Постанова № 71922818, 24.01.2018, Апеляційний суд Луганської області

Справа № 428/1087/17

Провадження № 22ц/782/940/17

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

2018 року, січня місяця, 24-го дня колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Луганської області у складі: ОСОБА_1 (судді - доповідача), суддів – Дронської І.О., Карташова О.Ю., за участю секретаря: Єгорової О.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі судових засідань Апеляційного суду Луганської області у місті Сєвєродонецьку цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 18 вересня 2017 року у цивільній справі (№ 428/1087/17 суддя 1 інстанції Баронін Д.Б.) за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, -

в с т а н о в и л а:

У січні 2017 року до Сєвєродонецького міського суду Луганської області надійшла позовна заява від ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач просив суд стягнути з відповідача на користь ПАТ КБ «Приватбанк» заборгованість у розмірі 106000,00 грн. за кредитним договором № DN81AR03110093 від 13.08.2007 року, яка складається з наступного: 68038,50 – заборгованість за кредитом (тілом кредиту); 37961,50 грн. – заборгованість по відсоткам за користування кредитом, вирішити питання по судовим витратам.

Позов було прийнято до розгляду і рішенням Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 18 вересня 2017 року позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк» було задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» заборгованість за кредитним договором № DN81AR03110093 від 13.08.2007 року у розмірі 106000,00 грн., яка складається з наступного: 68038,50 – заборгованість за кредитом (тілом кредиту); 37961,50 грн. – заборгованість по відсоткам за користування кредитом. Вирішено питання по судовим витратам.

Відповідач по справі – ОСОБА_2 не погодився із вказаним рішенням суду першої інстанції та надав на нього апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на припущені судом порушення норм матеріального та процесуального права - просив скасувати заочне рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 18 вересня 2017 року, та ухвалити по справі нове рішення яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.

У судове засідання належним чином повідомлені ні апелянт, ні його представник не з’явились, доказів поважності причин неявки суду не надали. Посилання про необхідність термінового виїзду є голослівним, причини неявки у судове засідання самого апелянта не може бути визнана поважною, у тексті клопотання про відкладення розгляду справи про неї теж не зазначено. Представник позивача у судове засідання теж не з’явився, надав письмові заперечення проти доводів апеляційної скарги, просив справу розглянути за їх відсутності.

Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги та заперечень проти неї, судова колегія приходить до наступних висновків.

Статтею ст. 367 ЦПК України є передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Статтями 263, 264 ЦПК України є визначеним про те, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права; судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні. Як передбачено ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Частина 2 ст. 78 ЦПК України передбачає, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Статтями 12, 81 ЦПК України є визначено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 76 цього Кодексу, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що предметом спору є кредитна заборгованість в розмірі 106000,00 грн., яка складається з заборгованості за кредитом, процентами за користування кредитом. Суд встановив що відповідно до п. 7.1 Кредитного договору № DN81AR03110093 від 13.08.2007 року відповідач отримав кредит в розмірі 82736,70 грн. на термін до 12.08.2014 року зі сплатою за користування Кредитом відсотків у розмірі 0,75% на місяць на суму залишку заборгованості за Кредитом, щомісячної винагороди у розмірі 0,50 % від суми виданого кредиту. Відповідно до п. 3.1 вищевказаного Кредитного договору, за користування кредитом в період з дати списання коштів з кредитного рахунку до дати погашення Кредиту, Позичальник щомісячно в Період уплати сплачує проценти в розмірі, вказаному в п. 7.1. даного Договору. Згідно із п. 3.2 вищевказаного Кредитного договору, відповідно до ст. 212 ЦК України, при порушенні Позичальником зобовязань щодо погашення кредиту, передбачених п.п. 7.1., 2.2.4., 2.3.3. даного Договору, Позичальник сплачує Банку проценти за користування кредитом в розмірі, вказаному в п. 7.4. даного Договору в місяць, розраховані на суму непогашеної в строк заборгованості по кредиту. Відповідач станом на 28.11.2016 року порушив умови кредитного договору і має прострочену заборгованість. Згідно розрахунку заборгованості за договором № DN81AR03110093 від 13.08.2007 року, відповідач станом на 28.11.2016 року має заборгованість у загальній сумі 106000,00 грн., яка складається з наступного: 68038,50 грн. - заборгованість за кредитом, 213215,71 грн. - заборгованість по процентам за користування кредитом, 17322,86 грн. заборгованість по комісії, 442263,76 загальна сума нарахованої пені. Суд дійшов до висновків при цьому і про те, що зі змісту вищевказаного розрахунку вбачається, що позивачем було враховано суму вартості проданого заставного майна (автомобілю) в розмірі 24500 грн. в рахунок погашення заборгованості зі сплати відсотків за користування кредитом. Крім того суд звернув увагу на те, що з наданого позивачем розрахунку вбачається, що сума заборгованості по процентам за користування кредитом в розмірі 37961,50 грн. утворилася ще до закінчення строку дії кредитного договору. Суд першої інстанції зробив висновки і про те, що посилання відповідача або його представника на факт блокування рахунку відповідача, що нібито не дозволяли відповідачу вчасно сплачувати кошти в рахунок погашення кредиту, не підтверджуються жодними доказами.

Колегія суддів погоджується із такими висновками суду, адже до них він дійшов із належним дотриманням норм матеріального та процесуального права. Так, відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Статтею 1055 ЦК України передбачено, що кредитний договір укладається у письмовій формі. Статтями 1048, 1049, 1050 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позивач просив суд стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором № DN81AR03110093 від 13.08.2007 року в розмірі 106000,00 грн. та стягнення судового збору в розмірі 1600 грн., яка виникла станом на 28.11.2016 року, при цьому зазначивши, що між банком та відповідачем був укладений кредитний договір, відповідно до умов якого відповідач 13.08.2007 року отримав кредит у розмірі 82736,70 грн. на термін до 12.08.2014 року зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,75% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, щомісячної винагороди у розмірі 0,50% від суми виданого кредиту.

Що ж до доводів апеляційної скарги – то вони висновків суду першої інстанції не спростовують, адже під час розгляду справи по суті було підтверджено доводи банку про те, що відповідачем належним чином не виконувались зобов’язання за кредитним договором, у зв’язку з чим на 28.11.2016 року утворилась заборгованість у розмірі 106000,00 грн. Рішенням Апеляційного суду Луганської області від 23 квітня 2012 року було звернено стягнення на майно відповідача - автомобіль марки CHERY A15 AMULET, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором (а.с. 83-88). Предмет застави позивачем було реалізовано 17.02.2014 року (а.с.64) та кошти, отримані від продажу були направлені на погашення заборгованості – проте вказаних коштів недостатньо для погашення заборгованості, а отже банк правомірно заявив вимоги до суду. Наявні у справі та досліджені судом докази підтверджують факт зарахування коштів та направлення їх на погашення заборгованості, це було здійснено у порядку, що є передбачений умовами договору.

Твердження апелянта про те, що з моменту передання заставного майна він не може вважатись особою, що користується кредитними коштами – на увагу теж не заслуговують, адже зарахування коштів, отриманих від продажу заставного майна на погашення заборгованості її повною мірою не погасили, а отже зобов’язання не було припинене його виконанням. Як зазначено у ч. 1 ст. 593 ЦКУ право застави дійсно може бути припинено, зокрема, у разі набуття заставодержателем права власності на предмет застави, проте якщо суми, вирученої від продажу предмета застави, недостатньо для повного погашення суми кредиту, відсотків та інших зобов'язань боржника перед банком, то банк може одержати суму, якої не вистачає для повного погашення згаданих сум, за рахунок іншого майна боржника.

Статтями 509, 526, 527, 629 ЦК України передбачено, що зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (виконати роботу, сплатити гроші, тощо), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок, а кредитор - прийняти виконання особисто. Кожна із сторін у зобов’язанні має право вимагати доказів того, що виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на те особою. Договір є обов’язковим для виконання сторонами. Статтею 599 ЦК України передбачено, що зобов’язання припиняються його виконанням, проведеним належним чином. Частиною 4 статті 591 ЦК України, ст. 24 ЗУ «Про заставу» передбачено, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до ст. 112 цього кодексу, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, доводи апелянта тут на увагу не заслуговують, вимога банку щодо стягнення залишку заборгованості по кредиту відповідає як договору так і положенням чинного законодавства.

Щодо посилань апелянта на строк строку позовної давності, то згідно ст.ст. 526, 527, 530 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону. Відповідно до ст. 629 ЦК України – договір є обов’язковим для виконання сторонами. Відповідно до ст. 599 ЦК України - зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Згідно ч. 1 ст. 625 ЦК України – боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання. Відповідно до ч. 1 ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору. Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від відповідальності за порушення договору, яке мало місце під час його дії. Вимоги про відшкодування збитків, зумовлених порушенням договору, про стягнення неустойки, процентів та тіла кредиту тощо можуть бути пред’явлені незалежно від закінчення строку дії договору протягом встановлених для цих вимог строків позовної давності. Згідно до п. 5.1 кредитного договору, даний договір діє в обсязі виданих позичальнику коштів до повного виконання сторонами зобов’язань за цим договором. Враховуючи наведене договір укладений між відповідачем і банком на необмежений період часу, тобто, правовідносини боржника з банком тривають по сьогоднішній день. Довід апеляційної скарги про необхідність обраховувати строк позовної давності з дати передання автомобіля в розпорядження ПАТ КБ Приватбанк на увагу теж не заслуговує – адже відповідач починаючи з 2007 року користується грошима банку, а банк зі свого боку нараховує проценти та неустойку за неналежне виконання відповідачем зобов’язань за договором. Не здійснення оплати чергових платежів по кредитному договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення. Законом або договором може бути передбачено, що невиконання сторонами умов договору тягне припинення зобов’язання сторін за договором. Договір в якому відсутня така умова, визнається чинним до моменту закінчення виконання сторонами зобов’язання в повному обсязі. У договорі така умова відсутня. Статтею 261 ЦК України встановлено, що за зобов’язанням з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Згідно умов договору строк виконання зобов’язання спливає 12.08.2014 року. ПАТ КБ «Приватбанк» звернувся до суду 27.01.2017 року. А отже, враховуючи загальний строк позовної давності, банк вчасно звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості.

Немає підстав і для висновків про зміну строку повернення кредиту, адже у п. 7.1. договору було встановлено строк виконання зобов’язань, відповідач не виконав вчасно своїх зобов’язань перед банком (а.с.9). Що ж до посилань апелянта на неможливість реалізувати ним та його представником своїх прав у суді – то він не був позбавлений права заявити необхідні клопотання до суду як щодо строку позовної давнини та і щодо витребування певних доказів у письмовому вигляді чи у судовому засіданні, адже цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. А отже, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд же розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

За таких обставин та з огляду на наведене вище колегія суддів приходить до висновків про те, що суд першої інстанції обґрунтовано дійшов до висновків про наявність підстав для задоволення заявлених позовних вимог, висновки суду відповідають фактичним обставинам справи та наявним у справі доказам, суд першої інстанції вірно встановив обставини справи, при оцінці доказів не допустив таких порушень норм процесуального права, що давали б підстави для зміни чи скасування оскаржуваного рішення, вірно застосував положення матеріального права щодо виниклих правовідносин.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381, 382, 384, 390 ЦПК України, колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Луганської області, -

ухвалила :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Заочне рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 18 вересня 2017 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» суму судових витрат у розмірі 1600 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Повний текст постанови виготовлено 29 січня 2018 року.

Касаційна скарга може бути подана протягом тридцяти днів з дня проголошення постанови апеляційного суду до Верховного Суду.

Головуючий

Судді: