Постанова № 71853596, 22.01.2018, Львівський апеляційний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 січня 2018 рокуЛьвів№ 876/11812/17

Львівський апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Онишкевича Т.В.,

суддів Іщук Л.П., Обрізка І.М.,

з участю секретаря судових засідань Гелецького П.В.,

представника особи, в інтересах якої

подано позов, ОСОБА_2,

представника відповідача ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_4 в інтересах свого неповнолітнього сина ОСОБА_5 на постанову Волинського окружного адміністративного суду, прийняту о 12 годині 5 хвилин 30 жовтня 2017 року у м. Луцьку суддею Ковальчуком В.Д. (час складення повного тексту постанови не вказано), у справі за позовом ОСОБА_4 в інтересах неповнолітнього сина ОСОБА_5 до Ратнівського районного сектору Управління Державної міграційної служби України у Волинській області, Управління Державної міграційної служби України у Волинській області про зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

17 жовтня 2017 року ОСОБА_4 в інтересах свого неповнолітнього сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернулася до суду з адміністративним позовом, у якому просила:

зобов'язати Управління Державної міграційної служби України у Волинській області (далі - УДМС) у подальшому здійснити паспортний облік її сина ОСОБА_5 виключно за прізвищем, іменем та по батькові;

зобов'язати Ратнівський районний сектор Управління Державної міграційної служби України у Волинській області (далі - Ратнівський РС УДМС), УДМС видати ОСОБА_5 паспорт громадянина України раніше встановленого зразка у вигляді паспортної книжечки, форма якого затверджена постановою Верховної Ради України № 2503 від 26 червня 1992 року, та у подальшому здійснити його паспортний облік за раніше встановленими формами виключно за прізвищем, іменем та по батькові.

Постановою Волинського окружного адміністративного суду від 30 жовтня 2017 року у справі № 803/1376/17 у задоволенні позову було відмовлено повністю.

У апеляційній скарзі ОСОБА_4 просить зазначене судове рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове про задоволення позову у повному обсязі. Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що у зв'язку із досягненням сином ОСОБА_5 16-річного віку звернулась із заявами до Ратнівського РС УДМС, УДМС та Державної міграційної служби України (далі - ДМС) з проханням про оформлення та видачу йому паспорта у вигляді паспортної книжечки, на який він має право відповідно до абзацу 1 пункту 3 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503 (далі - Положення № 2503). Отримані від РС УДМС та УДМС відповіді носили загальний характер та не містили обґрунтованої причини відмови.

Наполягає на тому, що встановлені постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 302 «Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення паспорта громадянина України» обмеження на отримання паспорта у вигляді книжечки грубо порушують конституційні права ОСОБА_5

Стверджує, що станом на 10 листопада 2017 року Положення № 2503 та Закон України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» (далі - Закон № 5492) передбачають можливість видачі паспорта громадянина України як у вигляді книжечки, так і у вигляді картки.

Додатково звертає у вагу апеляційного суду на приписи статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідач УДМС подало відзив на апеляційну скаргу, у якому просило залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін. При цьому посилається на те, що Ратнівський РС УДМС зобов'язаний забезпечувати оформлення та видачу паспортів громадянам України у відповідності до вимог чинного законодавства у вигляді картки. Ніхто не може відмовитись від виконання обов'язку отримання паспорту посилаючись на релігійні переконання, оскільки чинне законодавство не містить будь-яких винятків з цього обов'язку. Виконання обов'язку з отримання паспорту громадянина України повинно відбуватися (реалізовуватися) відповідно до вимог Закону № 5492. Перелічені у статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права позивача відповідачами порушено не було і оформлення паспорта встановленого зразка жодного відношення не має до свободи сповідувати свою релігію чи здійснювати релігійні обряди.

Окрім того, апелянт просить видати паспорт своїй дитині на підставі Закону України «Про громадянство», який не регулює порядок оформлення паспорта громадянина України.

ОСОБА_2, який є батьком неповнолітнього ОСОБА_5, в інтересах якого було подано даний позов, у ході апеляційного розгляду підтримав вимоги, викладені у апеляційній скарзі. Просив скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову про задоволення позову у повному обсязі.

Представник відповідачів у судовому засіданні апеляційного суду підтримав доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу. Просив залишити постанову суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача та учасників справи, перевіривши матеріали справи та доводи апелянта у їх сукупності, апеляційний суд приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких мотивів.

Відмовляючи у задоволенні прозову, суд першої інстанції виходив із того, що Ратнівський PC УДМС зобов'язаний забезпечувати оформлення та видачу паспортів громадянам України у відповідності до вимог чинного законодавства, а саме здійснювати видачу паспортів у вигляді картки. Законодавцем чітко визначено, що паспорт громадянина України містить безконтактний електронний носій. Позивачем не доведено порушення відповідачами особистих немайнових прав її неповнолітнього сина, обробки його персональних даних, поширення цих даних тощо. Жодних виключень за релігійними переконаннями громадян стосовно форми та порядку видачі паспорту законодавством не передбачено. Доводи щодо дискримінації громадян за релігійною чи іншою ознакою з боку відповідачів позивачем нічим не підтверджені.

Виконання ОСОБА_5 свого обов'язку з отримання паспорту громадянина України повинно відбуватися (реалізовуватися) відповідно до вимог Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус».

Даючи правову оцінку оскаржуваному судовому рішенню та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.

Відповідно до приписів частини 3 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Як безспірно встановлено судом першої інстанції, 28 квітня 2017 року ОСОБА_4, яка діяла у інтересах свого сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернулася із заявами до Ратнівського РС УДМС та УДМС з проханням про оформлення та видачу синові паспорта у вигляді паспортної книжечки.

Ратнівський РС УДМС листом від 28 квітня 2017 № 0723/Б-14 надав відповідь, у якій повідомив ОСОБА_4 про те, що документувати її сина паспортом громадянина України у вигляді книжечки неможливо, оскільки згідно з чинним законодавством України паспорт громадянина України виготовляється у формі картки, що містить безконтактний електронний носій. Бланки паспортів громадянина України (зразка 1994 року) в секторі відсутні. (а.с.18).

ДМСУ на звернення ОСОБА_4 надано відповідь від 16 травня 2017 року № 0701/П-62 про те, що з 1 листопада 2016 року припинено прийняття документів для оформлення паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія. Тому видача паспорта громадянина України (зразка 1994 року) у вигляді книжечки є неможливою.

Статтею 5 Закону України «Про громадянство України» (далі - Закон № 2235) встановлено, що документом, що підтверджує громадянство України, є, зокрема, паспорт громадянина України.

У відповідності до вказаної норми постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 було затверджено Положення про паспорт громадянина України (далі - Положення № 2503), пунктом 3 якого передбачено, що бланки паспортів виготовляються у вигляді паспортної книжечки або паспортної картки за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

При цьому правові та організаційні засади створення та функціонування Єдиного державного демографічного реєстру та видачі документів, що посвідчують особу, підтверджують громадянство України чи спеціальний статус особи, а також права та обов'язки осіб, на ім'я яких видані такі документи, було визначено Законом України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» (далі - Закон № 5492).

Відповідно до статті 13 Закону № 5492 серед документів, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру, зазначено, зокрема, паспорт громадянина України.

Приписами частини 2 статті 14 Закону № 5492 передбачено, що документи залежно від змісту та обсягу інформації, яка вноситься до них, виготовляються у формі книжечки або картки, крім посвідчення на повернення в Україну, що виготовляється у формі буклета.

При цьому апеляційний суд акцентує увагу на тому, що положення вказаної статті регламентують форми для усіх документів, оформлення яких здійснюється за допомогою засобів Реєстру, перелік яких наведено у статті 13 Закону № 5492. Зокрема, у формі книжечки за допомогою засобів Реєстру виготовляється посвідчення особи моряка, службовий паспорт України, дипломатичний паспорт України, тимчасове посвідчення громадянина України, посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон, посвідчення біженця, проїзний документ біженця.

Разом із тим, відповідно до частини 1 статті 14 Закону № 5492 форма кожного документа встановлюється цим Законом.

Частиною 4 статті 21 Закону № 5492 передбачено, що паспорт громадянина України виготовляється у формі картки, що містить безконтактний електронний носій.

На підставі системного аналізу вказаних правових норм апеляційний суд дійшов переконання, що паспорт громадянина України виготовляється лише у формі картки, що містить безконтактний електронний носій, а у формі книжечки може бути виготовлено інший документ залежно від змісту та обсягу інформації, що передбачений статтею 13 Закону № 5492.

При цьому суд апеляційної інстанції наголошує на тому, що за приписами частини 2 статті 21 Закону № 5492 кожен громадянин України, який досяг чотирнадцятирічного віку, зобов'язаний отримати паспорт громадянина України.

Відповідно до частини 2 статті 15 Закону № 5492 бланки документів, якщо інше не визначено цим Законом, виготовляються за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України за поданням уповноваженого органу та інших уповноважених суб'єктів.

На виконання вказаної норми Закону № 5492 Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову від 25 березня 2015 року № 302 «Про затвердження бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення паспорта громадянина України» (далі - Порядок № 302).

Пунктом 2 вказаного Порядку вирішено запровадити із застосуванням засобів Єдиного державного демографічного реєстру:

з 1 січня 2016 р. оформлення і видачу паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм та паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразки бланків яких затверджено цією постановою, громадянам України, яким паспорт громадянина України оформляється вперше, з урахуванням вимог пункту 2 Положення № 2503;

з 1 листопада 2016 р. оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обмін паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм, зразок бланка якого затверджено цією постановою, громадянам України відповідно до Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого цією постановою.

Пунктом 3 Порядку № 302 встановлено, що:

до завершення роботи із забезпечення в повному обсязі територіальних підрозділів Державної міграційної служби матеріально-технічними ресурсами, необхідними для оформлення і видачі паспорта громадянина України, зразки бланків якого затверджено цією постановою, паспорт громадянина України може оформлятися з використанням бланка паспорта громадянина України у формі книжечки;

прийняття документів для оформлення паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразок бланка якого затверджено цією постановою, з 1 листопада 2016 року припиняється

При цьому апеляційний суд звертає увагу на те, що на час звернення ОСОБА_4 до Ратнівського РС УДМС 28 квітня 2017 року вказаний відповідача був забезпечений відповідним обладнанням для видачі паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм, що підтверджується копією акту приймання-передачі змонтованого обладнання (а.с. 43-45), а згідно із накладною (вимогою) № 17-3 від 13 квітня 2017 року бланки паспортів у вигляді книжечки були передані Ратнівським РС УДМС до УДМС (а.с. 46).

З огляду на викладене, на думку апеляційного суду, станом на 28 квітня 2017 року у відповідачів не було ні правових підстав, ні фактичної можливості для видачі ОСОБА_5 паспорта громадянина України у вигляді книжечки, про що було повідомлено у відповідях на звернення ОСОБА_4 від 28 квітня 2017 року.

Одночасно апеляційний суд звертає увагу на те, що у своїх заявах від 28 квітня 2017 року, адресованих Ратніському РС УДМС та УДМС (а.с. 17, 19), ОСОБА_4 жодним чином не пов'язувала бажання документувати її сина ОСОБА_5 паспортом громадянина України у вигляді паспортної книжечки будь-якими релігійними переконаннями.

При цьому стаття 35 Конституції України гласить, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

У апеляційній скарзі ОСОБА_4 обґрунтовує бажання отримати паспорт, який би не містив безконтактного електронного носія, посиланням на релігійні переконання, однак жодним чином не зазначає про які саме переконання йде мова та чим встановлений Законом № 5492 та Порядком № 302 паспорт громадянина України з безконтактним електронним носієм суперечить таким.

Одночасно апеляційний суд звертає увагу на те, що частиною 4 статті 15 Закону № 5492 гарантується право особи на відмову від внесення відцифрованих відбитків пальців рук до безконтактного електронного носія, що міститься у паспорті громадянина України. Таке право реалізується шляхом подання заяви відповідному уповноваженому суб'єкту про внесення або відмову від внесення відцифрованих відбитків пальців рук особи до безконтактного електронного носія.

Наявність такого права у неповнолітнього сина ОСОБА_4 відповідачами не заперечується, однак доказів звернення до відповідачів із відповідною заявою матеріали справи не містять.

Відповідно до частини 1 статті 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Положеннями частини 1 статті 4 цього ж Закону передбачено, що громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя незалежно від їх ставлення до релігії. В офіційних документах ставлення громадянина до релігії не вказується.

Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їх ставлення до релігії, так само як і розпалювання пов'язаних з цим ворожнечі й ненависті чи ображання почуттів громадян, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом (частина 2 статті 4 Закону).

Приписами частини 3 статті 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачено, що ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.

Разом із тим, відповідно до положень статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Апеляційний суд погоджується із судом першої інстанції у тому, що ані Закон № 5492, ані Положення № 2503 на час виникнення спірних правовідносин та вирішення даного публічно-правового спору не містили винятків щодо форми та порядку видачі паспорту за релігійними переконаннями громадян.

Одночасно слід погодитися із судом першої інстанції у тому, що ОСОБА_4 не наведено жодних доказів дискримінації за релігійною ознакою з боку відповідачів.

Таким чином, на переконання апеляційного суду, виконання ОСОБА_5 свого обов'язку щодо отримання паспорта громадянина України має відбуватися у відповідності до приписів Закону № 5492.

Щодо посилань апелянта на необхідність врахування практики Європейського суду з прав людини суд апеляційної інстанції зазначає таке.

Відповідно до частини 1 статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

Приписами частини 2 статті 6 КАС України встановлено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Суд першої інстанції обґрунтовано взяв до уваги позицію Європейського суду з прав людини, викладену у пункті 125 рішення від 1 липня 2014 року (Справа «S.A.S. проти Франції»), де зазначено: «… 125. Хоча релігійна свобода є передусім справою совісті кожної окремої людини, вона також означає право людини на свободу сповідувати свою релігію одноособово і приватно або спільно з іншими, прилюдно та у колі своїх одновірців. У статті 9 перелічені різні форми, в яких людина може реалізовувати право на сповідування своєї релігії або переконань - це можуть бути богослужіння, вчення, а також виконання та дотримання релігійних обрядів (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Cha'are Shalom Ve Tsedek проти Франції» [ВП], №27417/95, §73, ECHR 2000-VII, і згадане вище рішення у справі Leyla Sahin, § 105). Однак гарантії статті 9 не поширюються на кожну дію, на вчинення якої особу спонукає чи надихає релігія або переконання, і ця стаття не завжди гарантує особі право поводити себе у публічній сфері так, як приписує її релігія або переконання (див., наприклад, рішення у справі «Arrowsmith проти Сполученого Королівства, №7050/75, доповідь Комісії від 12 жовтня 1978 року, DR 19; рішення у справі «Kalac проти Туреччини» від 1 липня 1997 року, §27, Reports of Judgments and Decisions 1997-IV; та згадане вище рішення у справі Leyla Sahin, §§105 і 121). […] 161. Суд нагадує, що загальна політика або заходи, які призводять до непропорційно серйозних негативних наслідків для певної групи людей, можуть вважатися дискримінаційними, навіть якщо вони не спрямовані конкретно проти цієї групи і не мають дискримінаційної мети (див., серед інших джерел, рішення у справі «D.H. та інші проти Чеської Республіки» [ВП], № 57325/00, §§ 175 і 184-185, ECHR 2007-IV). Але дискримінаційного характеру така політика чи заходи набувають лише у випадку, якщо вони не мають під собою «об'єктивних і достатніх підстав», тобто, якщо вони не служать досягненню «легітимної мети» або якщо не забезпечено «належного пропорційного співвідношення» між використовуваними засобами та поставленою метою (див. там само, § 196). …».

Окрім того, у пункті 82 рішення Європейського суду з прав людини від 15 січня 2013 року (Справі «EWEIDA та інші проти Сполученого королівства»), зазначено: «… 82. Навіть якщо та чи інша віра досягає необхідного рівня переконливості та важливості, не можна сказати, що будь-яка дія, яка певним чином знайшла в ній натхнення чи мотивацію, або ж була вчинена під її впливом, становить «сповідування» віри. Так, наприклад, дії або бездіяльність, які безпосередньо не виражають відповідне переконання або які лише віддалено пов'язані з приписом віри, не підпадають під захист статті 9 § 1 (див. справи «Skugar та інші проти Росії», № 40010/04, ухвала щодо прийнятності від 3 грудня 2009 року, та, наприклад, «Arrowsmith проти Сполученого Королівства», звіт Комісії від 12 жовтня 1978 року, Decisions and Reports 19, p. 5; «C. проти Сполученого Королівства», звіт Комісії від 15 грудня 1983 року, DR 37, p. 142; «Zaoui проти Швейцарії», № 41615/98, ухвала щодо прийнятності від 18 січня 2001 року). Для того, щоб певна дія вважалася «сповідуванням» за змістом статті 9, вона має бути тісно пов'язана з релігією або переконанням…».

Виходячи із наведеного та встановлених у ході судового розгляду фактичних обставин суд апеляційної інстанції вважає безпідставними доводи апелянта про те, що судом першої інстанції було проігноровано вимоги статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, оскільки у ході судового розгляду справи не було встановлено будь-яких порушень прав, передбачених вказаною нормою Конвенції.

Окрім того, оцінюючи вимоги ОСОБА_4 у частині зобов'язання відповідачів у подальшому здійснювати паспортний облік її дитини за раніше встановленими формами виключно за прізвищем, іменем та по батькові апеляційний суд звертає увагу на те, що судовому захисту підлягає вже порушене відповідачем право позивача. Відтак, резолютивна частина рішення не може містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача та зобов'язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє, а отже такі позовні вимоги не можуть бути задоволені судом.

Підсумовуючи викладене, апеляційний суд вважає вірним висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_4 про зобов'язання відповідачів оформити та видати ОСОБА_5 паспорт громадянина України раніше встановленого зразка у вигляді паспортної книжечки, форма якого затверджена Положенням № 2503, та у подальшому здійснювати паспортний його облік за раніше встановленими формами виключно за прізвищем, іменем та по батькові.

Порушень норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права поза межами вимог апелянта та доводів, викладених у апеляційній скарзі, у ході апеляційного розгляду справи встановлено не було.

З огляду на викладене суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції, вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.

Керуючись ст.ст. 241, 243, 308, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

апеляційну скаргу ОСОБА_4 в інтересах свого неповнолітнього сина ОСОБА_5 залишити без задоволення, а постанову Волинського окружного адміністративного суду від 30 жовтня 2017 року у справі № 803/1376/17 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Головуючий суддя Т.В.Онишкевич

Судді Л.П.Іщук

І.М.Обрізко

Постанова у повному обсязі складена 29 січня 2018 року.