Постанова № 71860506, 16.01.2018, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" січня 2018 р. Справа№ 910/12258/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Руденко М.А.

суддів: Пономаренка Є.Ю.

Дідиченко М.А.

при секретарі: Ігнатюк Г.В.

за участю представників:

від позивача - Осадчий С.С. (довіреність б/н від 24.07.17);

від відповідача - Шокур А.Ю. (довіреність №10/01/18-1 від 10.01.18);

від третьої особи 1 - Слюсаренко Д.А. (довіреність №741-26 від 09.01.18);

від третьої особи 2 - не з'явилися;

розглянувши апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Будцентр Витязь"

на рішення господарського суду Чернігівської області від 18.10.2017 року.

у справі № 910/12258/17 (суддя: Лавриненко Л.М.)

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Будцентр Витязь"

до Дочірнього підприємства "Чернігівський облавтодор" відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України"

треті особи яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача:

1. перший окремий відділ капітального будівництва Державної прикордонної служби України

2. приватне підприємство "Київшляхбуд"

про визнання договору та актів приймання-передачі недійсними,-

В С Т А Н О В И В:

У липні 2017 року позивач звернувся до господарського суду міста Києва з позовною заявою до відповідача про визнання договору №14/12 від 14.12.2015 року не дійсним. Визнати усі акти прийму передачі до договору відповідального зберігання №14/12: акт прийому-передачі №1 від 14.12.2015 року, акт прийому-передачі №2 від 14.12.2015 року, акт прийому-передачі №3 від 14.12.2015 року, акт прийому-передачі №4 від 08.04.2015 року, акт прийому-передачі №5 від 27.07.2015 року - недійсними.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 21.08.2017 справу №910/12258/17 на підставі ст.15,17 Господарського процесуального кодексу України було передано за територіальною підсудністю до господарського суду Чернігівської області, оскільки, відповідно до спеціального витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, що міститься на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України, місцезнаходженням відповідача є: 14005, м. Чернігів, вул. Київська,17.

15.10.2017 року позивачем було подано заяву про зменшення розміру позовних вимог, у якій просить суд зменшити розмір позовних вимог і вважати їх наступними: визнати недійсним договір №14/12 укладений 14.12.2015 між товариством з обмеженою відповідальністю "Будцентр Витязь" та дочірнім підприємством "Чернігівський облавтодор" відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України".

Рішенням господарського суду Чернігівської області від 18.10.2017 року у справі №910/12258/17 в задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі.

Мотивуючи рішення, суд першої інстанції зазначив, що заява позивача про зменшення позовних вимог є безпідставною та задоволенню не підлягає, оскільки даний предмет позову не містить кількісних показників, які характерні для зменшення розміру позовних вимог. Також суд зазначив, що загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. Спірні акти приймання-передачі №1 від 14.12.2015, №2 від 14.12.2015, №3 від 14.12.2015, №4 від 08.04.2015, №5 від 27.07.2015 не мають ознак правочину в розумінні ст. 202 Цивільного кодексу України, а є лише первинними документами, а тому не підлягають визнанню недійсними.

Не погоджуючись з рішенням суду, позивач - товариства з обмеженою відповідальністю "Будцентр Витязь" звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить частково скасувати рішення господарського суду Чернігівської області від 18.10.2017 року у справі № 910/12258/17, а саме відносно відмови у визнанні договору №14/12 укладеного 14.12.2015 року між ТОВ «Будцентр Витязь» та ДП «Чернігівський облавтодор» ВАТ «Державна акціонерна компанія «Автомобільні дороги України» - недійсним. Прийняти нове рішення яким, визнати договір №14/12 укладеного 14.12.2015 року між ТОВ «Будцентр Витязь» та ДП «Чернігівський облавтодор» ВАТ «Державна акціонерна компанія «Автомобільні дороги України» - недійсним, у іншій частині рішення господарського суду Чернігівської області від 18.10.2017 року по справі №910/12258/17 - залишити без змін.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказав на те, що судом першої інстанції не було взято до уваги ту обставину що, між сторонами було підписано договір №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015 та акти приймання-передачі до даного договору, але в подальшому майно, тобто щебінь не передавався, а тому даний договір не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Також апелянт вказує на те, що у спірному договорі №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015 відсутня така істотна умова, як ціна договору, яка відповідно до ч.3 ст.180 Господарського кодексу України, у будь-якому разі повинна була бути погодженою сторонами при укладенні договору, тому відсутність даної істотної умови як ціна (розмір оплати і термін її внесення) тягне за собою визнання договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015 недійсним. Також зазначив, що судом першої інстанції при прийнятті не було взято до уваги рішення господарського суду Чернігівської області від 29.06.2016 ріку у справі 927/44/16, яким підтверджено, що щебінь не передавався позивачу для зберігання, а образу з товарних станцій був наданий третій особі для завершення будівельних робіт. Окрім того, скаржник звертає увагу на те, що судом першої інстанції безпідставно було відмовлено в задоволенні заяви про зменшення позовних вимог у зв'язку з відсутністю повноважень представника позивача.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 07.11.2017 року було прийнято до провадження апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Будцентр Витязь" та призначено справу до розгляду.

04.12.2017 року через відділ документального забезпечення суду від представника позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Ухвало Київського апеляційного господарського суду від 05.12.2017 року клопотання позивача було задоволено, розгляд справи відкладено до 16.01.2018 року.

16.01.2018 року через відділ документального забезпечення суду від представника відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить відмовити позивачу в задоволенні апеляційної скарги.

У судовому засіданні, 16.01.2018 року представник позивача підтримав вимоги своєї апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення скасувати, прийняти нове рішення яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Представник відповідача у судовому засіданні заперечив проти вимог апеляційної скарги, просив її залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Представник третьої особи 1 також заперечив проти вимог апеляційної скарги, просив її залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Представник третьої особи у судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, як свідчать матеріали справи про час та місце розгляду справи всі представники сторін були повідомлені належним чином (а.с.199-203)

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Пунктом 2 ч.3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин нявки.

Враховуючи те, що матеріали справи містять докази повідомлення всіх учасників судового процесу про дату, час та місце судового засідання, судова колегія вважає можливим розглянути справу у відсутності представника третьої особи 2 за наявними у справі доказами.

Колегія суддів, розглянувши наявні матеріали, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної господарської справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права встановила наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 270 ГПК у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій Главі.

У відповідності до вимог ч.ч. 1, 2, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 14.12.2015 між ДП "Чернігівський облавтодор" ВАТ "ДАК "Автомобільні дороги України" (депонент, відповідач по справі) та товариством з обмеженою відповідальністю "Будцентр Витязь" (виконавець, позивач по справі) було укладено договір №14/12 відповідального зберігання (договір)(а.с.19).

За умовами договору, депонент передає, а виконавець приймає на відповідальне зберігання майно (матеріали, речі) визначені (вказані) в актах прийому-передачі підписаних між сторонами на виконання умов цього договору. Депонент передає майно виконавцю згідно до актів прийому-передачі, які є невід'ємною частиною цього договору. Строк зберігання визначається сторонами з моменту отримання майна виконавцем, та до моменту його фактичного повернення депоненту, або сплати його вартості, яка визначається на підставі видаткових накладних виставлених депонентом (п. 1.1.-1.3. договору).

Пунктами 6.1., 6.3. договору, визначено, що цей договір вступає в силу і набирає чинності з моменту підписання та діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов'язань. Ніякі зміни в договорі не можуть бути внесені без письмової згоди, завірені печатками і підписами уповноважених представників обох сторін.

На виконання умов договору відповідач (депонент) передав, а позивач (виконавець) прийняв на відповідальне зберігання майно, що знаходиться на ст. Золочів, що підтверджується Актами прийому-передачі до договору відповідального зберігання №14/12 від 14.12.2015 року, які підписані та скріплені печатками обох сторін (а.с.20-24):

- Акт прийому - передачі №1 від 14.12.2015 року (Щебінь 40-70 кількість 3060,1);

- Акт прийому - передачі №2 від 14.12.2015 року (Щебінь 40-70 кількість 1170);

- Акт прийому - передачі №3 від 14.12.2015 року (Щебінь 40-70 кількість 1271,8);

- Акт прийому - передачі №4 від 08.04.2016 року (Геотекстиль, кількість 208 рулонів, площею 32 085 кв.м.);

- Акт прийому - передачі №5 від 27.07.2016 року (Геотекстиль, кількість 310 рулонів, площею 48050 кв.м.).

Як визначено п.п.2.1.1.-2.1.5. укладеного договору ТОВ «Будцентр Витязь» зобов'язався прийняти всі необхідні міри для забезпечення зберігання майна в належному стані у період дії цього договору, нести повну відповідальність за втрату або ушкодження майна депонента, що знаходяться у нього, незалежно від причини ушкодження або втрати, з моменту одержання майна від депонента до закінчення терміну його зберігання. Повернути майно депоненту по першій вимозі в 30-ти денний термін. Сплатити (відшкодувати) депоненту по першій вимозі фактичну вартість використаного (викупленого) майна. У випадку знищення або ушкодження майна, яке зберігається, або його частини, відшкодувати депоненту його вартість.

Позивач звернувся з позовними вимогами на підставі того, що між сторонами було підписано договір №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015 та акти приймання-передачі до даного договору, але в подальшому майно, тобто щебінь не передавався, а тому даний договір не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Також позивач вказує на те, що у спірному договорі №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015 відсутня така істотна умова, як ціна договору, яка відповідно до ч.3 ст.180 Господарського кодексу України, у будь-якому разі повинна була бути погодженою сторонами при укладенні договору, тому відсутність даної істотної умови як ціна (розмір оплати і термін її внесення) тягне за собою визнання договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015 недійсним.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. Зазначивши , про те, що спірні акти приймання-передачі №1 від 14.12.2015, №2 від 14.12.2015, №3 від 14.12.2015, №4 від 08.04.2015, №5 від 27.07.2015 не мають ознак правочину в розумінні ст. 202 Цивільного кодексу України, а є лише первинними документами, а тому не підлягають визнанню недійсними.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції зважаючи на наступне.

Заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Як передбачено вимогами ч.1 ст. 202 та ч.1 ст. 205 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, правочин може вчинятися усно або в письмовій, електронній формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Договором, відповідно до ч.1 статті 626 Цивільного кодексу України, є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частиною 1 ст. 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як унормовано ч. 1 ст. 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

З огляду на предмет та умови договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015, суд приходить до висновку, що за юридичною природою даний договір є договором зберігання.

В матеріалах справи відсутні докази того, що на момент розгляду справи, у договір були внесені зміни або докази розірвання чи припинення договору.

Частиною 1 ст. 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Разом з тим, вимогами статті 203 Цивільного кодексу України визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Порядок укладення господарських договорів регулюється ст. 179-181 Господарського кодексу України та ст. 638-647 Цивільного кодексу України.

Так, відповідно до частини 7 ст.179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Водночас, згідно ч. 1,2 ст. 181 Господарського кодексу України визначено що, господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Згідно до частин 1,2,3 ст. 180 Господарського кодексу України, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, які погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Аналогічні норми щодо порядку укладення договорів визначені і ст.638-639 Цивільного кодексу України.

Пунктами 2.1., 2.2. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" обумовлено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. За загальним правилом не є підставою для визнання недійсним відсутність у договорі істотних умов.

Як зазначалось вище та було вірно встановлено судом першої інстанції, 14.12.2015 року між ДП "Чернігівський облавтодор" ВАТ "ДАК "Автомобільні дороги України" та товариством з обмеженою відповідальністю "Будцентр Витязь" було укладено договір №14/12 відповідального зберігання та акти приймання-передачі до даного договору, які підписані обома сторонами та скріплені печатками.

Звертаючись з апеляційною скаргою позивач зазначив, що судом першої інстанції не було взято до уваги, що у спірному договорі відсутня така істотна умова, як ціна договору, що є однією з підстав для визнання його недійсним. Проте, колегія суддів вважає зазначений твердження відповідача необґрунтованим зважаючи на наступне.

Згідно з абз.1 ч.1, ч.2 ст.632 Цивільного кодексу України, ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.

Як передбачено частинами 1,4 ст. 946 Цивільного кодексу України плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання. Установчим документом юридичної особи або договором може бути передбачено безоплатне зберігання речі.

Разом з тим, укладаючи оскаржуваний договір сторони за спільною домовленістю, відповідно до пункту 1.4. договору передбачили, що визначаючи умови даного договору, сторони вирішили, що не матимуть грошових вимог (претензій) пов'язаних з послугами відповідального зберігання.

Отже, дослідивши умови договору, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що зазначеним пунктом 1.4 договору, сторони погодили факт безоплатності послуг зберігання та відсутність грошових вимог, пов'язаних з послугами відповідального зберігання по спірному договору, що не суперечить ч. 1,4 ст. 946 Цивільного кодексу України. Відсутність у договорі тієї чи іншої істотної умови може лише свідчити про його не укладення, а не про недійсність.

За таких обставин, посилання апелянта на таку підставу для визнання договору недійсним, як на відсутність такої істотної умови як ціна договору, є безпідставними і та не обґрунтованими. При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що текст спірного договору підписаний повноважними представниками обох сторін та скріплений печатками, що відповідає вимогам ст. 203 ЦК України.

Посилання в апеляційній скарзі скаржника на порушення п.5 ст. 203 ЦК України, як на підставу визнання договору недійним, колегія суддів також вважає безпідставним, з наступних підстав.

Пунктом 5 ст. 203 ЦК України визначено, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 1 ст. 936 ЦК України передбачено, що договір зберігання вважається укладеним з моменту передання речі на зберігання, тобто належить до категорії реальних договорів. Предметом договору зберігання можуть бути, як правило, рухомі речі, які мають індивідуальні ознаки, що не переходять у власність зберігача. Окрім того, на зберігання можуть передаватися речі з родовими ознаками відповідно до приписів статті 941 Цивільного кодексу України.

Нормою ст. 953 ЦК України визначено, що зберігач зобов'язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчено.

Для визнання правочину таким, що не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину.

Саме по собі невчинення сторонами інших дій на виконання правочину не означає його недійсність. При цьому, сторона договору, яка вимагає визнати правочин недійсним, повинна довести, що сторони правочину не мали наміру створювати правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування в даній справі покладається на позивача.

Згідно ст. 13 ГПК України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Статтею 74 ГПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини , на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Колегія суддів дослідивши матеріали справи, дійшла висновку, що скаржником не доведено належними доказами та допустими доказами відповідно до вимог ст. 76, 77 ГПК України, що у момент вчинення сторонами правочину, а саме договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015 року , існувала об'єктивна неможливість настання правового результату, який породжував би для сторін виникнення тих чи інших прав та обов'язків за оспорюваним правочином.

Доводи апелянта про те, що в нього відсутні виробничі можливості для виконання оспорюваного правочину, а саме: немає складських приміщень та умов для зберігання щебеню, статутом не передбачено надання послуг зберігання , колегія суддів зазначає наступне.

Як вже зазначалось та підтверджено матеріали справи, позивачем були надані до матеріалів справи, актами прийому-передачі (а.с.20-24), у яких зазначено, що вони складені до договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015 року. Відповідно до змісту яких: відповідач передав, а позивач (виконавець) прийняв на відповідальне зберігання майно, а саме: №1 від 14.12.2015 (щебінь 40-70 у кількості 3060,1 м3) (а.с.20 ); №2 від 14.12.2015 (щебінь 40-70 у кількості 1170 м3) (а.с. 21); №3 від 14.12.2015 (щебінь 40-70 у кількості 1271,8 м3) (а.с. 22); №4 від 08.04.2016 (геотекстиль у кількості 208 рулонів, загальною площею 32085 кв) (а.с.23); №5 від 27.07.2016 (геотекстиль у кількості 310 рулонів, загальною площею 48050 кв.м) (а.с. 24).

Водночас, пунктами 3.2., 3.4 розділу 3 статуту товариства з обмеженою відповідальністю "БУДЦЕНТР ВИТЯЗЬ", який затверджено загальними зборами учасників протокол № 2 від 04.07.2012 року (а.с. 152-156 ) визначено, що товариство вправі здійснювати будь-яку виробничу, господарську, комерційну діяльність, за винятком тієї, що заборонена законодавством України. Предметом діяльності товариства є (не виключно), в тому числі складське господарство, надання індивідуальних послуг.

Дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апелянтом не надано доказу на відсутність у нього складських приміщень та умов для зберігання щебеню, а також неможливість взяти складські приміщення в оренду, крім того, саме посилання на відсутність зазначених приміщень не є підставою для визнання договору недійсним тому доводи апеляційної скарги є не обґрунтованими та безпідставними.

Посилання апелянта на рішення господарського суду Чернігівської області від 29.06.2016 року по справі № 927/44/16, яким підтверджено, що щебінь не передавався позивачу для зберігання, а одразу з товарних станцій був наданий третій особі для завершення будівельних робіт, колегія суддів також вважає не підтвердженим зважаючи на наступне.

Як видно зі змісту рішення господарського суду Чернігівської області під час розгляду справи № 927/44/16 за позовом приватного підприємства "Київшляхбуд" до дочірнього підприємства "Чернігівський облавтодор" відкритого акціонерного товариства "Державна автомобільна компанія "Автомобільні дороги України" про стягнення 4887111,20 грн не досліджувалось питання щодо передачі відповідачем на зберігання позивачу майна за договором №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015 та наявність у відповідача загальної кількості щебеню, а тому посилання скаржника на рішення господарського суду Чернігівської області від 29.06.2016 по справі № 927/44/16 є також безпідставні.

Отже, зважаючи на викладене, колегія суддів приходить до висновку про те, що скаржником не надано належних доказів та не доведено, що майно, а саме щебінь, фактично не було передано позивачу, у зв'язку з тим, що ще до моменту його можливої передачі, його вже було передано приватному підприємству "Київшляхбуд", де було використано для будівництва будівельного об'єкту, а інше майно, саме щебінь, для передачі позивачу на зберігання у відповідача був відсутній. Тому, доводи апеляційної скарги в цій частині безпідставними та не обґрунтованими, та задоволенню не підлягають.

Відносно доводів апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції безпідставно було відмолено в задоволення заяви про зменшення розміру позовних вимог, колегія суддів зазначає наступне.

Позивачем, під час розгляду справи в суді першої інстанції, у судовому засіданні надав письмову заяву про зменшення розміру позовних вимог, у якій просив суд зменшити розмір позовних вимог і вважати їх наступними: визнати недійсним договір №14/12 укладений 14.12.2015 між товариством з обмеженою відповідальністю "Будцентр Витязь" та Дочірнім підприємством "Чернігівський облавтодор" відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України".

Відповідно до частини 4 ст. 22 ГПК України (чинний на момент винесення рішення), позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог.

Разом з тим, під зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено у позовній заяві.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовної якої позивач просить прийняти судове рішення.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції".

Оскільки предметом позову є визнання недійсним договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015 та визнання недійсними усіх актів прийому-передачі до договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015, а саме: №1 від 14.12.2015, №2 від 14.12.2015, №3 від 14.12.2015, №4 від 08.04.2015, №5 від 27.07.2015, колегія суддів вважає доводи апеляційної скарги безпідставними, так як зазначений предмет позову не містить кількісних показників, які характерні для зменшення розміру позовних вимог, а тому заява позивача про зменшення позовних вимог є безпідставною та задоволенню не підлягає. При цьому колегія суддів зазначає, що процесуальним правом часткової відмови від позову, відповідно до ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, позивач не скористався.

Щодо позовних вимог про визнання недійсним усіх актів прийому-передачі до договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015, укладеного між товариством з обмеженою відповідальністю „Будцентр Витязь" та дочірнім підприємством "Чернігівський облавтодор" відкритого акціонерного товариства "Державна акціонерна компанія "Автомобільні дороги України": а саме акту прийому-передачі №1 від 14.12.2015, акту прийому-передачі №2 від 14.12.2015, акту прийому-передачі №3 від 14.12.2015, акту прийому-передачі №4 від 08.04.2015, акту прийому-передачі №5 від 27.07.2015, колегія суддів зазначає наступне.

Позовні вимоги в цій частині ґрунтувались на тому, що після підписання договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015 і складання актів приймання-передачі №1 від 14.12.2015; №2 від 14.12.2015; №3 від 14.12.2015; №4 від 08.04.2016; №5 від 27.07.2016 до нього, майно, зазначене у спірних актах, містилось на залізничних станціях, після чого депонент (відповідач) відправив дане майно ПП "Київшляхбуд" і фактично не передав його позивачу (виконавцю), у зв'язку з чим усі зазначені акти прийому-передачі мають бути визнані недійсними.

Статтею 16 Цивільного кодексу України, передбачено право особи звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Аналогічні способи захисту визначені в статті 20 Господарського кодексу України.

Як вже зазначалось, та свідчать матеріли справи, правовідносини сторін виникли на підставі договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015.

Умовами п. 1.2. договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015 сторони передбачили, що акти прийому-передачі, згідно з якими депонент передає майно виконавцю, є невід'ємною частиною договору.

Укладаючи договір №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015, сторони на власний розсуд визначили його умови, зокрема, щодо приймання виконавцем на відповідальне зберігання майна (матеріалів, речей) визначеного (вказаного) в актах прийому-передачі підписаних між сторонами на виконання умов договору.

Сторони зазначили в актах прийому-передачі: №1 від 14.12.2015, №2 від 14.12.2015, №3 від 14.12.2015, №4 від 08.04.2015, №5 від 27.07.2015 найменування товару, одиницю виміру та кількість майна, яке передає депонент, а виконавець приймає на відповідальне зберігання.

Отже, оспорювані акти приймання-передачі №1 від 14.12.2015, №2 від 14.12.2015, №3 від 14.12.2015, №4 від 08.04.2015, №5 від 27.07.2015, що є предметом позову у даній справі, є документами, які складені відповідно до умов укладеного між сторонами договору №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015 та фіксують кількість переданого та прийнятого майна на зберігання.

При цьому, дія вищевказаних актів приймання-передачі не спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, а лише фіксує найменування товару, одиницю виміру та кількість майна, яке передає депонент, а виконавець приймає на відповідальне зберігання за договором №14/12 відповідального зберігання від 14.12.2015 року, тому зазначені акти приймання-передачі не є правочином у розумінні ст. 202 Цивільного кодексу України.

Правочином є укладений між ДП "Чернігівський облавтодор" ВАТ "ДАК "Автомобільні дороги України" (депонент, відповідач по справі) та товариством з обмеженою відповідальністю "Будцентр Витязь" (виконавець, позивач по справі) договір відповідального зберігання №14/12 від 14.12.2015.

Зважаючи на зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що акти прийому-передачі: №1 від 14.12.2015, №2 від 14.12.2015, №3 від 14.12.2015, №4 від 08.04.2015, №5 від 27.07.2015 не можуть бути предметом позову у справі, оскільки предметом позову не можуть бути обставини, які виступають доказами у справі, зокрема, акти приймання-передачі, адже такі акти підтверджують наявність або відсутність юридичних фактів, які входять до підстав позову.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що скаржник не довів обґрунтованість своєї апеляційної скарги, докази на підтвердження своїх вимог суду не надав, апеляційний суд погоджується із рішенням господарського суду Чернігівської області від 18.10.2017 року у справі № 910/12258/17, отже підстав для його скасування або зміни не вбачається.

Керуючись ст. ст. 269, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України суд,-

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Будцентр Витязь" на рішення господарського суду Чернігівської області від 18.10.2017 року у справі № 910/12258/17 залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Чернігівської області від 18.10.2017 року у справі № 910/12258/17 залишити без змін.

Матеріали справи № 910/12258/17 повернути до місцевого господарського суду .

Постанова апеляційного господарського суду набирає законної сили з дня її прийняття. Постанова Київського апеляційного господарського суду може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст. 288 ГПК України.

Повний текст постанови складено 25.01.2018 р.

Головуючий суддя М.А. Руденко

Судді Є.Ю. Пономаренко

М.А. Дідиченко