Рішення № 71953803, 23.01.2018, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

23.01.2018Справа № 910/17027/17

За позовом Публічного акціонерного товариства Банк "Траст" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ Банк "Траст", м. Київ

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінлайн", м. Київ

про визнання недійсним договору та застосування наслідків недійсності договору, -

Суддя Морозов С.М.

За участю представників сторін:

від позивача: Щербань Д.М. (представник за довіреністю від 17.03.2017р.);

від відповідача: Дейнека В.М. (адвокат за договором від 20.10.2017р.).

ОБСТАВИНИ СПРАВИ :

Публічне акціонерне товариство Банк "Траст" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ Банк "Траст" (надалі - позивач) звернулось до суду з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінлайн" (надалі - відповідач) про визнання недійсним Договору про надання інформаційно-консультаційних послуг із залученням клієнтів № 010616 від 01.06.2016р. та застосування наслідків недійсності вказаного договору шляхом стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінлайн" грошових коштів в розмірі 60 000,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що укладення Договору про надання інформаційно-консультаційних послуг із залученням клієнтів № 010616 від 01.06.2016р. між сторонами відбулось з порушенням вимог чинного законодавства, а саме без наміру досягти реальних наслідків у вигляді надання банку визначених договором послуг, а лише з метою протиправного отримання коштів банку, що, на думку позивача свідчить про його нікчемність, відтак позивачем на підставі ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України заявлено вимогу про визнання такого договору недійсним та на підставі ст. 216 Цивільного кодексу України - вимогу щодо застосування наслідків недійсності правочину - стягнення перерахованої відповідачеві суми вартості послуг у розмірі 60 000,00 грн.

Відповідач надав для долучення до матеріалів справи письмовий відзив на позовну заяву, відповідно до якого просить відмовити в задоволенні позову та вказує на те, що позивач посилаючись на норми ст. ст. 203, 215, 216 Цивільного кодексу України, ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" зазначає, що укладений між сторонами правочин є нікчемним, обґрунтовує свої вимоги тим, що послуги за договором фактично не надавались, тобто позивач обставини позову описує як фіктивний правочин (ст. 234 Цивільного кодексу України), коли сторони не бажають настання відповідних правових наслідків та позивачем не доведено суду, що в момент укладення договору він не відповідав нормам чинного законодавства України, натомість положеннями самого договору (п. п. 1.1., 1.2., 3.6., 3.7.) передбачено майнові дії відповідача по надання, передбачених договором послуг, відтак спірний правочин не містить ознак нікчемності в розумінні ч.3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.10.2017р. прийнято позовну заяву до розгляду та порушено провадження у справі, розгляд призначено на 14.11.2017р.

В судовому засідання 14.11.2017р. було оголошено перерву до 28.11.2017р.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.11.2017р. продовжено строк розгляду спору та відкладено розгляд справи до 12.12.2017р.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.12.2017р. розгляд справи відкладено до 23.01.2018р.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.01.2018р. у зв'язку з набранням чинності нової редакції Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи ухвалено здійснювати за правилами загального позовного провадження та оскільки суд перейшов до розгляду справи по суті, провадження у справі продовжено зі стадії розгляду справи по суті, розгляд справи призначено на 23.01.2018р.

В судовому засіданні 23.01.2018р. представник позивача підтримав позовні вимоги та просив суд їх задовольнити.

Представник відповідача оголосила заперечення проти позовних вимог та просила суд відмовити в їх задоволенні.

В судовому засіданні 23 січня 2018 року було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

01.06.2016р. між позивачем та відповідачем було укладено Договір про надання інформаційно-консультаційних послуг із залученням клієнтів № 010616 (далі - Договір), відповідно до умов якого замовник (позивач) замовляє, а виконавець (відповідач) приймає на себе зобов'язання щодо надання послуг з інформування потенційних клієнтів про послуги, які пропонуються замовником, їх консультування щодо порядку й умов отримання послуг замовника у відповідності до договору (п. 1.1. Договору).

За умовами п. 1.2. Договору послуги передбачають: розміщення на власних інформаційних ресурсах в мережі Інтернет інформації (надалі - інформаційні ресурси) про послуги Замовника у сфері рефінансування кредитів, та електронних форм заявок на його отримання (надалі - Заявки) (п.п. 1.2.1. Договору); направлення Замовнику, у формі Заявок, інформацію щодо потенційних клієнтів, які оформили Заявки з метою рефінансування в іншому банку (п. 1.2.2. Договору).

В п. 1.4. Договору сторони домовились, що послуги за цим Договором надаються силами Виконавця та за його рахунок. За надання Послуг Замовник сплачує Виконавцеві виключно винагороду у розмірах та порядку, встановлених цим Договором. Замовник не здійснює жодних інших оплат, компенсацій чи відшкодувань Виконавцю щодо наданих ним Послуг за даним Договором, якщо інше не буде письмово погоджено Сторонами.

В п. 2.4. Договору позивач взяв на себе зобов'язання оплатити послуги Виконавця, що надані належним чином, у розмірі та на умовах, передбачених даним Договором.

В п. п. 3.1., 3.2. Договору відповідач зобов'язувався належним чином надавати послуги, передбачені даним Договором, надавати Замовнику, на його запит, будь-яку інформацію чи звіти про хід виконання цього Договору, а в п. 3.6., 3.7. Договору відповідач зобов'язувався забезпечити розміщення та технічну можливість заповнення користувачем інформаційних ресурсів виконавця заявок на отримання послуг щодо рефінансування кредиту, після заповнення заявки потенційним клієнтом направляти замовнику погодженими каналами електронного зв'язку Заявки з обсягом даних, погоджених Замовником.

Відповідно до п. 4.1. Договору за послуги, що надаються за цим договором, замовник сплачує винагороду, розмір якої становить 300,00 грн. без ПДВ за 1 заявку.

Згідно п. 4.2. Договору винагорода сплачується до 10 числа календарного місяця, наступного за тим, в якому надавались послуги, на підставі складеного сторонами Акту наданих послуг (за формою, наведеною у Додатку № 1 до договору).

Цей договір набирає чинності з дати його укладення та діє до 31.12.2016р. (п. 7.1. Договору).

Вказаний договір підписаний уповноваженими представниками сторін (головою правління позивача - С.В. Маєрян та начальником комерційного відділу відповідача Бобковою В.О. та скріплений їхніми печатками, оригінал якого судом оглянуто в судовому засіданні та встановлено, що наявна в матеріалах справи його копія відповідає оригіналу.

Відповідачем було виставлено позивачеві рахунок на оплату № 2616 від 16.06.2016р. наданих ним послуг на суму 60 000,00 грн.

Як вбачається з матеріалів справи, 30.06.2016р. між сторонами підписано та скріплено печатками Акт наданих послуг, відповідно до якого сторони підтвердили, що результатом надання послуг виконавця за договором протягом місяця червня 2016р. є 200 направлених виконавцем замовнику заявок, розмір винагороди за договором складає 60 000,00 грн., який відповідно до меморіального ордеру № 96994 від 05.07.2016р. було оплачено позивачем.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач вказує на те, що відповідно до рішення Правління Національного банку України від 29 грудня 2016 року № 559-рш, Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб було прийнято рішення № 3085 від 30.12.2016р. "Про початок процедури ліквідації ПАТ БАНК "ТРАСТ" та делегування повноважень ліквідатора банку" яким запроваджено процедуру ліквідації ПАТ БАНК "ТРАСТ" з 30 грудня 2016р. до 29 грудня 2018 включно та призначено уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ БАНК "ТРАСТ" Кухарева В.В.

Вказана інформація розміщена на офіційному сайті Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у мережі інтернет (www.fg.gov.ua) та є загальновідомою, а тому відповідно до норм статті 35 Господарського процесуального кодексу України не потребує доказування.

В подальшому на виконання частини 2 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" щодо забезпечення перевірки договорів (інших правочинів), укладених ПАТ БАНК "ТРАСТ" протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку позивачем було прийнято рішення здійснення в ПАТ БАНК "ТРАСТ" перевірки на предмет виявлення правочинів, що є нікчемними з підстав, визначених ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" та на підставі положень п. 4 ст. 37, ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", Рішення ФГВФО № 826 від 26.05.2016, наказом Уповноваженої особи ФГВФО на ліквідацію ПАТ "БАНК "ТРАС" Кахарева В.В. № 143-ЛТ від 15.06.2017, було визнано нікчемним Договір про надання інформаційно-консультаційних послуг із залученням клієнтів № 010616 від 01.06.2016р.

Як видно з матеріалів справи, позивачем складено повідомлення вих. 1480 від 15.06.2017р. про визнання нікчемним Договору про надання інформаційно-консультаційних послуг із залученням клієнтів від 01.06.2016р. № 010616, адресоване відповідачеві.

При цьому, позивач вказує на те, що спірний договір укладено без наміру досягти реальних наслідків у вигляді надання банку визначених договором послуг, а лише з метою протиправного отримання коштів банку, що, на думку позивача свідчить про його нікчемність, відтак позивачем на підставі ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України заявлено вимогу про визнання такого договору недійсним та на підставі ст. 216 Цивільного кодексу України - вимогу щодо застосування наслідків недійсності правочину - стягнення перерахованої відповідачеві суми вартості послуг у розмірі 60 000,00 грн.

Крім того, як зазначає позивач, з даного приводу (протиправне отримання коштів, пособництво службовим особам ПАТ БАНК "ТРАСТ"), позивач звертався до правоохоронних органів та Головним слідчим управлінням Національної поліції України розпочато кримінальне провадження № 12017100060004090 від 18.08.2017р. та здійснюється досудове розслідування.

Відповідач, заперечуючи проти позову, вказує на те, що позивач посилаючись на норми ст. ст. 203, 215, 216 Цивільного кодексу України, ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" зазначає, що укладений між сторонами правочин є нікчемним, обґрунтовує свої вимоги тим, що послуги за договором фактично не надавались, тобто позивач обставини позову описує як фіктивний правочин (ст. 234 Цивільного кодексу України), коли сторони не бажають настання відповідних правових наслідків та позивачем не доведено суду, що в момент укладення договору він не відповідав нормам чинного законодавства України, натомість положеннями самого договору (п. п. 1.1., 1.2., 3.6., 3.7.) передбачено майнові дії відповідача по надання, передбачених договором послуг, відтак спірний правочин не містить ознак нікчемності в розумінні ч.3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.

У відповідності до положень ст. ст. 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Дослідивши зміст укладеного між позивачем та відповідачем договору, суд дійшов висновку, що даний правочин за своєю правовою природою є договором послуг.

Частиною 1 ст. 901 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

В силу положень ч. 1 ст. 903 Цивільного кодексу України замовник зобов'язаний оплатити надані йому послуги в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Спір у даній справ виник внаслідок того, що, на думку позивача, спірний договір укладено без наміру досягти реальних наслідків у вигляді надання банку визначених договором послуг, що свідчить про його нікчемність, відтак позивачем на підставі ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України заявлено вимогу про визнання такого договору недійсним та на підставі ст. 216 Цивільного кодексу України - вимогу щодо застосування наслідків недійсності правочину.

Суд зазначає, що спеціальним законом, яким регулюється діяльність банківських установ в Україні є Закон України "Про банки і банківську діяльність".

Процедура виведення неплатоспроможного банку з ринку та питання запровадження і здійснення тимчасової адміністрації регулюються нормами Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", який є спеціальним відносно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах.

За приписами п. 8 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" неплатоспроможний банк - це банк, щодо якого Національний банк України прийняв рішення про віднесення до категорії неплатоспроможних у порядку, передбаченому Законом України "Про банки і банківську діяльність".

Частиною 1 статті 76 Закону України "Про банки і банківську діяльність" передбачено, що НБУ зобов'язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних у разі: 1) неприведення банком своєї діяльності у відповідність із вимогами законодавства, у тому числі нормативно-правових актів НБУ, після віднесення його до категорії проблемних, але не пізніше ніж через 180 днів з дня визнання його проблемним; 2) зменшення розміру регулятивного капіталу або нормативів капіталу банку до однієї третини від мінімального рівня, встановленого законом та/або нормативно-правовими актами НБУ; 3) невиконання банком протягом 10 робочих днів поспіль 10 і більше відсотків своїх зобов'язань перед вкладниками та іншими кредиторами; 4) одноразове грубе або систематичне порушення банком законодавства у сфері готівкового обігу, запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, що створює загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку.

Пунктом 16 ст. 2 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" визначено, що тимчасова адміністрація - це процедура виведення банку з ринку, що запроваджується Фондом стосовно неплатоспроможного банку в порядку, встановленому Законом.

Частиною 1 ст. 77 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначено підстави ліквідації банку, зокрема зазначено, що банк може бути ліквідований: 1) за рішенням власників банку; 2) у разі відкликання НБУ банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією ФГВФО. Так, НБУ має право відкликати банківську ліцензію з власної ініціативи у разі, якщо: 1) виявлено, що документи, надані для отримання банківської ліцензії, містять недостовірну інформацію; 2) банк не виконав жодної банківської операції протягом року з дня отримання банківської ліцензії.

Відповідно до статті 87 Закону України "Про банки і банківську діяльність" ліквідація банку з ініціативи Національного банку України здійснюється відповідно до цього Закону та нормативно-правових актів Національного банку України.

Так, статтею 91 цього Закону визначено, що з дня прийняття рішення про відкликання ліцензії та призначення ліквідатора банківська діяльність банку завершується закінченням технологічного циклу конкретних операцій у разі, якщо це сприятиме збереженню або збільшенню ліквідаційної маси; строк виконання всіх грошових зобов'язань банку та зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається такими, що настав.

Ліквідатор з дня свого призначення, зокрема, очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу, виконує функції з управління та розпорядження майном банку, складає перелік акцептованих ним вимог для затвердження Національним банком України.

Зокрема, приписами статті 1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" встановлено, що його метою є захист прав і законних інтересів вкладників банків, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України, забезпечення ефективної процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків. Відносини, що виникають у зв'язку із створенням і функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, виведенням неплатоспроможних банків з ринку та ліквідації банків, регулюються цим Законом, іншими законами України, нормативно-правовими актами Фонду та Національного банку України.

Згідно ч. 1 ст. 44 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Національний банк України приймає рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку за пропозицією Фонду та з інших підстав, передбачених Законом України "Про банки і банківську діяльність".

У відповідності до ч. 4 вказаної статті Фонд призначає уповноважену особу Фонду та розпочинає процедуру ліквідації банку в день отримання рішення Національного банку України про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, за виключенням випадку, коли ліквідація здійснюється за ініціативою власників банку.

Як зазначалось судом вище, відповідно до рішення Правління Національного банку України від 29 грудня 2016 року № 559-рш, Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб було прийнято рішення № 3085 від 30.12.2016р. "Про початок процедури ліквідації ПАТ БАНК "ТРАСТ" та делегування повноважень ліквідатора банку", яким запроваджено у ПАТ БАНК "ТРАСТ" процедуру ліквідації з 30 грудня 2016р. до 29 грудня 2018 включно, та призначено уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення ліквідації ПАТ БАНК "ТРАСТ" Кухарева В.В.

Судом встановлено, що на підставі положень п. 4 ст. 37, ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", Рішення ФГВФО № 826 від 26.05.2016, наказом Уповноваженої особи ФГВФО на ліквідацію ПАТ "БАНК "ТРАС" Кахарева В.В. №143-ЛТ від 15.06.2017 укладений між сторонами договір визнано нікчемним, про що складено відповідне повідомлення вих. 1480 від 15.06.2017р.

Згідно ч. 2 ст. 37 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право, зокрема, повідомляти сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів.

Частинами 1, 2, 4 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" встановлено, що уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити збереження активів та документації банку. Протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити перевірку правочинів, вчинених банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів, що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. Уповноважена особа Фонду: 1) протягом дії тимчасової адміністрації, а також протягом ліквідації повідомляє сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняє дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів; 2) вживає заходів до витребування (повернення) майна (коштів) банку, переданого за такими договорами; 3) має право вимагати відшкодування збитків, спричинених їх укладенням. У разі отримання повідомлення уповноваженої особи Фонду про нікчемність правочину на підставах, передбачених частиною третьою цієї статті, кредитор зобов'язаний повернути банку майно (кошти), яке він отримав від такого банку, а у разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент вчинення правочину.

Так, згідно п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними якщо банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог.

Разом з тим, за змістом наведених норм право Уповноваженої особи Фонду визнавати правочини (договори) нікчемними не є абсолютним, а кореспондується з обов'язком встановити перед прийняттям рішення щодо цього обставини, з якими Закон пов'язує нікчемність правочину. Одного лише твердження про нікчемність правочинів вочевидь недостатньо для визнання їх такими, оскільки останнє, у випадку, який розглядається, нівелюється протилежним твердженням особи про дійсність правочинів.

Статтею 215 Цивільного кодексу України визначено, що нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Аналогічні положення містяться в ст. ст. 207, 208 Господарського кодексу України.

Суд зазначає, що згідно ч.1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Приписами статті 203 Цивільного кодексу України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, чинним законодавством визначено, що договір може бути визнаний недійсним лише з підстав, передбачених законом.

Відповідно до положень п. п. 4, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача.

Тобто, виходячи з наведених приписів позивач, звертаючись із даним позовом до суду з вимогою про визнання недійсними укладеного між сторонами договору зобов'язаний довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними на момент їх вчинення і настання відповідних наслідків.

Суд звертає увагу, що відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Як на підставу для визнання недійсним договору позивач вказує на те, що такий правочин є нікчемними, тобто таким, недійсність якого встановлена приписами ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", оскільки договір було укладено без наміру досягти реальних наслідків у вигляді надання банку визначених договором послуг.

Так, позивач вказує на те, що передбачені договором послуги він не отримував, а відповідачем такі послуги не надавались, проте банком безпідставно підписано відповідний акт наданих послуг та оплачено такі послуги.

З правової конструкції норми п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" випливає, що нікчемним є правочин, якщо: 1. банк безоплатно здійснив відчуження майна; 2. банк прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій; 3. банк відмовився від власних майнових вимог.

Як встановлено судом, укладений між сторонами договір не містить пунктів (умов) про прийняття банком на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, як і не вбачається зі змісту договору, що банк здійснив відчуження свого майна або відмовився від власних майнових вимог.

З аналізу норм п. п. 1.1. - 1.4., 3.1. - 3.7. Договору вбачається, що обов'язок банку оплатити надані позивачем послуги виникає у зв'язку з наданням таких послуг.

Разом з тим, посилаючись на п. 1 ч. 3 ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", як на підставу своїх вимог, позивач вказує на те, що укладення Договору відбулось без наміру досягти реальних наслідків у вигляді надання банку визначених договором послуг, а лише з метою протиправного отримання коштів банку.

Тобто, як слушно зауважено відповідачем у своєму відзиві на позовну заяву, обґрунтування позовних вимог зводиться до вставлення у даному випадку ознак фіктивності укладеного між сторонами договору, визнання його недійсним та застосування відповідних правових наслідків.

Статтею 234 Цивільного кодексу України передбачено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

При цьому, позивачем не надано суду переконливих доказів того, що укладений між сторонами договір містить ознаки фіктивності.

Так, позивачем не доведено суду, що укладений договір не був спрямований на набуття, зміну або припинення цивільних правовідносин між сторонами, умислу сторін при його укладенні, тощо, а судом встановлено, що, зокрема, відповідач внаслідок укладення договору намагався досягти правового результату - надати передбачені договором послуги та отримати винагороду за такі послуги.

Матеріалами справи підтверджується факт укладення договору та його виконання, зокрема виставлення рахунку на оплату наданих відповідачем послуг, підписання та скріплення печатками сторін відповідного акту про надані послуги та власне оплата позивачем таких послуг.

Щодо звернення позивача з даного приводу (протиправне отримання коштів, пособництво службовим особам ПАТ БАНК "ТРАСТ") до правоохоронних органів та здійснення слідчим органом досудового розслідування, суд відзначає, що закінчення досудового розслідування не має безумовним наслідком встановлення вини особи, щодо якої воно провадилось, а відтак посилання позивача в цьому випадку на здійснення досудового розслідування не може бути підтвердженням умислу осіб в укладенні правочину.

Наявність передбачених законом підстав для визнання договору недійсним позивачем не доведено, а під час розгляду справи судом не встановлено.

З огляду на наведене, беручи до уваги ті обставини, що спірний договір не суперечать положенням ст. 203 Цивільного кодексу України, іншим вимогам чинного законодавства, містить всі істотні умови встановленні законодавством для даного виду правочинів, підстави для визнання його недійсним відсутні.

За приписами ст. ст. 73, 74 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Підсумовуючи вищенаведене, виходячи із заявлених позивачем вимог та наявних у справі доказів, суд не знаходить підстав для задоволення даного позову.

Судовий збір в розмірі 3 200,00 грн., у зв'язку з відмовою в позові, відповідно до положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладається на позивача.

Керуючись ст. ст. 129, 232, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

2. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя С.М. Морозов