Рішення № 71909312, 30.01.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

30 січня 2018 року № 826/16089/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого - судді Скочок Т.О., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовомОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києвіпро визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 28.04.2017 № 2194633-1305, - В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулася ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві, в якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 28.04.2017 № 2194633-1305.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилається на те, що відповідно до норм ст. 286 Податкового кодексу України, ст. 42 Земельного кодексу України ОСОБА_1 не є платником земельного податку за частину земельної ділянки, що розташована під належним їй нежитловим приміщенням у жилому будинку, оскільки такий податок має сплачувати балансоутримувач будинку - Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва». На звернення позивача контролюючий орган надав розрахунок суми земельного податку згідно якого не можливо встановити правильність обчислення ним суми земельного податку, а саме: в частині достовірності розміру площі земельної ділянки, на яку нарахований податок. Крім того, позивач наголошує на тому, що вона є платником єдиного податку та зареєстрована як фізична особа-підприємець. Належне ОСОБА_1 на праві приватної власності нежиле приміщення за адресою: АДРЕСА_3 використовуються нею виключно у свої господарській діяльності. За наведених обставин, та відповідно до норми пп. 4 п. 297.1 ст. 297 Податкового кодексу України, позивач вважає, що вона звільнена від сплати земельного податку за частину земельної ділянки, розташовану під належним їй нежилим приміщенням, а тому нарахування контролюючим органом податкового зобов?язання з названого податку згідно податкового повідомлення-рішення від 28.04.2017 № 2194633-1305 є протиправним.

У призначеному судовому засіданні 25.01.2018 представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги повністю, а представник відповідача заперечував проти позову з підстав, наведених у тексті його відзиву на позов.

Зокрема, заперечення відповідача мотивовані тим, що сума земельного податку за 2017 рік у розмірі 14 221,24 грн. нарахована позивачу за земельну ділянку (66,3 кв.м.), розташовану за адресою: АДРЕСА_3. Відповідач вважає, що оскільки ОСОБА_1, як фізична особа, є власником нежилого приміщення та відповідно до норм п. 287.8 ст. 287, ст.ст. 120, 125, 126 Земельного кодексу України і ст. 377 Цивільного кодексу України, - також користувачем частини земельної ділянки під таким нежилим приміщенням, а тому зобов?язана сплачувати земельний податок з моменту набуття нею права власності на відповідне нежиле приміщення. При цьому, фізична особа-підприємець - платник єдиного податку, яка придбала будівлю, споруд (їх частину), нежиле приміщення у багатоквартирному жилому будинку, але право власності на земельну ділянку під таким об?єктом нерухомості не оформила, сплачує земельний податок на загальних підставах з урахуванням прибудинкової території незалежно від обраного нею виду господарської діяльності. Тобто, пільги передбачені пп. 4 п. 297.1 ст. 297 Податкового кодексу України, на думку відповідача, на позивача не поширюються, оскільки земельна ділянка позивачем у господарській діяльності при передачі в оренду нежилих приміщень не використовується.

В судовому засіданні 25.01.2018 суд на підставі ч.3 ст.194 Кодексу адміністративного судочинства України ухвалив про подальший розгляд справи в порядку письмового провадження.

Розглянувши подані особами, які беруть участь у справі, документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Як вбачається з наявної у матеріалах справи копії нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу нежилого приміщення від 14.12.2009 з реєстраційним написом КП «Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об?єкти нерухомого майна» від 18.12.2009, витягу з Державного реєстру правочинів, громадянкою ОСОБА_1 було придбано у власність належить нежиле приміщення № 9 (в літ. А), загальною площею 66,30 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_3. При цьому, відповідно до умов п. 4 цього договору, будинок, нежиле приміщення якого відчужується, є пам?яткою архітектури місцевого значення (охор. № 195, рішення Київського міськвиконкому від 21.01.1986 № 49), письмова згода на відчуження цього приміщення була надана Головним управлінням охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 09.12.2009 за № 8370.

ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1) зареєстрована 29.01.2003 як фізична особа-підприємець, про що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців був внесений запис за № 2 068 000 0000 016882.

Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 за даними Реєстру платників єдиного податку (доступ до якого наданий на офіційному сайті Державної фіскальної служби України: http://sfs.gov.ua) та згідно свідоцтва платника єдиного податку серії НОМЕР_2 є платником єдиного податку третьої групи з 1 січня 2012 року, ставка єдиного податку 5 %; місце провадження господарської діяльності: АДРЕСА_1; за видом господарської діяльності - надання в оренду й експлуатацію власного нерухомого майна (код згідно КВЕД 68.20) та ін.

У судовому засіданні представник позивач зазначив, що належне ОСОБА_1 нежиле приміщення остання використовує для провадження господарської діяльності за основним видом діяльності, а саме: упродовж 2015 - 2017 років надавала у строкову платну оренду третім особам (зокрема, у 2016 - 2017 роках - фізичній особі-підприємцю ОСОБА_2). На підтвердження наведених обставин позивач надав суду копії договорів найму (оренди) нежилого приміщення від 15.04.2015, від 15.04.2016 та від 15.04.2017 .

28.04.2016 Головним управлінням ДФС у м. Києві прийнято податкове повідомлення-рішення № 2194633-1305, яким позивачу відповідно до п. 286.5 ст. 286 Податкового кодексу України визначено до сплати суму податкового зобов'язання за платежем «земельний податок з фізичних осіб» у сумі 14 221,24 грн.

З тексту відзиву на позов, що наявний у матеріалах справи, вбачається, що вказана сума податкового зобов'язання по земельному податку за 2017 рік визначена позивачу, як користувачу земельної ділянки площею 66,30 кв.м., яка знаходяться за адресою: АДРЕСА_3.

В ході судового розгляду позивач заперечував проти виникнення у нього обов?язку по сплаті земельного податку за вказану земельну ділянку, також тієї підстави, що така земельна ділянка йому у встановленому порядку у користування не передавалась. В якості підтвердження чого надав суду копію договору № 1021-в про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових території від 01.05.2015, укладеного між ОСОБА_1 (власницею нежитлового приміщення) та Комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» (як виконавцем), копії листа Департаменту земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації від 22.11.2016 № 05707-057/М-3127-12485 та листа Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» від 17.11.2016 № 431-4866.

Згідно тексту листа від 22.11.2016 № 05707-057/М-3127-12485 в міському земельному кадастрі земельна ділянка за адресою: м. Київ, вул. Саксаганського, 37, 41, 41в, 43, 43б, 45 - 49, вул. Володимирська, 89/91, 93, вул. Горького, 28, 32, 34 (обліковий код 79:011:015) обліковується за Державним комунальним підприємством по утриманню будівель, споруд та прибудинкової території Печерського району м. Києва. При цьому, рішення Київською міською радою про передачу в користування (власність) земельної ділянки на АДРЕСА_3 за поданням Департаменту земельних ресурсів не приймалось, право користування (власності) земельною ділянкою не зареєстровано.

Поряд з цим, Комунальне підприємство повідомило представника позивача про те, що підприємство сплачувало плату за землю по будинку за адресою: АДРЕСА_3 в частині площ під житловою забудовою, які знаходилися на балансі підприємства, лише за 2014 і 2015 роки. Натомість власники нежитлових приміщень в будинку за вказаною адресою розраховують та сплачують плату за землю самостійно. Розмір земельної ділянки, за яку необхідно сплачувати податок на землю за конкретне приміщення, визначається Департаментом земельних ресурсів.

Розглядаючи справу по суті, суд виходить з наступного.

Статтею 206 Земельного кодексу України (надалі - ЗК України, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Відповідно до п. «в» ч. 1 ст. 96 ЗК України землекористувачі зобов'язані своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату.

Частинами 1, 2 ст. 116 ЗК України встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Згідно зі ст.ст. 125, 126 цього Кодексу право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Відповідно до пп. 14.1.72 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України (надалі - ПК України, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) земельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів.

Справляння плати за землю здійснюється відповідно до положень Податкового кодексу України з урахуванням критеріїв, які визначені у розділі XIII такого Кодексу.

Згідно із ст. 269 ПК України платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.

Статтею 270 ПК України об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні, а також земельні частки (паї), які перебувають у власності.

Пунктом 271.1 ст. 271 ПК України визначено, що базою оподаткування є: нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом; площа земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено.

Ставка податку за земельні ділянки, нормативну грошову оцінку яких проведено, встановлюється у розмірі не більше 3 відсотків від їх нормативної грошової оцінки, а для сільськогосподарських угідь та земель загального користування - не більше 1 відсотка від їх нормативної грошової оцінки (п. 274.1 ст. 274 ПК України).

Відповідно до п. 286.1 ст. 286 ПК України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

Статтею 289 ПК України встановлено, що для визначення розміру податку використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, здійснює управління у сфері оцінки земель та земельних ділянок.

Пунктом 286.5 ст. 286 цього Кодексу встановлено, що нарахування фізичним особам сум податку проводиться контролюючими органами, які видають платникові до 1 липня поточного року податкове повідомлення-рішення про внесення податку за формою, встановленою у порядку визначеному статтею 58 цього Кодексу.

У разі переходу права власності на земельну ділянку від одного власника до іншого протягом календарного року податок сплачується попереднім власником за період з 1 січня цього року до початку того місяця, в якому він втратив право власності на зазначену земельну ділянку, а новим власником - починаючи з місяця, в якому у нового власника виникло право власності.

У разі переходу права власності на земельну ділянку від одного власника до іншого протягом календарного року контролюючий орган надсилає податкове повідомлення-рішення новому власнику після отримання інформації про перехід права власності.

Відповідно до п. 287.6 ст. 287 ПК України при переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку.

За змістом норм п. 286.6 ст. 286 ПК України за земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у спільній власності кількох юридичних або фізичних осіб, податок нараховується з урахуванням прибудинкової території кожному з таких осіб: 1) у рівних частинах - якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб, але не поділена в натурі, або одній з таких осіб-власників, визначеній за їх згодою, якщо інше не встановлено судом; 2) пропорційно належній частці кожної особи - якщо будівля перебуває у спільній частковій власності; 3) пропорційно належній частці кожної особи - якщо будівля перебуває у спільній сумісній власності і поділена в натурі.

За земельну ділянку, на якій розташована будівля, що перебуває у користуванні кількох юридичних або фізичних осіб, податок нараховується кожному з них пропорційно тій частині площі будівлі, що знаходиться в їх користуванні, з урахуванням прибудинкової території.

Також відповідно до п. 287.8 ст. 287 ПК України, власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Поряд з цим, у ч. 1, 2 статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Відповідно до ст. 377 Цивільного кодексу України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об'єкти (крім багатоквартирних будинків).

Окремо, нормами ч. 1 і 2 ст. 42 Земельного кодексу України визначено, що земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками.

Земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкова територія, що перебувають у спільній сумісній власності власників квартир та нежитлових приміщень у будинку, передаються безоплатно у власність або в постійне користування співвласникам багатоквартирного будинку в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

За результатами аналізу вищенаведених норм у сукупності, з урахуванням пріоритету норм ПК України, можна дійти висновку про наступне. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності або право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені.

При цьому, власники будівель, споруд (їх частини), що розташовані на земельній ділянці, сплачують податок за земельні ділянки на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку, натомість, власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Таким чином, оскільки позивач є власником нежилого приміщення у багатоквартирному жилому будинку, то виходячи із принципу пріоритетності норм Податкового кодексу України над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 ст. 5 ПК України, обов'язок зі сплати земельного податку виник у позивача з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно (відповідне нежиле приміщення). При цьому, та обставина, що право користування частиною земельної ділянки позивачем окремо не оформлено, на думку суду, не впливає на факт виникнення обов?язку по сплаті податку.

Разом з тим, у судовому засіданні 25.01.2018 представник позивача посилався на те, що в силу норми п. 4 п. 297.1 ст. 297 ПК України ОСОБА_1 звільнено від сплати земельного податку, як платника єдиного податку.

Пунктом 269.2 ст. 269 ПК України передбачає, що особливості справляння податку суб'єктами господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, встановлюються главою 1 розділу XIV цього Кодексу.

Так, відповідно до п. 291.2 ст. 291 ПК України спрощена система оподаткування, обліку та звітності - особливий механізм справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених пунктом 297.1 статті 297 цього Кодексу, на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених цією главою, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності.

Зокрема, пп. 4 п. 297.1 ст. 297 ПК України встановлено, що платники єдиного податку звільняються від обов'язку нарахування, сплати та подання податкової звітності із податку на майно (в частині земельного податку), крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються платниками єдиного податку першої - третьої груп для провадження господарської діяльності та платниками єдиного податку четвертої групи для ведення сільськогосподарського товаровиробництва.

Тобто, якщо платник єдиного податку першої - третьої груп використовує земельні ділянки для провадження господарської діяльності, він вільний від обов'язку нараховувати, сплачувати та подавати податкову звітність із земельного податку.

Як було встановлено судом в ході судового розгляду справи та не спростовано відповідачем, позивач використовував, зокрема, упродовж 2017 року належне йому нежиле приміщення за адресою: АДРЕСА_3 у господарській діяльності, шляхом здавання останнього у строкову оплатну оренду (найм) згідно відповідного договору від 15.04.2017, копія якого міститься у матеріалах справи.

Правовий режим договору оренду (найму) визначений у парагр. 1 гл. 58 розд. ІІІ книги V Цивільного кодексу України. Зокрема, за змістом ч. 1 ст. 759, ч. 1 ст. 796 цього Кодексу за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Одночасно з правом найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) наймачеві надається право користування земельною ділянкою, на якій вони знаходяться, а також право користування земельною ділянкою, яка прилягає до будівлі або споруди, у розмірі, необхідному для досягнення мети найму.

Таким чином, з аналізу наведених норм права вбачається, що у разі надання в оренду будівель, споруд або їх частин за договором оренди, одночасно з правом найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) наймачеві надається право користування земельною ділянкою, на якій вони знаходяться, а також тої, яка прилягає до будівлі або споруди, тобто, підприємницька діяльність наймодавців провадиться обов'язково за рахунок надання в оренду як майна, так і земельної ділянки.

Враховуючи вищенаведене та те, що позивач є платником єдиного податку і використовує власне нежиле приміщення для провадження господарської діяльності, суд вважає визначення відповідачем суми податкового зобов'язання по земельному податку на земельну ділянку, яка знаходиться під таким приміщенням, суперечить приписам п. 297.1 ст. 297 ПК України.

При цьому, суд не бере до уваги посилання відповідача на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 24.11.2015 № 21-2352а15, як таку, що нівелює право позивача на звільнення від сплати земельного податку відповідно до пп. 4 п. 297.1 ст. 297 ПК України у межах даного спору з наступних мотивів.

Так, у своїй постанові від 24.11.2015 № 21-2352а15 Верховний Суд України, за аналогічних обставин (а саме: контролюючий орган нарахував фізичній особі, яка зареєстрована як підприємець та платник єдиного податку, податкове зобов?язання за частину земельної ділянки, розташованої під належним такій фізичній особі нежилим приміщенням у багатоквартирному жилому будинку, яке відповідно до задекларованого виду господарської діяльності надалося останнім у строкову оплатну оренду третій особі) та за результатами аналізу норм п.п. 14.1.34, 14.1.71 п. 14.1 ст. 14, ст.ст. 269, 270, п. 286.1 ст. 286, п.п. 287.7 і 287.8 ст. 287, п.п. 291.2 і 291.3 ст. 291, пп. 4 п. 297.1 ст. 297 ПК України, ч. 1 і 2 ст. 120, ст. 125 і 126 ЗК України, ст. 377 ЦК України дійшов наступних висновків: «У розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1, пункту 269.2 статті 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270, пункту 291.2 статті 291, підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 ПК платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов'язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.

Правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов'язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб'єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності. Тобто, з набуттям ознак (якості) суб'єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов'язку сплати земельного податку.

Надання в найм (оренду) нежилого приміщення не означає, що механічно (автоматично) разом з майном наймачу передається й обов'язок сплати податку за земельну ділянку, на якій воно розташоване.».

Однак, при формуванні наведених вище висновків Верховний Суд України не аналізував зміст норм ст.ст. 759 і 796 Цивільного кодексу України, а тому в даному випадку суд вбачає можливість відступити від викладеної вище правової позиції Верховного Суду України.

Окремо оцінюючи наведений відповідачем у тексті свого відзиву на позов розрахунок земельного податку позивачу за 2017 рік у розмірі 14 221,24 грн. суд зазначає наступне.

Зі змісту розрахунку вбачається, що при обчислені суми земельного податку позивачу відповідачем були використані відомості про розмір площі земельної ділянки (66,30 кв.м.), що фактично відповідають розміру площі нежилого приміщення позивача за адресою: АДРЕСА_3.

При цьому, в такому розрахунку контролюючого органу відсутні: дані щодо площі всієї земельної ділянки, яку займає багатоквартирний жилий будинок з урахуванням прибудинкової території; дані щодо площі приміщень будинку з урахуванням частки позивача, та відповідно вирахуваної пропорційної частки прибудинкової території, яка припадає на позивача. Таким чином, наявними матеріалами справи не підтверджено дотримання відповідачем вимог п. 287.8 ст. 287 ПК України при обрахунку суми податкового зобов'язання по земельному податку платнику за частину земельної ділянки під нежитловим приміщенням у багатоквартирному жилому будинку.

З огляду на вищевикладене та з урахуванням наявних у справі матеріалів, суд приходить до висновку, що відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, під час розгляду адміністративної справи не доведено наявність у нього правових підстав для нарахування позивачу грошового зобов'язання за платежем земельний податок з фізичних осіб за 2017 рік у розмірі 14 221,24 грн.

У силу ч.ч. 1 та 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суд при вирішенні даної справи також враховує правову позицію, висловлену у рішенні Європейського суду з прав людини від 23.07.2002 у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції», яке згідно із Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права.

Так, у п. 110 вказаного рішення Європейський суд з прав людини дійшов висновку про те, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

Враховуючи вищевикладене, суд вважає податкове повідомлення-рішення Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві від 28.04.2017 № 2194633-1305 таким, що є протиправним та підлягає скасуванню.

Беручи до уваги викладене, суд дійшов до висновку про обґрунтованість позовних вимог та наявність підстав для задоволення останніх.

Керуючись статтями 77, 139, 245, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві від 28.04.2017 № 2194633-1305.

3. Присудити здійснені ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1, адреса: АДРЕСА_2) документально підтверджені судові витрати у розмірі 640,00 грн. (шістсот сорок грн.) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві (код ЄДРПОУ 39439980, адреса: 04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/19).

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Т.О. Скочок