Постанова № 71984980, 23.01.2018, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/2296/18

Номер справи місцевого суду: 521/7001/14-ц

Головуючий у першій інстанції Роїк Д. Я.

Доповідач Сегеда С. М.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23.01.2018 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого Сегеди С.М.,

суддів: Кононенко Н.А.,

Цюри Т.В.,

за участю:

секретаря Цихиселі Л.Р.,

представника ОСОБА_3 ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2015 року у цивільній справі за позовом Публічного Акціонерного Товариства Комерційний Банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

встановила:

15.05.2014 року ПАТ КБ «ПриватБанк» звернувся до суду з позовними вимогами до ОСОБА_3, в яких просив суд стягнути заборгованість у розмірі 5 017,01 доларів США, що складає 54 936,29 грн. за кредитним договором № б/н від 07.11.2007 року (далі - Кредитний договір). Свої позовні вимоги обґрунтовував тим, що відповідно до даного Кредитного договору відповідачка отримала кредит в розмірі 1000 доларів США у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 19,20% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Відповідач дала згоду щодо зміни кредитного ліміту, що підтверджується п.3.2. п.3.3. Умов та Правил надання банківських послуг.

У зв'язку з порушенням зобов'язань станом на 31.03.2014 року утворилась заборгованість у розмірі 8 879,35 доларів США, яка складається:

-2934,48 доларів США- заборгованість за кредитом;

-5128,73 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом;

-816,14 доларів США - заборгованість по комісії.

Посилаючись на задоволення судовим наказом Малиновського районного суду м. Одеси від 29.04.2010 року суми боргу в розмірі 4 144,73 доларів США, різниця боргу становить 4 734,62 доларів США.

Одночасно, відповідно до п.8.6 Кредитного договору, позивач просив стягнути з відповідача на його користь штрафні санкції у розмірі:

-45,66 долара США - (фіксована частина);

-236,73 доларів США - (процентна складова).

Загальна сума склала 5017,01 доларів США, що за курсом 10,95 грн. за 1 долар США складає 54 936 грн.29 коп.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2014 року позов ПАТ КБ «ПриватБанк» було задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість в сумі 5017,01 доларів США, що складає 54936,29 грн., а також судовий збір в розмірі 549,36 грн.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 ставить питання про скасування рішення суду з ухваленням нового - про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновку суду обставинам справи. Зокрема посилається на відсутність доказів кредитної заборгованості, про отримання коштів в розмірі 1 000 доларів США, а не 2 934,48 доларів США, відсутність відповідної ліцензії банку на надання коштів в іноземній валюті, несправедливість умов кредиту, відсутність підпису під Умовами та правилами надання банківських послуг.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 16 травня 2016 року вищевказане рішення суду першої інстанції було скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» було відмовлено.

Разом з тим, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року касаційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» було задоволено, рішення апеляційного суду Одеської області від 16 травня 2016 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (т.2, а.с.42-44).

Заслухавши пояснення, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Ухвалюючи судове рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що 07.11.2007 року ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 уклали Кредитний договір, б/н, згідно з умовами якого ПАТ КБ «ПриватБанк» надав позичальнику кредит у розмірі 1000 доларів США у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 19,25 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. У зв'язку з цим, відповідачу позивачем було відкрито особовий рахунок № НОМЕР_2.

Оскільки відповідач не виконувала встановлених кредитним договором обов'язків, то станом на 31.03.2014 року загальний розмір заборгованості за кредитним договором, склав 8879, 35 доларів США.

Від цієї суми заборгованості суд відняв суму у розмірі 4144,73 доларів США, яка була стягнута судовим наказом Малиновського районного суду м. Одеси від 29.04.2010 року з відповідача - ОСОБА_3 на користь позивача ПАТ КБ «Приватбанк», у зв'язку з чим різниця склала 5017,01 доларів США, включаючи штрафи: (фіксована частка) у сумі 45,66 доларів США та штраф (процентна складова) у сумі 236,73 доларів США.

Враховуючи, що на неодноразові повідомлення ОСОБА_3 про факт виникнення вищевказаної заборгованості та її розміру, вона цю заборгованість не погасила, суд дійшов висновку про необхідність її стягнення за оскаржуваним рішенням суду.

З таким висновком суду повністю погоджується колегія суддів, оскільки він є законним і повністю відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

При цьому колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при вирішенні даного спору правомірно керувався ст.ст. ст.ст. 525, 526, 530 ЦК України, відповідно до яких зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов кредитного договору. Якщо у зобов'язанні встановлено строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.

Згідно зі ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошових зобов'язань. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу за весь час прострочення суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

В апеляційній скарзі її заявник посилається на те, що розрахунок заборгованості відповідача перед позивачем не підтверджений матеріалами справи.

Однак ці доводи є незаконними і необґрунтованими, оскільки спростовуються наявним у справі розрахунком, що мається на а.с.6-8, та згідно якого заборгованість відповідача перед позивачем станом на 31.03.2014 року, за мінусом суми, яка стягнута за судовим наказом, склала 5017,01 доларів США.

При цьому будь-яких заперечень з приводу позовних вимог, розрахунку заборгованості, застосування строку позовної давності та інших, відповідач ОСОБА_3 та її представники ОСОБА_6 та ОСОБА_7 суду не надали, будучи належним чином повідомленими про час і місце судового засідання (т.1, а.с.26, 29-34, 82-84).

Більш того, 02.12.2014 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_8 надала суду заяву про розгляд справи без її участі (т.1, а.с.112).

Вищевказаний розрахунок заборгованості також підтверджується доданими представником ПАТ КБ «ПриватБангк» до матеріалів справи доказами, які надійшли до суду першої інстанції вже після ухвалення оскаржуваного судового рішення (т.1, а.с.221-223).

Зазначені обставини також підтверджуються ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року, який касаційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задовольнив частково, рішення апеляційного суду Одеської області від 16 травня 2016 року, яким у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» було відмовлено, скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (т.2, а.с.42-44).

В апеляційній скарзі міститься посилання на те, що позичальнику не було відомо про існування судового наказу від 29.04.2010 року (а.с.5) і тому його не було оскаржено. При цьому апелянт вказав, що навіть якщо взяти до уваги, що на дату винесення оскаржуваного рішення судовий наказ існував, то тоді суд не врахував, що з моменту винесення Малиновським районним судом 29.04.10 року судового наказу Банк втратив право на отримання процентів за так званим кредитним договором.

Такі доводи апелянта є хибними, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що вказаний судовий наказ на час ухвалення оскаржуваного судового рішення був виконаний, у зв'язку з чим нарахування процентів за користування кредитом до повного виконання кредитних зобов'язань є законним і обґрунтованим. Тобто, саме по собі ухвалення рішення про задоволення вимог кредитора, виконання якого фактично не здійснено, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін договору й не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання

Таких правових позицій дотримується Верховний Суд України у справі № 6-1252цс16 від 21 вересня 2016 року.

Колегія суддів зазначає, що основна частина апеляційної скарги містить в собі доводи щодо незаконності ПАТ КБ «ПриватБанк» здійснення валютних операцій в іноземній валюті, при цьому не маючи на це ні Генеральної, ні Індивідуальної Ліцензії.

Зазначені доводи є необґрунтованими і безпідставними, виходячи з наступного.

Так, на а.с. 21 міститься належно завірена копія Банківської Ліцензії від 05 жовтня 2011 року № 22 на здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» валютних операцій.

Крім того, у відповідності до ст. 99 Конституції України, ч. 1 ст. 192, ч. 1 ст. 524 ЦК України зобов'язання повинно бути виражено у грошовій одиниці - гривні.

Відповідно до ч. 2 ст. 192 та ч. З ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти, в тому числі при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями, допускається у випадках, в порядку та на умовах, встановлених законом. Законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю, є Декрет Кабінету Міністрів України „ Про систему валютного регулювання і валютного контролю ".

Згідно зі ст. 2 Закону України „ Про банки і банківську діяльність " кошти - це гроші у національній або іноземній валюті.

Статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.

Відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України „ Про систему валютного регулювання і валютного контролю " операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями.

Вимога щодо необхідності отримання індивідуальної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями встановлена п. в) ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України „ Про систему валютного регулювання і валютного контролю ", якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

Однак на сьогодні такі терміни і суми кредитів в іноземній валюті законодавцем не визначено.

Відповідно до листа Національного банку України від 29.05.2001 року № 28-313/2178 вимоги або які-небудь обмеження щодо граничного розміру сум і строків повернення кредитів в іноземній валюті, залучених або надаваних резидентами України, чинним законодавством не встановлено, тому здійснення резидентами операцій по одержанню або наданню кредитів в іноземній валюті не вимагає індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Згідно з п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 року за № 1429/10028, використання іноземної валюти як засобу платежу без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав йому ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитів в іноземній валюті згідно зі ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України „ Про систему валютного регулювання і валютного контролю ", є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.

З цих підстав, судова колегія зазначає, що ПАТ «ПриватБанк» мав повне право на укладення з відповідачем ОСОБА_3 спірного Кредитного договору в іноземній валюті.

Згідно з ч.1 ст. 1054 ЦК України по кредитному договору банк або інша кредитна організація (кредитор) зобов'язуються надати грошові кошти (кредит) позичальнику в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит і сплатити відсотки. При цьому проценти за загальними правилами сплачуються у валюті, що вказано в кредитному договорі.

Таким чином, враховуючи, що відсотки є платою за кредит, то суд обґрунтовано стягнув їх у валюті кредиту, тобто в доларах США.

З цих же підстав є необґрунтованими доводи заявника апеляційної скарги про те, що суд безпідставно стягнув з відповідача комісію та штрафи у валюті кредиту, тобто в доларах США. При цьому посилання апелянта на те, що стягнення комісії та штрафів в іноземній валюті не передбачено діючим цивільним законодавством, є безпідставними.

Що стосується доводів заявника апеляційної скарги про те, що умови Кредитного договору є несправедливими, оскільки в них міститься посилання на обов'язок позичальника сплатити комісію і штрафи в іноземній валюті, з посиланням на ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», яка забороняє продавцям (виконавцям, виробникам) включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими, на що не звернув уваги суд першої інстанції, то на думку колегії суддів вони також є необґрунтованими, виходячи з наступного.

Відповідно до п. 3 ст. 3 та ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договорів та визначенні умов з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, вимог розумності та справедливості.

За змістом ч. 1 ст. 230 ЦК України правочин визнається судом недійсним, якщо

одна сторона навмисно замовчує існування обставин, які мають істотне значення і можуть

перешкодити вчиненню правочину. Істотними умовами кредитного договору відповідно

до змісту ч. 1 ст. 638 та ст. 1054 ЦК України є умови про мету, суму і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, розмір, порядок нарахування та виплата процентів, відповідальність сторін.

Згідно з текстом письмової заяви про надання кредиту ОСОБА_3 поставила свій особистий підпис під тим, що вона ознайомилась і погоджується з Умовами та правилами надання банківських послуг, а також тарифами банку (а.с.10-звор.).

Зазначені обставини свідчать про те, що відповідач ОСОБА_3 у повному обсязі усвідомлювала умови надання банком кредиту, його погашення, а також настання наслідків у разі порушення позичальником своїх зобов'язань по Кредитному договору, у тому числі щодо валютних ризиків, у зв'язку з чим мають виконуватися сторонами належним чином.

З огляду на викладене, є безпідставним посилання апелянта на те, що позичальник ОСОБА_3 не була ознайомлена із Умовами та правилами надання банківських послуг.

Так, суд першої інстанції правомірно виходив із того, що відповідач ознайомлений з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), не дивлячись на відсутність її підпису на цих Умовах, оскільки у письмовій заяві про надання кредиту ОСОБА_3 поставила свій особистий підпис під тим, що вона ознайомилась і погоджується з Умовами та правилами надання банківських послуг, а також тарифами банку (а.с.10-звор.).

З підстав викладеного, є необґрунтованим посилання апелянта на ст. 617 ЦК України, згідно якої особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили, оскільки відповідач не довів суду, що кредитна заборгованість у нього виникла саме у зв'язку із викладеними обставинами.

Також є безпідставними доводи заявника апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не застосував до спірних правовідносин вимоги ч. 3 ст. 551 ЦК України, згідно якої розмір неустойки (штрафу, пені) може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявностіінших обставин, які мають істотне значення, оскільки в даному випадку суд не стягував з відповідача на користь позивача пеню. Що ж стосується розміру штрафів, то вони є значно меншими, ніж розмір збитків.

Слід також зазначити, що посилання апелянта на те, що суд неправомірно застосував до спірних правовідносин подвійну відповідальність, у вигляді стягнення з відповідача на користь позивача штрафу та пені, оскільки, як було зазначено вище, суд не стягував з відповідача пеню, а лише стягнув штрафи, кожний із яких передбачений Кредитним договором та Умовами і правилами надання банківських послуг, тобто у фіксованій грошовій сумі та у процентному відношенні до порушень кредитних зобов'язань.

Що стосується доводів представника ОСОБА_3 про те, що у виписці по особовому рахунку ОСОБА_3 № НОМЕР_2, на основі якої проводиться розрахунок заборгованості за зазначеним кредитним договором, не враховано надходження готівки шляхом поповнення карткового рахунку від 22.07.2008 р. на 2500 (дві тисячі п'ятсот) грн., та 1015 (одна тисяча п'ятнадцять) грн. 50 коп., що підтверджується платіжними дорученнями № 1783003867 та № 221003249 відповідно, то суд обґрунтовано не взяв їх до уваги, оскільки зазначені виплати стосуються інших кредитних рахунків, а саме № НОМЕР_3 та № НОМЕР_4.

Суд першої інстанції також обґрунтовано стягнув з відповідача на користь позивача судові витрати, оскільки у відповідності до ст. 88 ЦПК України, в редакції, яка була чинною на час ухвалення судового рішення, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати, до яких згідно зі ст. 79 ЦПК України відносяться судовий збір та витрати, пов'язані з розглядом справи.

Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

З огляду на викладене, колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх заперечень проти оскаржуваного рішення суду та доводів апеляційної скарги.

Згідно ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення суду відповідає зазначеним вимогам, доводи апеляційної скарги його не спростовують, оскільки рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права.

У зв'язку з цим, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381 - 384, 390 ЦПК України, колегія суддів

постановила:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 03 грудня 2015 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України, яким є Верховний Суд, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Судді апеляційного суду Одеської області: С.М. Сегеда

Н.А. Кононенко

Т.В. Цюра