Постанова № 72008331, 31.01.2018, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"31" січня 2018 р. Справа№ 910/16929/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Мальченко А.О.

суддів: Дикунської С.Я.

Жук Г.А.

при секретарі судового засідання Найченко А.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Публічного акціонерного товариства «ФІДОБАНК» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПУАТ «ФІДОБАНК» Коваленка Олександра Володимировича

на рішення Господарського суду м. Києва від 01.11.2017

у справі № 910/16929/17 (суддя: Лиськов М.О.)

за позовом Публічного акціонерного товариства «ФІДОБАНК» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПУАТ «ФІДОБАНК» Коваленка Олександра Володимировича

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Автоград»

про визнання недійсними нікчемних правочинів

за участю представників учасників справи:

від позивача: адвокат Єкімук О.Л. (довіреність № 18 від 31.01.2018);

від відповідача: адвокат Іванченко О.П. (ордер серії КВ №052844 від 15.12.2017);

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство «ФІДОБАНК» (надалі - ПУАТ «ФІДОБАНК») в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПУАТ «ФІДОБАНК» Коваленка Олександра Володимировича звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Автоград» (надалі - ТОВ «Автоград») про визнання недійсними нікчемних правочинів, а саме, договору про прощення боргу від 03.02.2016 за кредитним договором від 06.06.2012 №012/6.2.1.4.0/12224 та договору про припинення від 05.02.2016 до Генеральної кредитної угоди №010/6.2.1.4.0/12223 від 06.06.2012.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 01.11.2017 у справі № 910/16929/17 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що доводи позивача щодо нікчемності договору про прощення боргу у зв'язку з наявністю підстав, визначених п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», є такими, що не відповідають дійсним обставинам справи. При цьому, з огляду на відмову в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору про прощення боргу суд дійшов висновку, що зобов'язання відповідача перед позивачем за кредитним договором, у зв'язку з їх виконанням припинилися, а тому, відповідно, вимога про визнання недійсним договору про припинення до Генеральної угоди, як похідна, також задоволенню не підлягає.

Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням господарського суду першої інстанції, ПУАТ «ФІДОБАНК» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПУАТ «ФІДОБАНК» Коваленка Олександра Володимировича звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, як під час розгляду справи місцевим господарським судом, так і в апеляційній скарзі, позивач наголошував на тому, що укладаючи з відповідачем вищевказані договори, банк у такий спосіб прийняв на себе зобов'язання, без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій та відмовився від власних майнових вимог до ТОВ «Автоград» на суму 3 000 000,00 грн попри вартість предмета іпотеки за іпотечним договором №010/6.2.1.4.0/12223/1 від 06.06.2012, а тому, на його думку, договір про прощення боргу за кредитним договором від 06.06.2012 №012/6.2.1.4.0/12224 та договір про припинення від 05.02.2016 до Генеральної кредитної угоди від 06.06.2012 №010/6.2.1.4.0/12223 є нікчемними на підставі п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 30.11.2017 апеляційну скаргу прийнято до провадження та призначено до розгляду на 17.01.2018.

Відповідач скористався правом, наданим статтею 263 Господарського процесуального кодексу України, надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва без змін.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач вказував на те, що позивачем не доведено нікчемності зазначених правочинів на підставі п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», оскільки оспорювані правочини були укладені на взаємовигідних умовах, а саме, підставою для зменшення кредитного зобов'язання ТОВ «Автоград» була умова щодо дострокового погашення останнім суми кредиту та процентів за його користування.

Відповідач також наголошував на тому, що рішення про укладення вказаного договору про прощення боргу було схвалене кредитним комітетом та правлінням банку; іпотека, як вид забезпечення виконання зобов'язань, має виключно похідний характер, а тому, враховуючи припинення кредитних правовідносин між сторонами в силу дострокового погашення заборгованості та часткового прощення боргу, іпотечний договір, на який посилається позивач, є припиненим в силу закону.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 17.01.2018 на підставі ч. 2 ст. 216 Господарського процесуального кодексу України у розгляді справи оголошено перерву до 31.01.2018.

У судовому засіданні представник скаржника підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити, а рішення Господарського суду міста Києва від 01.11.2017 у справі № 910/16929/17 скасувати та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача вимоги апеляційної скарги не визнав, доводи, на яких вона ґрунтується вважає безпідставними, а судове рішення законним, у зв'язку з чим просив залишити оскаржуване рішення без змін, а скаргу позивача - без задоволення.

31.01.2018 у судовому засіданні колегією суддів було оголошено вступну та резолютивну частини постанови господарського суду апеляційної інстанції.

Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, 06.06.2012 між Публічним акціонерним товариством «Ерсте Банк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ФІДОКОМБАНК», правонаступником якого, в свою чергу, є ПУАТ «ФІДОБАНК» (у тексті договору - кредитор) та ТОВ «Автоград» (у тексті договору - позичальник) було укладено Генеральну кредитну угоду №010/6.2.1.4.0/12223 (далі - Генеральна кредитна угода), відповідно до п. 1.1. якої, на умовах останньої та укладених в її рамках кредитних договорів, кредитор може надавати позичальнику кредити, а позичальник зобов'язується повернути отримані кредити та платити кредитору винагороду (проценти, комісії) за надання ним банківських послуг за кредитними договорами в рамках цієї Генеральної кредитної угоди, сплатити неустойку (пеню, штрафи) та інші, передбачені цією Генеральною кредитною угодою та укладеними в її рамках кредитними договорами, платежі.

Відповідно до п. 1.2. Генеральної кредитної угоди ліміт активних операцій в рамках цієї угоди не може перевищувати 16 032 000,00 грн.

Згідно з п. 1.3. Генеральної кредитної угоди, в рамках цієї угоди кредити надаються на строки, встановлені окремими кредитними договорами, однак, в будь-якому випадку кінцевий термін повернення кредитних коштів не може перевищувати 05.06.2019. Кінцевим терміном повернення кредитних коштів вважатиметься також 30-й день з дня направлення кредитором позичальнику листа-повідомлення (вимоги) відповідно до п. 5.1.5. цієї угоди.

03.04.2013 між Публічним акціонерним товариством «Ерсте Банк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ФІДОКОМБАНК», правонаступником якого, в свою чергу, є ПУАТ «ФІДОБАНК» (у тексті договору - кредитор), ТОВ «Автоград» (у тексті договору - позичальник-1) та ТОВ «Автопассаж» (у тексті договору - позичальник-2) було укладено Додаткову угоду №1 до Генеральної кредитної угоди, згідно з умовами якої сторони домовилися, що з підписанням цієї додаткової угоди позичальник-2 входить стороною в Генеральну кредитну угоду.

У зв'язку з цим сторони домовились внести зміни та доповнення до умов Генеральної кредитної угоди, зокрема, визначили, що ліміт активних операцій в рамках цієї угоди не може перевищувати 23 332 000,00 грн, з них:

- для позичальника-1 субліміт активних операцій не може перевищувати 16 032 000,00 грн;

- для позичальника-2 субліміт активних операцій не може перевищувати 7 300 000,00 грн.

Додатковою угодою №2 від 03.07.2013 до Генеральної кредитної угоди, укладеною між тими ж сторонами, останні домовилися внести зміни та доповнення до умов Генеральної кредитної угоди, зокрема, встановили, що ліміт активних операцій в рамках цієї угоди не може перевищувати 23 332 000,00 грн, з них:

- для позичальника-1 субліміт активних операцій не може перевищувати 14 528 800,00 грн;

- для позичальника-2 субліміт активних операцій не може перевищувати 8 700 000,00 грн.

31.03.2014 між ПУАТ «ФІДОБАНК» (у тексті договору - банк), ТОВ «Автоград» (у тексті договору - позичальник-1) та ТОВ «Автопассаж» (у тексті договору - позичальник-2) було укладено Додатковий договір №3 до Генеральної кредитної угоди, згідно з умовами якого сторони домовилися внести зміни та доповнення до умов Генеральної кредитної угоди.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що в рамках Генеральної кредитної угоди 06.06.2012 між Публічним акціонерним товариством «Ерсте Банк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ФІДОКОМБАНК», правонаступником якого, в свою чергу, є ПУАТ «ФІДОБАНК» (у тексті договору - кредитор) та ТОВ «Автоград» (у тексті договору - позичальник) було укладено Кредитний договір №012/6.2.1.4.0/12224 (невідновлювальна кредитна лінія) (далі - Кредитний договір).

Відповідно до п. 1.1. Кредитного договору кредитор на умовах цього договору, в рамках Генеральної кредитної угоди, відкриває позичальнику невідновлювальну кредитну лінію в сумі 15 032 000,00 грн (ліміт кредитування) зі строком користування кредитними коштами (кредитною лінією) до 05.06.2019 (включно) зі сплатою 18,2% річних.

У подальшому сторонами було укладено 9 додаткових угод до Кредитного договору, якими було внесено низку змін та доповнень.

Як встановлено місцевим господарським судом та визнається сторонами у справі, на виконання умов Кредитного договору та додаткових угод до нього позивачем було надано відповідачеві кредит в розмірі 15 032 000,00 грн.

З матеріалів справи вбачається, що 03.02.2016 між ПУАТ «ФІДОБАНК» (у тексті договору - банк) та ТОВ «Автоград» (у тексті договору - клієнт) було укладено договір про прощення боргу за Кредитним договором №012/6.2.1.4.0/12224 від 06.06.2012 (далі - Договір про прощення боргу).

Умовами Договору про прощення боргу сторони погодили, що клієнт, який є позичальником за договором кредиту, підтверджує наявність заборгованості перед банком, що виникла за договором кредиту, яка станом на 03.02.2016, тобто на момент укладення цього договору, становить загальну суму 11 753 392,63 грн, яка складається з:

- строкових процентів за користування кредитом - 311 492,63 грн;

- суми основного боргу за кредитом - 11 441 900,00 грн.

Відповідно до п. 2 Договору про прощення боргу, з підписанням цього договору сторони домовились про те, що клієнт зобов'язаний здійснити погашення заборгованості за договором кредиту в розмірі 8 753 392,63 грн, а саме:

- строкові проценти за користування кредитом - 311 492,63 грн;

- сума основного боргу за кредитом - 8 441 900,00 грн (п. 2.1. Договору про прощення боргу).

Згідно з п. 2.2. Договору про прощення боргу, після виконання клієнтом свого зобов'язання, визначеного пунктом 2.1. цього договору, банк прощає залишок боргу клієнта за договором кредиту у сумі 3 000 000,00 грн, а саме, суму основного боргу за кредитом у вказаному розмірі (п. 2.2.1. Договору про прощення боргу).

Пунктом 2.2.2. Договору про прощення боргу сторони погодили, що зобов'язання сторін за договором припиняється прощенням боргу відповідно до статті 605 Цивільного кодексу України.

Цей договір прощення боргу за договором кредиту укладається в 2-х екземплярах, є невід'ємною частиною договору кредиту, вступає в силу з дати його підписання сторонами та діє до виконання сторонами зобов'язань (п. 4 Договору про прощення боргу).

Крім того, 05.02.2016 між ПУАТ «ФІДОБАНК» (у тексті договору - банк), ТОВ «Автоград» (у тексті договору - позичальник-1) та ТОВ «Автопассаж» (у тексті договору - позичальник-2) було укладено Договір про припинення до Генеральної кредитної угоди (далі - Договір про припинення), відповідно до п. 1 якого сторони дійшли згоди про припинення Генеральної кредитної угоди з 05.02.2016.

Відповідно до п. 2 Договору про припинення, у зв'язку з припиненням Генеральної кредитної угоди сторони не вважають себе пов'язаними будь-якими правами та обов'язками за вказаною угодою. Сторони не мають одна до одної претензій будь-якого характеру, в тому числі матеріальних.

Разом з тим, рішенням Правління Національного банку України від 20.05.2016 №8 «Про віднесення ПУАТ «ФІДОБАНК» до категорії неплатоспроможних» ПУАТ «ФІДОБАНК» було віднесено до категорії неплатоспроможних (а.с. 57).

На підставі вказаного рішення виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 20.05.2016 №783 «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПУАТ «ФІДОБАНК» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку», згідно з яким розпочато процедуру виведення банку з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації (а.с. 58).

Уповноваженою особою Фонду на тимчасову адміністрацію в банку призначено провідного професіонала з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Коваленка Олександра Володимировича.

Тимчасову адміністрацію в ПУАТ «ФІДОБАНК» було запроваджено строком на один місяць з 20.05.2016 по 19.06.2016 (включно).

Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 09.06.2016 №959 «Щодо продовження строку тимчасової адміністрації у ПУАТ «ФІДОБАНК» (а.с. 59) продовжено строк тимчасової адміністрації у неплатоспроможному банку ПУАТ «ФІДОБАНК» з 20.06.2016 по 19.07.2016 (включно) та продовжено повноваження уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних на здійснення тимчасової адміністрації у ПУАТ «ФІДОБАНК» Коваленку Олександру Володимировичу з 20.06.2016 по 19.07.2016 (включно).

На підставі рішення Правління Національного банку України від 18.07.2016 №142-рш «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПУАТ «ФІДОБАНК» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 19.07.2016 №1265 «Про початок процедури ліквідації ПУАТ «ФІДОБАНК» та делегування повноважень ліквідатора банку» (а.с. 60-61).

Згідно з зазначеним рішенням розпочато процедуру ліквідації ПУАТ «ФІДОБАНК» з 20.07.2016 до 19.07.2018 включно, призначено уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та делеговано всі повноваження ліквідатора ПУАТ «ФІДОБАНК», визначені, зокрема, статтями 37, 38, 47-52, 521, 53 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», в тому числі з підписання всіх договорів, пов'язаних з реалізацією активів банку у порядку, визначеному Законом, окрім повноважень в частині організації реалізації активів банку, провідному професіоналу з питань врегулювання неплатоспроможності банків відділу запровадження процедури тимчасової адміністрації та ліквідації департаменту врегулювання неплатоспроможності банків Коваленку Олександру Володимировичу з 20.07.2016 до 19.07.2018 включно.

На підставі наказу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації ПУАТ «ФІДОБАНК» від 25.05.2016 №32 «Про організаційні заходи щодо перевірки договорів» (а.с. 62), було створено комісію з перевірки договорів (інших правочинів), укладених ПУАТ «ФІДОБАНК» за період з 20.05.2015 до 20.05.2016, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених ч.3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та здійснено відповідну перевірку.

Так, 18.07.2016 комісією з перевірки правочинів (інших договорів) за кредитними операціями, призначеною наказом від 25.05.2016 №32, було складено протокол, відповідно до якого комісією вирішено визнати Договір про прощення боргу за кредитним договором №021/6.2.1.4.0/12224 від 03.02.2016 та Договір від 05.02.2016 про припинення Генеральної кредитної угоди №010/6.2.1.4.0/12223 від 06.06.2012, укладені між ПУАТ «ФІДОБАНК» та ТОВ «Автоград», нікчемними за ознаками, визначеними п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (а.с. 63-66).

Відповідно до ч. 4 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд протягом дії тимчасової адміністрації, а також протягом ліквідації повідомляє сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняє дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів.

Матеріалами справи підтверджується, що 26.07.2016 Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПУАТ «ФІДОБАНК» Коваленком О.В. на адресу відповідача було направлено повідомлення про нікчемність договору за вих. №2-1-0-3-1/106-ЛК від 26.07.2016, яким повідомлено ТОВ «Автоград» про нікчемність на підставі п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Договору про прощення боргу за кредитним договором №021/6.2.1.4.0/12224, укладеного 03.02.2016 між ПУАТ «ФІДОБАНК» та ТОВ «АВТОГРАД» та Договору про припинення до Генеральної кредитної угоди №010/6.2.1.4.0/12223 від 06.06.2012, укладеної між ПУАТ «ФІДОБАНК» та ТОВ «АВТОГРАД» (а.с. 67-68).

У відповідь на вказане повідомлення відповідач надіслав Уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПУАТ «ФІДОБАНК» Коваленку О.В. листа вих. №63 від 08.08.2016, в якому зазначив, що повідомлення про нікчемність не відповідає реальним обставинам справи, ґрунтується на неправильному трактуванні норм чинного законодавства, а тому є безпідставним (а.с. 110).

Як встановлено місцевим господарським судом, 03.03.2017 Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПУАТ «ФІДОБАНК» на адресу відповідача було направлено вимогу №1-4-1-6/415-ЛК про виконання порушеного зобов'язання за Генеральною кредитною угодою та Кредитним договором, відповідно до якого позивач вимагав виконати порушені, на думку останнього, зобов'язання та сплатити грошові кошти у розмірі 4 058 591,27 грн.

На зазначений лист відповідачем було надано відповідь листом вих. №18 від 03.04.2017, у якому ТОВ «Автоград» вказало на безпідставність вимоги позивача та відмовило у її задоволенні, посилаючись на припинення кредитних зобов'язань між сторонами їх належним виконанням (а.с. 111-113).

У зв'язку з невиконанням відповідачем вказаної вимоги, позивач звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом про визнання недійсними Договору про прощення боргу за Кредитним договором від 06.06.2012 №012/6.2.1.4.0/12224 та Договору про припинення від 05.02.2016 до Генеральної кредитної угоди від 06.06.2012 №010/6.2.1.4.0/12223, які, на його думку, є нікчемними на підставі п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог ПУАТ «ФІДОБАНК» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПУАТ «ФІДОБАНК» Коваленка О.В., виходячи з наступного.

Підставою недійсності правочину, у відповідності до ч. 1 ст. 215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 203); волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3 ст. 203); правочин має вчинятись у формі, встановленій законом (ч.4 ст. 203); правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 ст. 203).

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч. 2 ст. 215 ЦК України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Як роз'яснено у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 Цивільного кодексу України тощо).

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Пунктом 5 зазначеної постанови визначено, що відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.

Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача.

З'ясувавши, що оспорюваний правочин є нікчемним, господарський суд зазначає в резолютивній частині рішення про його недійсність або, за відсутності підстав для такого визнання, відмовляє в задоволенні позову.

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що посилання позивача на нікчемність правочину за ознаками пункту 1 частини 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не є безспірним, з огляду на те, що інша сторона вказане заперечує, у зв'язку з чим необхідно надати правову оцінку нікчемному договору, з урахуванням усіх обставин у спірних правовідносинах, тобто спірний договір є оспорюваним.

Пунктами 1, 2 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачено, що цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним кодексом України (далі - ЦК), Земельним кодексом України, Сімейним кодексом України, Законом України від 12 травня 1991 року № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів», Законом України від 6 жовтня 1998 року № 161-ХІУ «Про оренду землі» та іншими актами законодавства.

Процедура щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків врегульована Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (надалі - Закон).

Пунктами 3, 4 частини другої статті 37 Закону передбачено, що Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (надалі - Фонд) безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема продовжувати, обмежувати або припиняти здійснення банком будь-яких операцій, повідомляти сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів.

Частинами 1, 2, 4 ст. 38 Закону встановлено, що уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити збереження активів та документації банку. Протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.

Згідно з приписами ч. 3 ст. 38 Закону правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав:

1) банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог;

2) банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим;

3) банк здійснив відчуження чи передав у користування або придбав (отримав у користування) майно, оплатив результати робіт та/або послуги за цінами, нижчими або вищими від звичайних (якщо оплата на 20 відсотків і більше відрізняється від вартості товарів, послуг, іншого майна, отриманого банком), або зобов'язаний здійснити такі дії в майбутньому відповідно до умов договору;

4) банк оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів банку перевищувала вартість майна;

5) банк прийняв на себе зобов'язання (застава, порука, гарантія, притримання, факторинг тощо) щодо забезпечення виконання грошових вимог у порядку іншому, ніж здійснення кредитних операцій відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність»;

6) банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

7) банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;

8) банк уклав правочин (у тому числі договір) з пов'язаною особою банку, якщо такий правочин не відповідає вимогам законодавства України.

9) здійснення банком, віднесеним до категорії проблемних, операцій, укладення (переоформлення) договорів, що призвело до збільшення витрат, пов'язаних з виведенням банку з ринку, з порушенням норм законодавства.

Відповідно до приписів ч. 4 ст. 38 Закону Фонд:

1) протягом дії тимчасової адміністрації, а також протягом ліквідації повідомляє сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняє дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів;

2) вживає заходів до витребування (повернення) майна (коштів) банку, переданого за такими договорами;

3) має право вимагати відшкодування збитків, спричинених їх укладенням.

Як було зазначено вище, відповідно до протоколу засідання комісії з перевірки договорів (інших правочинів) від 18.07.2016, Договір про прощення боргу за кредитним договором №021/6.2.1.4.0/12224 від 03.02.2016 та Договір від 05.02.2016 про припинення Генеральної кредитної угоди №010/6.2.1.4.0/12223 від 06.06.2012, укладені між ПУАТ «ФІДОБАНК» та ТОВ «Автоград», визнано нікчемними за ознаками, визначеними п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», тобто у зв'язку з тим, що банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог (а.с. 63-64).

Зі змісту вказаного протоколу вбачається, що такий висновок було здійснено комісією з тих підстав, що укладення між ПУАТ «ФІДОБАНК» та ТОВ «Автоград» вищезазначеної угоди про прощення боргу призвело до безоплатної відмови банку від своїх вимог. Як наслідок були припинені договори забезпечення по вищевказаним кредитним договорам, вартість яких перевищує прощену суму заборгованості та погашеного боргу та могла би бути стягнута з позичальника.

При цьому, колегія суддів зазначає, що одним із загальних принципів цивільного законодавства є принцип свободи договору, який закріплений статтями 3 та 627 Цивільного кодексу України. Свобода договору включає й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов'язки учасників.

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ст. 6 Цивільного кодексу України).

Таким чином, виходячи із норм Цивільного кодексу України, сторони є вільними при виборі умов договору, у тому числі в частині строку та підстав припинення зобов'язання.

Статтею 605 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язання припиняється внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов'язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора.

З умов оспорюваного Договору про прощення боргу вбачається, що відповідач зобов'язаний здійснити дострокове погашення заборгованості за Кредитним договором у розмірі 8 753 392,63 грн, а позивач, у свою чергу, прощає залишок боргу відповідача у сумі 3 000 000,00 грн.

Отже, підставою для зменшення кредитного зобов'язання відповідача була саме умова дострокового погашення останнім суми кредиту та процентів за користування кредитом.

Як встановлено місцевим господарським судом, на виконання взятих на себе зобов'язань в межах Договору про прощення боргу відповідачем 03.02.2016 було достроково погашено заборгованість по кредиту та проценти за користування кредитом у розмірі 8 753 392,63 грн, що підтверджується випискою з банківського рахунку (а.с. 108-109).

Таким чином, сторонами під час укладання Договору про прощення боргу було досягнуто взаємної згоди про прощення частини боргу на умовах саме дострокового погашення заборгованості за Кредитним договором, адже за його умовами строк користування коштами був встановлений до 05.06.2019.

У зв'язку з припиненням зобов'язань за Кредитним договором, який був невід'ємною частиною Генеральної кредитної угоди, сторонами було укладено договір про припинення останньої.

Відтак, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що посилання позивача на приписи п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» як на підставу визнання Договору про прощення боргу та Договору про припинення до Генеральної угоди недійсними, є необґрунтованими та безпідставними.

Крім того, як правильно зауважив місцевий господарський суд, у відповідності до п. 3.6. Інструкції про порядок регулювання діяльності банків України, затвердженої постановою НБУ від 28.08.2001 №368, рішення кредитного комітету банку про можливість здійснення з контрагентом/позичальником активних операцій у розмірі 10% і більше регулятивного капіталу банку має бути затверджене правлінням та/або радою банку.

З матеріалів справи вбачається, що рішення про дострокове погашення частини заборгованості за Кредитним договором та прощення залишку боргу було прийнято на засіданні Кредитного комітету та затверджене Правлінням ПУАТ «ФІДОБАНК», що підтверджується копією протоколу №10 від 02.02.2016 та копією витягу з протоколу №05 від 02.02.2016 (а.с. 191-192).

Таким чином, з урахуванням ст. ст. 6, 627 Цивільного кодексу України сторони були вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі ст.ст. 76-77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі судового рішення (відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.07.2015 №6-301цс15).

Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Однак, позивачем не доведено визначену п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» підставу нікчемності правочину як те, що банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог.

При цьому, колегія суддів відхиляє посилання апелянта на те, що шляхом укладення оспорюваних договорів банк відмовився від майнових вимог на суму 3 000 000,00 грн попри вартість предмета іпотеки в сумі 37 573 790,00 грн за іпотечним договором №010/6.2.1.4.0/12223 від 06.06.2012, з огляду на наступне.

Дійсно, як вбачається з матеріалів справи, 06.06.2012 між позивачем, як іпотекодержателем та відповідачем, як іпотекодавцем було укладено іпотечний договір №010/6.2.1.4.0/12223 (а.с. 145-154), відповідно до якого були забезпечені вимоги іпотекодержателя за Генеральною кредитною угодою, всіма кредитними договорами, укладеними в її рамках, у тому числі за Кредитним договором №012/6.2.1.4.0/12224 від 06.06.2012.

Відповідно до п.п. 1.1.2, 1.3 вказаного іпотечного договору іпотекодержатель має право у випадку невиконання іпотекодавцем своїх зобов'язань за Кредитним договором отримати задоволення своїх вимог за рахунок майна, заставленого на нижчевказаних умовах. Заставна вартість предмета іпотеки визначається сторонами в сумі 37 573 790,00 грн.

Згідно з витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно від 07.03.2012 №33415781 загальна вартість нерухомого майна, що є предметом іпотеки за вказаним іпотечним договором становить 42 813 432,05 грн (а.с. 155).

Статтею 545 ЦК України визначено, що іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до ч. 1 ст. 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

При цьому, приписами ч. 5 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється, зокрема, у разі припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору.

Отже, у зв'язку з припиненням кредитних правовідносин в силу дострокового погашення заборгованості та часткового прощення боргу, яке відбулось шляхом укладенням оспорюваних договорів, іпотека є припиненою в силу закону, а тому банком не здійснювалось жодних юридично значущих дій спрямованих на відмову від своїх майнових вимог на предмет іпотеки.

Крім цього, на переконання колегії суддів, укладаючи оспорювані договори, позивач не може вважатись таким, що відмовився від власних майнових вимог, оскільки станом на дати їх укладення у ПУАТ «ФІДОБАНК» існувало лише право на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок майна іпотекодавця, а не майнові вимоги до нього.

Враховуючи викладене, доводи апелянта щодо нікчемності Договору про прощення боргу та Договору про припинення до Генеральної угоди у зв'язку з наявністю підстав, визначених п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», є такими, що не відповідають дійсним обставинам справи.

Разом з тим, інших підстав нікчемності правочину та визнання його недійсним позивачем не наведено та з матеріалів справи не вбачається.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ПУАТ «ФІДОБАНК» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПУАТ «ФІДОБАНК» Коваленка Олександра Володимировича до ТОВ «Автоград» про визнання недійсними нікчемних правочинів, а саме, договору про прощення боргу від 03.02.2016 за Кредитним договором від 06.06.2012 №012/6.2.1.4.0/12224 та договору про припинення від 05.02.2016 до Генеральної кредитної угоди №010/6.2.1.4.0/12223 від 06.06.2012.

Відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З огляду на вищевикладене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 01.11.2017 у справі № 910/16929/17 прийнято відповідно до вимог чинного законодавства, з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для його скасування чи зміни не вбачається, відповідно, апеляційна скарга ПУАТ «ФІДОБАНК» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПУАТ «ФІДОБАНК» Коваленка Олександра Володимировича має бути залишена без задоволення.

Судовий збір за розгляд апеляційної скарги у зв'язку з відмовою в її задоволенні, на підставі статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладається на апелянта.

При цьому, клопотання ТОВ «Автоград», викладене у відзиві на апеляційну скаргу та підтримане представником останнього у судовому засіданні, про стягнення з апелянта судових витрат, пов'язаних з наданням відповідачеві правничої допомоги у розмірі 82 500,00 грн, колегія суддів відхиляє як передчасне та необґрунтоване, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Статтею 124 Господарського процесуального кодексу України визначено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат, суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.

Так, з матеріалів справи вбачається, що відповідач скористався правом, наданим вищевказаною статтею, зазначивши у відзиві на апеляційну скаргу орієнтовний розмір витрат на професійну правничу допомогу, який за його попереднім розрахунком становив 82 500,00 грн (а.с. 232).

Згідно з ч. 2 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

При цьому, частиною третьою вказаної статті встановлено, що для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Однак, як вбачається з матеріалів справи, відповідачем не було надано суду жодних доказів, які підтверджують обсяг наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, а також доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат ТОВ «Автоград» на виконання укладеного між ним та Адвокатським об'єднанням «Фідея» договору про надання правової допомоги №15/12/17 від 15.12.2017 (а.с. 235-238).

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що у відповідності до ч. 8 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Враховуючи викладене та з огляду на те, що представником ТОВ «Автоград» у судовому засіданні 31.01.2018 до закінчення судових дебатів було зроблено відповідну заяву, відповідач не позбавлений права у встановлений строк, у відповідності до ч. 8 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, подати до суду докази на підтвердження розміру понесених ним судових витрат.

Керуючись ст. ст. 253-255, 269, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «ФІДОБАНК» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПУАТ «ФІДОБАНК» Коваленка Олександра Володимировича на рішення Господарського суду міста Києва від 01.11.2017 у справі № 910/16929/17 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 01.11.2017 у справі № 910/16929/17 залишити без змін.

3. Матеріали справи № 910/16929/17 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

Сторони мають право оскаржити постанову в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 20 днів, відповідно до ст. ст. 286-291 ГПК України.

Повний текст постанови складено 05.02.2018.

Головуючий суддя А.О. Мальченко

Судді С.Я. Дикунська

Г.А. Жук