Рішення № 72007832, 30.01.2018, Господарський суд Рівненської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

33013 , м. Рівне, вул. Набережна, 26А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

30 січня 2018 р. Справа № 918/914/17

Господарський суд Рівненської області у складі судді Бережнюк В.В.

при секретарі судового засідання Лиманському А.Ю.

розглянувши матеріали справи

за позовом Приватного підприємства "Тепло-Енергія"

до відповідача ОСОБА_1 освіти Острозької районної державної адміністрації

про стягнення штрафу і пені в сумі 377 458 грн. 84 коп.

В засіданні приймали участь:

Від позивача: ОСОБА_2 ((директор), посвідчення № 000716124 від 27.03.86 року);

Від позивача: ОСОБА_3 (посвідчення № 310 від 01.12.00 року);

Від відповідача: ОСОБА_4 (довіреність № 3 від 16.01.18 року);

Від відповідача: ОСОБА_5 (НОМЕР_1 від 16.02.02 року);

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Приватне підприємство "Тепло-Енергія" звернулось до Господарського суду Рівненської області з позовом до ОСОБА_1 освіти Острозької районної державної адміністрації з позовом про стягнення штрафу та пені в сумі 377 458,84 грн., з яких: 18 883,07 грн. одноразовий штраф 7%, 358 575,77 грн. пеня в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2017 року, а також позивач просив стягнути пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення оплати основного боргу по день вирішення спору.

Позовні вимоги мотивовані наступним. За період з січня 2011 року по березень 2016 року між позивачем та відповідачем неодноразово укладалися договори про відпуск теплової енергії. Позивач зазначає, що відповідач порушив договірні зобов'язання щодо строку і суми оплати за надані послуги з теплової енергії і теплої води, які передбачені договорами і діючим законодавством, які підлягають стягненню із застосуванням передбачених фінансових санкцій (пені, штрафу) за весь час несплати заборгованості. 26 грудня 2016 року позивач звернувся до господарського суду з позовом про стягнення з відповідача основного боргу відсотків річних та інфляційних втрат за період з 01 січня 2012 року по 31 грудня 2016 року. Остаточне судове рішення у справі №918/1374/16 винесено 17 липня 2017 року (постанова Рівненського апеляційного господарського суду). У цій справі судом застосовано строк позовної давності до 25 грудня 2013 року, та встановлено наявність боргу відповідача і стягнуто на користь позивача 269 758,21 грн. основної заборгованості, 18 978,50 відсотків річних, 217 274,08 грн. інфляційних втрат за період з 01 січня 2012 року по 25 грудня 2013 року. Таким чином на початок і кінець зазначеного періоду встановлено сталу суму основного боргу 269 758,21 грн., з якого позивачем нараховано одноразовий штраф 7%, та пеня за весь період з несплати основного боргу з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2017 року.

Ухвалою суду від 22 грудня 2017 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №918/914/17, розгляд справи вирішено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження, розгляд справи призначено до слухання в судовому засіданні на 17 січня 2018 року.

15 січня 2018 року відповідачем подано до суду відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач позов не визнає, та просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Також відповідач зазначає, що 01 січня 2017 року уклав з позивачем мирову угоду, в якій встановлено строки погашення наявної заборгованості (до 28 лютого 2018 року), та згідно пункту 6 вказаної угоди стягувач (позивач у справі) заявляє, що з моменту підписання мирової угоди та у випадку належного її виконання не матиме жодних майнових претензій до боржника. Вказує, що для вимоги про стягнення пені за період з січня 2014 року по 31 грудня 2017 року позивачем пропущено строк позовної давності.

Щодо вимоги про стягнення пені за кожен день прострочення оплати основного боргу по день вирішення спору відповідач зазначає, що дана вимога є безпідставною оскільки відсутній обрахунок та сума заявленої пені не визначена.

Також відповідачем разом з відзивом подано заяву щодо застосування строків позовної давності, відповідно до якої керуючись ст. 257, 267 ЦК України просить суд застосувати строк позовної давності до вимог ПП "Тепло-Енергія" щодо стягнення з відділу освіти Острозької районної державної адміністрації пені за невиконання договірних зобов'язань за період з 01 січня 2014 року по 20 грудня 2016 року.

17 січня 2018 року позивачем подано відповідь на відзив, у якій зазначає зокрема, що у даному випадку строк позовної давності переривається у зв'язку з визнанням боргу відповідачем, що підтверджується актами взаємозвірки, а також судом було винесено рішення, яким визнано суму боргу.

В судовому засіданні від 17 січня 2018 року оголошувалась перерва до 30 січня 2018 року.

У засіданні 30 січня 2018 року представники позивача підтримали позовні вимоги в повному обсязі.

У свою чергу представники відповідача позовні вимоги не визнали з підстав зазначених у відзиві на позов та заяві про застосування строків позовної давності.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарським судом встановлено наступне.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 21 лютого 2017 року у справі №918/1374/16 за позовом Приватного підприємства "Тепло-Енергія" до ОСОБА_1 освіти острозької районної державної адміністрації про стягнення заборгованості в сумі 1 011 686 грн. 04 коп. вирішено позов задовольнити частково, стягнути з ОСОБА_1 освіти Острозької районної державної адміністрації на користь Приватного підприємства "Тепло-Енергія" 425 934 грн. 49 коп. основної суми боргу, 29 846 грн. 82 коп. відсотків річних, 343 428 грн. 73 коп. інфляційних втрат та 11 989 грн. 00 коп. судового збору.

Відмовлено в задоволенні позову в частині стягнення 121 687 грн. 00 коп. основної суми боргу, 26 739 грн. 00 коп. процентів річних та 64 052 грн. 00 коп. інфляційних втрат.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 17 липня 2017 року у справі №918/1374/16 рішення Господарського суду Рівненської області від 21 лютого 2017 року у справі №918/1374/16 скасовано частково.

Вирішено стягнути з ОСОБА_1 освіти Острозької районної державної адміністрації на користь Приватного підприємства "Тепло-Енергія" 269 758 грн. 21 коп. основної суми боргу, 18 978 грн. 50 коп. відсотків річних, 217 274 грн. 08 коп. інфляційних втрат та 7 590 грн. судового збору за розгляд позовної заяви, та відмовити в задоволенні позову в частині стягнення 277 862 грн. 78 коп. основної суми боргу, 37 606 грн. 47 коп. відсотків річних та 190 206 грн. 00 коп. інфляційних втрат.

Відповідно до ч.4 ст.75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Так, вказаною постановою РАГС встановлено наступне.

01 січня 2011 року між позивачем та відповідачем було укладено договір №06 про відпуск теплової енергії в Оженінську ЗОШ І-Ш ступеню по вул. Заводська, 4 в с. Оженін Острозького району Рівненської області.

30 січня 2012 року між позивачем та відповідачем було укладено договір на відпуск теплової енергії № 11, предметом договору якого є відпуск теплової енергії в Тесівську ЗОШ І-ІІ ступенів по вул. Набережна, 1, с. Тесів, Острозького району Рівненської області.

29 березня 2012 року між позивачем та відповідачем було укладено договір № 2 на відпуск теплової енергії згідно якого теплова енергія постачається в об’єкти за наступними адресами: Рівненська область, острозький р-н, с. Оженін, вул. Заводська, 3 і Рівненська область

11 січня 2013 року між позивачем та відповідачем укладено договір № 1 на відпуск теплової енергії в наступні об’єкти, за адресою: Рівненська область, Острозький район, село Оженин, вулиця Заводська, 4а та Рівненська область, Острозький район, село Тесів, вулиця Набережна, 1.

12 листопада 2013 року між позивачем та відповідачем було укладено додаткову угоду №1 до договору №1 від 11 січня 2013 року, якою було внесено зміни в ціну договору, а саме 539 000 грн. 00 коп..

17 січня 2014 року між сторонами було укладено договір № 1, згідно якого теплова енергія постачалася у два об’єкти в с. Оженін і с. Тесів, строк дії договору встановлено до 31 грудня 2014 року, передбачено ті ж умови що в попередніх договорах про порядок розрахунку, пунктом 3.1 встановлено ціну договору в розмірі 750 000 грн. 00 коп. .

Додатковою угодою від 22 грудня 2014 № 1 яка була укладена до договору від 17 січня 2014 року визначену ціну договору 714 846 грн. 50 коп..

23 березня 2015 року між позивачем та відповідачем укладено договір № 30 на відпуск теплової енергії у два об’єкти в с. Тесів, строк дії договору визначено до 31 грудня 2015 року з правом пролонгації, ціна договору визначена в пункті 3.1 договору і становить 116 847 грн. 36 коп..

25 грудня 2015 року між сторонами було укладено додаткова угода № 1 до договору № 30 на постачання пари та гарячої води від 23 березня 2015 року, відповідно до якої було внесено зміни до ціни договору №30, а саме - 116 376 грн. 06 коп. без ПДВ.

23 березня 2015 року між сторонами укладено договір № 31 на постачання пари та гарячої води до двох об’єктів в с. Оженин, ціна договору визначена в сумі 476 599 грн. 42 коп., дія договору визначена в строк до 31 грудня 2015 року з можливістю пролонгації, інші умови договору аналогічні умовам договору № 30.

21 січня 2016 року між позивачем та відповідачем було укладено додаткову угоду № 2 до договору №31, відповідно до якої було внесено зміни в ціну, а саме - 571 918 грн. 42 коп..

17 лютого 2016 року між сторонами укладено додаткову угоду № 3 до Договору № 31, відповідно до якого внесено зміни в ціну договору №31, а саме - 571 913 грн. 04 коп..

22 січня 2016 року між сторонами було укладено договір № 9 на постачання теплової енергії до двох об’єктів в с. Тесів.

19 лютого 2016 року між сторонами було укладено договір № 24 на постачання пари та гарячої води до двох об`єктів в с. Тесів, ціна договору визначена в сумі 16 545 грн. 57 коп.

09 березня 2016 року між сторонами було укладено договір № 50 згідно якого здійснювався відпуск пари та гарячої води до двох об`єктів в селі Тесів, ціна договору встановлена на рівні 954 460 грн. 03 коп. з ПДВ.

01 вересня 2016 року між сторонами укладено додаткову угоду № 1 до договору на відпуск пари та гарячої води від 09 березня 2016 року № 50, якою змінено юридичну адресу та реквізити позивача.

Приймаючи постанову від 17 липня 2017 року у справі №918/1374/16, колегія апеляційного господарського суду прийшла до висновку, що сума основного боргу відповідача перед позивачем, яка підтверджена допустимими та належними доказами становить 269 758 грн. 21 коп.

Також апеляційний суд враховуючи те, що позов було подано 26 грудня 2016 року, а загальний строк позовної давності встановлюється в три роки, при цьому позивачем нараховано відповідачу інфляційні та відсотки за період з 01 січня 2012 року. Правомірно нараховувати з 26 грудня 2013 року, тому РАГС застосував строк позовної давності щодо нарахованих відсотків річних за період з 01 січня 2012 року по 25 грудня 2013 року.

Керуючись положеннями частини 2 статті 231 Господарського кодексу України позивач просить стягнути з відповідача 18 883,07 грн. 7% штрафу, нарахованого від суми несплаченої заборгованості 269 758 грн. 21 коп.

Щодо вказаних вимог суд зазначає наступне.

Згідно з пунктом 1 статті 218 Господарського кодексу України (далі - ГК України), підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Статтею 216 ГК України встановлено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Відповідно до положень статті 230 ГК України, штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Згідно зі статтею 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) с грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

У частині 2 статті 231 Господарського кодексу України вказано, що у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

- за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

- за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Разом з тим, позивачем не надано жодних належних та допустимих доказів того, що спір виник у звязку з порушенням господарського зобов'язання суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або що виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту.

Як роз'яснено в Інформаційному листі Вищого господарського суду України "Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів" від 15.03.2011 р. № 01-06/249, застосування до боржника, який порушив господарське зобов'язання, штрафної санкції, передбаченої абзацом третім частини другої статті 231 Господарського кодексу України, допускається за сукупності таких умов: якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачений договором або законом; якщо, між іншим, порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки; якщо допущено прострочення виконання негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу (постанови від 06.12.2010 N 42/563; від 20.12.2010 N 06/113-38).

Отже, між сторонами мав місце спір з приводу несвоєчасного виконання грошових зобов'язань, який виник у зв'язку з порушенням відповідачем умов укладених договорів на відпуск теплової енергії та на постачання пари та гарячої води.

Виходячи з наведеного вище, приписи ч. 2 ст. 231 ГК України до грошових зобовязань, які виникли між позивачем та відповідачем, у даному випадку не застосовуються.

Відтак, позов в частині вимог про стягнення з відповідача 18 883,07 грн. 7% штрафу, нарахованого на суму основного боргу 269 758 грн. 21 коп., є необгрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню.

Щодо позовних вимог про стягнення пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за період прострочення з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2018 року в сумі 358 575,77 грн. суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 4 ст. 231 ГК України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Преамбулою Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань" передбачено, що цей Закон регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань. Суб'єктами зазначених правовідносин є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності. Дія цього Закону не поширюється на порядок нарахування та сплати пені, штрафних та фінансових санкцій за несвоєчасну сплату податків, податкового кредиту та інших платежів до бюджетів усіх рівнів і позабюджетних фондів, передбачених чинним законодавством України, а також на відносини, що стосуються відповідальності суб'єктів переказу грошей через платіжні системи.

Згідно статей 1, 3 цього Закону платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

За умовами ч.6 ст.232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Відповідно до п.2.5. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" щодо пені за порушення грошових зобов'язань застосовується припис частини шостої статті 232 ГК України. Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

Відтак, невірним є обрахування пені за весь час прострочення платежу, виходячи за межі шестимісячного строку нарахування, передбаченого ч.6 ст.232 ГК України.

Відносно нарахованих позивачем сум пені з січня 2014 року по грудень 2018 року в розмірі 358 575,77 грн., суд звертає увагу, що у даному випадку вірним є нарахування пені на заборгованість з оплати послуг (по згаданих вище договорах, що були укладені між сторонами у даній справі) по кожному місяцю окремо, а не наростаючим підсумком, як здійснив позивач. Оскільки нарахування такої санкції починається з наступного дня, коли зобов'язання мало бути виконано, а припиняється через 6 місяців, тому для її обрахунку слід враховувати борг за кожен місяць окремо, та нарахування починати з наступного дня, коли зобов'язання мало бути виконано, разом з тим припинити - через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Позивач не подав суду обґрунтованого обрахунку штрафних санкцій, зокрема пені, нарахованої за невчасне виконання умов Договорів та додаткових угод до них, з відображенням інформації щодо усіх дат та сум проплат відповідачем коштів за отримані послуги з постачання пари та гарячої води та за відпуск теплової енергії, та з врахуванням внесення змін в ціну договорів, що здійснювалася шляхом укладення додаткових угод до договорів.

Наданий позивачем розрахунок пені, що міститься на аркушах справи 09-10, не може бути прийнятий судом як правильний та обґрунтований, оскільки у ньому не відображено усіх дат та сум проплат відповідачем коштів за отримані послуги. Крім того, не конкретизовано за які саме місяці здійснювалися погашення боргу та у яких сумах, лише наявна вказівка на яку загальну суму боргу нараховано пеню, що - як вказувалося вище, не є правильним. Також має місце вихід за межі шестимісячного строку нарахування пені. Вказане не дає суду можливості перевірити розміри та періоди існування заборгованості (з урахуванням часткових сплат, та внесення змін у ціну договорів шляхом укладення додаткових угод до договорів) по кожному місяцю окремо.

Тому враховуючи викладені обставини суд зауважує, що позивачем невірно здійснено обрахунок пені. При цьому суд не вбачає можливим у цій частині здійснити власний обрахунок даної санкції для перевірки правильності її нарахування позивачем, зважаючи на відсутність потрібної для цього інформації - відображення наявності основної суми заборгованості за кожен місяць окремо, за який ця сума боргу повинна бути погашена; усіх дат та сум проплат відповідачем коштів за отримані послуги, конкретизації за які саме місяці здійснювалися погашення боргу та у яких сумах, з урахуванням внесення змін в ціну договорів тощо.

Відтак, заявлені ПП "Тепло-Енергія" до стягнення з відповідача 358 575,77 грн. пені - задоволенню не підлягають.

Як вказано вище, відповідачем подано заяву щодо застосування строків позовної давності, відповідно до якої керуючись ст. 257, 267 ЦК України просить суд застосувати строк позовної давності до вимог ПП "Тепло-Енергія" щодо стягнення з відділу освіти Острозької районної державної адміністрації пені за невиконання договірних зобов'язань

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України встановлено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно статті 258 ЦК України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Статтею 264 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Поряд з тим, позивач вважає, що відбулось переривання строку позовної давності, про що свідчить прийняте рішення у справі № 918/1374/16, а також, на думку позивача, про переривання строку позовної давності свідчать дії відповідача по визнанню суми основного боргу.

Проте з такою позицією позивача суд погодитись не може з огляду на наступне.

Згідно роз'яснень висвітлених в постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року № 10 “"Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів", зокрема в пунктах 4.4 та 4.4.1 встановлено, що правила переривання перебігу позовної давності (стаття 264 ЦК України) застосовуються господарським судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останній є докази, що підтверджують факт такого переривання. При цьому господарським судом слід мати на увазі таке.

У дослідженні обставин, пов'язаних із вчиненням зобов'язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку (частина перша статті 264 ЦК України), господарському суду необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати: визнання пред'явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов'язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, коли такі дії здійснено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності.

Бездіяльність боржника (наприклад, неоспорювання ним безспірного списання коштів, якщо така можливість допускається за законом або договором) не свідчить про переривання перебігу позовної давності, оскільки таке переривання можливе лише шляхом вчинення дій.

Визнання боржником основного боргу, в тому числі і його сплата, саме по собі не є доказом визнання ним також і додаткових вимог кредитора (зокрема, неустойки, процентів за користування коштами), а так само й вимог щодо відшкодування збитків і, відтак, не може вважатися перериванням перебігу позовної давності за зазначеними вимогами.

Визнання боржником свого боргу після спливу позовної давності не свідчить про переривання перебігу такої давності.

У даному випадку постановою РАГС від 17.07.2017 р. було встановлено, що мало місце переривання строку позовної давності щодо основної суми боргу.

При цьому ні позивачем ні відповідачем не надано суду доказів вчинення відповідачем дій щодо визнання останнім вимог по нарахуванню сум пені. Слід зауважити, що визнання відповідачем основної заборгованості не свідчить про визнання ним штрафних санкцій у вигляді пені.

У судовому засіданні сторони підтвердили, що позивач раніше не звертався до суду із позовом про стягнення з відповідача неустойки (штрафу, пені) за невиконання зобов'язань, що виникли у зв'язку з укладенням сторонами договорів про постачання пари та гарячої води та договорів на відпуск теплової енергії.

Крім того, зі змісту прийнятих судових рішень у справі № 918/1374/16 вбачається, що стягнення неустойки за неналежне виконання договорів про постачання пари та гарячої води та договорів на відпуск теплової енергії не було предметом розгляду у межах даного спору.

Отже, враховуючи все викладене вище, у даному випадку не відбулося переривання однорічного строку позовної давності щодо звернення з позовом про стягнення пені.

Статтею 253 цього Кодексу визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

За правилами цивільного законодавства пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Тобто пеня – це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір, поки зобов’язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від тривалості правопорушення. Правова природа пені така, що позовна давність до вимог про її стягнення обчислюється окремо за кожний день (місяць) нарахування пені. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права.

Аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою (вказана правова позиція відображена у Постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі №6-3006цс15).

Відтак, за змістом норм чинного законодавства початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

З наведених вище правових норм вбачається, що у позивача виникло право на звернення до суду із позовом про стягнення неустойки з дня, наступного за днем, коли основне зобов'язання мало бути виконане.

На підставі ч.4 ст.75 ГПК України, суд враховує обставини встановлені постановою Рівненського апеляцйного господарського суду від 17.07.2017 р., зокрема, що основний борг відповідача виник у зв'язку з несвоєчасною оплатою отриманих послуг за лютий 2012 року - грудень 2015 року, що стверджено відповідними актами надання послуг за цей період.

При цьому, останній акт надання послуг датується 22.12.2015 р. №13. Поряд з тим, в укладених договорах сторони обумовили, що відповідач здійснює оплату шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок позивача на підставі рахунків, які направлялися споживачеві, розрахунки проводяться щомісячно та можуть здійснюватися в порядку планових платежів з обмеженням терміну до одного місяця.

Оскільки акт надання послуг є первинним документом, що підтверджує зобов'язання сторін у розумінні ЗУ "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", тому суд констатує, що вчасне погашення боргу за останнім актом надання послуг від 22.12.2015 р. №13 повинно було здійснитися у термін до одного місяця. Відтак, у відповідне число січня місяця 2016 року у позивача виникло право нарахування пені за несвоєчасну сплату боргу за грудень 2015 року. При цьому слід врахувати передбачений ч.6 ст.232 ГК України шестимісячний строк та припинити нарахування пені у липні 2016 року. Отже, зважаючи на положення ст.258 ЦК України у липні 2017 року закінчився термін, у який позивач мав право на звернення з даним позовом про стягнення з відповідача пені. Позовна заява від 15.12.2017 р. ПП "Тепло-Енергія" про стягнення неустойки надійшла до суду 20 грудня 2017 року. Отже, позивачем пропущено строк позовної давності.

Суд констатує, що позивачем також пропущено строк позовної давності щодо стягнення пені, нарахованої на основну суму боргу, яка відображена у інших актах за період лютий 2012 року - грудень 2015 року, оскільки дати складання цих актів передують даті складання останнього акту - 22.12.2015 р.

Згідно ч.4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Щодо посилань відповідача на укладену мирову угоду, слід звернути увагу на таке. 01 серпня 2017 року між сторонами у справі №918/1374/15 укладено мирову угоду, згідно пункту 2 якої боржник зобов'язався оплатити визначену суму боргу до 28 лютого 2018 року.

Згідно пункту 6 вказаної мирової угоди сторони погодили, що стягувач (позивач у справі) з моменту підписання цієї мирової угоди та у випадку належного її виконання не матиме жодних майнових претензій до боржника з приводу заборгованості, погашення якої є предметом цієї мирової угоди.

За своєю суттю мирова угода поєднує в собі відносини матеріального та процесуального права. Як об'єкт регулювання норм матеріального права, мирова угода є цивільно-правовим правочином, спрямованим на зміну або припинення цивільних прав та обов'язків між сторонами. Як об'єкт регулювання норм процесуального права, мирова угода повинна бути затверджена судом та призводить до закриття провадження у справі.

За загальним правилом мирова угода — це є формальна письмова домовленість сторін судового процесу, що укладається з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і стосується прав та обов'язків сторін та предмета позову. Мирова угода застосовується в цивільному, господарському (у тому числі у справах про банкрутство), адміністративному судочинстві. У кримінальному процесі аналогом мирової угоди є угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим. Також чинне законодавство передбачає, що сторони (стягувач і боржник) мають право укласти мирову угоду про закінчення виконавчого провадження, яка визнається судом. Таке визнання мирової угоди судом у процесі виконання закінчує виконавче провадження. Отже, у будь-якому випадку укладена сторонами у справі мирова угода має бути розглянута та затверджена судом, з приводу чого виноситься відповідна ухвала.

Суд звертає увагу, що укладена 01 серпня 2017 року між сторонами у справі №918/1374/15 мирова угода за своєю правовою природою є цивільно-правовим правочином, при цьому не є мировою угодою у розумінні процесуального закону, оскільки не була предметом розгляду та затведження у суді. Укладення такої угоди не заборонено чинним законодавством.

При цьому, підписання сторонамивказаного документу не призводить до зміни (відтермінування) моменту виникнення у зацікавленої сторони права на позов про стягнення пені, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд, та ніяким чином не впливає на перебіг строку позовної давності щодо стягнення пені. Відтак, заперечення відповідача проти позову в частині посилань на дану мирову угоду не приймаються судом до уваги.

Позивач у прохальній частині позовної заяви просив суд стягнути пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення оплати основного боргу по день винесення рішення у справі.

Разом з тим, згідно положень статті 162 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці, обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються.

Положеннями статті 163 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що ціна позову визначається у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується, або сумою, оспорюванню за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку. У позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, - загальною сумою всіх вимог.

Як слідує з матеріалів справи, позов був поданий 15 грудня 2017 року (згідно відбитку календарного штемпелю органу зв`язку на конверті), відтак позовні вимоги про нарахування пені за період з 16 грудня 2017 року по день вирішення спору є передчасними, оскільки провадження у справі відкрито ще не було.

При цьому, позивач мав право збільшити розмір позовних вимог, у порядку встановленому Господарським процесуальним кодексом України подати відповідну заяву до суду з включенням зазначеного періоду, також здійснити обгрунтований розрахунок пені із зазначенням її розміру.

Отже, враховуючи все вищевикладене у сукупності господарський суд прийшов до висновку, що доводи позивача, які викладені у позовній заяві, спростовуються наведеними вище правовими нормами та матеріалами справи. Вимоги позивача про стягнення з відповідача штрафу та пені є необгрутованими та незаконними, відтак не підлягають задоволенню. Відповідно до частин 3 та 4 статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. У даному випадку сплив позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем у справі, є підставою для відмови у задоволенні позову Приватного підприємства "Тепло-Енергія" до ОСОБА_1 освіти Острозької районної державної адміністрації про стягнення штрафу і пені за невиконання договірних зобов'язань в сумі 377 458 грн. 84 коп.

На підставі ст.129 ГПК України судові витрати підлягають покладенню на позивача.

Керуючись ст. ст. 129, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Відмовити в задоволенні позову Приватного підприємства "Тепло-Енергія" до ОСОБА_1 освіти Острозької районної державної адміністрації про стягнення штрафу і пені за невиконання договірних зобов'язань в сумі 377 458 грн. 84 коп.

2. Судові витрати залишити за позивачем.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення господарського суду Рівненської області може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Рівненського апеляційного господарського суду в порядку встановленому ст.ст. 254, 256 - 259 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено "02" лютого 2018 року

Суддя Бережнюк В.В.