Постанова № 72028046, 06.02.2018, Львівський апеляційний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 лютого 2018 рокуЛьвів№ 876/12067/17

Львівський апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Онишкевича Т.В.,

суддів Іщук Л.П., Обрізка І.М.,

розглянувши у порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 на постанову Волинського окружного адміністративного суду, прийняту о 10 годині 26 хвилин 3 листопада 2017 року у м. Луцьку суддею Сорокою Ю.Ю. (час складення повного тексту постанови не вказано), у справі за позовом ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 до Любомльського районного сектору Управління Державної міграційної служби України у Волинській області, третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Управління Державної міграційної служби України у Волинській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

5 жовтня 2017 року ОСОБА_1 в інтересах своєї неповнолітньої доньки ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив визнати протиправною бездіяльність та зобов'язати Любомльський районний сектор Управління Державної міграційної служби у Волинській області (далі - РС УДМС) видати бланк паспорту ОСОБА_2 у формі паспортної книжечки.

Постановою Волинського окружного адміністративного суду від 3 листопада 2017 року у справі № 803/1319/17 у задоволенні позову було відмовлено повністю.

У апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить зазначене судове рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове про задоволення позову у повному обсязі. Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що суд першої інстанції проігнорував приписи Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503 (далі - Положення № 2503), та статтю 5 Закону України «Про громадянство України», безпідставно надавши перевагу приписам Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» (далі - Закон № 5492). Стверджує, що станом на час звернення до відповідача як Положення № 2503, так і Закон № 5492 передбачали можливість видачі паспорта громадянина України як у вигляді книжечки, так і у вигляді картки.

Вважає відмову РС УДМС у видачі доньці паспорта у формі книжечки безпідставною та належним чином не обґрунтованою нормами законодавства. Наполягає на порушенні відповідачем та судом першої інстанції приписів статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Третя особа УДМС подало відзив на апеляційну скаргу, у якому просило залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін. При цьому посилається на те, що РС УДМС зобов'язаний забезпечувати оформлення та видачу паспортів громадянам України у відповідності до вимог чинного законодавства у вигляді картки. Ніхто не може відмовитись від виконання обов'язку отримання паспорту посилаючись на релігійні переконання, оскільки чинне законодавство не містить будь-яких винятків з цього обов'язку. Виконання обов'язку з отримання паспорту громадянина України повинно відбуватися (реалізовуватися) відповідно до вимог Закону № 5492. Перелічені у статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права позивача відповідачами порушено не було і оформлення паспорта встановленого зразка жодного відношення не має до свободи сповідувати свою релігію чи здійснювати релігійні обряди. Окрім того, апелянт просить видати паспорт своїй дитині на підставі Закону України «Про громадянство», який не регулює порядок оформлення паспорта громадянина України.

Учасники справи, належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, на виклик апеляційного суду не прибули, що відповідно до частини 2 статті 313 Кодексу адміністративного судочинства України не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та підстави для апеляційного перегляду судового рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з таких мотивів.

Відмовляючи у задоволенні прозову, суд першої інстанції виходив із того, що PC УДМС зобов'язаний забезпечувати оформлення та видачу паспортів громадянам України у відповідності до вимог чинного законодавства, а саме здійснювати видачу паспортів у вигляді картки. Законодавцем чітко визначено, що паспорт громадянина України містить безконтактний електронний носій. Жодних виключень за релігійними переконаннями громадян стосовно форми та порядку видачі паспорту законодавством не передбачено. Доводи щодо дискримінації громадян за релігійною чи іншою ознакою з боку відповідачів позивачем нічим не підтверджені. Виконання ОСОБА_2 обов'язку з отримання паспорту громадянина України повинно відбуватися (реалізовуватися) відповідно до вимог Закону № 5492.

Даючи правову оцінку оскаржуваному судовому рішенню та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.

Відповідно до приписів частини 3 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Як безспірно встановлено судом першої інстанції, 28 вересня 2017 року ОСОБА_1 та його неповнолітня донька ОСОБА_2 звернулась із заявою до РС УДМС з проханням про оформлення та видачу ОСОБА_2 бланк паспорта виключно у вигляді паспортної книжечки (а.с. 12).

Листом від 28 вересня 2017 № 0721/1360 РС УДМС надав відповідь, у якій повідомив ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про те, що з 1 листопада 2016 року прийняття документів для оформлення паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, припинено. Усі бланки паспортів у вигляді книжечки передані УДМС для знищення. Тому видача паспорта громадянина України (зразка 1994 року) у вигляді книжечки є неможливою. Паспорт громадянина України, починаючи з 14-річного віку, оформляється лише у формі картки, що містить безконтактний електронний носій. (а.с.13).

Статтею 5 Закону України «Про громадянство України» (далі - Закон № 2235) встановлено, що документом, що підтверджує громадянство України, є, зокрема, паспорт громадянина України.

У відповідності до вказаної норми постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 було затверджено Положення про паспорт громадянина України (далі - Положення № 2503), пунктом 3 якого передбачено, що бланки паспортів виготовляються у вигляді паспортної книжечки або паспортної картки за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

При цьому правові та організаційні засади створення та функціонування Єдиного державного демографічного реєстру та видачі документів, що посвідчують особу, підтверджують громадянство України чи спеціальний статус особи, а також права та обов'язки осіб, на ім'я яких видані такі документи, було визначено Законом України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» (далі - Закон № 5492).

Відповідно до статті 13 Закону № 5492 серед документів, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру, зазначено, зокрема, паспорт громадянина України.

Приписами частини 2 статті 14 Закону № 5492 передбачено, що документи залежно від змісту та обсягу інформації, яка вноситься до них, виготовляються у формі книжечки або картки, крім посвідчення на повернення в Україну, що виготовляється у формі буклета.

При цьому апеляційний суд акцентує увагу на тому, що положення вказаної статті регламентують форми для усіх документів, оформлення яких здійснюється за допомогою засобів Реєстру, перелік яких наведено у статті 13 Закону № 5492. Зокрема, у формі книжечки за допомогою засобів Реєстру виготовляється посвідчення особи моряка, службовий паспорт України, дипломатичний паспорт України, тимчасове посвідчення громадянина України, посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон, посвідчення біженця, проїзний документ біженця.

Разом із тим, відповідно до частини 1 статті 14 Закону № 5492 форма кожного документа встановлюється цим Законом.

Частиною 4 статті 21 Закону № 5492 передбачено, що паспорт громадянина України виготовляється у формі картки, що містить безконтактний електронний носій.

На підставі системного аналізу вказаних правових норм апеляційний суд дійшов переконання, що паспорт громадянина України виготовляється лише у формі картки, що містить безконтактний електронний носій, а у формі книжечки може бути виготовлено інший документ залежно від змісту та обсягу інформації, що передбачений статтею 13 Закону № 5492.

При цьому суд апеляційної інстанції наголошує на тому, що за приписами частини 2 статті 21 Закону № 5492 кожен громадянин України, який досяг чотирнадцятирічного віку, зобов'язаний отримати паспорт громадянина України.

Відповідно до частини 2 статті 15 Закону № 5492 бланки документів, якщо інше не визначено цим Законом, виготовляються за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України за поданням уповноваженого органу та інших уповноважених суб'єктів.

На виконання вказаної норми Закону № 5492 Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову від 25 березня 2015 року № 302 «Про затвердження бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення паспорта громадянина України» (далі - Порядок № 302 та Постанова № 302 відповідно).

Пунктом 2 Постанови № 302 вирішено запровадити із застосуванням засобів Єдиного державного демографічного реєстру:

з 1 січня 2016 р. оформлення і видачу паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм та паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразки бланків яких затверджено цією постановою, громадянам України, яким паспорт громадянина України оформляється вперше, з урахуванням вимог пункту 2 Положення № 2503;

з 1 листопада 2016 р. оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обмін паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм, зразок бланка якого затверджено цією постановою, громадянам України відповідно до Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого цією постановою.

Пунктом 3 Постанови № 302 встановлено, що:

до завершення роботи із забезпечення в повному обсязі територіальних підрозділів Державної міграційної служби матеріально-технічними ресурсами, необхідними для оформлення і видачі паспорта громадянина України, зразки бланків якого затверджено цією постановою, паспорт громадянина України може оформлятися з використанням бланка паспорта громадянина України у формі книжечки;

прийняття документів для оформлення паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразок бланка якого затверджено цією постановою, з 1 листопада 2016 року припиняється.

При цьому апеляційний суд додатково враховує те, що на час звернення позивача до РС УДМС 28 вересня 2017 року згідно із накладною (вимогою) № 17-3 від 13 квітня 2017 року бланки паспортів у вигляді книжечки у кількості 190 штук були передані РС УДМС до УДМС (а.с. 32).

З огляду на викладене, на думку апеляційного суду, станом на 28 вересня 2017 року у відповідача не було ні правових підстав, ні фактичної можливості для видачі ОСОБА_2 паспорта громадянина України у вигляді книжечки, про що було повідомлено у відповіді на звернення ОСОБА_1 та неповнолітньої ОСОБА_2 від 28 вересня 2017 року.

Одночасно апеляційний суд звертає увагу на те, що у своїй заяві від 28 вересня 2017 року, адресованій РС УДМС (а.с. 12), ОСОБА_1 та ОСОБА_2 жодним чином не пов'язували бажання отримати паспорт громадянина України у вигляді паспортної книжечки будь-якими релігійними переконаннями.

При цьому стаття 35 Конституції України гласить, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

У апеляційній скарзі ОСОБА_1 обґрунтовує бажання отримати паспорт, який би не містив безконтактного електронного носія, посиланням на релігійні переконання, однак жодним чином не зазначає про які саме переконання йде мова та чим встановлений Законом № 5492 та Порядком № 302 паспорт громадянина України з безконтактним електронним носієм суперечить таким.

Відповідно до частини 1 статті 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Положеннями частини 1 статті 4 цього ж Закону передбачено, що громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя незалежно від їх ставлення до релігії. В офіційних документах ставлення громадянина до релігії не вказується.

Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їх ставлення до релігії, так само як і розпалювання пов'язаних з цим ворожнечі й ненависті чи ображання почуттів громадян, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом (частина 2 статті 4 Закону).

Приписами частини 3 статті 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачено, що ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.

Разом із тим, відповідно до положень статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Апеляційний суд погоджується із судом першої інстанції у тому, що ані Закон № 5492, ані Положення № 2503 на час виникнення спірних правовідносин та вирішення даного публічно-правового спору не містили винятків щодо форми та порядку видачі паспорту за релігійними переконаннями громадян.

Одночасно слід погодитися із судом першої інстанції у тому, що ОСОБА_1 також не наведено жодних доказів дискримінації за релігійною ознакою з боку відповідача.

Відтак, вимоги позивача щодо зобов'язання відповідача оформити та видати бланк паспорта ОСОБА_2 у формі паспортної книжечки зразка 1994 року за відсутності передбаченої у законодавстві можливості для цього встановлюють для неї певні переваги з огляду на ставлення до релігії, що прямо заборонено частиною 2 статті 24 Конституції України та частиною 1 статті 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»..

Щодо посилань апелянта на необхідність врахування практики Європейського суду з прав людини суд апеляційної інстанції зазначає таке.

Відповідно до частини 1 статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

Приписами частини 2 статті 6 КАС України встановлено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Європейський суд з прав людини у пункті 125 рішення від 1 липня 2014 року (Справа «S.A.S. проти Франції») зазначив: «… 125. Хоча релігійна свобода є передусім справою совісті кожної окремої людини, вона також означає право людини на свободу сповідувати свою релігію одноособово і приватно або спільно з іншими, прилюдно та у колі своїх одновірців. У статті 9 перелічені різні форми, в яких людина може реалізовувати право на сповідування своєї релігії або переконань - це можуть бути богослужіння, вчення, а також виконання та дотримання релігійних обрядів (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Cha'are Shalom Ve Tsedek проти Франції» [ВП], №27417/95, §73, ECHR 2000-VII, і згадане вище рішення у справі Leyla Sahin, § 105). Однак гарантії статті 9 не поширюються на кожну дію, на вчинення якої особу спонукає чи надихає релігія або переконання, і ця стаття не завжди гарантує особі право поводити себе у публічній сфері так, як приписує її релігія або переконання (див., наприклад, рішення у справі «Arrowsmith проти Сполученого Королівства, №7050/75, доповідь Комісії від 12 жовтня 1978 року, DR 19; рішення у справі «Kalac проти Туреччини» від 1 липня 1997 року, §27, Reports of Judgments and Decisions 1997-IV; та згадане вище рішення у справі Leyla Sahin, §§105 і 121).

Окрім того, у пункті 82 рішення Європейського суду з прав людини від 15 січня 2013 року (Справі «EWEIDA та інші проти Сполученого королівства»), зазначено: «… 82. Навіть якщо та чи інша віра досягає необхідного рівня переконливості та важливості, не можна сказати, що будь-яка дія, яка певним чином знайшла в ній натхнення чи мотивацію, або ж була вчинена під її впливом, становить «сповідування» віри. Так, наприклад, дії або бездіяльність, які безпосередньо не виражають відповідне переконання або які лише віддалено пов'язані з приписом віри, не підпадають під захист статті 9 § 1 (див. справи «Skugar та інші проти Росії», № 40010/04, ухвала щодо прийнятності від 3 грудня 2009 року, та, наприклад, «Arrowsmith проти Сполученого Королівства», звіт Комісії від 12 жовтня 1978 року, Decisions and Reports 19, p. 5; «C. проти Сполученого Королівства», звіт Комісії від 15 грудня 1983 року, DR 37, p. 142; «Zaoui проти Швейцарії», № 41615/98, ухвала щодо прийнятності від 18 січня 2001 року). Для того, щоб певна дія вважалася «сповідуванням» за змістом статті 9, вона має бути тісно пов'язана з релігією або переконанням…».

Виходячи із наведеного суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що відповідно до правової позиції Європейського суду з прав людини статтею 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року захищається право на сповідування своєї релігії або переконань, яке проявляється у формі богослужіння, вчення, а також виконання та дотримання релігійних обрядів. При цьому її дія не поширюється на кожну дію, на вчинення якої особу спонукає чи надихає релігія або переконання, і ця стаття не завжди гарантує особі право поводити себе у публічній сфері так, як приписує її релігія або переконання. Не будь-яка дія, яка певним чином знайшла в ній натхнення чи мотивацію, або ж була вчинена під її впливом, становить «сповідування» віри. Дії або бездіяльність, які безпосередньо не виражають відповідне переконання або які лише віддалено пов'язані з приписом віри, не підпадають під захист статті 9 Конвенції. Для того, щоб певна дія вважалася «сповідуванням» за змістом статті 9, вона має бути тісно пов'язана з релігією або переконанням.

Виходячи із наведеного та встановлених у ході судового розгляду фактичних обставин суд апеляційної інстанції вважає безпідставними доводи апелянта про те, що судом першої інстанції було проігноровано вимоги статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, оскільки у ході судового розгляду справи не було встановлено будь-яких порушень прав, передбачених вказаною нормою Конвенції.

Окрім того, оцінюючи доводи апелянта про безпідставне надання судом першої інстанції переваги приписам Закону № 5492 перед приписами Положення № 2503 та статті 5 Закону України «Про громадянство України», суд апеляційної інстанції звертає увагу на таке.

Виходячи із загальних засад теорії права у разі існування суперечності між актами, прийнятими різними за місцем в ієрархічній структурі органами застосовується акт, прийнятий вищестоящим органом, як такий, що має більшу юридичну силу.

У разі існування неузгодженості між актами, виданими одним й тим же органом, але які мають різну юридичну силу, застосовується акт вищої юридичної сили.

У разі існування неузгодженості між нормами, виданими одним і тим самим нормотворчим органом, застосовується акт, виданий пізніше, навіть якщо прийнятий раніше акт не втратив своєї чинності.

При розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному, якщо він не скасований виданим пізніше загальним актом.

Відтак, на переконання апеляційного суду, приписи Закону № 5492, який щодо спірних правовідносин є спеціальним та прийнятим пізніше за Закон України «Про громадянство України», мають беззаперечну перевагу у застосування при вирішенні даного публічно-правового спору.

Підсумовуючи викладене, апеляційний суд вважає вірним висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про зобов'язання відповідача оформити та видати ОСОБА_2 паспорт громадянина України раніше встановленого зразка у вигляді паспортної книжечки.

Порушень норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права поза межами вимог апелянта та доводів, викладених у апеляційній скарзі, у ході апеляційного розгляду справи встановлено не було.

З огляду на викладене суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції, вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.

Керуючись статтями 229, 241, 243, 308, 311, 316, 321, 322, 325, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Волинського окружного адміністративного суду від 3 листопада 2017 року у справі № 803/1319/17 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Головуючий суддя Т.В.Онишкевич

Судді Л.П.Іщук

І.М.Обрізко

Постанова у повному обсязі складена 5 лютого 2018 року.