Постанова № 71853918, 24.01.2018, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 січня 2018 р.м.ОдесаСправа № 814/2434/16

Категорія: 6.3 Головуючий в 1 інстанції: Марич Є. В.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Джабурія О.В.

суддів - Вербицької Н.В.

- Крусяна А.В.

при секретарі - Філімович І.М.

за участю:

представника апелянта: Бичковський О.Г. (довіреність від 27.03.2017 р.)

представника апелянта: Головін М.В. (довіреність від 19.03.2015 р.)

представника позивача: Репченко Д.В. (довіреність від 05.01.2018 р.)

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 21 серпня 2017 року у справі за адміністративним позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Офісний центр «Миколаїв» до виконавчого комітету Миколаївської міської ради, треті особи - Державний реєстратор Реєстраційної служби Миколаївського міського управління юстиції Ковальчук Ірина Миколаївна, публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль», про скасування запису в реєстрі прав власності на нерухоме майно, -

ПОЗОВНІ ВИМОГИ ТА

НАСЛІДКИ ВИРІШЕННЯ ПОЗОВУ СУДОМ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

В листопаді 2016 року ТОВ «Офісний центр «Миколаїв» звернулось до адміністративного суду з позовом до виконавчого комітету Миколаївської міської ради, за участю третіх осіб - Державний реєстратор Реєстраційної служби Миколаївського міського управління юстиції Ковальчук І.М., ПАТ «Райффайзен банк Аваль», про скасування запису № 7826141 від 14.11.2014 року в реєстрі прав власності на нерухоме майно щодо реєстрації за товариством з обмеженою відповідальністю «Офісний центр Миколаїв» права власності на нерухоме майно, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 а саме нежитлове приміщення, загальною площею 1714,4 кв. м., реєстраційний номер майна 510947248101.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач, зазначав, що оскаржуваний запис є протиправним, оскільки договори купівлі-продажу, на підставі яких внесено запис про право власності позивача на нежитлові приміщення є нікчемними, а власником є ТДВ «Миколаївський Діпроміст».

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 21 серпня 2017 року позов задоволено. Скасовано запис № 7826141 від 14.11.2014 року в реєстрі прав власності на нерухоме майно щодо реєстрації за товариством з обмеженою відповідальністю «Офісний центр Миколаїв» права власності на нерухоме майно, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 а саме нежитлове приміщення, загальною площею 1714,4 кв. м., реєстраційний номер майна 510947248101.

Не погоджуючись з вказаною постановою суду першої інстанції, Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» подало апеляційну скаргу, в якій ставиться питання про скасування судового рішення та прийняття нової постанови про відмову у задоволенні позовних вимог, в зв'язку з тим, що воно постановлено з порушенням норм матеріального права та неповним з'ясуванням всіх обставин, що мають значення при розгляді справи.

Свою апеляційну скаргу апелянт обґрунтовує тим, що позов про скасування запису, який внесений 14.11.2014 року, поданий з пропуском 6-ти місячного строку, тобто з порушенням строку передбаченого ст. 99, 100, КАС України. Крім цього, як зазначає апелянт, рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності на нерухоме майно в судовому порядку не оскаржувалось та не скасовувалось, тобто, позивачем оскаржується саме правомірність набуття та реєстрації за ним права власності на нерухоме майно, а отже судом неправомірно зазначено в своєму рішенні про відмову у державній реєстрації. Також, на думку апелянта, цей спір про право власності належить розглядати в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства. Більш того, судом першої інстанції не було з'ясовано у чому саме полягає порушення прав позивача оскаржуваним записом про реєстрацію права власності та чи не призведе рішення про скасування запису про право власності за ТОВ «Офісний центр Миколаїв» до неможливості виконання судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки.

КОЛЕГІЯ СУДДІВ ВСТАНОВИЛА :

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що рішенням Миколаївської міської ради №697 від 25.07.2014 року нежитловим приміщенням 3-го та 4- го поверхів нежитлової будівлі літ А-5, а саме на третьому поверсі: прим. №1-46; 1-47; 1- 47а; 1-476; 1-48; 1-50; 1-51; 1-52; 1- 53; 1-54; 1-55; 1-56; 1-56а; 1-57; 1-59; 1-60; 1-60а; 1-61; -61 а; №11 - заг. площ. 566,6 кв.м., на четвертому поверсі: прим, з №1-63 по №1-82; з прим. №1-85-по №1- 90; № ІУа № ІІа - заг. площ. 417,8 кв.м., що розташовані по АДРЕСА_1 які належать гр. ОСОБА_7, було надано нову адресу, АДРЕСА_1.

В подальшому обидва об'єкта нерухомості внесено до статутних фондів ТОВ «М.А.Б.» - нежитлові приміщення по АДРЕСА_1 та до ТОВ «Південна країна» - нежитлові приміщення по АДРЕСА_1

ТОВ «Офісний центр Миколаїв» придбав вказану нерухомість у цих товариства на підставі договорів купівлі-продажу (1 том арк.113-118).

На підставі рішення виконавчого комітету Миколаївської міської ради №1032 від 24.10.2014 року створено об'єкт (нежитлові приміщення) по АДРЕСА_1 , який утворився внаслідок об'єднання нежитлових приміщень, розташованих на першому і другому поверхах громадської будівлі літ. А-5 по АДРЕСА_1 (перший поверх прим. №1-1, 1-13, 1-14, 1-15, V, VII, 1 заг. площ. 123,2 кв.м, другий поверх прим. №1-23, 1-24, 1- 24а, 1-25, 1-27, 1-27а, 1-27в, прим, з №1-29 по №1-45, Іа, УІа заг. площ. 606,8 кв.м., на третьому та четвертому поверхах будівлі літ А-5 по АДРЕСА_1 (третій поверх прим. №№1-46; 1-47; 1-47а; 1-476; 1-48; 1-50; 1-51; 1-52; 1-53; 1-54; 1-55; 1-56; 1-56а; 1-57; 1-59; 1-60; 1-бОа; 1-61; 1-61 а; №11 - заг. площ. 566,6 кв.м., на четвертому поверсі: прим, з №1-63 по №1-82; з прим. №1-85-по №1-90; №ІУа№ІІа - заг. площ. 417,8 кв.м.) заг. площ, першого, другого, третього та четвертого поверхів 1714,4кв.м. (Фактично в рішенні помилково вказана загальна площа всіх поверхів 1147,8кв.м. Правильна загальна площа становить 123,2+606,8+566,6+417,8=1714,4 кв.м. - що підтверджується також і витягом (інформаційна довідка) з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від №3 7724820.

Відповідно до інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19.05.2015 року №37724820 власником майна є ТОВ «Офісний центр Миколаїв».

Однак, договори купівлі-продажу укладені з позивачем є нікчемними угодами, а внесення запису про державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі цих договорів безпідставною, про що свідчить наступне.

Так, 08 лютого 2008 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», який змінив свою назву на ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ТОВ «Істок - 2001» укладено Генеральний кредитний договір №010/01-02/08-018 (далі - ГКД). Згідно п. 1.1 ГКД, Кредитор, на підставі цього Договору, зобов'язався надати позичальнику кредитні кошти, відкрити банківські гарантії платежу, в порядку і на умовах, визначених договорами, укладеними в рамках цього Договору і які є його невід; ємними частинами.

06 листопада 2009 року в рамках Генерального кредитного договору №010/01-02/08-018 від 08.02.2008р. між банком та ТОВ «Істок - 2001» було укладено Кредитний договір №010/01- 02/09-054 «Невідновлювальна Кредитна Лінія на поповнення обігових коштів для корпоративних клієнтів». В забезпечення виконання зобов'язань за ГКД між Банком та ТДВ «Миколаївський Діпроміст» (Майновий поручитель) було укладено іпотечний договір, посвідчений 27.06.2012 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Яковлєвою Ю.В., зареєстрований в реєстрі за №608.

За умовами іпотечного договору ТДВ «Миколаївський Діпроміст» передало в іпотеку банку нежитлові приміщення загальною площею 730,0 кв.м. на І та II поверхах в літ. А-5, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 (далі - предмет іпотеки), який належав майновому поручителю на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно видане 13.12.2011 року виконавчим комітетом Миколаївської міської ради та зареєстроване 06.02.2012 року в реєстрі прав власності на нерухоме майно.

Також, 17.05.2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», який змінив свою назву на ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ТОВ «Істок - 2001» було укладено кредитний договір №012/01 -02/07-027 (далі - Кредитний договір). За умовами Кредитного договору (п. 1.1) банк зобов'язався надати позичальнику кредит у виді невідновлювальної кредитної лінії з лімітом у сумі 5 050 000,00грн. строком до 15.05.2017р. під 17% річних.

В забезпечення повернення кредиту ТДВ «Миколаївський Діпроміст» передав банку в іпотеку належне йому майно - нежитлові приміщення 3-го поверху загальною площею 605,5 кв.м.; 4-го поверху, загальною площею 405.3 кв.м., всього загальною площею 1010,8кв.м. в будівлі, познач, на плані за літ. А-5, за адресою: АДРЕСА_1. згідно із договором іпотеки, посвідченим 18.05.2007 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Марченко О.М. за №694.

Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 11.05.2007 року за ОСОБА_7 визнано право власності на нежитлові приміщення по АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 Державна реєстрація права власності третьої особи проведена 21.05.2014 року.

Зазначена реєстрація відбулась у зв'язку з тим, що ОСОБА_7 звернувся до Заводського районного суду м. Миколаєва із позовом до ТОВ «Грипроград» та ОСОБА_11 про розірвання договору та стягнення коштів у сумі 1 010,0 тис. грн. Під час судового розгляду на підставі мирової загоди, затвердженої 11.05.2007 року Заводським районним судом м. Миколаєва, провадження було закрито у зв'язку з тим, що ТОВ «Гипроград» передав ОСОБА_7 право власності на нерухоме майно - нежитлові приміщення по АДРЕСА_1. На час постановлення оскаржуваної ухвали суду, ТОВ «Гипроград» перед банком своїх зобов'язань за вищезазначеним кредитним договором не виконало та попередньої письмової згоди Банку на відчуження за мировою угодою предмету іпотеки не отримало.

Крім того, ПАТ «Райфайзен Банк Аваль» не погодившись із вищезазначеною мировою угодою, оскаржив ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва. Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 06.04.2015 року скасував оскаржувану ухвалу.

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 25.07.2014 року у справі 814/1801/14 скасовано рішення про державну реєстрацію права власності на нежитлове майно за ОСОБА_7 по АДРЕСА_3, яка постановою Вищого адміністративного суду України від 17.02.2016 року залишена в силі.

Враховуючи зазначене, та скасування у судовому порядку права власності за ОСОБА_7 та скасування реєстрації права власності за ним, у відповідності до рішення Миколаївського окружного адміністративного суду, подальші дії ОСОБА_7 є такими, що не створюють правових наслідків.

Внесення майна до статутних фондів ТОВ «М.А.Б.» - нежитлові приміщення по АДРЕСА_1 та до ТОВ «Південна країна» - нежитлові приміщення по АДРЕСА_1 є також нікчемною операцією, як і подальші договору купівлі - продажу, укладені з ТОВ «Офісний центр Миколаїв». ТОВ «М.А.Б.» та ТОВ «Південна країна» - припинені, про що свідчить інформація з ЄДР.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ТОВ «Офісний центр Миколаїв» набуло майно за нікчемним правочином, саме правочином, який не створив жодних правових наслідків.

ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ПРАВА

Вимогами ч.1 ст.2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Відповідно до вимог ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Керуючись положеннями вищевказаних законів, Кодексом та контекстом Конституції України можна зробити висновок, що однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного законодавства України є розширення сфери судового захисту, в тому числі судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.

Відповідно до вимог ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів зазначає та враховує наступне.

Відносини пов'язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень регулює Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов'язки суб'єктів у сфері державної реєстрації прав, а також процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна визначає Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868.

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до статті 3 вказаного Закону державна реєстрація прав є обов'язковою. Інформація про права на нерухоме майно та їх обтяження підлягає внесенню до Державного реєстру прав. Права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування (стаття 4 Закону).

Відповідно до частини другої статті 9 Закону державний реєстратор: 1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього Закону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов'язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав; 2) приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав; 3) відкриває і закриває розділи Державного реєстру прав, вносить до них відповідні записи; 4) веде реєстраційні справи щодо об'єктів нерухомого майна; 5) присвоює реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна під час проведення державної реєстрації; 6) видає свідоцтво про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону; 7) надає інформацію з Державного реєстру прав або відмовляє у її наданні у випадках, передбачених цим Законом; 8) у разі потреби вимагає подання передбачених законодавством додаткових документів, необхідних для державної реєстрації прав та їх обтяжень; 8 1) під час проведення державної реєстрації прав, які виникли та зареєстровані в установленому порядку до 1 січня 2013 року, запитує від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які відповідно до чинного на момент реєстрації законодавства проводили таку реєстрацію, інформацію (довідки, копії документів тощо), необхідну для реєстрації прав та їх обтяжень, якщо такі документи не були подані заявником або якщо документи, подані заявником, не містять передбачених цим Законом відомостей про правонабувача або про нерухоме майно. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, до яких надійшов запит, зобов'язані безоплатно в установленому законодавством порядку протягом трьох робочих днів надати державному реєстратору відповідну інформацію, зокрема щодо зареєстрованих речових прав на нерухоме майно, у тому числі земельні ділянки; 9) здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом та іншими законами України.

Пунктом 6 частини 2 статті 9 Закону встановлено, що державний реєстратор видає свідоцтво про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону.

Відповідно до приписів частини 1 статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» свідоцтво про право власності на нерухоме майно, що підтверджує виникнення права власності при здійсненні державної реєстрації прав на нерухоме майно, видається: 1) фізичним та юридичним особам на новозбудовані, реконструйовані об'єкти нерухомого майна; 2) членам житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого відповідного кооперативу, які повністю внесли свої пайові внески; 3) юридичним особам у разі внесення до статутного фонду (статутного або складеного капіталу) об'єктів нерухомого майна їх засновниками (учасниками); 4) фізичним особам та юридичним особам, які в разі ліквідації (реорганізації) юридичної особи отримали у власність у встановленому законодавством порядку нерухоме майно юридичної особи, що ліквідується (реорганізується); 5) фізичним особам та юридичним особам, що вийшли зі складу засновників (учасників) юридичної особи за рішенням органу, уповноваженого на це установчими документами, отримали у власність об'єкт нерухомого майна, переданий їм; 6) реабілітованим громадянам, яким повернуто у власність належні їм об'єкти нерухомого майна; 7) у разі виділення окремого об'єкта нерухомого майна зі складу об'єкта нерухомого майна, що складається із двох або більше об'єктів; 8) фізичним та юридичним особам на об'єкти нерухомого майна, які в установленому порядку переведені з житлових у нежитлові і навпаки; 81) фізичним та юридичним особам у разі безоплатної передачі їм земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності за рішеннями органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування; 9) в інших випадках, встановлених законом.

Державна реєстрація прав та їх обтяжень, у відповідності до частини першої статті 15 Закону, проводиться в такому порядку:

Прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви;

Встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень;

Прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації;

Внесення записів до Державного реєстру прав;

Видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону;

Надання витягів з Державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження.

Державній реєстрації підлягають виключно заявлені права та їх обтяження за умови їх відповідності законодавству і поданим документам.

Відповідно до вимог частини сьомої статті 16 Закону, державна реєстрація прав проводиться на підставі заяви власника, іншого правонабувача, сторони правочину, за яким виникло право, уповноваженої ними особи або державного кадастрового реєстратора у випадках, передбачених цим Законом.

Так, судом апеляційної інстанції встановлено, що 14 листопада 2014 року до реєстраційної служби Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області звернувся ОСОБА_15, що діяв на підставі довіреності, виданою ТОВ «Офісний центр Миколаїв», з заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, яка зареєстрована у базі даних про реєстрацію заяв та запитів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за реєстраційним номером 8954147, щодо реєстрації права власності на 1/1 частки на нежитлові приміщення, що розташовані за адресою: АДРЕСА_4.

Пунктом першим частини другої статті 9 Закону визначено, що державний реєстратор прав на нерухоме майно встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями.

Під час розгляду заяви № 8954147 державним реєстратором встановлено, що ОСОБА_15, що діяв на підставі довіреності, виданою ТОВ «Офісний центр Миколаїв», додав до заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень перелік документів, з завіреними позивачем копіями, передбачений чинним законодавством.

Про вказане свідчать також копії матеріалів реєстраційної справи щодо державної реєстрації права власності, яка була витребувана судом апеляційної інстанції та досліджена в ході розгляду справи.

Відповідно до приписів частини другої статті 9 Закону, яка встановлює права та обов'язки державного реєстратора, він не вправі надавати правову оцінку наданим у його розпорядження документам, будь-яким чином їх тлумачити чи роз'яснювати, а лише зобов'язаний встановити відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями.

Згідно пункту 20 Порядку, за результатами розгляду заяви та документів, необхідних для проведення державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав або рішення про відмову в такій реєстрації.

В той же час, стаття 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» містить виключний перелік підстав, згідно яких може бути відмовлено у державній реєстрації прав: заявлене право, обтяження не підлягає державній реєстрації відповідно до цього Закону; об'єкт нерухомого майна або більша його частина розміщені на території іншого органу державної реєстрації прав; із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень звернулася неналежна особа; подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують; заяву про державну реєстрацію прав, пов'язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна, крім випадків, встановлених частиною дев'ятою статті 15 цього Закону; заявлене право вже зареєстровано.

З аналізу викладених норм вбачається, що державний реєстратор при проведенні державної реєстрації прав та їх обтяжень має встановити, в першу чергу, відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема, відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документів.

В той же час, за відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації державний реєстратор зобов'язаний провести державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Пунктом 21, 22 Порядку, передбачено, що на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав щодо об'єкта нерухомого майна, право власності на який заявлене вперше, державний реєстратор відкриває відповідний розділ у Державному реєстрі прав, присвоює реєстраційний номер такому об'єкту та формує реєстраційну справу відповідно до законодавства. Державний реєстратор на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав вносить записи до Державного реєстру прав.

Відповідно до вимог п. 24 Порядку, у випадках, установлених законом, державний реєстратор органу державної реєстрації прав після прийняття рішення про державну реєстрацію права власності, відкриття відповідного розділу Державного реєстру прав та/або внесення записів до зазначеного Реєстру формує свідоцтво про право власності на нерухоме майно (далі - свідоцтво). Свідоцтво оформляється у двох примірниках, один з яких долучається до реєстраційної справи, а другий видається заявникові. У разі коли заявник виявив бажання отримати свідоцтво виключно в електронній формі та зазначив про це в заяві, свідоцтво оформляється в одному примірнику. Свідоцтво у паперовій формі оформляється на бланку, зразок та опис якого встановлює Мін'юст. У разі коли свідоцтво виготовляється державним реєстратором, він підписує обидва примірники такого свідоцтва та засвідчує їх печаткою. У разі коли свідоцтво, сформоване державним реєстратором, виготовляється особою, зазначеною у пункті 1 цього Порядку, на ньому проставляється напис «Згідно з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно». Напис скріплюється підписом особи, яка виготовила свідоцтво, із зазначенням її посади, прізвища та ініціалів і засвідчується її печаткою.

Отже, колегія суддів зазначає, що на підставі поданих представником позивача документів, необхідних для проведення державної реєстрації прав, визначені Порядком, 14 листопада 2014 року державним реєстратором Реєстраційної служби Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області Ковальчук І.М. правомірно внесено запис в реєстр прав власності на нерухоме майно щодо реєстрації за товариством з обмеженою відповідальністю «Офісний центр Миколаїв» права власності на нерухоме майно, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 а саме нежитлове приміщення, загальною площею 1714,4 кв. м., реєстраційний номер майна 510947248101.

При цьому, колегія суддів не погоджується з критичним сприйняттям судом першої інстанції тверджень позивача про те, що правочини щодо отримання майна, є нікчемними, та такими, що не створюють правових наслідків, оскільки позивачем було самостійно подано державному реєстратору завірені належним чином копії договорів купівлі-продажу та технічний паспорт на нежитлові приміщення, які підтверджує виникнення та перехід речових прав на майно та вказані документи наявні в реєстраційній справі.

Таким чином, колегія суддів вважає, що викладені в позовній заяві доводи позивача є необґрунтованими та такими, що не відповідають нормам чинного законодавства України.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною четвертою статті 9 Закону передбачено, що державний реєстратор самостійно приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень або відмову в такій реєстрації.

Втручання будь-яких органів, посадових і службових осіб, громадян та їх об'єднань у діяльність державного реєстратора, пов'язану з проведенням державної реєстрації прав, забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень по межами перевірки за названими критеріями.

Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективного державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади.

Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства є контроль легальності. Перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі завдання адміністративного судочинства.

Отже, під дискреційним повноваженням суд повинен розуміти таке повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, що визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.

Зазначена позиція підтверджується численною судовою практикою, зокрема у мотивувальній частині ухвали Вищого адміністративного суду України від 31.07.2014 року по справі № К/800/62158/13, за змістом якої суд не може підміняти державний орган рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.

Також, внесення записів про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень здійснюється відповідно до Порядку прийняття і розгляду заяв про внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 12.12.2011 року № 3502/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12 грудня 2011 року за № 1429/20167.

Оцінюючи посилання апелянта на необхідність закриття провадження у справі з підстав неможливості розгляду даного позову у порядку адміністративного судочинства, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.

Як зазначено в абз. 2 п. 2 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 року №8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів», законодавство не містить визначення терміна «публічно-правовий спір». Для розгляду спору адміністративним судом необхідно встановити його публічно-правовий зміст (характер). Для з'ясування характеру спору суди повинні враховувати, що протилежним за змістом є приватноправовий спір. Це означає, що в основі розмежування спорів лежить поділ права на публічне та приватне.

При цьому зі змісті абзаців 2-3 пункту 3 вказаної постанови Пленуму ВАС України випливає, що суди повинні звертати увагу на те, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.

Для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб'єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань.

З наведеного випливає, що законодавець, вказуючи про можливість оскарження в адміністративному порядку будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження, не зазначив чітких критеріїв віднесення певного спору до публічно-правового чи, відповідно, приватноправового.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 КАС України, який був чинний на момент розгляду судом першої інстанції даного спору, юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку із здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

Згідно ч. 1 ст. 3 КАС України, який був чинний на момент розгляду судом першої інстанції даного спору права, адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

В абзаці 7 ч. 1 ст. 3 КАС, який був чинний на момент розгляду судом першої інстанції даного спору, України визначено суб'єкт владних повноважень як орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ним владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з, у тому числі, іншим суб'єктом при здійсненні ним владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих осіб, відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

У своєму рішенні Верховний Суд України дійшов висновку, що спір у справі не є публічно-правовим, оскільки спірні правовідносини пов'язані із невиконанням, на думку позивача, умов цивільно-правової угоди.

Поряд із цим, у межах даної справи, виконання чи невиконання умов цивільно-правової угоди (договорів кредиту та іпотеки) не є безпосередньою підставою для звернення до адміністративного суду. Основні доводи позивача ґрунтуються на протиправності дій відповідача, як суб'єкта, наділеного владними функціями приймати рішення про державну реєстрацію прав, та полягають у тому, що відповідач не мав права приймати оскаржуване рішення про державну реєстрацію прав та вчиняти спірні реєстраційні дії без вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном (посвідчення відповідачем факту виникнення, переходу або припинення права власності на нерухоме майно не мало місце). Тобто, у даній справі спір про право відсутній, а дослідженню підлягають виключно владні управлінські рішення та дії відповідача, який у межах спірних правовідносин діє як суб'єкт владних повноважень.

При цьому колегією суддів враховується, що окремі доводи сторін не є визначальними при вирішенні даної справи адміністративним судом по суті, оскільки, перш за все, як випливає зі змісту даного судового рішення, проводилася оцінка дій та рішень державного реєстратора як суб'єкта владних повноважень вимогам, зокрема, Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» при здійсненні ним офіційного визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Крім того, висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду України від 14.06.2016 року, безпосередньо не можуть бути застосовані до правовідносин між сторонами у даній адміністративній справі та не вказують на необхідність закриття провадження у даній справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 157 КАС України, оскільки у справах, які були представлені Верховному Суду України на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї ж норми права, судами вирішувалось питання щодо належності способу звернення стягнення на предмет іпотеки, що застосований іпотекодержателем, належності порядку набуття останнім такого права за укладеними договорами та в подальшому набуття ним права власності на нерухоме майно, що було зареєстровано приватним нотаріусом.

У зв'язку з чим, зважаючи на вищевикладене, твердження апелянта про те, що обставини достовірності документів, на підставі яких проведена державна реєстрація прав, повинні встановлюватися у порядку цивільного судочинства, є безпідставним.

Більш того, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Отже, вищезазначеними правовими нормами обов'язковою умовою звернення до суду передбачено наявність порушеного права, що, на думку суду, є самостійною підставою для відмови у позові, у разі відсутності такої умови.

В рішенні Конституційного Суду України №15-рп/2002 «У справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення ч.2 ст.124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів)» вказав, що положення ч.2 ст.124 Конституції України треба розглядати у системному зв'язку з іншими положеннями Основного Закону України, які передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, встановлюють юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (ч.5 ст.55 Конституції України). Тобто кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист.

При цьому, офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» надано в рішенні Конституційного Суду України №18-рп/2004 від 01.12.2004 року «У справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес)», в якому зафіксовано тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес». Зокрема, в даному рішенні Конституційного Суду України вказано, що поняття «охоронюваний законом інтерес», яке вживається в ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Так, відповідно до статті 8 Конституції України, частини першої статті 17 Закону України від 23.02.2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Згідно з практикою ЄСПЛ, Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних (рішення від 9 жовтня 1979 року в справі «Ейрі» (пункт 24), рішення від 30 травня 2013 року в справі «ОСОБА_16 проти України» (пункт 32).

Концепція «майна» у розумінні статті 1 Першого протоколу Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві, зокрема, «майном» визнаються активи, включаючи права вимоги, стосовно яких заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання» на отримання можливості ефективно здійснити майнове право (рішення ЄСПЛ у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» (пункт 32)).

Отже, з огляду на практику розгляду ЄСПЛ справ щодо порушення права володіння майном, поняття «майно», як і «власність», має досить широке тлумачення й охоплює цілу низку економічних інтересів (активів) - як матеріальних, так і не матеріальних.

Відповідно до вимог ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Отже, в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості. Презумпція винуватості покладає на суб'єкта владних повноважень обов'язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що оскільки висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи і, крім того, судом порушено норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, ухвалене судове рішення на підставі вимог ст. 317 КАС України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволені позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю «Офісний центр «Миколаїв».

Керуючись ст.ст. 308; 310; 315; 317; 321; 322; 325 КАС України, суд апеляційної інстанції, -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» - задовольнити, постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 21 серпня 2017 року скасувати, ухвалити у справі №814/2434/16 нову постанову, якою відмовити у задоволенні адміністративного позову товариства з обмеженою відповідальністю «Офісний центр «Миколаїв».

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення виготовлений 29.01.2018 року.

Головуючий: О.В.Джабурія

Суддя: Н.В.Вербицька

Суддя: А.В. Крусян