Рішення № 71865958, 16.01.2018, Немишлянський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Фрунзенський районний суд м. Харкова)

Справа № 645/5462/16-ц

Провадження № 2/645/101/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 січня 2018 року Фрунзенський районний суд м. Харкова у складі:

головуючого – судді Горпинич О.В.,

секретарі судових засідань – ОСОБА_1, ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа – приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_5, про визнання заяви недійсною, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ, за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання майна особистою власністю, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом, в остаточно уточненій редакції якого просила визнати заяву від 30.01.2014 року, що зареєстрована у реєстрі за № 165, недійсною та визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя; визнати за нею право власності на ? частину вищевказаної квартири. В обґрунтування позову посилалася на те, що вона з відповідачем знаходилися у зареєстрованому шлюбі з 01.12.2009 року, від подружнього життя 08.12.2009 року народилася донька. 20.12.2016 року шлюб між подружжям розірвано. Проте за час шлюбу було придбано квартиру № 253 у будинку готельного типу номер 2-а по вул. Благодатній у м. Харкові. Позивачка вважає дану квартиру спільною сумісною власністю подружжя, оскільки вона придбана за час шлюбу за власні кошти. З 15.08.2000 року позивачка зареєстрована як фізична особа – підприємець, має декілька торгівельних магазинів, які приносять постійний та стабільний дохід. Саме вона забезпечувала сім’ю, купувала рухоме та нерухоме майно, у тому числі спірну квартиру. Позивачка зазначала, що коли вона познайомилася з ОСОБА_4, він не мав власного нерухомого майна, роботи, не мав доходу. Під час спільного проживання, вона навчила відповідача торгівельній діяльності, спонукала до самостійної роботи, сприяла його реалізації як підприємця, оскільки хотіла поруч бачити чоловіка, який може заробляти гроші та утримувати сім’ю. Приблизно наприкінці 2013 року, вона разом із ОСОБА_4 прийняли рішення придбати нерухомість у м. Харкові, оскільки виховували доньку і розраховували забезпечити доньці майбутнє. Перед придбанням нерухомості, з відповідачем обговорювали параметри квартири, її можливу вартість. У приватного нотаріуса ХМНО ОСОБА_5 30.01.2014 року при укладанні договору купівлі - продажу квартири, за попередньою домовленістю і з ОСОБА_4, який вмовив її, що квартиру краще зареєструвати на його ім’я, вона підписала заяву про відмову від квартири. Про цю заяву позивачка згадала лише тоді, коли ОСОБА_4, після подачі позову про розірвання шлюбу заявив, що все майно належить йому. Отримавши апеляційну скаргу відповідача та долучені до неї документи, вона побачила заяву, яку вона підписала у нотаріуса в день придбання спірної квартири. Дана заява про згоду на те, що вказана квартира куплена за кошти відповідача, підписана нею під впливом обману та помилки. Ця заява та угода купівлі – продажу квартири від 30.01.2014 року істотно порушує її інтереси та інтереси малолітньої доньки. На той час вартість квартири складала 65 000 грн., та ці гроші вона взяла з дому та передала ОСОБА_4 перед укладанням договору у нотаріуса, оскільки це були спільні кошти, які вони заробили спільною працею. Реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_2 була здійснена на ОСОБА_4. Позивачка, посилаючись на вимоги СК України зазначала, що спірна квартира є спільною сумісною власністю її та ОСОБА_4.

ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом, відповідно до якого просив визнати квартиру № 253 в будинку готельного типу № 2-а по вул. Благодатній в м. Харкові, його особистою приватною власністю. В обґрунтування позову посилався на те, що 30.01.2014 року, знаходячись у шлюбі з ОСОБА_3, придбав собі вищевказану квартиру, так як у нього не було власного житла. Так, наприкінці грудня 2013 року він оглянув спірну квартиру, вона йому сподобалась, він повідомив ОСОБА_3 про свої наміри придбати дану квартиру на що остання категорично відмовилась приймати участь в купівлі цієї квартири, пославшись на те, що у неї є житло, а сімейні гроші вона не дозволяє витрачати, оскільки потрібно розширяти бізнес. Враховуючи, що у нього не було житла, квартира продавалася недорого, він 02.01.2014 року взяв у борг у ОСОБА_6 суму 8000 доларів США та 30.01.2014 року придбав спірну квартиру. При нотаріальному посвідчені договору купівлі – продажу квартири була присутня ОСОБА_3, яка заявою підтвердила, що квартира купується за його особисті кошти та права спільної сумісною власності на цю квартиру вона не набуває. Перед підписанням цієї заяви нотаріус запропонувала ОСОБА_3 ознайомитися з її змістом та роз’яснила, що правовий режим спільного майна подружжя на цю квартиру розповсюджуватися не буде. ОСОБА_3 уважно ознайомилася зі змістом проектів заяви та договору, ніяких заперечень, зауважень, доповнень не висказала, підписавши їх. Після посвідчення договору ніколи не заявляла жодних претензій стосовно придбаної квартири, і лише після того, як він вирішив розлучитися з ОСОБА_3, остання почала пред’являти вимоги щодо поділу майна, а саме: квартири АДРЕСА_3.

У судовому засіданні позивачка та її представник ОСОБА_7, підтримали позовну заяву у повному обсязі, просивши про задоволення вимог, при цьому посилалися на обставини викладені вище, а також позивачка зазначала, що в момент підписання у нотаріуса заяви від 30.01.2014 року, вона мала захворювання та проходила курс лікування, та при вживанні медикаментів, рекомендованих лікарем, відчувала побічні ефекти, а саме: пригніченість, втомлюваність, не могла концентрувати увагу, відчувала депресію, та не могла повністю розуміти значення своїх дій, а тому не розуміла значення заяви, яку підписала 30.01.2014 року у приватного нотаріуса ОСОБА_5. Позивачка та її представник заперечували проти зустрічних позовних вимог ОСОБА_4, посилаючись на їх необґрунтованість.

ОСОБА_4 та його представник ОСОБА_8 в судовому засіданні заперечували проти позовних вимог ОСОБА_3, підтримавши свої позовні вимоги, просивши про їх задоволення.

Суд, вислухавши сторін по справі та їх представників, свідків, дослідивши письмові докази у їх сукупності, вважає, що позов підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Згідно з вимогами ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та докази на їх підтвердження; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.

Сторони по справі знаходилися у зареєстрованому шлюбі з 01.12.2009 року, що підтверджено свідоцтвом про шлюб серія І-ВЛ № 133011, копія якого знаходиться в матеріалах справи.

Згідно договору купівлі – продажу від 30.01.2014 року ОСОБА_4 придбав однокімнатну квартиру № 253 в будинку готельного типу № 2-а по вул. Благодатній в м. Харкові. Продаж квартири здійснено за 65000 грн.. В договорі зазначалося, що купівля квартири здійснюється за рахунок коштів, що належать покупцю (ОСОБА_4В.) на праві приватної особистої власності (справжність підпису на відповідній заяві дружини покупця засвідчено ОСОБА_5 приватним нотаріусом ХМНО, 30.01.2014 року).

Стаття 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до частини першої та другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, не визнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересів.

Згідно зі ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтереси особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У відповідності зі ст.ст. 12,13 ЦПК України, суд розглядає справи на принципах змагальності і диспозитивності, у межах заявлених позовних вимог на підставі доказів, наданих сторонами.

Крім того, ч. 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом

Статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено право кожного на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. При цьому органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 18.12.1986 року у справі «Джонсон проти Ірландії», яке є джерелом права в Україні, поважний суд визначив, що поняття сім'я виходить за межі формальних відносин та встановлених законом угод, тобто не обмежується виключно стосунками, заснованими на шлюбі, і може включати інші «родинні» зв'язки, коли сторони живуть спільно поза шлюбом.

Відповідно до Протоколу № 7 до Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» зі змінами, внесеними Протоколом № 11 - стаття 5, про рівноправність кожного з подружжя кожен із подружжя у відносинах між собою користується рівними правами та обов'язками цивільного характеру, що виникають зі вступу у шлюб, перебування в шлюбі та у випадку його розірвання.

Так, у рішенні Європейського Суду від 29.11.1991 року у справі «ОСОБА_9 Девелопментс ЛТД» проти Ірландії» зазначається, що власники мають право претендувати щонайменше на законне сподівання на можливість користуватися своєю власністю.

Відповідно до ч. 1 ст. 15, ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Захист права власності виникає тоді, коли наявність суб'єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або ними оспорюється. Вказана правова позиція узгоджується з висновками, викладеними в постановах ВС України від 04 квітня 2011 року по справі № 3 - 18 цс 11.та від 07.11.2012 року у справі №6-107 цс 12.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України майном, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: час набуття такого майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Вказана правова позиція викладена в постанові Пленуму Верховного Суду України у справі №6-2333цс15 від 25.11.2015 року.

Крім того, Верховним Судом України в постанові від 7 грудня 2016 року у справі № 6-1568цс16 висловлена правова позиція, відповідно до якої належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам. Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

Правові позиції Верховного Суд України згідно з ч. 2 ст. 360-7 ЦПК України мають враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Згідно договору купівлі - продажу від 30.01.2014 року зазначалося, що ОСОБА_4 здійснює квартиру за рахунок коштів, що належать йому на праві приватної власності.

В судовому засіданні позивачка ОСОБА_3 повідомила, що грошові кошти на придбання квартири надали її батьки. Проте в позві ОСОБА_3 зазначалося, що ця квартира була придбана на сумісні кошти її та ОСОБА_4.

В позові також ОСОБА_3 зазначала, що заяву від 30.01.2014 року, якою вона підтвердила, що спірна квартира придбається за особисті кошти ОСОБА_4, вона написала під впливом помилки та обману, проте в судовому засіданні вже зазначала та доказувала, що була під впливом лікарських препаратів, які вона приймала в той період часу, надавши з цього приводу висновок спеціаліста.

За загальним правилом, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу (частина 1 статті 215 ЦК України).

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

У статтях 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).

За змістом частин 1, 3 статті 626 ЦК України двостороннім договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.

Отже, правова природа двостороннього договору передбачає волевиявлення обох сторін договору на зміну, припинення або встановлення прав та обов'язків сторін цього договору.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина 3 статті 203 ЦК України).

За змістом статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Згідно з роз'ясненнями, які містяться в пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Згідно п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз'яснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Статтю 229 ЦК України встановлено, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Проте заява, яка оскаржується позивачкою не є правочином.

Крім того, на підтвердження своїх вимог за позовом ОСОБА_3 не надано жодних доказів, а навпаки, містяться суперечки між обґрунтуванням вказаних у позові (заява написана під впливом помилки, обману) та тими доказами наданими в суді (хворобливий стан через прийом препаратів).

В судовому засіданні свідок з боку позивача ОСОБА_3 – ОСОБА_10 повідомила, що дружила з матір’ю позивачки, та їй було відомо, зі слів матері, що вони збирають гроші на придбання квартири, та сама матір ОСОБА_3М, дала останній гроші на придбання спірної квартири, але свідок не змогла пояснити, що це за квартира, та повідомила, що вона не була присутня при передачі грошових коштів на придбання квартири, та скільки пройшло часу з моменту передачі грошових коштів та придбання квартири їй також не відомо.

Також свідок ОСОБА_3 – ОСОБА_11, пояснила, що є подругою ОСОБА_3, та їй відомо, що мама ОСОБА_3 збирала грошові кошти на придбання квартири та дала ОСОБА_3 в борг кошти для здійснення правочину.

Допитана в якості свідка мама позивачки ОСОБА_3 - ОСОБА_12 пояснила, що вона збирала грошові кошти на придбання квартири для доньки, ОСОБА_4 не працював та не мав своїх грошей, після того як були зібрані грошові кошти вона передала їх для придбання квартири, проте свідок не змогла пояснити скільки та коли саме вона позичала грошових коштів на придбання спірної квартири.

Також свідок ОСОБА_3 – ОСОБА_13 пояснив, що ОСОБА_3 неодноразово повідомляла, що збирає грошові кошти на покупку квартири для доньки. Також повідомляла, що її мати збирає грошові кошти на придбання квартири для онуки. Дані відомості йому сталі відомі зі слів ОСОБА_3 та її матері ОСОБА_12 Свідок також повідомив, що він не був присутній при передачі грошових коштів на придбання спірної квартири та не може підтвердити, що саме за кошти, які були зібрані ОСОБА_3 та ОСОБА_12 придбана квартира, не знає коли саме її придбали та на кого вона оформлювалась, а також адреса за якою розташована спірна квартира.

Показання вищевказаних свідків суд вважає неспроможними, та такими, що викликають сумніви, оскільки не один з допитаних свідків не зміг підтвердити у судовому засіданні за які саме грошові кошти придбана спірна квартира, для кого вона придбалася, за якою адресою та на кого оформлено право власності. Крім того, зі слів свідків гроші на квартиру збирала саме сім’я ОСОБА_3, зібравши певну суму за деякий проміжок часу, вони були передані ОСОБА_3, що б остання змогла купити квартиру для доньки, та незважаючи на це, договір купівлі – продажу, як і право власності на квартиру з невідомих причин оформлено на її чоловіка ОСОБА_4.

Посилання позивачки на те, що вона зареєстрована як ФОП та має певний дохід, висновків суду не спростовують, та не доводять того факту, що саме за спільні грошові кошти ОСОБА_3 – ОСОБА_4, або за грошові кошти, які отримані позивачкою від батьків придбана спірна квартира.

Проте, відповідно до ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Згідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ч. 1 ст. 79 ЦПК України).

Доказування, та як, слідство рішення, не може ґрунтуватися на припущеннях.

Всупереч вимогам ЦПК України, позивачкою не надано жодного доказу на підтвердження того, що спірна квартира придбана на сумісні кошти її та ОСОБА_4, або за грошові кошти, які надавалися її родиною.

В судовому засіданні опитаний в якості свідка з боку відповідача ОСОБА_4, - ОСОБА_6 повідомив, що є товаришем останнього, з яким знайомий з 2000 року. В січні 2014 року ОСОБА_4 знайшов квартиру, яка коштувала недорого, та яку він бажав придбати для себе, оскільки у нього не було власного житла, яке б належало йому на праві власності, та зайняв у нього 8000 доларів США для придбання квартири. Свідок також пояснив, що саме він разом з ОСОБА_4 оглядали квартиру перед її придбанням та він у нього просив пораду щодо її придбання.

В судовому засіданні була допитана свідок з боку ОСОБА_4 – ОСОБА_14, яка повідомила, що саме вона продала спірну квартиру ОСОБА_4. Вона знає, що ОСОБА_3, на той час була дружиною ОСОБА_4 та вона була присутня при вчиненні правочину, куди приїхала на власному автомобілі. ОСОБА_3 при оформленні договору купівлі – продажу спірної квартири повідомлялося, що ОСОБА_4 придбає квартиру за власні кошти. За квартиру грошові кошти їй передав саме ОСОБА_4, при цьому його дружина була в нормальному, адекватному стані.

Суд приймає як доказ показання свідків, оскільки вони не протирічать фактичним обставинам справи та наявним письмовим доказам.

Обов'язок доказування покладається на сторін. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності. Суд не може збирати докази за власною ініціативою. Матеріально-правовий зміст обов'язку подавати докази полягає в тому, що, в випадку його невиконання суб'єктом доказування і неможливості отримання доказів суд має право визнати факт, на який посилалась зацікавлена сторона, неіснуючим, чи навпаки, як це має місце при використанні презумпції, існуючим, якщо інше не доказано другою стороною.

Крім того, із даним позовом ОСОБА_3 звернулася до суду тільки в листопаді 2016 року, тоді як договір купівлі – продажу спірної квартири укладено 30.01.2014 року, тобто зі спливом певного часу. Та обставина, на яку посилається ОСОБА_3, що тільки у 2016 році, коли ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом про розірвання шлюбу, вона згадала про написання заяви, є неспроможною, суперечить іншим доказам по справі, оскільки як доводила в судовому засіданні ОСОБА_3 вона брала у борг грошові кошти у своєї родини для придбання квартири, та після придбання спірної квартири їй не могло бути не відомо про оформлення на ОСОБА_4 спірної квартири, оскільки існувала і заява, якою вона підтвердила, що купівля здійснюється за власні кошти ОСОБА_4, що належать йому на праві приватної власності.

В свою чергу, згідно із ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ст. 263 ЦПК України).

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бочаров проти України" (остаточне рішення від 17 червня 2011 року) суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів.

В свою чергу ОСОБА_4 в судовому засіданні надав розписку від 02.01.2014 року про отримання в борг грошових коштів в розмірі 8000 доларів США від ОСОБА_6.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 57 Сімейного кодексу України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Відповідно до пункту 24 Постанови пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.

Згідно з положеннями ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до вимог ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з вимогами ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно зі ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Для правильного застосування статті 60 СК України та визнання майна спільною сумісною власністю суд повинен установити не тільки факт набуття цього майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя, треба перевіряти за які кошти таке майно набуте.

Отже, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_4 є обґрунтованими та доведено, що квартира придбана саме за особисті грошові кошти ОСОБА_4, а тому підлягають задоволенню, у зв'язку з чим відмовляє в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання квартири спільною сумісною власністю та її поділу.

Керуючись ст. ст. 4, 5, 12, 13, 77, 79, 81, 89, 90, 95, 213, 258, 259, 263, 274, 265, 268 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа – приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_5, про визнання заяви недійсною, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ - відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання майна особистою власністю – задовольнити.

Визнати квартиру № 253 в будинку готельного типу № 2-а по вул. Благодатній у м. Харкові особистою приватною власністю ОСОБА_4.

Рішення може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення або з дня складення повного судового рішення у разі оголошення вступної та резолютивної частини рішення або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Фрунзенський районний суд м. Харкова.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач – ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, паспорт громадянина України серії МК 153616, виданий 02.07.1996 року Зміївським РВ УМВС України в Харківській області, реєстраційний номер облікової карти платника податків НОМЕР_1, місце проживання (перебування): Харківська область, Зміївський район, сел. Слобожанське, вул. Горького, б. 2, кв. 28.

Відповідач - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, громадянина України, паспорт серія МК 084182, виданий 11.03.1996 року Московським РВ ХМУ УМВС України в Харківській області, реєстраційний номер НОМЕР_2, місце проживання (перебування): АДРЕСА_4.

Суддя -