Рішення № 71873485, 25.01.2018, Богунський районний суд м. Житомира

Справа №295/10471/17

Категорія 26

2/295/55/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25.01.2018 року м. Житомир

Богунський районний суд міста Житомира у складі:

головуючого – судді Полонця С.М.,

секретаря с/з – ОСОБА_1,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий Центр" про захист прав споживачів та визнання недійсним кредитного договору,

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просить визнати недійсним кредитний договір №21.08.2016-000000500 від 21.08.2016 року разом із заявками до нього, посилаючись на те, при укладенні оскаржуваного договору було порушено ряд норм встановлених Конституцією України, Законами України «Про захист прав споживачів», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань», «Про третейські суди», «Про захист персональних даних» та «Про інформацію».

У встановлений судом строк відзив на позовну заяву відповідачем не надано.

Дослідивши матеріали справи, з урахуванням меж заявлених позовних вимог, суд приходить до наступного висновку.

Судом встановлено, що 21.08.2016 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Споживчий Центр» (кредитор) та ОСОБА_2 (позичальник) укладено кредитний договір №21.08.2016-000000500 відповідно до якого кредитор зобов’язується надати кредит позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити плату за користування. Також сторони досягли досягли з годи про те, що розмір кожного траншу, плата за користування ним та термін повернення траншу (окрім першого траншу) визначаються у відповідних заявках позичальника, погоджених кредитором. Кредит надається для використання позичальником на будь-які цілі. Сторони погодились, що кредит за даним договором не є споживчим, а даний договір не є договором про надання споживчого кредиту. Протягом 3 робочих днів з дати підписання цього кредитору кредитор надає позичальнику перший транш на наступних умовах: сума траншу 1000,00 грн., строк користування траншем 14 календарних днів з дати надання траншу, плата за користування 280,00 грн., що становить сукупну вартість кредиту в грошовому виразі, та 28% в процентному значенні.

В рамках оскаржуваного кредитного договору та на підставі п.1.2. було оформлено дві заявки: заявка від 18.10.2016 року на суму 1500 грн. 00 коп.; строк користування траншем 14 календарних днів з дати надання траншу; плата за користування 420 грн. 00 коп., що становить сукупну вартість кредиту в грошовому виразі та 28% в процентному значенні, а також заявка від 16.11.2016 року на суму 3000 грн. 00 коп.; строк користування траншем 14 календарних днів з дати надання траншу; плата за користування 820 грн. 00 коп., що становить сукупну вартість кредиту в грошовому виразі та 28% в процентному значенні. Строк дії договору відповідно до п.8.1. до 31.12.2020 року.

Відповідно до п.п.4.6.1., 4.6.2. договору позичальник підтвердив, що він уклав цей договір повністю усвідомлюючи значення своїх дій та згідно з вільним волевиявленням, а також він повністю розуміє та вважає справедливими щодо себе усі умови договору, свої права та обов’язки за договором і погоджується з ними.

Крім того, за умовами оскаржуваного договору позивач та був повідомлений про умови кредитування відповідно до частини 2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», а також йому була надана інформація, зазначена в ч.2 ст.12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

Частиною 1 ст.203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до роз’яснень, викладених в п.п. 7, 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними” від 06.11.2009 року №9, правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Згідно ч.1 ст.215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину.

Згідно ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк/фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти; особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

Частина 2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» вимагала від кредитодавця надання споживачу перед укладенням відповідного договору певної інформації. Також ця частина передбачала, що у разі ненадання зазначеної інформації суб’єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього кодексу.

Відповідно до положень ст. ст. 15. 23 Закону України «Про захист прав споживачів», ненадання інформації про послугу саме по собі не є підставою для визнання недійсним кредитного договору. За певних обставин це може бути підставою для розірвання договору або відшкодування збитків.

Тобто наявність недотримання кредитодавцем вищенаведених умов ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» не має своїми наслідком визнання кредитного договору недійсним.

Разом з тим, вся передбачена ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» інформація була надана і позичальник ствердно та беззастережно власним підписом підтвердив та запевнив, що ознайомлений з умовами договору та ознайомлений і згоден з умовами надання кредиту, його особливостями, перевагами та недоліками.

Посилання позивача на те, що під час укладення кредитного договору він його не прочитав нічим не підтверджене, безпідставне та не може свідчити про ненадання йому необхідної, детальної та достовірної інформації про послугу.

Згідно ч.1 ст.230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Під обманом слід розуміти навмисне введення в оману однією стороною правочину іншої сторони з метою вчинення правочину. Обман – це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. При цьому встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за ст.230 ЦК України.

Пунктом 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 року №9, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Відповідно до ч.1 ст.230 ЦК України правочин визнається судом недійсним, якщо одна сторона навмисно замовчує існування обставин, які мають істотне значення і можуть перешкодити вчиненню правочину. Істотними умовами кредитного договору відповідно до змісту ч.1 ст.638 та ст.1054 ЦК України є умови про мету, суму і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, розмір, порядок нарахування та виплати процентів, відповідальність сторін.

Доказів, що доводили б факт умисних дій чи умисної бездіяльності відповідача із метою обману позичальника та що доводили б заперечування або замовчування відповідачем наявності обставин, які можуть перешкодити вчиненню кредитного договору позивачем до суду не надано.

Як вбачається з тексту оскаржуваного договору, в ньому викладені всі істотні умови, у тому числі щодо погашення кредиту, сплати відсотків, обов’язки та права позичальника та кредитора, відповідальність сторін, в тому числі у випадку невиконання чи неналежного виконання зобов’язань за договором.

Позивач не скористався своїм правом, передбаченим ч.2 ст.1056 ЦК України та ч.6 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» та не відмовився від одержання кредиту, свою згоду на укладення кредитного договору не відкликав та не звертався до кредитора за додатковими роз’ясненнями положень договору.

За положеннями ч.5 ст.11, ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами застосовуються положення цього закону про несправедливі умови в договорах.

Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотним дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача, зокрема, встановлення жорстких обов’язків споживача. Несправедливі умови не повинні включатись у договори зі споживачами.

Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути замінено або визнано недійсним, а у разі коли це зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача, такі положення теж підлягають зміні, або договір може бути визнаний недійсним в цілому.

У викладеній 08.06.2016 року у справі №6-330цс16 правовій позиції, аналізуючи норму ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», Верховний Суд України дійшов висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони, по-перше, порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві.

Позивачем не обгрунтовано та не доведено належними та допустимими доказами наявності жодної, а тим більше всіх ознак, які б свідчили про те, що умови кредитного договору є несправедливими.

Сам факт наявності в кредитному договорі умов щодо встановлення плати за користування кредитом та пені не може бути визнаний, як такий, що свідчить про недійсність договору, або окремої його частини, враховуючи положення вимог ст. ст.6, 627 ЦК України щодо свободи договору, та не є несправедливою, дискримінаційною умовою в розумінні ч.5 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Позивач добровільно погодився з відповідними умовами кредитного договору.

Що стосується доводів позовної заяви щодо порушення вимог п.14 ч.1 ст.6 Закону України «Про третейські суди», судом встановлено наступне.

Сторони підтвердили в договорі, що положення пунктів 10.1.-10.3. договору становлять третейське застереження відповідно до чинного законодавства України. У заявках до кредитного договору, порядок вирішення спорів обумовлений розділом 9, а кредитне застереження погоджене між сторонами п.9.12. заявки.

Відповідно до п.22 ст. 1 Закону України "Про захист прав споживачів", споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує, або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язку найманого працівника.

Як роз'яснено в пунктах 1 та 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 року за №5 "Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів", споживачем, права якого захищаються на підставі Закону, є лише громадянин (фізична особа), котрий придбає, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб. ОСОБА_3 не визначає певних меж своєї дії, судам слід мати на увазі, що до відносин, які ним регулюються, належать, зокрема, ті, що виникають із договорів про надання фінансово-кредитних послуг для задоволення власних побутових потреб громадян (у тому числі про надання кредитів, відкриття й ведення рахунків, проведення розрахункових операцій, приймання зберігання цінних паперів, надання консультаційних послуг).

За частиною першою статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Статтею 6 Закону України «Про третейські суди» визначено категорії справ, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, розгляд яких третейськими судами заборонений.

Законом України «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» частину першу статті 6 Закону України «Про третейські суди» доповнено пунктом 14, згідно якого третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). ОСОБА_4 набрав чинності 12 березня 2011 року.

Отже на час укладення між сторонами 21.08.2016 року кредитного договору ОСОБА_4 України «Про третейські суди» містив заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Наведене дає підстави для висновку про те, що вказане вище третейське застереження кредитного договору між позивачем (позичальником) і відповідачем (кредитором) було укладено в порушення вимог пункту 14 частини першої статті 6 Закону України "Про третейські суди", що є підставою для визнання в цій частині кредитного договору недійсним.

Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 20.05.2015р. у справі № 6-64цс15, яка є обов'язковою для всіх судів України.

Разом з тим, відповідно до ст.217 ЦК України, недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Отже, враховуючи положення ст.13 ЦПК України, щодо розгляду судами справ в межах позовних вимог, враховуючи, що поданий позов не містить вимоги про визнання недійсною умови оспорюваного договору в частині третейського застереження, а його недійсність не тягне за собою визнання оспорюваного договору та заявок до нього недійсними в цілому, суд не вбачає визначених законом підстав для визнання кредитного договору недійсним в цілому, з підстав лише наявності третейського застереження.

Крім того, позивач в обґрунтування позовних вимог посилається в позовній заяві на незаконність умов договору про безвідкличність згоди на обробку персональних даних.

Відповідно до п.9.4. кредитного договору позичальник надає свою однозначну, безумовну та безвідкличну згоду на обробку будь-яких його персональних даних, включаючи, але не обмежуючись збиранням, реєстрацією, накопиченням, зберіганням, адаптуванням, зміною, поновленням, використанням і поширенням (розповсюдженням, реалізацією, передачею), знеособленням, знищенням відомостей про позичальника без будь-яких обмежень та з будь-якою метою. Даний пункт договору дублюється з п.8.4. заявок до кредитного договору.

Згідно зі ст.2 Закону України «Про захист персональних даних» обробка персональних даних - будь-яка дія або сукупність дій, таких як збирання, реєстрація, накопичення, зберігання, адаптування, зміна, поновлення, використання і поширення (розповсюдження, реалізація, передача), знеособлення, знищення персональних даних, у тому числі з використанням інформаційних (автоматизованих) систем.

Відповідно до п.1 ст.11 цього Закону однією з підстав для обробки персональних даних є згода суб'єкта персональних даних на обробку його персональних даних.

Частиною 1 ст. 8 вказаного Закону визначено, що особисті немайнові права на персональні дані, які має кожна фізична особа, є невід'ємними і непорушними.

Пунктом 11 ч. 2 ст. 8 цього Закону встановлено, що суб'єкт персональних даних має право відкликати згоду на обробку персональних даних.

Аналіз положень Закону «Про захист персональних даних» дає підстави дійти висновку про те, що право особи на відкликання згоди на обробку персональних даних може стосуватись майбутньої обробки персональних даних, але не тих даних, які вже були оброблені. Рішення та процеси, які були здійснені під час обробки персональних даних, не можуть бути анульованими.

Таким чином, положення кредитного договору щодо безвідкличності згоди позивальника стосуються саме даних, що обробляються при виконанні кредитних зобов'язань і не суперечать положенням чинного законодавства.

Враховуючи вищенаведене, позовні вимоги є необгрунтованими та такими, що не підлягають до задоволення у повному обсязі.

Керуючись ст.ст. 10, 12, 13, 81, 82, 141, 259, 263, 265, 279 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Споживчий Центр" про захист прав споживачів та визнання недійсним кредитного договору, залишити без задоволення.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Житомирської області шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя С.М. Полонець