Постанова № 71882506, 23.01.2018, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" січня 2018 р. Справа№ 910/14406/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Станіка С.Р.

суддів: Суліма В.В.

Гончарова С.А.

при секретарі судового засідання : Цибульському Р.М.

за участю представників сторін: згідно з протоколом судового засідання від 23.01.2018

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фермерського господарства "Зоряний п'ятачок" на рішення Господарського суду міста Києва від 24.10.2017 (повний текст якого складено 31.10.2017) у справі №910/14406/17 (суддя Ярмак О.М.)

За позовом Фермерського господарства "Зоряний п'ятачок"

до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"

про визнання пункту договору фінансового лізингу недійсним

ВСТАНОВИВ:

Фермерське господарство «Зоряний П'ятачок» звернулось до Господарського суду м. Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» про визнання недійсним договору лізингу в частині.

Позовна заява мотивована тим, що 03.02.2014 року між позивачем та відповідачем укладено договір фінансового лізингу, пунктом 2.4 якого визначено сплату винагороди за користування майном у вигляді формули за якою лізингодавець здійснюватиме розрахунок такої винагороди, що не відповідає та суперечить положенням ч.2 ст.16 Закону України «Про фінансовий лізинг», ст..6 Цивільного кодексу України. Також, позивач вважає, що умови п.2.4 договору містять ознаки несправедливості в розумінні ч.2 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки винагорода банку, зазначена у вказаному пункті вже викладена у п.2.3.2 укладеного між сторонами Договору, тобто винагорода передбачена у подвійному розміри, що порушує принцип розумності ставить сторони у нерівні умови та обтяжує фінансовий стан лізингоодержувача. Крім того, на думку позивача, оскільки ч. 2 ст.16 Закону України «Про фінансовий лізинг», визначено склад лізингових платежів, і не передбачено платежу , який узгоджено у п.2.4. договору, а тому вказаний пункт суперечить принципам розумності, добросовісності, справедливості, і є недійсним в силу вимог ст.203, 215 Цивільного кодексу України.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 24.10.2017 (повний текст якого підписано 31.10.2017) у задоволені позов відмовлено повністю.

Рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову мотивовано тим, що статтею 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» не визначено чітку структуру лізингових платежів, оскільки передбачено можливість включення «інших витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу». Норма також не містить явно виражену заборону на встановлення за згодою сторін умов договору, що відрізняються від передбачених у цій нормі положень, а також відсутній критерій імперативності. Узгоджена сторонами у п. 2.4 договору фінансового лізингу винагорода за користування майном, є свідченням реалізації сторонами права на включення до складу лізингових платежів винагород та інших витрат лізингодавця.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, Фермерське господарство «Зоряний П'ятачок» звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду м.Києва від 24.10.2017 (повний текст якого підписано 31.10.2017) у справі №910/14406/17 - скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що місцевим господарським судом при винесенні рішення порушено норми матеріального та процесуального права, рішення суду підлягає скасуванню, як таке, що містить невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи.

Зокрема, апелянт посилався на те, що судом першої інстанції під час розгляду справи не розглянуті клопотання позивача про вжиття заходів до забезпечення позову, а також про призначення судово-економічної експертизи, разом з висновком інституту ім. Корецького щодо спірних правовідносин, які надіслані на електронну пошту суду, проте судом не зареєстровані і як наслідок, не розглянуті. Крім того, апелянт вважає, що оскільки ч.2. ст.. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» визначено склад лізингових платежів, і не передбачено платежу, який узгоджено у п.2.4 договору, а тому вказаний пункт суперечить принципам розумності, добросовісності, справедливості. Також апелянт зазначає, що до спірних правовідносин застосуванню підлягає Закон України «Про захист прав споживачів».

Узагальнені заперечення відповідача по справі ґрунтуються на тому, що нормами ст.16 Закону України «Про фінансовий лізинг» не визначено чітку структуру лізингових платежів, оскільки передбачено можливість включення «інших витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані із виконанням договору лізингу» та не зазначено виражену заборону на встановлення за згодою сторін умов договору, що відрізняються від передбачених у цій нормі положень, а також відсутній критерій імперативності. Умовами укладеного між сторонами договору чітко визначений порядок та умови здійснення платежів за договором та наслідки порушення зобов'язань, позовні вимоги вважає безпідставними та недоведеними.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями, апеляційну скаргу Фермерського господарства «Зоряний П'ятачок» на Рішення Господарського суду м. Києва від 24.10.2017 (повний текст якого підписано 31.10.2017) передано на розгляд колегії суддів Київського апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя Станік С.Р., судді Гончаров С.А., Сулім В.В.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 30.11.2017 у справі 910/14406/17 апеляційну скаргу Фермерського господарства «Зоряний П'ятачок» на рішення Господарського суду м.Києва від 24.10.2017 прийнято до розгляду та порушено апеляційне провадження, розгляд апеляційної скарги призначено на 23.01.2018.

В судове засідання 23.01.2018 позивач (апелянт) представників не направив, про розгляд справи повідомлений належним чином (ухвала про прийняття апеляційної скарги до провадження вручена згідно поштового повідомлення 8967700161193). Через канцелярію суду заяв та клопотань не подавав.

В судовому засіданні 23.01.2018 представник відповідача проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив суд у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін як таке, що відповідає нормам матеріального та процесуального права.

Частиню 1 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Частиною 12 ст.270 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

У відповідності до п.9 ч.1 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України справи у судах апеляційної інстанцій, провадження у яких порушено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно із ст.269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Київський апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення місцевого господарського суду має бути залишено без змін, виходячи із наступного.

Як встановлено судом першої та апеляційної інстанцій, неоспорені обставини справи, і визначені відповідно до них правовідносини, наступні.

03.02.2014 між ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» (банк, відповідач) та Фермерським господарством "Зоряний П'ятачок" (лізингоодержувач, позивач) укладено договір фінансового лізингу №DNH2LNI04849 (далі - Договір), за умовами якого банк здійснює придбання у власність у ТОВ «Новофарм» (продавець), та передає лізингоодержувачу, а лізингоодержувач приймає від банка в платне користування, а після виплати всієї суми лізингових платежів у власність, у визначені даним договором строки, на умовах фінансового лізингу майно а саме: Трактор Case IH Puma 210, 2013 року випуску новий, вартістю 1 039 375,00 грн.

Договір за винятком додатку № 5 (Акт прийому майна на відповідальне зберігання) підписано із використанням електронного підпису в порядку, передбаченому Законами України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронний цифровий підпис», а також на підставі Угоди про використання електронного підпису від 03.02.2014, підписаної між лізингоодержувачем та банком (п.12.3 договору).

За умовами п.1.3, 11.1, визначено строк лізингу: з дати підписання договору до 25.11.2016. Зазначений строк може бути змінений згідно пп.10.1-10.4.2 договору.

Згідно п.2.1 договору, загальна сума договору становить 1 039 375,00 грн. і складається з: суми авансового платежу 207 875,00 грн. та загальної вартості лізингових платежів у частині, що йде на викуп вартості переданого в лізинг майна, 831 500,00 грн., згідно з Графіком внесення лізингових платежів, зазначених у додатку № 2 до договору.

Відповідно до п.2.2 погоджено, що розмір, структура, строки сплати лізингових платежів встановлюються Графіком внесення лізингових платежів, зазначених в додатку №2 до договору.

Пунктом 2.4 договору передбачено, що лізингоодержувач сплачує банку на рахунок, відкритий згідно п.1.5 договору, згідно Графіку внесення лізингових платежів, зазначеному в Додатку №2, також винагороду за використання майна у розмірі, згідно наведеної у даному пункті формули. Винагорода за користування майном розраховується на дату, передбачену п.11.1 цього договору для остаточного погашення заборгованості за даним договором у день дострокового повного виконання зобов'язань за цим договором або у день повного фактичного виконання зобов'язань за цим договором. У випадку дострокового повного погашення зобов'язань за договором подальший розрахунок винагороди за користування майном відбувається згідно із зазначеною формулою, де подальші обороти після повного погашення зобов'язань розглядаються як початкові «n» та «i» отримують нові первинні значення. Сплата винагороди за користування майном здійснюється в українській гривні. Сума винагороди за користування майном сплачується у строк, встановлений у п.11.1 цього договору, або у день дострокового повного виконання зобов'язань за цим договором. У випадку несплати винагороди за користування кредитом у зазначений термін винагорода вважається простроченою.

Матеріалами справи підтверджено, що за Актом прийому-передачі від 17.02.2014 банк передав позивачу предмет лізингу по договору.

02.06.2017 банк надав ФГ «Зоряний п'ятачок» повідомлення про невиконання останнім своїх зобов'язань за договором № DNH2LNI04849 від 03.02.2014, наявність заборгованості за договором у розмірі 874 767,60 грн. та вимогою її погашення у визначений термін.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 Цивільного кодексу України).

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" №11 від 29.05.2013 визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За змістом Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" №9 від 06.11.2009 відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Як встановлено судом, сторонами спору укладено договір, який за своєю правовою природою є договором фінансового лізингу.

Відповідно до п. 2 ст. 1 Закону України "Про фінансовий лізинг", за договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Положеннями ст. 292 ГК України встановлено, що лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Правове регулювання лізингу здійснюється відповідно до цього Кодексу та інших законів.

Статтею 806 ЦК України визначено, що за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Частиною першою статті 180 Господарського кодексу України встановлено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, які погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Як встановлено місцевим господарським судом і з чим погоджується апеляційний суд, оспорюваним пунктом 2.4 договору фінансового лізингу передбачено порядок розрахунку та умови сплати винагороди банку за користування майном.

Пунктом .2.3.2 встановлено обов'язок лізингоодержувача сплатити банку винагороду за отримане в лізинг майно у розмірі 10,75 % річних від суми залишку невиплаченої вартості майна, виходячи з фактичної кількості днів користування майном, і 360 днів у році, в дату сплати процентів, якою є 25-е число кожного поточного місяця.

Твердження позивача, що умови п.2.4 та п.2.3.2 свідчать про отримання однієї і тієї ж винагороди банком у подвійному розмірі не підтверджені належними засобами доказування.

Отже, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що умови договору щодо сплати платежів, у т.ч. винагороди банку за користування майном та винагороди банку за отримане в лізинг майно не суперечать ст.6 ЦК України, на яку посилається позивач, та якою визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст.627 ЦК України). Свобода договору означає можливість сторін вільно визначати зміст договору, який вони укладають і формувати його конкретні умови.

Доводи апелянта про те, що умови договору суперечать вимогам чинного законодавства, порушують принципи добросовісності, розумності та справедливості, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін та завдають шкоди лінзингоодержувачу, - суд апеляційної відхиляє як безпідставні та необґрунтовані з огляду на наступне.

За приписами ч.2 ст.16 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингові платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що зазначеною нормою закону не визначено чітку структуру лізингових платежів, оскільки передбачено можливість включення "інших витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу". Не можна також дійти висновку, що вона містить явно виражену заборону на встановлення за згодою сторін умов договору, що відрізняються від передбачених у цій нормі положень, а також відсутній критерій імперативності.

Тобто, у даному випадку посилання апелянта на те, що винагорода за користування майном, сплата якої передбачена п.2.4 умовами договору фінансового лізингу, виходять за межі переліку лізингових платежів, передбаченого ст.16 Закону України "Про фінансовий лізинг" - є необґрунтованими та безпідставними та не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції як підстава для визнання недійсним пункту 2.4. договору в силу приписів ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Крім того, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відмінність умов договору від змісту норми права само по собі не може бути підставою для визнання таких умов недійсними з огляду на положення ст. 215 Цивільного кодексу України.

Пунктом 6 ч. 1 статті 3 Цивільного кодексу України визначено, що загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до вимог ст. 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Так, зміст принципу справедливості, добросовісності і розумності полягає в тому, що тексти законів, угод та їх застосування суб'єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту,вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права з дотриманням прав і інтересів інших осіб.

Сторони є вільними у виборі контрагента, у визначенні умов договору, тощо, що відповідає нормам закону. Добросовісність, розумність та справедливість є засадами зобов'язальних правовідносин і зміст даних принципів полягає у тому, що тексти законів, правочинів та їх застосування суб'єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту. В свою чергу, добросовісність є внутрішнім критерієм, в той час як справедливість і розумність - зовнішнім або об'єктивним, і зазначені принципи у сукупності є оціночними категоріями цивільного права.

Суд апеляційної інстанції враховує і те, що цивільне законодавство не дає визначення даних принципів, віддаючи це на розсуд сторін зобов'язання, тобто укладаючи угоду сторони повинні керуватись внутрішнім критерієм -добросовісністю по відношенню до контрагента (вчиняти дії таким чином, щоб при цьому не завдавалася шкода, неможливість укладення зобов'язання на засадах обману, насильства, зловживання довірою, дотримуватись правової поведінки суб'єктів зобов'язання, вчиняти всі залежні від сторони зобов'язання дії щодо належного виконання зобов'язання та непорушення прав інших осіб), і виходити з зовнішнього критерію - справедливості та розумності, що виражається в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню, тобто кожна сторона у виконанні цивільно-правових зобов'язань повинна дотримуватись такої поведінки по відношенню до своїх прав і обов'язків, яка б виключала необ'єктивні (неупереджені, несправедливі) дії сторін зобов'язання стосовно одна одної.

Статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього кодексу сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 509 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. (ч. 1). Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. (ч. 2). Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. (ч. 3).

З огляду на вищевикладене, враховуючи те, що цивільне законодавство саме обмежується презумпцією добросовісності та розумності поведінки особи при укладенні угоди, а тому позивачем не було доведено належними та допустимими доказами в розумінні ст.ст. 78,79Господарського процесуального кодексу України, що умови оспорюваного правочину - жодним чином не суперечить п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509, ст. 627 Цивільного кодексу України.

За наслідками перегляду справи в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що пункт п.2.4 договору - не є несправедливим, недобросовісним та таким, що завдає шкоду позивачу.

За приписами статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість сторін, що виражає узгоджену волю сторін, яка спрямована на досягнення конкретної мети, тобто договір це юридичний факт, на підставі якого виникають цивільні права та обов'язки.

Частиною 3 ст.6 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

У ст.627 Цивільного кодексу України зазначено, що до сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Конституційним Судом України у рішенні від 11.07.2014р. №7-рп/2013 по справі за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" наголошено, що свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства.

У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.

Одночасно, у рішенні №7-рп/2013 від 11.07.2013р. Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" визначено, що зобов'язання повинні ґрунтуватись на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов'язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав). Аналогічну позицію наведено у постанові від 29.05.2013р. Вищого господарського суду України по справі №5011-5/14825-2012.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що визначення наведеної умови договору в повному обсязі узгоджується з принципом свободи договору, який передбачено ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України та ніяким чином не суперечить принципу справедливості та добросовісності.

Також, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те що, сфера дії Закону «Про захист прав споживачів» на спірні правовідносини позивача та відповідача за договором фінансового лізингу не поширюється, оскільки згідно з преамбулою Закону України "Про захист прав споживачів" цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Твердження позивача щодо порушень судом першої інстанції норм процесуального права, а саме не вирішення судом клопотань про вжиття заходів до забезпечення позову та про призначення судово-економічної експертизи не знайшли свого підтвердження під час розгляду апеляційної скарги.

Так, відповідно до змісту рішення суду першої інстанції, судом розглянуто клопотання позивача про вжиття заходів до забезпечення позову викладене у п.1 прохальної частини позовної заяви, та відмовлено в його задоволені з підстав не обґрунтованості.

Щодо посилань апелянта на ту обставину, що судом не зареєстровано і як наслідок, не розглянуто клопотання про призначення судово-економічної експертизи апеляційний суд зазначає наступне.

Пунктом 1.5.6. Інструкції з діловодства у господарських судах України визначено, що надсилання офіційного листа електронною поштою здійснюється за умови реєстрації документа та запису вихідного реєстраційного номера і дати документа у файл, що відповідає конкретному документу. Електронний лист є офіційним, якщо містить вкладення з текстом офіційного документа у вигляді файлу, скріпленого електронним цифровим підписом.

Пунктом 1.5.17. Інструкції з діловодства у господарських судах України визначено, що документи, отримані електронною поштою без електронного цифрового підпису або каналами факсимільного зв'язку, не належать до офіційних. У разі надсилання електронних документів без електронного цифрового підпису та факсограм необхідно надсилати також оригінал документа в паперовій формі.

Таким чином, надсилання стороною спору документів на адресу суду у вигляді електронного листа має скріплюватись електронним цифровим підписом, а у випадку надсилання документа без електронного цифрового підпису - заявник повинен надіслати також оригінал документа в паперовій формі, що відповідно до матеріалів справи, позивачем зроблено не було.

В свою чергу, позивачем в апеляційній скарзі заявлено клопотання про проведення судово-економічної експертизи, яке розглянуто апеляційним судом та відмовлено в його задоволені з огляду на те, що питання викладені позивачем, які на його думку слід поставити експерту, фактично є правовими питаннями, щодо з'ясування яких спеціальні знання не потрібні, до того ж судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.

Крім того, оцінюючи поданий позивачем, під час розгляду апеляційної скарги, висновок науково - правової експертизи Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, затверджений 15.12.2016 Головою Ради науково - правових експертиз при Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, - доктором юридичних наук, професором Н.М. Пархоменко, суд зазначає, що такий висновок - не може бути прийнятий судом в якості належного та допустимого доказу в розумінні ст. ст. 72,74,78 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вказаний висновок містить оціночні судження певних фахівців науково- правової галузі, які є лише спеціалістами, які вивчають науку, як форму інтелектуальної діяльності людей, скеровану на отримання об'єктивних знань у певній галузі життя, які допомагають зрозуміти певний процес. До того ж, оцінку правовідносин сторін за договором здійснює виключно суд в межах розгляду певної господарської справи, і повноваження судів щодо розгляду справи і надання оцінки правовідносинам сторін визначені зокрема Конституцією України та Господарсько процесуальним Кодексом України, і оціночне судження певних науковців не є для суду обов'язковим для застосування під час відправлення правосуддя.

Висновки апеляційного суду щодо того, чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких позивач звернувся до суду, зводяться до наступного.

Статтями 15, 16 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно статті 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Отже, судом підлягає захисту право особи, що порушене іншими особами, чи не визнається.

Таким чином, вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Відповідно до ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

З урахуванням вищенаведенеого, апеляційний суд дійшов висновку, що позивачем не доведено належними засобами доказування, що оспорюваний ним пункт догвору порушує його права та /або охоронювані законом інтереси.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апелянта, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, господарський суд першої інстанції під час вирішення спору вірно встановив фактичні обставини справи, належним чином дослідив наявні докази, а тому, рішення підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - без задоволення.

Судовий збір за подачу апеляційної скарги у відповідності до статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається судом на скаржника.

Керуючисьст.ст. 233, 257, 276, 281, 282, 283, 284Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Фермерського господарства "Зоряний п'ятачок" на рішення Господарського суду міста Києва від 24.10.2017 (повний текст якого складено 31.10.2017) у справі №910/14406/17 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 24.10.2017 (повний текст якого складено 31.10.2017) у справі №910/14406/17 - залишити без змін.

3. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на Фермерське господарство "Зоряний п'ятачок".

4. Матеріали справи №910/14406/17 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у господарських справах, яким є Верховний Суд, шляхом подачі касаційної скарги в порядку і строки, визначені ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Касаційна скарга на постанову подається протягом 20 днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, що оскаржується, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено: 29.01.2018.

Головуючий суддя С.Р. Станік

Судді В.В. Сулім

С.А. Гончаров