Постанова № 71929445, 25.01.2018, Апеляційний суд Волинської області

Справа № 161/12539/17 Головуючий у 1 інстанції: Кирилюк В.Ф. Провадження № 22-ц/773/38/18 Категорія: 20 Доповідач: Бовчалюк З. А.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 січня 2018 року місто Луцьк

Апеляційний суд Волинської області в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Бовчалюк З.А.,

суддів - Здрилюк О.І., Федонюк С.Ю.,

з участю секретаря судового засідання Галицької І.П.,

з участю позивача ОСОБА_1,

третьої особи ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Торчинської селищної ради Луцького району Волинської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_2 про визнання дійсним договору купівлі-продажу житлового будинку з господарсько-побутовими спорудами № АДРЕСА_1 за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 листопада 2017 року,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про визнання дійсним договору купівлі-продажу житлового будинку з гоподарсько-побутовими спорудами.

Позов мотивує тим, що рішенням Апеляційного суду Волинської області від 05 вересня 2012 року встановлено, що починаючи з 1995 року вона постійно та відкрито володіє і веде управління будинком № АДРЕСА_1, які придбала за особисті кошти у рідного брата ОСОБА_2-ОСОБА_4. Стверджує, що даним рішенням встановлено, що після смерті попереднього власника цього будинку вона придбала це будинковолодіння у ОСОБА_4 у 1995 році, як єдиного спадкоємця після смерті батька, заплативши останньому відповідні кошти. Рішенням суду ОСОБА_2 відмовлено у визнанні права власності на спадкове майно, а саме на спірний житловий будинок. В судовий засіданнях, які проводились 20012-2013 роках вона довела, що ОСОБА_4 при передачі йому коштів у 1995 році передав їй оригінал документів на житловий будинок і оригінали особистих документів його спадкодавців з відома Торчинської селищної ради. Довідкою селищної ради підтверджено, що вона дійсно проживає в спірному будинку з 1995 року без реєстрації та письмово укладеного договору. Незважаючи на відсутність у ОСОБА_2 права на спірний будинок, останній постійно перешкоджає їй в оформленні її права на житловий будинок АДРЕСА_1, який вона придбала у ОСОБА_4

Проживаючи у вказаному будинку вона є обмеженою у правах, які виникли після виконання усного договору купівлі-продажу будинку, істотні умови якого були обговорені і виконанні його сторонами, однак не були оформлені у нотаріуса, оскільки ОСОБА_4 ухилявся від його належного оформлення.

Покликаючись на викладені обставини, просила суд визнати дійсним договір купівлі-продажу житлового будинку із господарсько-побутовими спорудами АДРЕСА_1 Луцького району Волинської області, який укладено із ОСОБА_4 у 1995 році.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 листопада 2017 року в задоволені позову в даній справі відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанціїу зв'язку з неповним з'ясуванням всіх обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи та порушенням норм процесуального права та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Відмовляючи у задоволеннні позову суд першої інстанції констатував про відсутність правових підстав для визнання договру купівлі-продажду нерухомого майна дійсним.

Заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарги, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.

Відповідно до п. 4 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України 2003 року, що набрав чинності 1 січня 2004 року, цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Таким чином на спірні правовідносини поширюється дія норм ЦК УРСР 1963 року, чинного на час їх виникнення, оскільки позивач вказує, що продаж будинку відбувся у 1995 році.

Відповідно до ст. 153 ЦК України (в редакції 1963 року) договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

За договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 224 ЦК України 1963 року).

Право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли згідно з статтею 145 цього Кодексу власник не вправі витребувати від нього майно ( ст. 225 ЦК України 1963 року)

Відповідно до ст. ст. 224, 225 ЦК України (1963 року) не може бути предметом договору купівлі-продажу нерухоме майно, яке не є об'єктом права власності продавця на момент укладення договору.

Копіює свідоцтва про право власності на жилий будинок від 12 березня 1963 року та копією технічного паспорта стверджується, що житловий будинок з приналежними до нього спорудами і будівлями по АДРЕСА_1 належав на праві власності ОСОБА_5. Його дружина ОСОБА_6 також проживала у даному будинку та була його співвласником.

ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року, а ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 року, що стверджується свідоцтвами про смерть.

Відповідно до ст. 524 ЦК УРСР (1963 року який був чинним на момент виникнення правовідносин) спадкоємство здійснюється за законом і заповітом.

Судом встановлено, що померлі ОСОБА_5, ОСОБА_6 заповіту не складали.

Відповідно до ст. 529 ЦК України (1963 р.) при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти, дружина і батьки померлого.

Статтею 549 ЦК України (1963 р.) передбачено, що спадкоємець прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном.

Відповідно до довідки Торчинської селищної ради від березня 1996 року, яка долучена позивачем при зверненні до суду з даним позовом, ОСОБА_4 є спадкоємцем ОСОБА_6 , який проживав на день її смерті разом з нею в АДРЕСА_1. ОСОБА_4 вступив в управління спадковим майном після смерті ОСОБА_6 шляхом сплати податків, садіння городу, сплати земельної ренти, здійснення поточного ремонту будинку. ( а.с 22)

Разом з тим, ОСОБА_2 надав суду довідку Торчинської селищної ради № 50 від 04.12.2012 року за змістом якої житловий будинок з належними господарськими будівлями і спорудами, який знаходиться в АДРЕСА_1 значиться за гр. ОСОБА_5, який до дня смерті проживав в селищі Торчин. До дня смерті спадкодавець ОСОБА_5 проживав в будинку разом з дружиною ОСОБА_6, яка прийняла спадщину, але не встигла її оформити та померла ІНФОРМАЦІЯ_2 року. Після смерті батьків ОСОБА_2 фактично прийняв спадщину і поселив для проживання в даний будинок свого сина з сім'єю.

Таким чином, зміст довідок, які видані одним і тим самим органом місцевого самоврядування свідчить, що після смерті ОСОБА_6 спадщину прийняли два спадкоємці першої черги за законом - сини померлої ОСОБА_2 та ОСОБА_4, шляхом вступу в управління та володіння спадковим майном.

В судовому засіданні встановлено, що правовстановлюючих документів на спадкове майно, а саме на житловий будинок по вул. Козацькій, 32 в селищі Торчин, спадкоємці не отримала та спадкові права не оформили.

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 стверджувала, що вона придбала за договором купівлі-продажу житловий будинок по АДРЕСА_1 у ОСОБА_4, який прийняв спадщину після батьків та ухилявся від оформлення договору у нотаріальній конторі.

Зважаючи на встановлені обставини справи, а саме: коло спадкоємців, які прийняли спадщину, не оформлення ними у передбачений порядок спадкових прав, спеціальну процедуру набуття особою права власності на об'єкт нерухомого майна відсутні правові підстави вважати, що станом на 1995 рік ( який позивач вважає днем укладання договору купівлі-продажу спірного будинку) ОСОБА_4 був власником нерухомого майна по АДРЕСА_1 та міг ним одноосібно розпоряджатись.

Враховуючи положення ст. 224, 225 ЦК УРСР 1963 року ОСОБА_4 не мав права розпоряджатись спірним житловим будинком, зокрема відчужувати дане майно, оскільки не став його власником у передбачений спосіб та порядок.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона покликається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом ( ч. 1 ст. 81 ЦПК України).

Всупереч наведеній нормі процесуального права, позивач не надала суду належних, достовірних та достатніх доказів, які б свідчили про укладення між нею та ОСОБА_4 договору купівлі-продажу.

Вказуючи про власноручне, в присутності свідків, написання ОСОБА_4 письмової розписки про отримання коштів за проданий будинок, ОСОБА_1 надала суду апеляційної інстанції друковану технічними засобами розписку про продаж ОСОБА_4 хати по АДРЕСА_1 та отримання ним 2000 доларів. При цьому позивач не змогла пояснити походження розписки, що подана нею суду.

Наявність у неї оригіналів правовстановлюючих документів на спірне будинковолодіння, оригіналів будинкових книг, оригіналів свідоцтв про смерть власників будинку само по собі не свідчить про укладення договору купівлі продажу на об'єкт нерухомого майна.

В свою чергу в суді апеляційної інстанції ОСОБА_2 вказував, що оригінали зазначених документів після смерті батьків перебували у його розпорядженні, однак обманних шляхом були отримані ОСОБА_4

З досліджених в суді апеляційної інстанції будинкової книги вбачається, що позивач та члени її сім'ї ніколи не були зареєстровані за спірною адресою.

Відповідно до п. 27 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 р. № 18/5, чинної на час укладення договору купівлі-продажу 1995 рік, обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягали договори про відчуження (купівлі-продаж, міна, дарування, довічне утримання) жилого будинку, іншого нерухомого майна (статті 227, 242, 244, 426 Цивільного кодексу).

На підставі ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР 1963 року, суд може визнати дійсною угоду, що потребує нотаріального оформлення, коли сторони досягли згоди за всіма її істотними умовами й одна зі сторін повністю або частково виконала її, а друга ухиляється від нотаріального оформлення останньої за відсутності передбачених законом.

Нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими ч. 2 ст. 48 цього Кодексу (ч. 1 ст. 47 ЦК України (в редакції 1963 року).

Згідно з ч. 2 ст. 47 ЦК України (в редакції 1963 року), якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.

Однак це правило не може бути застосовано, якщо сторонами не було досягнуто згоди з істотних умов угоди або для укладення її були в наявності передбачені законом обмеження (наприклад, статтями 105, 114 ЦК УРСР).

Щоб не допустити неправильного визнання дійсними угод на підставі ч. 2 ст. 47 ЦК УРСР, суд повинен перевірити, чи підлягала виконана угода нотаріальному посвідченню, чому вона не була нотаріально посвідчена і чи не містить вона протизаконних умов.

ОСОБА_1 звертаючись до суд з даним позовом, не навела беззаперечних доказів того, що між нею та ОСОБА_4 був укладений договір купівлі-продажу спірного житлового будинку та сторони повністю або частково виконали угоду. Як встановлено судом, ОСОБА_4 на час укладання договору не був власником житлового будинку. ОСОБА_1 не надано достовірних доказів, що саме ОСОБА_4 ухилявся від нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу житлового будинку.

Висновки суду, щодо наявності підстав для відмови в задоволенні позовних вимог відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду та не впливають на їх правильність.

Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку про законність та обґрунтованість ухваленого по даній справі рішення та відсутність підстав для його скасування та задоволення апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 375, 382,384 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 відхилити, а рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 листопада 2017 року в даній справі залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.

Головуючий:

Судді: