Постанова № 71893951, 26.01.2018, Апеляційний суд Луганської області

Головуючий суду 1 інстанції - Москаленко В.В.

Доповідач -Коновалова В.А.

Справа № 425/2391/17

Провадження № 22ц/782/884/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

26 січня 2018 року м. Сєвєродонецьк

Апеляційний суд Луганської області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Коновалової В.А.,

суддів: Коротенка Є.В., Луганської В.М.,

за участю секретаря Перишкіна Т.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Апеляційного суду Луганської області справу

за апеляційною скаргою ОСОБА_2

на рішення Рубіжанського міського суду Луганської області від 06 листопада 2017 року у складі судді Москаленко В.В. в м. Рубіжне Луганської області,

за заявою ОСОБА_2 про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересовані особи - Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація,

в с т а н о в и в:

У вересні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, в обґрунтування якої вказав, що до грудня 2014 року він був зареєстрований та постійно проживав за адресою: АДРЕСА_4. Зазначена квартира належить йому на праві власності. Також заявнику на праві спільної часткової власності (1/4 частка) належить квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_5. У грудні 2014 року він був вимушений переміститися з місця свого постійного проживання в АДРЕСА_6, де проживає і на час звернення до суду із заявою.

Заявник зазначив, що, як загальновідомо, у кінці лютого - на початку березня 2014 року перекинуті війська з Росії без розпізнавальних знаків окупували Кримський півострів. З цього моменту фактично розпочалася військова агресія Російської Федерації проти України. Хронологія військової агресії і її послідовність відображені у постанові Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків" від 21 квітня 2015 року.

В травні 2014 року заявник був позбавлений можливості голосувати на виборах Президента України. Голосування не відбулося, тому що дільниці були заблоковані. Таким чином, усіх виборців позбавили права голосу, яке гарантоване як національним законодавством, так і міжнародно-правовими нормами.

Також заявник вказав, що навесні 2014 року в м. Брянка з'явились озброєні проросійські бойовики, які спорудили чисельні блокпости. На території м. Брянка пересувалась чисельна військова техніка. Фактичне проживання в умовах війни давало реальні підстави сприймати загрозу бути вбитим озброєними бойовиками, через що він дуже хвилювався за своє життя та здоров'я.

В окупованому Російською Федерацією місті належним чином не забезпечувалась подача води, а медичне обслуговування було на дуже низькому рівні. Мешканці міста не могли придбати продовольчі товари та товари першої необхідності, що було зумовлено значним підвищенням цін та неможливістю громадян отримати заробітні плати, пенсії та інші соціальні платежі. Було припинено транспортне сполучення потягів з підконтрольної території України.

Заявник зазначив, що вказані вище обставини призвели до неможливості подальшого проживання в м. Брянка, тому в грудні 2014 року він вирішив залишити свою домівку та переїхати до м. Рубіжне Луганської області, аби мати елементарну змогу жити, не турбуючись про свою безпеку.

Після переїзду йому довелось обживатися на новому місці та прилаштовуватись до нових життєвих умов. Він зіштовхнувся з труднощами під час пошуку постійної роботи внаслідок складної економічної ситуації, яка була обумовлена військовим конфліктом з державою-агресором - Російською Федерацією.

Заявник вважає, що внаслідок саме військової агресії Російської Федерації на території Луганської області було порушено цілу низку його прав і свобод, передбачених Конвенцією "Про захист прав людини та основоположних свобод" від 04.11.1950 року, Протоколом (Перший протокол) до цієї Конвенції від 20 березня 1952 року та Протоколом № 4 до цієї Конвенції від 16 вересня 1963 року, зокрема: право на життя, право на свободу та повагу до честі і гідності, право на свободу і особисту недоторканість, право на свободу думки, совісті і релігії, право на свободу зібрань та об'єднання.

Отримана ним довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 06 лютого 2015 року за № 917004561, видана Управлінням праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області на його ім'я, посвідчує лише факт вимушеного переселення з м. Брянка Луганської області до м. Рубіжне Луганської області і не містить в собі зазначення причини такого переселення, оскільки даний орган не має таких повноважень.

Заявник просив суд встановити юридичний факт того, що вимушене переселення ОСОБА_2 у грудні 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.

Рішенням Рубіжанського міського суду Луганської області від 06 листопада 2017 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про встановлення факту, що має юридичне значення відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення Рубіжанського міського суду Луганської області від 06 листопада 2017 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його заяву, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, а саме те, що судом першої інстанції не взято до уваги, щодовідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 06 лютого 2015 року за № 917004561, видана Управлінням праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області на його ім'я, посвідчує лише факт вимушеного переселення з м. Брянка Луганської області до м. Рубіжне Луганської області і не містить в собі зазначення причини такого переселення, оскільки даний орган не має таких повноважень. Судом не прийнято до уваги та не спростовано, що від встановлення факту, що має юридичне значення залежить виникнення та реалізація його особистих немайнових та майнових прав, а саме те, що заявник має на меті набути статус жертви міжнародного збройного конфлікту, особи, яка може реалізувати права, передбачені Конвенцією про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року.

Заявник та представник заінтересованої особи в судове засідання не з'явилися, про час і місце повідомлені належним чином і в установленому законом порядку.

Представник заявника в судове засідання не з'явився, про час і місце повідомлений належним чином і в установленому законом порядку, надав клопотання про перенесення розгляду справи, оскільки не має можливості з'явитися у судове засідання з поважних причин, яке колегія суддів визнала таким, що не підлягає задоволенню.

Так, ухвалою суду від 01 грудня 2017 року розгляд справи призначено на 07 грудня 2017 року та було відкладено у зв'язку із надходженням від представника заявника ОСОБА_4 клопотання про перенесення розгляду справи у зв'язку із тим, що 07 грудня 2017 року він приймає участь як представник позивача у судовому засіданні в Старобільському районному суді Луганської області по іншій справі.

У зв'язку з зазначеними обставинами судом було відкладено розгляд справи на 11 січня 2018 року, про що всіх учасників процесу повідомлено належним чином.

11 січня 2018 року судове засідання не було проведено у зв'язку з перебуванням головуючого-судді Коновалової В.А. у відрядженні та розгляд справи призначено на 26 січня 2018 року.

Звертаючись до суду із клопотанням про відкладення розгляду справи, яка призначена на 26 січня 2018 року, на іншу дату ні заявником, ні його представником не зазначено причин неможливості з'явитися у судове засідання та не надано суду доказів.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Апеляційне провадження у справі відкрито 29 листопада 2017 року, і відкладення судового засідання призведе до порушення встановленого статтею 371 ЦПК України у редакції Закону № 2147-VІІІ від 03.10.2017 року, шістдесятиденного строку розгляду апеляційної скарги на рішення суду. Дотримання розумних строків розгляду справи вважається складником доступності правосуддя, тривалість розгляду справи визначається судом залежно від тих процесуальних дій, які потрібно вчинити у вказаній справі з метою прийняття обґрунтованого і законного судового рішення. Вказана позиція підтверджується прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду приходить до наступного.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким внесено зміни до Цивільного процесуального кодексу України.

Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 9 розділу XIII «Перехідних положеннь» ЦПК України у редакції Закону від 03 жовтня 2017 року справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Отже, розгляд апеляційної скарги ОСОБА_2, провадження по якій відкрито до 15 грудня 2017 року, здійснюється за правилами, що діють після набрання чинності редакції Цивільного процесуального кодексу України від 03.10.2017 року.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відмовляючи у задоволенні заяви суд першої інстанції, враховуючи положення Конституції України, Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», ст. 256 ЦПК України, Закону України «Про оборону», постанову Верховної Ради України від 27 січня 2015 року, якою затверджено Звернення Верховної Ради України до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Ассамблеї Європи, Парламентської Ассамблеї НАТО, Парламентської Ассамблеї ОБСЄ, Парламентської Ассамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, постанову Верховної Ради «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року, виходив з того, що факт збройної агресії Росії проти України встановлений державою на законодавчому рівні, є загальновідомим фактом і не потребує підтвердження в судовому порядку.

Суд не взяв до уваги посилання представника заявника на те, що факт збройної агресії Росії проти України необхідно встановити для реалізації права заявника на отримання компенсації від Російської Федерації, оскільки заявник має право звернутися до суду з метою безпосередньої реалізації та доведення свого права на справедливу компенсацію від Російської Федерації без попереднього встановлення факту вимушеного переселення заявника внаслідок збройної агресії та окупації з боку Російської Федерації, адже право на судовий захист є конституційним правом громадянина (ст. ст. 8,55,124 Конституції України), яке є абсолютним, тому будь-яка особа має право звернутись до суду з позовом про відшкодування завданої йому шкоди без попереднього вирішення питання про встановлення факту, що має юридичне значення.

Проаналізувавши встановлені судом першої інстанції обставини у справі колегія суддів вважає, що рішення суду відповідає вимогам закону та обставинам справи.

Згідно статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

В ч. 1 статті 293 ЦПК України зазначено, що окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (ч. 2 ст. 315 ЦПК України в редакції Закону від 03.10.2017 року).

Аналогічні норми були викладені в ст.ст. 234, 256 ЦПК України, в редакції, яка діяла на час ухвалення оскаржуваного рішення суду.

У пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» від 31.03.1995 року № 5 зазначено, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений або знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; із заяви про встановлення факту не вбачається спору про право; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.

Аналіз зазначених норм права дає підстави вважати, що в порядку окремого провадження встановлюються лише юридичні факти, які породжують юридичні наслідки, тобто від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав самого заявника.

Із тексту заяви вбачається, що заяву про встановлення юридичного факту, що вимушене переселення ОСОБА_2 у грудні 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України подано заявником для визначення його статусу як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, оскільки довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 06 лютого 2015 року, видана Управлінням праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області, посвідчує лише факт вимушеного переселення з м. Брянка Луганської області до м. Рубіжне Луганської області і не містить в собі зазначення причини такого переселення.

Відповідно до положень ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб встановлені Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».

В статті 1 вказаного вище закону передбачено, що внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення.

Факт збройної агресії проти держави України встановлюється уповноваженими на те Конституцією України органами державної влади (Президентом України та Верховною Радою України).

Верховною Радою України прийнято ряд рішень, якими було визначено тимчасово окупованими території окремих районів, міст, селищ та сіл Донецької та Луганської областей, на яких тимчасово запроваджений особливий порядок місцевого самоврядування.

Постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-УІІІ затверджено Звернення Верховної Ради України до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, у якому зазначено наступне: Україна залишається об'єктом воєнної агресії з боку Російської Федерації, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак; беручи до уваги Статут ООН та Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 "Визначення агресії" від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнає Російську Федерацію державою-агресором та закликає міжнародних партнерів України визнати Російську Федерацію державою-агресором, що всебічно підтримує тероризм та блокує діяльність Ради Безпеки ООН, чим ставить під загрозу міжнародний мир і безпеку, а так звані «ДНР» і «ЛНР» визнати терористичними організаціями; міжнародне співтовариство закликано визнати факт агресії проти України, окупації її території і посилити вимоги щодо повернення до міжнародно визнаних кордонів України, запобігши створенню небезпечного прецеденту у вигляді грубого порушення світового порядку та системи безпеки, що склалися після Другої світової війни.

Постановою від 21 квітня 2015 року № 337-УІІІ Верховна Рада України схвалила текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків».

В частинах першій, четвертій вказаної постанови зазначено, що збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року. Третя фаза збройної агресії Російської Федерації розпочалася 27 серпня 2014 року масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, зокрема, військовослужбовців 9-ї окремої мотострілецької бригади, 76-ї та 98-ї дивізій повітряно-десантних військ Збройних Сил Російської Федерації. Задіяння регулярних Збройних Сил Російської Федерації у збройній агресії проти України супроводжувалося поширенням серед населення України агітаційних листівок, в яких, зокрема, був такий заклик: "За жодних обставин не чиніть перепон пересуванню російських військ (техніка та особовий склад)".

І фактично, і юридично збройна агресія Російської Федерації проти України триватиме до повного відведення з території України всіх підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, включно з підтримуваними нею найманцями, та повного відновлення територіальної цілісності України.

19 грудня 2016 року Генеральна асамблея ООН схвалила резолюцію щодо ситуації з правами людини в Автономній Республіці Крим і місті Севастополь. Після прийняття цієї резолюції вперше в офіційних документах ООН РФ була визнана країною-окупантом, а територія Автономної Республіки Крим і Севастополя - тимчасово окупованою територією.

Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України" від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" уведено в дію відповідне рішення Ради національної безпеки і оборони України, щодо проведення АТО на сході України. Указом Президента України від 14 листопада 2014 року № 875/2014 було введено в дію рішення РНБО від 4 листопада 2014 року "Про невідкладні заходи щодо стабілізації соціально-економічної ситуації в Донецькій та Луганській областях".

Отже, факт збройної агресії проти України зі сторони Російської Федерації є загальновідомим та не потребує доказуванню.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 4 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону. Підставою для взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є проживання на території, де виникли обставини, зазначені в статті 1 цього Закону, на момент їх виникнення.

Судом встановлено, що заявник був зареєстрований та постійно проживав за адресою: АДРЕСА_3

З тимчасово окупованої території району проведення антитерористичної операції м. Брянка Луганської області заявник перемістився до АДРЕСА_3, про що свідчить довідка № 917004561 від 06 лютого 2015 року про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, видана Управлінням праці та соціального захисту населення Рубіжанської міської ради Луганської області.

Отже, видана ОСОБА_2 довідка про взяття його на облік, як внутрішньо переміщену особу, засвідчує його місце проживання в м. Рубіжне на період наявності підстав, зазначених у статті 1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб".

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що загальновідомий факт не підлягає встановленню судом в порядку окремого провадження, оскільки це відповідає нормам Цивільного процесуального кодексу України, якими регламентований інститут окремого провадження. Крім того, сам заявник не заперечує, що факт, який він просить встановити рішенням суду, є загальновідомим, оскільки визначений на законодавчому рівні в Україні, а також визнаний світовою спільнотою.

Законом України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" передбачений позасудовий порядок встановлення певних фактів та підстав внутрішнього переміщення осіб на території України, а розділ ІV ЦПК України (в редакції Закону чинній на час розгляду справи) не передбачає повноважень суду в порядку окремого провадження встановлювати причини їх виникнення.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не взяв до уваги обґрунтування заявника про те, що його звернення в порядку окремого провадження до суду із заявою про встановлення юридичного факту того, що вимушене переселення з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України, обумовлено тим, що заявник має на меті набути статус жертви міжнародного збройного конфлікту, особи, яка може реалізувати права, передбачені Конвенцією про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, іншими нормами національного та міжнародного права та для отримання права на допомогу від гуманітарних організацій (Червоного Хреста і Червоного Півмісяця), не заслуговує на увагу, оскільки суд дав належну оцінку цим обставинам.

Так, Конвенція ООН про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року поширює свою дію на певну особу не у зв'язку із наявністю у цієї особи судового рішення про встановлення факту агресії іншої держави, як помилково вважає заявник, а у зв'язку з тим, що дана особа підпадає під ознаки особи, передбачені ст. 4 Конвенції, яка перебуває під захистом цієї Конвенції.

Крім того, згідно положень ст. 9 ЗУ «Про товариство Червоного Хреста України» товариство здійснює діяльність, яка випливає з Женевських конвенцій (та на які посилається заявник), а саме: надає допомогу пораненим, хворим та іншим особам, які постраждали під час збройних конфліктів.

Отже, за умови доведеності наявності у особи статусу потерпілого від збройного конфлікту, який передбачено Конвенцією про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 (про що зазначено вище), особа має право на одержання допомоги від організацій Червоного Хреста.

У апеляційній скарзі не наведено ніяких нових обставин та не надано нових доказів, що давали б апеляційному суду підстави для проведення переоцінки обставин та доказів, зроблених судом першої інстанції у своєму рішенні.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення суду без зміни, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального та процесуального права.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Керуючись, ст.ст. 259, 367, 374, 375, 383,384 ЦПК України, Апеляційний суд Луганської області у складі колегії суддів,

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Рубіжанського міського суду Луганської області від 06 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 29 січня 2018 року.

Головуючий

Судді: