від 21.09.2017р., відповідно позовна вимога позивача щодо зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області прийняти рішення щодо оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є такою, що задоволенню не підлягає.

Також судом не встановлено законодавчо передбачених підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання неправомірним та скасування Наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" від 21.09.2017р. №179, зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Отже, з урахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про правомірність оскарженого рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 21.09.2017р. №179, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а відтак рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 є правильним.

Відповідно до ч. 1 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Згідно ч. 1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Враховуючи те, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, відповідно до ст. 316 КАС України, апеляційна скарга має бути залишена без задоволення, а рішення або ухвала суду - без змін.

Керуючись ст. ст. 242, 308, 315, 316, 321, 325 КАС України, апеляційний суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2017 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови суду складено 03.02.2018 року.

Суддя-доповідач: О.О.Димерлій

Суддя: А.І. Бітов

Суддя: О.В. Єщенко