Рішення № 71909571, 24.01.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

24 січня 2018 року 14:21 № 826/19741/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Каракашьяна С.К., суддів Григоровича П.О., Смолія І.В., при секретарі судового засідання Мині І.І. , за участі представників

від позивача - ОСОБА_1

від відповідача - Бондаренко Н.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу:

за позовомОСОБА_3до Національного банку Українипровизнання протиправним та скасування рішення від 27.09.2016 №24-0004/80330, зобов'язання вчинити дії

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_3 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Національного банку України про визнання протиправним та скасування рішення від 27.09.2016 №24-0004/80330, зобов'язання видати позивачу індивідуальну ліцензію на здійснення інвестиції.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у відповідача були відсутні правові підстави для відмови позивачу у видачі індивідуальної ліцензії для здійснення інвестиції за кордон, оскільки позивачем разом з заявою щодо видачі відповідної інвестиції було надано відповідачу пакет документів, визначений чинним законодавством. Також позивач посилалась на те, що постанова Правління Національного банку України № 386 від 14.09.2016 "Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України" не могла бути застосована при розгляду заяви позивача про видачу індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення інвестиції за кордон від 05.08.2016, оскільки на час подання вказаної заяви відповідна постанова не була прийнята.

Відповідач проти позовних вимог заперечив, надав суду письмові заперечення на адміністративний позов, в яких просив відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. Свої заперечення на адміністративний позов відповідач обґрунтовує тим, що позивачем було подано декілька заяв.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, колегія суддів, -

ВСТАНОВИВ:

15.07.2016 позивачем було подано до Національного Банку України заяву про видачу індивідуальної ліцензії Національного Банку України на здійснення інвестиції за кордон, зокрема, інвестиції у безготівковій формі 100000 євро.

05.08.2016р. позивачем подано до Національного Банку України заяву про видачу індивідуальної ліцензії Національного Банку України на здійснення інвестиції за кордон, за якою форма здійснення інвестиції була змінена з «безготівкової» на «готівкову», сумою визначено 15 600 Болгарських Лев. Копія зазначеної заяви, яка містить виконану від руки дописку «уточнена», та відбиток печатки відповідача про прийняття від 05.08.16р. міститься в матеріалах справи.

Листом від 27.09.2016 №24-0004/80330 "Про відмову у видачі індивідуальної ліцензії на здійснення інвестиції за кордон" Національним банком України повідомлено позивачу, що «операція, яку ви маєте намір здійснити, передбачає переміщення через митний кордон іноземної валюти на підставі індивідуальної ліцензії, в той час, як пункт 7 постанови Правління Національного банку України від 14.09.2016 № 386 "Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України" (далі - Постанова) забороняє фізичним особам здійснювати операції в готівковій формі на підставі індивідуальних ліцензій Національного банку України.

Враховуючи викладене, Національний банк України на підставі пункту 8 Постанови відмовляє у видачі ліцензії та повертає пакет документів."

Позивач, не погоджуючись з рішенням Національного банку України, оформленого листом № від 27.09.2016 №24-0004/80330, звернувся з відповідним позовом до суду.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, колегія суддів вважає позов таким, що підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Частиною першою та пунктами "а" та "е" частини четвертої статті 5 Декрету Кабінет Міністрів України № 15-93 від 19.02.1993 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" встановлено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують такі операції: вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей за виключенням визначених випадків, здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами - резидентами як дарунок або у спадщину.

Постановою Правління Національного банку України № 122 від 16.03.1999 "Про затвердження Інструкції про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кордон", зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 26.04.1999 за № 259/3552, з метою врегулювання капітальних операцій, пов'язаних з інвестуванням резидентами валютних коштів за кордон, затверджено Інструкцію про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кордон.

Згідно з преамбулою зазначеної Інструкції, з метою врегулювання капітальних операцій, пов'язаних з інвестуванням резидентами коштів за кордон, Національний банк України встановлює такий порядок видачі резидентам індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кордон.

Оскільки нормами вищезазначеної інструкції не передбачено подання уточнених заяв, тобто внесення змін у заяви, які перебувають на стадії розгляду, судом не приймаються посилання позивача на розгляд відповідачем його заяви від 15.07.2016р. При цьому суд враховує, що позовні вимоги заявлено щодо результатів розгляду заяви від 05.08.16р.

В рішенні Національного банку України про відмову у видачі індивідуальної ліцензії на здійснення інвестиції за кордон, оформленому листом 27.09.2016 №24-0004/80330, зазначено про невідповідність вимог заявника пункту 7 постанови Правління Національного банку України від 14.09.2016 № 386 "Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України", згідно з яким було заборонено фізичним особам здійснювати операції в готівковій формі на підставі індивідуальних ліцензій Національного банку України.

При цьому, абзацом 2 вказаної норми було визначено, що вимоги, передбачені абзацом першим цього пункту, не поширюються на операції, що здійснюються на підставі індивідуальних ліцензій Національного банку України, виданих до набрання чинності цією постановою.

Суд звертає увагу на те, що пунктом 3.1 «Інструкції про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кордон" передбачено, що строк розгляду Національним банком України пакета документів для видачі ліцензії, визначеного в главі 2 цієї Інструкції, не повинен перевищувати 25 робочих днів з дати його надходження. У разі направлення Національним банком України запиту щодо надання додаткових документів відповідно до пункту 2.4 глави 2 цієї Інструкції перебіг строку розгляду Національним банком України документів заявника для видачі ліцензії зупиняється та поновлюється після отримання всіх додаткових документів.

Отже, відповідачем було допущено бездіяльність при розгляді заяви позивача від 05.08.2016р., оскільки рішення було винесено з перевищенням встановленого строку, що потягло за собою застосування обмежень, які набули чинності після граничного строку, протягом якого заява позивача мала бути розглянута.

При цьому, колегія суддів враховує, що вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача до суду не надходило, позивачем не заявлялось.

Відповідно до абзацу четвертого пункту 1.1 «Інструкції про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кордон", в редакції постанови Правління Національного банку України від 23.02.2017 р. №14, не потребує отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України проведення фізичними особами, що не є підприємцями, розрахунків з нерезидентами за кордоном з метою здійснення інвестицій (крім випадку переказу коштів з цією метою з України за кордон).

Позов пред'явлено позивачем як фізичною особою, в заявках позивача від 15.07.2016р. та від 05.08.2016р. відомостей про наявність у нього статусу підприємця також не зазначено.

Отже, станом на дату розгляду справи, готівкові розрахунки з нерезидентами за кордоном з метою здійснення інвестицій взагалі не підлягають ліцензуванню.

З огляду на викладене, суд доходить висновку про відсутність у позивача порушеного права, станом на дату розгляду справи, що є підставою для відмови в позові.

Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Згідно з частиною 1 статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Отже, вищезазначеними правовими нормами обов'язковою умовою звернення до суду передбачено наявність порушеного права, що, на думку суду, є самостійною підставою для відмови у позові, у разі відсутності такої умови. В рішенні Конституційного Суду України №15-рп/2002 "У справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Кампус Коттон клаб" щодо офіційного тлумачення положення ч.2 ст.124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів)" вказав, що положення ч.2 ст.124 Конституції України треба розглядати у системному зв'язку з іншими положеннями Основного Закону України, які передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, встановлюють юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (ч.5 ст.55 Конституції України). Тобто кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист.

При цьому, офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" надано в рішенні Конституційного Суду України №18-рп/2004 від 01.12.2004 р. "У справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес)", в якому зафіксовано тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес". Зокрема, в даному рішенні Конституційного Суду України вказано, що поняття "охоронюваний законом інтерес", яке вживається в ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Так, відповідно до ст. 8 Конституції України, ч. 1 ст. 17 Закону України від 23.02.2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Згідно з практикою ЄСПЛ, Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних (рішення від 9 жовтня 1979 року в справі Ейрі (пункт 24), рішення від 30 травня 2013 року в справі «Наталія Михайленко проти України (пункт 32).

Концепція «майна» у розумінні статті 1 Першого протоколу Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві, зокрема, «майном» визнаються активи, включаючи права вимоги, стосовно яких заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання» на отримання можливості ефективно здійснити майнове право (рішення ЄСПЛ у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» (пункт 32)).

Отже, з огляду на практику розгляду ЄСПЛ справ щодо порушення права володіння майном, поняття «майно», як і «власність», має досить широке тлумачення й охоплює цілу низку економічних інтересів (активів) - як матеріальних так і не матеріальних.

Натомість, судом не встановлено існування порушених прав позивача, відновлення яких могло бути досягнуто шляхом постановлення судового рішення відносно заявлених позовних вимог. При цьому суд враховує, що вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача, та стягнення заподіяною цією бездіяльністю шкоди, від позивача не надходило.

З огляду на вищезазначене, колегія суддів дійшла висновків про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

На підставі викладеного, та керуючись вимогами ст.ст. 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими cт. cт. 293, 295 - 297 КАС України.

Головуючий суддя С.К.Каракашьян

П.О.Григорович

І.В.Смолій